РОСІЙСЬКА ВІЙНА В УКРАЇНІ. ЩО ВАРТО ПАМ’ЯТАТИ-1

Спогади. До десятої річниці АТО.

Частина 1

 

 

Іван Якубець,

начальник аеромобільних військ України (1998–2005 рр.),

полковник ЗСУ у запасі

 

 

У «сорокових рокових» минулого століття, наші діди і батьки разом з іншими народами тієї держави, відштовхнувшись солдатським чоботом, від берегів далекої нам Волги, неймовірними зусиллями і жертвами, зупинили і покотили у зворотному напрямку, на Захід, вогняний маховик тієї страшної війни. Який у 1943-44 роках вдруге прокотився по Україні. І тоді, наш великий митець, Олександр Довженко, у кіноповісті «Україна в вогні», написав:

«Ми  б’ємось  за те,  чому  нема  ціни

в  усьому  світі,  —  за  Батьківщину.»

Так, тоді українці бились з ворогами, за свою Батьківщину, як могли, з різних політичних сторін і під різними гаслами. І все ж таки, в ті важкі часи, спільним серед нас було те, що люди, в різних куточках країни, піднялись на її захист, а не були байдужими до її долі. Мабуть тому, це не завадило нам, у серпні 1991 року так переконливо об’єднатись навколо суверенності держави – України. Але на більше нам єдності не стало. Політики, за своїх хибних, хоч іноді і відвертих переконань, чубилися, чим сприяли поділу нації на щирих і нещирих, праведних і не праведних, вихваляючи «своїх» і ганьбуючи «інших» українців, за нібито колись, більшу любов і пролиту кров в ім’я України.

Завдяки недалекоглядній, а частенько і підступній діяльності, вищого керівництва країни, під час відбудови державності, було допущено неприпустимий політичний прорахунок – загравання у братерство, з так званим «старшим братом», чия державність збудована і ментально тримається на імперських традиціях Орди. Мабуть «смачна» ліберальна економіка затьмарила їм очі. Тому і не врахували вони впливу Визвольної війни 1648-57 років, Української народної республіки 1917-21 років та і свій сучасний багаторічний досвід незалежності — поступові, але незворотні зміни у ментальності, вже вільного народу. І відлуння давньої Руїни, знову сколихнули Україну. То, мабуть, Господь вдруге послав нам важке випробування, для остаточного національного примирення…

Новий 2014 рік. Тижні святкового затишку закінчились і знову розгорівся «Майдан». Непримиримо, потужно і яскраво, справжня війна у центрі столиці з вогнищами, військовими баталіями, пораненими і…«Небесною сотнею».

Не витримав стійкості та ярості народного опору «гарант» Конституції, якому невистачило інтелекту та політичного чуття, визнати свої помилки та мирно завершити революцію на Майдані. Ганебно, у ночі, як крадій, втік, захопивши з собою пограбоване у Держави. І жоден державний охоронець, на жаль, не затримав і не спромігся зупинити «вора в законе», хоча усі вони присягнули на вірність державі Україні, а не Януковичу. Адже народ доручив, тим охоронцям, що б вони захищали, охороняли Президента, саме за ради захисту інтересів держави України, а не за ради його особистості. Бо, у іншому випадку, офіцери-охоронці вчиняють кримінальний злочин проти своєї держави і свого народу, саме проти тих кому і присягали на вірність. А чи присягали? Як присягають військові – країна бачить, а як охоронці та їх керівники – ні.

Чому? Хто винен і як зробити так щоб такі випадки, навіть у екстремальних умовах існування держави, більше не траплялись? Щоб присягаючи, охоронці, були вірними державі і її народу, а не черговій особистості. Тож Державна охорона повинна бути державницькою і незалежною від тих кого вона охороняє. Не довіряєш такій охороні – не йди в Президенти! А тягнути за собою охоронців з бізнесу — заборонити законом. Тоді і відповідальність Гаранта за виконання своїх обов’язків, саме на користь держави, значно підвищиться.

До того ж сам Президент, як наступний ВГК повинен публічно приймати  військову присягу перед строєм воїнів ЗС України. І тільки після того він стає «Верховним». Це принципово важлива річ і її неможна плутати з присягою у Верховній Раді. Тому що саме з цього починається юридична відповідальність за оборону України.

