Світовий досвід технічного прогресу свідчить про пріоритетну важливість впливу саме кадрових питань. Професійні освіта, вміння та навички персоналу є вирішальними при розв’язані будь-яких науково-технічних проблем. Правильний підбір кадрів, які опрацьовують інноваційну ідею чи втілюють в життя дослідно-конструкторський проект, — безумовна запорука їхньої успішної реалізації. Тому провідні корпорації, компанії та підприємства витрачають значні кошти та організаційні зусилля для залучення на роботу до себе кваліфікований персонал, ведуть активний пошук та ретельний відбір кандидатів по всьому світу.
Протягом останніх років (починаючи з 2014 року) на всіх рівнях багато говориться про необхідність вирішення кадрових проблем в оборонно-промисловому комплексі України. Звучать заклики, підписуються меморандуми про співпрацю освітніх закладів і науково-промислових підприємств, обіцяються персональні стипендії та гранди студентам, які виявлять бажання після навчання трудитися на оборонних підприємствах, пропонуються різні законопроекти, спрямовані начебто на покращення механізмів освіти. Але помітного поліпшення становища з кадрами в оборонно-промисловому комплексі не відбувається. Науковий і кадровий потенціал галузі продовжує падати.
Так, в Концепції Державної цільової програми реформування та розвитку оборонно-промислового комплексу України на період до 2020 року, а також у Стратегії розвитку оборонно-промислового комплексу України, яка була уведена в дію указом Президента 18 червня 2021 року зазначено, що серед «основних причин незадовільного функціонування оборонно-промислового комплексу» останньою вказаний «незадовільний стан забезпечення підприємств оборонно-промислового комплексу висококваліфікованими робітничими, технічними та інженерними кадрами».
При чому у Стратегії прямо вказується, що однією з головних проблем розвитку українського ОПК є складність із забезпеченням кваліфікованими робітничими кадрами та руйнація системи професійно-технічного навчання.
Також зазначається, що одним з напрямів реалізації державної військово-промислової політики має бути створення системи безперервної підготовки кадрів для задоволення потреб оборонно-промислового комплексу, підвищення мотивації і забезпечення правового та соціального захисту працівників.
Для створення сучасного виробництва потрібні висококваліфіковані кадри від робітників та інженерів до керівників підприємств та генеральних конструкторів. Особливо дається в знаки брак майстерних робочих, кваліфікованих інженерів та технологів, винахідливих конструкторів.
Дефіцит кваліфікованого персоналу в оборонній галузі накопичився протягом багатьох років. Головними чинниками, що його обумовили, є відтік кращих професіоналів в інші галузі та й в інші країни, старіння персоналу та розрив спадкоємності передавання знань і майстерності між поколіннями, плинність кадрів через не престижність роботи в сфері ОПК, низькою професійною підготовкою молодих спеціалістів і робітників в наслідок відірваності процесу освіти та навчання від реальних потреб промисловості, відособленістю нечисленних факультетів та спеціалізацій в закладах освіти від реальних потреб високотехнологічного виробництва.
Експерти відзначають, що у боротьбі за залучення нечисленних грамотних фахівців українські підприємства повністю поступаються зарубіжним компаніям, які діють на території України. Ці компанії готові добре платити як самим дефіцитним інженерно-технічним працівникам, так і рекрутерам за їх пошук. У провідних компаніях працюють потужні служби управління персоналом, які ефективно підбирають і розвивають своїх співробітників. Щороку кількість українців, які їдуть за кордон, зростає. Поточна статистика говорить про те, що за кордоном легально знаходиться близько 5 млн. громадян України і ця цифра має тенденцію до зростання.
Колишня система освіти в Україні була однією з кращих в світі. Це підтверджено видатними українськими досягненнями в науці і виробництві, зокрема, ракето-, авіа-, корабле-, двигуно-, танко-, автомобілебудуванні, радіотехніці та електрониці.
Проведені в Україні реформи зруйнували освіту як ефективне системне утворення, орієнтоване на розвиток промисловості країни, в тому числі на зміцнення обороноздатності.
