Останнім часом спостерігаємо очевидну активізацію дискусії навколо такого безумовно важливого для нас усіх питання, як перспектива членства України в НАТО. Саме навколо цього тривають останнім часом дискусії, а вітчизняні та іноземні експерти намагаються прогнозувати варіанти подальшого розвитку відносин нашої країни з Альянсом. Про це також свідчить і активізація євроатлантичних структур в Україні.
Лише протягом останнього тижня у жовтні в Києві пройшли одразу три остатньо авторитетних і потужних заходи з цієї проблематики за участі провідних українських і західних політиків, дипломатів, військових, представників громадянського суспільства, експертного середовища тощо: Міжнародна конференція «Київські Трансатлантичні діалоги», Круглий стіл «Американсько-російські відносини та їх вплив на Україну» та прес- конференція з актуальних питань зовнішньої політики України та політики безпеки, з провідною темою «Стан співробітництва України та НАТО в умовах нових викликів».
Учасники зазначених заходів активно дискутували питання щодо того, як Україні надалі слід рухатися до НАТО та як розбудовувати її відносини з Альянсом останнім часом. Фонд Бумбураса і Німецький Фонд Маршалла (США), організатори першої Міжнародної конференції «Київські Трансатлантичні діалоги», першого офіційного заходу, присвяченого інтеграції України в НАТО, взагалі мали на меті започаткувати нову традицію комунікації і створити для цього відповідний майданчик.
Зрозуміло, про перспективу євроінтеграції України учасники першої конференції говорили на умовах «Chatham House rules». Тобто, відвертий обмін поглядами, з одного боку, не передбачав подробиць щодо того, хто з політиків або експертів що саме стверджував. Проте, інші заходи в цьому плані були більш відкритими для ЗМІ.
Агресія Російської Федерації проти України, окупація Криму і Донбасу, постійний військовий, політичний, економічний та інформаційний тиск з боку Москви надали ідеї вступу до НАТО нового звучання і об’єктивно зумовлюють необхідність пошуку більш ефективних гарантій незалежності, суверенітету, безпеки і територіальної цілісності України.
З огляду на це, варто розглядати передусім тенденції відносин Україна-НАТО як такі, а вже потім зважати на позиції окремих експертів щодо цього. Тим більше, що вони висловлювали свої з цього питання не лише на «Київських трансатлантичних діалогах». Отже, що саме спонукало останнім часом таку активну риторику навколо питання відносин Україна-НАТО, які висновки мають зробити для себе наша держава і громадянське суспільство і як насправді виглядають наразі відносини України з Альянсом?
Зазначимо, що Міністр закордонних справ України Павло Клімкін назвав НАТО унікальною структурою, заснованою на зрозумілих цінностях і довірі, А Україну — щонайменше політично частиною східного фангу НАТО, що захищає вільний світ. Міністр висловив сподівання на вступ до НАТО в перспективі. Для цього вона до 2020 р має досягти певних цілей для уніфікації з НАТО і трансформуватися з пострадянської країни в сучасну європейську.
Питання щодо можливого приєднання України до Північноатлантичного Альянсу виникло ще 20 років тому, хоча з різних причин вірогідність цього досі залишалася невисокою. І тут не можна не погодитися з думкою Григорія Перепелиці, директора Інституту зовнішньополітичних досліджень, що Україна за часів незалежності сама діяла непослідовно і втратила шанс на ПДЧ саме через свою непослідовну, в залежності від внутрішньополітичної ситуації всередині країни, суперечливу поведінку. Водночас, і з боку НАТО далеко не усе було зроблено, принаймні, послідовно. Це визнали і деякі західні експерти, що виступали на останніх київських форумах.
На думку експерта, певним чином остання дискусія навколо відносин Україна-НАТО є прямим наслідком реальної стурбованості і початку розуміння його керівництвом тієї обставини, що Росія робить насправді – вона готується воювати і не хоче жодних переговорів. Особливо очевидним це стало після цьогорічних масштабних російсько-білоруських навчань «Запад-2017», що пройшли залученням стратегічних формувань, бомбардувальної авіації, бронетехніки, повітряно-десантних військ та ВМФ ЗС РФ.