Знали, проте в черговий раз наступили на ті ж самі історичні граблі – революцію роблять ентузіасти, а до влади приходять популісти-авантюристи. Так трапилось і на при кінці лютого. За незрілих та поспішних, іноді авантюрних політичних рішень «переможців» Майдану, а по суті справи тих, хто спромігся на цій хвилі «вскочити» та очолили перехідну владу, але був, у морально-психологічному плані, неготовий зробити подальші виважені і рішучі кроки, щодо керування буремним політичним процесом у державі, – вибухнув Крим. Вибух спровокувала і очолила політична еліта Росії. Вони вдало скористувалися помилками Києва і ввели «зелених чоловічків». Далі, завдяки бездіяльності та полохливості воєнно-політичного керівництва та виконуючого обов’язки Президента України, ситуація в Криму вийшла з під контролю, що і було на користь Росії.

Наступне помилкове рішень народних депутатів, яке кардинально вплинуло на подальший розвиток подій — це призначення очільників до нового Уряду за якимись квотами. Одна з таких квот впала на «слабеньку» партію «Свобода». Але то ж була на той час одна з вирішальних квот – призначення Міністра оборони. У державах, в часи революційної нестабільності на такі посади зазвичай призначають авторитетних, досвідчених військовиків, патріотів, добре відомих у військовому товаристві. Тому що у такі часи Військо повинно бути впевненим у своєму керівникові. А кого призначили?… Тенюха??!

Мабуть народні депутати партії «Свобода» дуже сильно переживали за долю України, у такий складний час, що не знайшли більш досвідченого, впливового та рішучого міністра. А чи хотіли? Вони, мабуть, більше боялися сильної особистості ніж втрати Криму, суверенної частки такої «рідної для них» України. До речі, достойних вояків на посаду Міноборони, а від так і очільника Генштабу, суспільство запропонувало можновладцям вустами Екзархів Церкви, проте їх не послухали. Квоти! «Що ми можемо зробити, це квота «Свободи» — така відповідь людини, яка взяла на себе повноваження Президента, а від так і за долю Країни. І це у такі часи! Жах, як безвідповідально, що просто не піддається розумінню. А доленосні рішення хто буде приймати? Ганьба недолугим політикам, а не квотам! За захист країни повинні відповідати досвідчені професіонали, які добре зарекомендували себе протягом десятиліть успішної діяльності у своїй галузі. А хто був Тенюх І.Й. – мазунчик Ющенка, адмірал без флоту, який не мав практичного досвіду керування ні сухопутними угрупованнями військ, а ні морськими. Тому і вийшов на трибуну Верховної Ради України та «професійно» заявив, що у ЗСУ з 128 тисяч вояків є боєздатними тільки 4 тисячі, а відтак він організувати захист своєї Держави неспроможний. Це ж треба до такого додуматись! А що хіба решта – 124 тисяч вояків, небоєздатні!? Військові специ були приголомшені. А ти навіщо?! Як решта небоєздатна? Кожен солдат, сержант, офіцер, генерал ЗСУ має закріплену за ним індивідуальну зброю (автомат, кулемет, гранатомет та ін.) і усю палітру  боєприпасів до них, каску, рюкзак та харчі на складі «НЗ», вони усі одягнені, нагодовані, навчанні діяти на полі бою зі своєю зброєю. Та невже було не можливо хоч 20 тисяч знайти.

В той час у південній частині Криму метушились «зелені чоловічки», які діяли хоч і організовано, проте то були не військові частини і з’єднання з танками, артилерією, авіацією. Піднімай до зброї своє Військо! Сформуй зведені роти, батальйони з небоєздатних військових частин та відправляй до Криму, хоч на авто, хоч потягом, навіть «товарняком», а там збили заслон на Перекопі і бери під охорону населенні пункти на півночі, посилюй місцеву владу, утворивши межу розмежування, діли Крим навпіл. На початку березня це могло пройти без військових сутичок, спираючись хоч і на мляву, але ж підтримку громадян, які чекали рішучих дій влади, поки «зел. чоловічки» опановували південь Криму. З такими пропозиціями мені вдалося, завдяки нардепу М. Рудковському, ще 3 березня 2014 року звернутися до в.о. Президента України. На що він відповів, що «зараз це не на часі»… І це за десять діб до початку фейкового референдуму по Криму!?

Да. Так могло статися. Проте, не за І.Тенюха, а наприклад — за генерала армії В. Радецького. До речі, який у новій історії України вже вчиняв подібне, під час нестабільного Криму на початку 90-х років. Але для політичного бомонду України, навіть націоналістичного толку, квоти дорожче ніж «шматки» держави та мільйони її громадян… Українці! Нам потрібно уважно придивлятись до будь яких супер націоналістів, бо саме завдяки їх популістським гаслам та непрофесійним діям, в переламні часи нашої історії, українська державність несла втрати. Яке ж покарання понесла партія «Свобода» і ті хто зняв з себе відповідальність, надавши їй таку важливу для держави квоту, що і призвело до втрати Криму? Мабуть політичну?! Так. Тобто ніяку.

