Аналіз офіційної інформації, розміщеної на офіційних сайтах Кремля, Державної думи та уряду РФ з початку 2023 року, дозволяє дійти висновку, що Росія поступово «замикається» в собі, переходить до стану функціонування ізольованої державної системи, включаючи економіку, науку, промисловість, діяльність основних інституцій.
Політична активність Путіна та осіб з його оточення з початку поточного року стає дедалі більш обмеженою. Російський лідер заходить в стан глибокої кризи відносин із зовнішнім світом, набуває все більшої ізольованості від цивілізованого світу і змушений зосереджуватись переважно на внутрішніх проблемах країни.
Календар офіційних заходів президента РФ за перший місяць 2023 року показує, що він проводить не більше 2-3-х заходів на день. Характер та зміст зустрічей обмежується питаннями економіки, науки, освіти, інновацій, молодих вчених, діяльності молодіжних та патріотичних організацій, функціонування залізниці, роботи правоохоронної сфери. Кремлівський очільник спілкується переважно з губернаторами, профільними міністрами, Генеральним прокурором і у такий спосіб «понижує планку» контактів, фактично підмінюючи роботу глави уряду М. Мішустіна. Останнього практично не видно на «політичному горизонті», він займається будівництвом доріг, аеропортів, проблемами освіти, соціальних виплат тощо. Державна дума (В. Володін) опікується питаннями молодіжного будівництва, соціальної підтримки, бізнесу, військових та учасників так званої «спеціальної військової операції», готує звернення в ООН щодо «американських злочинів», налагоджує міжпарламентські зв’язки з Африкою.
Виглядає так, що на порядку денному російської влади (принаймні, офіційної частини її діяльності) практично відсутні проблеми міжнародної безпеки, нового світоустрою, побудови багатополярного світу, про що вже тривалий час так голосно заявляє Кремль.
Звертає на себе увагу, що з початку 2023 року Путін лише двічі проводив засідання з постійними членами Ради безпеки у форматі онлайн – це явно не відповідає безпековим викликам, що постають перед країною. Крім того, порядок денний таких заходів (в їхній офіційній частині) стосувався внутрішніх питань підтримання економіки, виробництва, науки, ОПК. У порівнянні з аналізом активності Путіна, що був проведений міжнародними експертами на початку грудня 2022 року, президент РФ продовжує вдавати, що «старанно працює» над підтриманням життєдіяльності країни в складних умовах зовнішніх загроз, але де-факто вже не має спроможностей змінити реальний стан справ, – і це відбивається на його настрої та поведінці.
У зовнішньополітичній сфері географія контактів Путіна окреслена державами пострадянського простору (ОДКБ), у дальньому зарубіжжі – Туреччиною, Іраном, Алжиром, Королівством Саудівська Аравія. Звертає на увагу практична відсутність спілкування Путіна з лідерами країн, які він вважає своїми «стратегічними партнерами»: Китай, Індія, Північна Корея. З початку поточного року кремлівський керманич епізодично (приблизно раз на тиждень) спілкувався телефоном з президентом Туреччини Р. Ердоганом, президентом Сирії Б. Асадом, президентом Алжиру А. Теббуном, президентом Ірану Е. Раїсі, президентом Казахстану К-Ж. Токаєвим, президентом Туркменістану С. Бердимухамедовим, президентом Узбекистану Ш. Мірзійоєвим, спадковим принцом Саудівської Аравії М. Сальманом Аль Саудом, прем’єр-міністром Вірменії Н. Пашиняном, главою Татарстану Р. Мінніхановим, главою Башкортостану Р. Хабіровим.
Якщо навіть відкинути ту обставину, що не вся інформація оприлюднюється на офіційних сайтах Росії, аналіз доступних відомостей виявляє наступну загальну картину:
— політична активність Путіна знижується, вона все більше обмежується колом країн, які можуть мати певні економічні інтереси в Росії, насамперед потреби у закупівлі за критично низькими цінами сирої нафти, газу, природніх копалин тощо. Другий ряд інтересів – політичні. Яскравим прикладом може стати Туреччина (особисто Р. Ердоган), який продовжує позиціонувати себе як посередник у припиненні війни. За будь-яких умов «друзі Росії» чітко визначаються у надвузькому колі країн, які не впливають на процеси світового розвитку, така «дружба» є ситуативною і має в основі суто меркантильні економічні мотиви;
— активність Путіна обмежується причинами, пов’язаними зі станом його здоров’я (в тому числі психічного, див. нижче). Зазначене суттєво посилюються через ефект «замкненого простору» та банальний брак реальних можливостей впливу на процеси світового порядку;
— у спілкуванні кремлівського очільника з його нинішнім оточенням чітко визначаються пріоритети: утримання вдаваного «лідерства» серед пострадянських держав-членів ОДКБ. У такий спосіб Путін надсилає меседж, що залишається «господарем» на пострадянському просторі в стилі партійних керівників радянської доби, при цьому не усвідомлює, що все менше сприймається таким. Серед умовних і вельми «ситуативних друзів поза межами СРСР» можливо виділити хіба авторитарні Туреччину, Іран, Алжир, Саудівську Аравію;
— російський очільник, як і раніше публічно ігнорує війну в Україні та українську проблематику в цілому. Більше 90% інформаційних меседжів Путіна жодним чином не згадують так звану «спеціальну військову операцію» в Україні, не коментують події в нашій державі. Фактично Україна «не помічається» президентом РФ, хоча є очевидним, що це питання для нього є чутливим, навіть критичним і щоденно перебуває «на столі»;
— попри нещодавнє хизування Путіна його «стратегічним партнерством» з Китаєм та Індією, повноцінна співпраця з цими країнами видається проблематичною, насамперед через позиції партнерів, які перебувають під потужним американським тиском. Саме тому співпраця є обмеженою, багато її аспектів приховується від колективного Заходу, взаємодія у такому форматі не дозволяє вирішувати завдання стратегічного рівня;
— провідні країни демократичного світу фактично влаштували комплексну зовнішньополітичну ізоляцію Путіна та обмежили його у маневрах. США, Велика Британія, ФРН зберігають переважно напівофіційні чи конфіденційні канали комунікації (дипломатія, спецслужби), що використовується як інструмент для «вимірювання температури» в епіцентрі влади та з метою вчасного доведення знакових меседжів з боку колективного Заходу.