Нагадаємо, що зазначені навчання проводилися навмисно з порушенням заздалегідь оголошеного порядку денного і окрім Білорусі фактично охоплювали величезний простір території від Баренцева до Чорного морів. Кремль відверто демонстрував Заходу свою військову силу і відпрацьовував на навчаннях не міфічну боротьбу з терористами примарної Вейшнорії (це був лише епізод навчань), а наступальні дії проти східного флангу НАТО.
На думку експерта, російські війська фактично відпрацьовували на навчаннях прорив ешелонованої оборони, нанесення ракетних ударів по стратегічних об’єктах у глибині оборони, широке використання систем РЕБ, висадку морських десантів тощо. При цьому вони використовували досвід бойових дій в Сирії і в Україні, нові тактичні пройоми тощо.
А ось Ігор Кабаненко, в минулому заступник міністра оборони України з питань євроінтеграції, відзначив, що росіяни під час висадки морського десанту на одному з полігонім Балтійського флоту демонстрували новітні програмні розробки стосовно надання вогневої підтримки в режимі повного радіомовчання, створювали в акваторії Балтики зони, закриті для доступу, блокуючи їх засобами ураження, демонстрували дію нових РЛС, багатошарової системи ППО-ПРО тощо.
А наявність в акваторії Балтійського моря двох нещодавно передислокованих з Чорного моря корветів типу «Буян-М», озброєних ракетами «Калібр-НК», поряд з іншими носіями ракетної зброї, демонструвала можливість нанесення ударів по будь-яких цілях на усій території Старого континенту. Більш того, відпрацьовувалися вже не поодинокі акції, а цілі операції РЕБ, що надає військам у випадку війни якісно нові бойові можливості і переваги.
Безумовно, Альянс не міг не реагувати на такий виклик, тим більше, що він майже водночас проводив свої навчання («Дракон») і за підсумками аналізу дій обох сторін виявилося, що НАТО поки що не має реальних можливостей для стримання можливого російського наступу у Європі. Особливо це стосується країн Балтії і Польщі, які можуть бути швидко захоплені агресором навіть без використання ядерної зброї. Це вони були фактичними об’єктами блокади і обмеження доступу, які відпрацьовував Кремль на своїх навчаннях «Запад-2017».
На жаль, на відміну від військових, у політиків Альянсу поки відсутнє усвідомлення, що Росія не зацікавлена в поверненні статус-кво. Відтак, доктрини стримування російського реваншизму також немає. Більш того, за великим рахунком, здається, керівництво НАТО все ще орієнтується на замирення агресора і намагається змусити Росію до повернення до попереднього стану речей. Попри усі гучні заяви на підтримку України. Але ж Росії потрібне не це, вона прагне знищити Захід і підкорити його своїй волі. І робить це цілеспрямовано, системно в дуже зухвалий спосіб, активно застосовуючи тактику «гібридної війни».
Щоправда, з іншого боку, на парламентській асамблеї НАТО, що пройшла в Бухаресті 9 жовтня п.р., було прийнято Резолюцію щодо стабільності і безпеки в Чорноморському регіоні з урахуванням поправки української делегації про продовження стратегічного обговорення з Україною і Грузією питань чорноморської безпеки. Так, учасники ПА багато говорили про необхідність посилення спроможностей НАТО в Чорноморському регіоні.
Адже внаслідок анексії Криму Росія створила на півострові повноцінне військове угруповання з можливістю блокади і обмеження доступу до будь-якого регіону Чорного моря, передусім, узбережжя Румунії, Болгарії, Туреччини, Грузії і України на кшталт того, що російська сторона наприкінці вересня демонструвала на Балтиці під час навчань «Запад 2017».
Таким чином, вважає Григорій Перепелиця, Росія фактично витіснила Альянс і майже повністю домінує в Чорному морі. Більш того, вона отримала можливість проекції сили на Близькому Сході – у Сирії. І буде великою помилкою вважати, що на цьому Кремль здатний зупинитися сам. Ні, на жаль, агресор буде діяти, аж доки його не зупинять. Тому НАТО змушений реагувати на загрозу вже на південному фланзі.
Важливо, що в останній резолюції НАТО вперше загрози в інформаційному просторі з боку РФ стоять поряд із загрозами з боку ІД. І мабуть вперше держави НАТО визнали публічно, що цілеспрямована кампанія Кремля з дезінформації та підриву стабільності спрямована на послаблення та дестабілізацію НАТО і його інтеграційних процесів.