Крим втрачаємо швидко і без жодного пострілу. Захищати його не хотів жоден політичний лідер фракції Парламенту, на чолі з Головою. Незважаючи на наявність потужного державного відомства – Міноборони чисельністю у 128 тисяч озброєних «зелених чоловічків». Про такі інститути держави як СБУ і МВС ми не ведемо мову, бо історично доказано що у переламні часи історії, коли триває масштабний суспільний безлад у державі, вони за звичай нездатні захистити державність (саме так відбулося у 1917-му та 1991-му роках). Отож пам’ятаємо громадяни, що Державу може захистити тільки організована військова сила – ЗС України, але обов’язково під керівництвом «лева», бо якщо на чолі війська «левів» постане «віслюк», то битву за Україну він обов’язково програє. Так трапилось і з Тенюхом. Поки змінили, Крим втратили.

В екстремальних умовах воєнно-політичне керівництво держави не спроміглося організувати хоч будь які активні дії військовиків для захисту Криму. Вони навпаки допустили ще більший злочин, заборонивши військовим частинам у Криму діяти відповідно до вимог військових Статутів, які зобов’язували командирів військових частин негайно вступати у бій, для захисту держави, у разі раптового нападу. Натомість лунало… «Не стріляти! Не виходити з військових містечок! Не піддаватись на провокацію!». В той же час закликали «Будьте вірними присязі!». Військовиків у Криму збили з пантелику і деморалізували. Але заклик можновладців «Не стріляти!» — було почуте і добре засвоєне нашими військовиками, які у подальшому відмовлялося стріляти без наказу Верховного Головнокомандувача. І Військо не стріляло доти, поки аж не пройшли вибори Президента.

Військово–політичне керівництво РФ святкує «бліцкриг» і перенасить зусилля на Донбас та Луганщину. Мета, ще сильніше придушити полохливу українську владу, аби та назавжди відмовилась від Криму і самостійного політичного курсу. Держава опиняється над прірвою розвалу…

З 26 лютого минуло 45 діб, а ЗСУ, які у цей термін часу повинні були завершити розгортання армійських корпусів другого ешелону, вже не згадуючи про три корпуси першого (мирного) ешелону, неготові до бойових дій. Внутрішні війська, для яких не було інших більш важливих завдань, крім як негайно розпочали переформування у Національну гвардію, начеб то від зміни назви вони стануть більш боєздатними, теж не готові. В лавах СБУ «брожение», усі розгублені, а на сході країни взагалі нездатні навіть себе захистити від активних дій, поки що малочисельних диверсійних загонів РФ та місцевого криміналитету. А Прикордонна Служба? ЇЇ керівництво так стрімко, у довоєнні роки, поспішало перейти на поліцейську структуру по охороні кордону держави, що розпродали до Африки усе своє основне озброєння (наприклад 127 БТРів). І тепер ці керівники сумно розводили руками, на факти системного перетину кордону озброєними бойовиками з РФ, навіть через пункти пропуску. Як же тут чинити опір резиновими пістолями і палицями? Тому ніякого опору не чинили.

Російські військові формування підтягуються до кордонів району організованої смути, нібито з метою для захисту російськомовного населення. Патова ситуація. Захищати державу Україну від ординських нащадків, що поєднались з шовіністами та місцевими кримінальними структурами, нема кому.

Сором і ганьба усім хто був на вершині влади та тим хто мав військові звання і обіймав керівні посади у силових структурах. За таку бездіяльність та вчинки воєнно-політичного керівництва, під час захисту держави, не повинно бути ніякої політичної відповідальності. Це безглуздя. Тільки персональна відповідальність за невиконання своїх прямих обов’язків і перед карним судом. А Суддям, непотрібно вірити у надумані ними виправданні страшилки, про неспроможність відстоювати свою територіальну недоторканність, від країни агресора, яка має ядерну зброю. Бо за тих таки умов, що були в Україні, «ядерний клуб» не дозволив би це зробити, як не дозволив у Кореї, В’єтнамі, Іраку та інших конфліктах і війнах.

Триває квітень місяць. А обстановка на Донбасі здається взагалі неконтрольованою. Очікування від в.о. Президента України та силовиків позитивних, рішучих, нестандартних дій втрачає надію. Ситуація в суспільстві, щодо надання опору зухвалим діям російським спец загонам, що стали «оргядром» банд формувань на Сході, зростає. Влада виправдовує свою бездіяльність ядерною загрозою. До того ж запускає чергову дурницю — не можна вводити військовий стан бо демократія захлипнеться, зірвуться вибори Президента? А які ж у той час могли бути вибори на Донбасі? Хіба політики не розуміли? Але цій маячні, нажаль, багато хто вірить, завдяки «тарахкотінню» наших мас-медіа, більшість яких була підконтрольна тим же росіянам. Хоч і на мові віщають, і вони начебто за неньку Україну, проте чинити супротив, нащадкам країни Моксель, от неможливо і все тут. А хто ж ті, що так вміло редагують роботу наших ЗМІ? Вони — громадяни РФ, тож і тут все під контролем ФСБ Росії.

На середину квітня, тільки зведені загони чотирьох десантних бригад неповного складу розриваються на прикритті державного кордону, майже у 500 км та охороні аеропортів регіону. Решта Війська третій місяць без діє. А це вже не дурниця. Це злочин, за який воєнно-політичному керівництву держави, депутатам парламенту потрібно відповідати перед народом по всій суворості законів України. А не пишатись досягненням Майдану, бо не вони там стояли!

 

Час вибору — жорстокий час! І цей вибір треба

встигнути зробити між двома ударами серця.

Бо інакше життя зробить свій вибір, за тебе.

І доведеться йти знову по чужій дорозі …

NN

13 квітня 2014 року, біля 23.00 здригається мобільний тлф: «Це полковник Якубець І.М.». «Да». «Я, полковник Козярський Валерій Павлович, колишній керівник спецпідрозділу СБУ «Альфа», ми на базі вашої бригади у Криму здійснювали спецпідготовку своїх бійців, пам’ятаєте?». «Так… Проте пройшло вже 20 років, дещо забулося». «Ви не могли б завтра 14 квітня о 7-й годині ранку прибути на Володимирську 33?». «Навіщо?». «З вами хоче поспілкуватись Голова та Перший заступник Голови СБУ з приводу військових питань». «А чому зі мною? В Києві мешкає ціла плеяда вищого генералітету?». «Так, але вони поховалися і тихо сидять. А ви зайняли активну позицію, виступаєте по телебаченню. Крім того я відрекомендував вас як толкового комбрига, військового спеціаліста. Тому з вами бажають переговорити».

О 6.50 біля входу до будівлі №33 зібралася невеличка група незнайомих мені людей. До мене підходить кремезний чолов’яга і каже, що це він учора телефонував. З потугою впізнаю у ньому того активного, шляхетного полковника, керівника «Альфи».

Перевірка, перепустка, увійшли до будівлі, у якусь стислу кімнату на першому поверсі, де ледве усім вистачило місця. Зайшов генерал В. Крутов і запитав у В. Козярського, чи всі запрошені прибули та визначив усім присутнім одне завдання – як спецам у своїй сфері, покладаючись на відому зі ЗМІ обстановку в державі, підготувати пропозиції щодо можливих заходів, для доповіді Голові СБУ. Вийшов.

Звертаючись до В. Козярського, кажу що я впізнав його, незважаючи на дуже схудлий вигляд (як потім з’ясувалось — він третій день на ногах, після щойно перенесеної важкої операції). У 2006 році В. Крутов був першим заступником Секретаря РНБОУ, де я на той час працював державним експертом з питань аналізу діяльності ЗСУ та інших військових формувань держави. Той відповів що так. Але, ще до вчорашнього вчора В.Крутов був, як і ми усі, пенсіонером, поки о 20.00 йому не зателефонував В. Наливайченко і запросив повернутись на службу.

Через декілька годин до приміщення увійшли Голова СБУ В. Наливайченко та В. Крутов і запитали які пропозиції підготовлені. Кожен доповідав за своєю спеціалізацією, крім мене. Не знаючи конкретних умов обстановки і давати раду з військових питань, це авантюра. Тому запропонував чотири пропозиції в основному воєнно-політичного характеру:

на вищому політичному рівні негайно припинити безпідставне пригноблення та переслідування працівників міліції, внутрішніх військ, СБУ, крім тих керівників, що віддавали незаконні накази своїм підлеглим та виконавцям конкретних злочинів, чим згуртувати і мобілізувати їх на захист держави;

негайно сформувати зведені окремі загони, з представників силових відомств міст України де все спокійно та відправити їх на посилення правоохоронних органів населених пунктів Донецької і Луганської областей;

ввести на територіях цих областей якщо не особливий (воєнний), то хоча б надзвичайний стан та надати військовим формуванням, іншим силовикам додаткові повноваження;

негайно вивести та розмістити в населених пунктах Донецької і Луганської областей загальновійськові з’єднання і частини Сухопутних військ і нехай там, якщо не боєготові, здійснюють або завершують виконання заходів щодо приведення себе хоч у будь яку ступінь готовності.

Після заслуховування Голова СБУ надав розпорядження щодо подальшої роботи групи, а мене запросив піти з ними. У трьох ми вирушили до приміщення антитерористичного центру (АТЦ) СБУ у м. Києві. Там у спеціально облаштованому приміщенні, з досить сучасним обладнанням, кипіла робота, на мій погляд більш організаційна. То був штаб який відповідно до законодавства України координував дії усіх силовиків у ході операцій по боротьбі з тероризмом. Згодом як освоївся, зрозумів що у цьому приміщенні, де зараз працюють представники усіх силових відомств, повинна пройти міжвідомча нарада очільників міністерств, щодо практичного керівництва силами і засобами з протидії незаконним збройним формуванням на Донбасі. До приходу яких і тривала підготовка необхідної інформації, документів на проведення спільної наради, під керівництвом Голови СБУ.

Проте, коли через декілька годин до зали зайшов В. Наливайченко та В. Крутов, у залі не з’явився жоден з керівників міністерств чи відомств, або їх заступники. Присутні капітани, майори, іноді підполковники, працівники відділів з своїх відомств розпочали інформувати Голову СБУ про відомий зі ЗМІ стан справ, без оголошення рішень свого керівництва по заходах протидії та можливим силам и засобам, що прийматимуть участь у операції. Загальні фрази. Ці люди не мали права прийняття рішення за своє відомство! Протягом години тривала нарада, яка нічого не вирішувала. Єдине корисне для себе що я виніс з цієї наради було те, що оголосили чисельність банд формування Гіркіна, яке захопило м. Слов’янськ – 80-100 осіб зі стрілецькою зброєю, але якої зброї і скільки не називали.

Загалом у мене склалося таке враження, що перших посадовців силових органів держави, ні за яких умов тут ніколи і не було. «Не царська то справа» — звичка, все перекладати на третій або навіть четвертий рівень керівництва, панувала і на такому відповідальному заході та у такий небезпечний для країни час. Невже у них, у всіх керівників та їх заступників з МВС, ЗСУ, ПрС, Військової розвідки, МНС на той час, були більш важливі завдання ніж організовано обговорити та виробити рішення як боронити Державу?

Під час перерви висловив генералу В. Крутову свою думку, що на даній нараді повинні бути хоча б заступники очільників відомств, які б були уповноважені приймати рішення та надавати керівництву дієві пропозиції, виділяти сили і засоби щодо їх вирішення. Чому нема на установчій нараді повноважних осіб крім СБУ? На що він відповів, що зараз в кабінеті в.о. Президента триває нарада з прийняття рішення на проведення АТО і ми туди вирушаємо. Ще один нонсенс! Рухаючись до ВР України я не міг зрозуміти — у Верховного триває така важлива нарада, а безпосереднього керівництва АТО на ній нема? Що це за рівень організації державного управління в кризовій ситуації?

Прибувши до ВРУ і пройшовши кордон охорони ми потрапили до кабінету Голови ВР — в.о. Президента Турчинова О.В. Голова і заступник СБУ сіли на два вільних місця за столом, я скористався диваном з торця столу, якраз напроти головуючого. Над столом горіло освітлення, проте в кімнаті була пів тьма. Крім О. Турчинова сиділи – в.о. Міноборони, НГШ – ГК ЗСУ ген. л-т М.Куцін, Міністр внутрішніх справ, Командувач нацгвардії С.Полторак, керівник Прикордонної служби, і що мене здивувало, у спортивному одязі, генерал-полковник Г.Воробйов. Інших учасників я не розгледів і почав прислуховуватись до бесіди. Нарада вже відбувалась на завершальному етапі, відчувалось що нібито усі рішення були прийняті, йшло мляве обговорення якихось деталей. Атмосфера якась нечітка, безініціативна. У висловлювані відчувається недоговорене, острах взяти на себе зобов’язання… Дуже заспокійливо. Від чого у мене виникало почуття якоїсь невирішеності.