Американський експерт та екс-співробітник ЦРУ Д. Ігнатіус робить висновок, що попри ізоляцію Путіна від цивілізованого світу, він показово демонструє «впевненість та рішучість», робить вигляд, що нібито не звертає на це уваги. Але реальність є інакшою: Путін усвідомлює, що війна «пішла не за сценарієм Москви», головне — він не має відповіді на запитання, як виходити з такої ситуації. Психічний стан Путіна стає дедалі більш обтяжливим: на публіці кремлівський очільник з’являється нечасто та наодинці, веде спілкування переважно телефоном, засідання Ради безпеки проводить в режимі онлайн.
Характер Путіна складний і конфліктний, він приховує багато внутрішніх сумнівів, невпевненостей, боротьбу мотивів. В житті йому доводилось проходити через величезну кількість негативних подій, з яких він не завжди виходив переможцем, і це вплинуло на його світогляд. Його особистості властивий «синдром жертви», «ментальна образа» за минулі невдачі, він постійно відчуває себе ображеним, дискримінованим. В тупикових ситуаціях Путін не виявляє себе як боєць, саме тому він «нібито скрізь і, водночас, ніде».
Складність характеру і закомплексованість Путіна виявляються в тому, що він прагне стати вище (як фізично, так і статусно), а також здаватися більш значимим серед оточення. Він яскраво виражений індивідуаліст. Закономірною для людей такого типу є внутрішня «закритість», замкнений стиль життя, недовірливість, надмірна підозрілість та обережність до людей. Характерною особливістю є те, що люди подібного психотипу об’єднують навколо себе таких саме «ображених життям», в душах яких є гнів, відчуття гострої несправедливості, бажання помсти.
Всемогутність кремлівського керманича є показовою, вдаваною. Він усвідомлює цю обставину та знає: «фундамент під його троном є великим, при цьому крихким та ненадійним» — у певний момент крісло може впасти і ніхто не прийде йому на допомогу. Саме тому Путін так «старанно працює» над укріпленням фундаменту та публічним визнанням своєї всемогутності.
Графологи та спеціалісти у сфері фізіогноміки підтверджують подавлений психічний стан Путіна. Фахівці підкреслюють, що поведінкові ознаки видають його неврівноваженість, невпевненість у майбутньому. Скоригована політтехнологами публічна «впевнена поведінка імператора» за окремими ознаками все ж видає нестабільний внутрішній душевний стан. Такий психотип описується як «злий політик, конфліктний інтроверт з нелегким минулим, інтелектуал з розвинутою інтуїцією». Характерно, що коли особистості такого психотипу відчувають себе ображеною, дискримінованою людиною, вони здатні поводитись не прогнозовано та неадекватно.
У цьому може полягати головна небезпека: у разі усвідомлення Путіним, що він опинився в глухому куті, кремлівський керманич може у відчаї «кинутися на нападника» (відома історія з його глибокого дитинства), прийняти крайнє, згубне рішення. З таким психотипом слід поводитися обережно, не дати йому відчути безвихідь, постійно підтримувати комунікацію, контролювати поведінку, впливати через близьке оточення, заспокоювати збуджений стан.
Аналітики роблять висновок, що всі інструменти впливу на Путіна є, на жаль, довготривалими. Вже стало очевидним, що очільник РФ не має шансів у боротьбі з колективним Заходом, але йому ще не прийшло усвідомлення тотальної поразки: він плекає надію на «втому» Заходу при «грі в довгу», на що розраховує, тому за будь-які успіхи України на полі бою він буде мститися, забираючи життя українців та руйнуючи інфраструктуру.
Юрій Романюк, кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник