«Для Китаю, який вже тривалий час тихо та безкровно поглинає російські території на Далекому Сході, посилення позиції за рахунок ядерного арсеналу нинішньої агресивної Росії – скоріш за все, лише окремий епізод у процесі власного зростання як світового полюсу. Для Пекіна ситуативний союз із РФ – лише спосіб досягти тимчасової нейтралізації активності Вашингтона. А от для Росії, яка захлинається у протистоянні із Заходом, відкритій гонці озброєнь і падінні економіки, – це спосіб перенести фокус уваги росіян від безпорадності влади на її зовнішні «подвиги».
Тож спільні військові навчання стратегічного рівня Китаю та РФ мали довести Заходу, що новий полюс світового впливу на міжнародній арені таки з’явився».
Так прокоментував російсько-китайські військові навчання «Сібу / Взаємодія-2021» в КНР на полігоні Цінтунся (9-13 серпня ц.р.) директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння Валентин Бадрак у статті для LB.UA.
Щодо справжніх намірів Китаю експерт написав наступне:
«поки Москва вдається до авантюр на кшталт історії з британським есмінцем HMS Defender у Чорному морі, Пекін обережно, але системно працює на перспективу. Головна мета Пекіну – досягнення воєнної переваги над США, і тут триває запекла, хоч і прихована боротьба. Китаю потрібні новітні рішення у сфері переозброєння та створення нових систем. Це відбувається на тлі відвертих намірів США контролювати весь простір навколо Піднебесної, в тому числі за рахунок повного переформатування різних структур спецпризначення. Наприклад, у межах реформи морської піхоти з 2019 року США озброюють свої елітні війська крилатими ракетами та ударними дронами, а також надають підрозділам набагато вищий, ніж раніше, рівень автономності.
Раніше КНР працювала в напрямку отримання новітніх технологій з РФ. Однак нині це вже нецікаво – Росія випотрошена, як риба. Російський журнал «Экспорт вооружений» подає таку цікаву статистику: «Якщо в 2004 р. на Китай припало 43% всього російського оборонного експорту, а у 2005 р. – 53%, то у 2006 р. – 22%, у 2007 р. – 18%, у 2008 році – 16%, а у 2009 р. – лише 12%. Одним з переломних моментів стала відмова КНР у 2004 р від опціону з виробництва у себе за ліцензією 95 винищувачів Су-27СК (раніше було зібрано 105 таких машин), замість цього китайці взялися створювати безліцензійний Су-27 під назвою J-11».
Нині Китай вже випереджає Росію у сфері систем протиповітряної оборони, особливо у сфері створення сучасних радарів і датчиків. Про це минулого тижня написав National Interest із посиланням на висновки військового експерта з британського Королівського інституту об’єднаних служб (RUSI) Джастіна Бронка. Але є й практичні підтвердження: у 2020 році близька до РФ Сербія замість російських ЗРС С-300 закупила китайські ЗРК FK-3. Доречно також згадати, що японське видання Nikkei Asian Review у січні 2021 року оприлюднило висновки, що Росія починає поступатися Китаю в розробці нових озброєнь і військових технологій: «Поступово це відставання може стати незворотним. Китай стає номером два у світі з експорту озброєнь. Росія третя. Пекін націлюється на традиційні ринки збуту російських озброєнь. Здатність Пекіна торгувати зброєю в пакеті з іншими економічно привабливими програмами загрожує доходам російського бюджету».
Тож можна цілком обґрунтовано стверджувати, що Росія сьогодні потрібна Китаю виключно в сенсі подразника США».
Крім того, В. Бадрак наголосив у статті на необхідності для України розширити військово-технічне співробітництво з КНР, зокрема задля отримання технологій для розвитку ЗСУ, а також збільшити витрати на переозброєння української армії і законодавчо обмежити частку імпорту зброї.