З огляду на це, активно заговорили про необхідність використання досвіду України в протидії інформаційній війні Росії, яка розповсюджує у світі фейки, цілеспрямовану дезінформацію та відверту брехню в намаганнях нав’язати світу власну трактовку подій і паралельну реальність. Тобто, йдеться про захист західних цінностей, яки опинилися під загрозою. Для цього передбачили навіть відповідне фінансування, втім, його масштаби не можна навіть порівнювати з витратами Кремля на інформаційну війну і пропаганду.
Відносини України з НАТО до останнього часу зводилися до необхідності реформування оборонної сфери, запровадження стандартів НАТО тощо. Йшлося про співробітництво України з НАТО, навіть поглиблене, але, на жаль, не про інтеграцію. Більш того, Брюссель всіляко ухиляється від прикметної дискусії щодо перспектив приєднання нашої країни до Альянсу, що російська пропаганда активно використовує у власних цілях з метою дискредитації НАТО, як потенційного безпекового гаранта для України.
Водночас Кремль та його п’ята колона всередині українського суспільства активно нав’язують нам ідею повернення до позаблокового статусу, тобто, відверто штовхають нас у минуле. Між тим, саме завдяки позаблоковому статусу ми опинилися там, де сьогодні знаходимося, це коштувало Україні життя тисяч громадян, втрати 4% території та 20% промислового потенціалу.
Дивним чином, під час дискусій на «Київських трансатлантичних діалогах» представники Альянсу чергового разу радили Україні не поспішати і не створювати завищених очікувань щодо перспектив членства в НАТО і зосередитися на більш реальних цілях. Особливо активним в цьому плані виявився колишній посол США в Україні Стівен Пайфер, директор Інститтуту Брукінгса з питань контролю над озброєнням та нерозповсюдженням зброї масового знищення.
Парадоксально, але, виявляється, ані Україна не готова до вступу до НАТО, ані сам Альянс не готовий наразі прийняти Україну (через агресію РФ, що триває). У НАТО радять зосередитися на виконанні Україною вимог організації. ЗСУ поки що впровадили лише до 150 з більш як 1200 стандартів НАТО, отже про готовність інтегруватися говорити поки завчасно. В той же час, відповідно до статуту Альянсу, його членом не може стати країна, яка воює або на території якої йде військовий конфлікт. Таке собі замкнене Кремлем коло.
Відмінний приклад неефективності і невідповідності міжнародних безпекових структур сучасним умовам і новим загрозам. Адже, якщо виходити з формальної точки зору, яку містер Пайфер активно озвучував на кількох останніх київських форумах, дорога до НАТО для України закрита? І поки триватиме війна на Донбасі, а Крим залишатиметься анексованим, виходу немає і Україні нічого «не світить?»… А чи не цього домагався своєю гібридною агресією Путін?
Не дає чіткої відповіді щодо євроатлантичної перспективи України навіть Генеральний секретар НАТО Йєнс Столтенберг, який назвав її близьким партнером. Він також стверджує, що увага Альянсу зосереджена на реформах, і особливо на модернізації українських збройних сил, інститутів оборони та безпеки. Про політичну доцільність, як це було у випадку з країнами Східної Європи та Балтії, як бачимо, поки не йдеться! Можливо до 2020 року, коли Парламентську Асамблею НАТО заплановано вперше провести в Києві, в Альянсі зможуть визначитися остаточно з євроатлантичними перспективами України?
9 липня 2017 року виповнилося 20 років підписання Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО. Весь цей час, сподіваючись на перспективу приєднання до загальноєвропейської системи колективної безпеки, Україна працює над своїм «домашнім завданням», адже йдеться про створення нових підходів до забезпечення національної безпеки.
І сьогодні співробітництво між Києвом та Альянсом проходить випробування в умовах агресії Росії. За умов, що склалися, взаємодія нашої держави з НАТО підпорядковується насамперед потребам максимального зміцнення обороноздатності Української держави та реформування ЗС України.
На думку Володимира Горбуліна, та обставина, що Україна опинилася в епіцентрі російсько-американського протистояння, поряд з певними ризиками і загрозами національним інтересам дає можливість використати нові шанси на долучення до світових процесів на нових засадах (в т.ч. числі щодо потенційного вступу до НАТО).