У дальньому куту кабінету, біля крісла головуючого за столом, повільно та розважно рухалась людина. Вона дозволяла собі, нібито зверху, коментувати висловлювання та давати тлумачення. Мені здалося, що я вже це десь бачив – він нагадав мені персонаж з кінофільмів на зразок Сталіна, на нарадах Ставки.

Під кінець засідання, що тривало за нас біля 15 хв, головуючий запитав чи є які пропозиції чи запитання. Щодо взаємодії з іншими відомствами на ведення АТО, запитав В.Наливайченко. В. Крутов – чи підписано Указ на проведення АТО. На пропозицію відважився і я. Наголосивши, проте, що на мою думку не почув під час наради, а саме – що потрібно взяти під охорону аеродроми у м. Донецьк та Луганськ, для недопущення перекидання повітрям терористів та озброєння. Головуючий підтримав пропозицію та доручив її виконання Міноборони.

У коридорі я запитав В. Крутова хто то був, у темряві кабінету і вів себе наче б то Сталін? Він сказав що то був С. Пашинський, в.о. глави Адміністрації Президента.

Стемніло. Ми прибули на Володимирську. В. Наливайченко і В. Крутов пішли радитись, а я приєднався до групи радників з якими зустрівся ранком. Там у двох кабінетах повним ходом йшла підготовка до виїзду. Отримували польову форму одягу, особисту зброю та інше. Форма мені не сподобалась – «стікляшка», так прозивали її десантники, черевики «мабута». Тому я її заштовхав у мішок і запитав В. Козярського, у якому статусі ми збираємось кудись їхати. Він відповів, що усі ми призначаємось радниками Голови СБУ і зараз готується наказ, мене призначають на посаду радника з військових питань.

О 19.30 зайшов помічник В.Крутова і запросив мене до нього. У приватній бесіді Василь Васильович  запитав мене, як я оцінюю все у чому приймав участь. На що я відповів що збентежений від вражень, особливо млявим, невпевненим, досить незгуртованим станом готовності керівного складу держави щодо її захисту. Тоді він, несподівано запитав, чи згоден я іти з ним як радник з військових питань на Схід, для участі у проведенні АТО.

Вся моя попередня справа служіння Батьківщині пройшла під лозунгом «ніхто крім нас», тому незважаючи на внутрішні суперечки типу «та хто я такий», майже не вагаючись, даю згоду і висловлюю вдячність за довіру. Тоді В.Крутов наголосив, що проект наказу на моє призначення зараз наддасть Голові, а мені потрібно зібратися і прибути на аеродром Бориспіль, де літак Іл-76 з керівництвом АТО і підрозділом «Альфа» відлітає о 21.00. Але я, розрахувавши час, відповів, що не встигаю, так як потрібно доїхати до дому, попередити дружину, зібрати речі для життя у польових умовах на невизначений термін, а потім година їзди до аеропорту. Тоді він зателефонував генералу Г. Воробйову і домовився щоб я вилетів до району збору з військовими, літаком Ан-26 о 22.00.

Впоратись с цим завданням мені допоміг офіцер СБУ, який вчасно доставив мене на аеродром. На аеродромній площадці стояла група військових. Я підійшов до генералів Г.Воробйова і Ю. Боріскіна. Вони розповіли, що літак з «есбеушниками» о 21 годині відлетів на аеродром «Чугуїв», через 10 хв. вилітаємо і ми.

О 23.00 ми прибули до «Чугуєва». На наше здивування на аеродромі не було літака Іл-76, що вилетів на годину раніше. Почали телефонувати, з’ясувалося, що літак спочатку прибув на аеродром «Донецьк», а вже потім відлетів до «Чугуєва». Що то за маневри було незрозуміло, поки згодом не зібралися разом і не вияснили, що втручання у маршрут польоту літака Іл-76 було навмисним, ворожим. І тільки завдяки рішучій поведінці В. Крутова, який миттєво оволодів ситуацією і наказав «літунам» негайно, після зупинки літака, злітати з Донецька, незважаючи на категоричну заборону диспетчерів. Зрадникам і ворогам не вдалося заблокувати керівництво АТО у непідконтрольному тоді нам аеропорту. Екіпаж Іл-76 здійснив ризиковий зліт та переліт на висоті 400-500 метрів і приземлився на військовому аеродромі Чугуєва. Хто розпорядився змінити маршрут і надав команду вилітати на Донецьк? Треба розібратись. Але тоді не було часу…

(продовження буде…)