Реформи шкільної освіти в України обернулися неприпустимим скорочення програм підготовки за базовими технічними дисциплінами (математики, фізики, хімії), зменшенням кількості годин на трудове навчання. Система рейтингу шкіл та вчителів за результатами складання їхніми учнями зовнішнього незалежного оцінювання призвела до викривлення мети навчання. Замість формування у учнів комплексу цілісних знань йде натаскування на успішне проходження процедури тестування. Спостерігається тенденція подальшого спрощення учбових програм і відповідно зниження рівня середньої освіти.
За часи незалежності майже зруйнована система професійно-технічної освіти, включаючи профнавчання на підприємствах. Головними профілями українських «коледжів» стали економіка, фінанси та підприємництво; туризм та готельно-ресторанний бізнес і т. д. Сьогодні мережу професійно-технічних училищ переформатовано у новий тип закладів — регіональні багатопрофільні центри професійної освіти, які будуть утримуватися за рахунок місцевих бюджетів. І не факт, що підготовка робітників для ОПК буде для них пріоритетом.
Сьогодні, замість спеціаліста з вищою освітою (інженера, технолога, конструктора), вищий навчальний заклад випускає бакалаврів («щось середнє між середньою і напіввищою освітою») та магістрів («щось схоже на спеціаліста, який має освіту, близьку до вищої»). Через скорочення тривалості вивчення дисциплін професійного циклу, виробничої практики, дипломного проектування, бакалаври випускаються не добравши знань та професійних навичок і не багато з них продовжує навчання в магістратурі.
Незадовільною є ефективність підготовки фахівців та робітничих кадрів за державним замовленням — більшість молодих спеціалістів взагалі не планують після навчання працювати на підприємствах або довго не затримуються. Крім того, відкритість кадрових ринків в умовах глобалізації сприяють «висмоктуванню кращих кадрів». Починаючи з 3–4 курсів молодих людей спокушають грантами, стипендіями, стажуваннями, роботою в іноземній компанії тощо, і багато хто з них виїжджає працювати за кордон. А найбільш далекоглядні роблять все можливе, щоб відразу отримати освіту за кордоном. За рідкісним винятком вони повертаються назад.
Україна стала країною-донором, яка готує кадри за державний рахунок для інших, що тягне за собою інтелектуальні і відповідно їм фінансові втрати.
Відсутність програм та планів розвитку галузей економіки та комплексної оцінки перспективи кадрових потреб, зробили систему державного замовлення на підготовку фахівців імітаційним рудиментом. Держзамовлення в системі освіти вже давно втратило свій первинний сенс та перетворилось на засіб отримання коштів з державного бюджету на утримання викладачів та комунальні витрати навчального закладу. Заходи щодо відшкодування витрат за ухиляння випускників від роботи за спеціальністю не працюють. І це питання потребує поглибленої уваги та законодавчого опрацювання.
Велика складність сьогоднішньої ситуації полягає ще й в тому, що термін життя прикладних інженерних знань став коротший за термін навчання у ВНЗ. Отримання інженерного диплома не гарантує нині довічного професійного статусу. У цих умовах змінюється співвідношення освіти у ВНЗ і додаткового післядипломного навчання. Якщо раніше особа, що здобувала технічну освіту, мала можливість 15-20 років відповідати вимогам, які висувала економіка, то сьогодні динаміка така, що освіти|утворення| і кваліфікації вистачає на 5-7 років, а у високотехнологічних галузях — максимум на рік-два. Тому постає необхідність створення|створінні| системи регулярного підвищення кваліфікації працівників промисловості.
В українських реаліях спостерігаються такі різноспрямовані тенденції: разом з підвищенням вимог до професійної кваліфікації зберігається низький престиж роботи на оборонних організаціях. Не останнє місце в цьому займають рівень зарплати, програми забезпечення житлом, матеріальна допомога молодим фахівцям, медичне та санаторно-курортне обслуговування і т.ін. При нинішньому фінансово-економічному стані значної частини підприємств ОПК, вирішити проблему залучення та утримання молоді без заходів держпідтримки не можливо.
Отже, одним з найдієвіших напрямів збереження та розвитку кадрового потенціалу на сьогодні залишається безпосередня співпраця підприємств оборонної галузі з навчальними закладами з метою підбору та підготовки відповідних фахівців.
Віталій Бегма,
керівник відділу Національного інстітуту стратегічних досліджень, професор, к.е.н.