Безумовно, НАТО активно допомагає Україні і це має велике значення. Проте, наш статус партнера, на жаль, і не передбачає нічого більшого. Тому українська дипломатія має активніше працювати в напрямку здобуття Україною ПДЧ, поряд з виконанням «домашнього завдання» у сфері реформування ЗСУ та переходу на стандарти НАТО.
Інша річ, що все це можна було робити активніше, а щось зробити вже потім. Так, дійсно, можна. Як це робили наприклад, Польща, Румунія, Угорщина або країни Балтії. Усі вони з політичних міркувать спочатку були прийняті до Альянсу, а вже потім довгий час відпрацьовували сумісність своїх збройних сил та переходили на стандарти НАТО. То що ж заважає сьогодні, відсутність політичної волі зі побоювання реакції Москви?
29 грудня 2014 р. Президент України Петро Порошенко підписав Закон, який скасовує позаблоковий статус України і проголошує намір інтегруватися до євроатлантичних безпекових структур, за умови ухвали рішення про подання заявки на вступ до НАТО на всеукраїнському референдумі. Заява Президента про готовність проведення референдуму хоча і викликала активні дискусії в суспільстві та експертному середовищі, загалом була сприйнята позитивно.
А 6 липня 2017 р Президент України підписав закон, «Про внесення змін до деяких законів України щодо зовнішньополітичного курсу України», який визначає вступ до НАТО пріоритетом України. Вносяться зміни до Законів України «Про основи національної безпеки України» та «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» у частині євроатлантичної інтеграції.
Важливо, що одним із пріоритетів національних інтересів України документом визначено інтеграцію у євроатлантичний безпековий простір з метою набуття членства в НАТО.
Незважаючи на високу, за даними соціальних опитувань, підтримку і розуміння сьогодні більшістю громадян важливості питання щодо необхідності приєднання України до НАТО, це може носити тимчасовий характер, адже в умовах війни настрої громадян можуть коливатися в той або інший бік, в т.ч. внаслідок дій противника і його агентури всередині країни.
До того ж, на жаль, всередині країни досі відсутня системна комунікація з цього питання, держава і громадянське суспільство мають активізувати спільні зусилля з поширення інформованості громадян щодо НАТО. Адже саме Альянс наразі надає найбільшу допомогу Україні.
На думку експертів, держава має посилити контроль за українським інформаційним простором, в якому останнім часом активізувалися антиукраїнські і антинатовські сили. Адже через агентуру Кремля всередині України активно просуваються і нав’язуються нам чужі погляди та цінності. Більш того, з огляду на особливу небезпеку для України у військовий час, має бути передбачена відповідальність за розповсюдження ворожої, заздалегідь брехливої інформації, а також дезінформації, направлених проти державних інтересів і обороноздатності України.
А Віталій Бала, директор Агентства моделювання ситуацій, вважає, що сприйняття більшістю громадян НАТО лише в якості військової структури є обмеженим і має бути суттєво поширене. Адже функції Альянсу є набагато ширшими і вони важливі для України. Поєднання успішної просвітницької кампанії і реальних змін всередині країни гарантуватимуть не просто позитивний результат референдуму, про який говорив Президент, а й дозволить зміцнити позиції України на міжнародній арені.
На думку директора Офісу зв’язку НАТО в Україні А.Віннікова, за останні два-три роки країна впровадила більше реформ, ніж за весь період незалежності, навіть з урахуванням триваючої війни на сході. Втім, вважає Вінніков, ще багато чого має бути зроблене в напрямку реформування, особливо, що стосується безпеки та оборони.
Що стосується президентської ідеї з референдумом, її, на думку експертів, можна розглядати в якості частини тонкої політико-дипломатичної гри керівництва держави, спрямованої на посилення позиції України на міжнародній арені та розширення можливостей маневру і поля можливих компромісів у міжнародних переговорах з нагальних на сьогодні безпекових питань.
Зокрема, враховуючи відомі обмеження щодо членства в Альянсі, ідея референдуму може бути одним з важливих елементів у загальній підготовчій кампанії з отримання Україною ПДЧ, з відповідним членством країни в НАТО у більш віддаленій перспективі, коли зміниться міжнародна обстановка, а політична кон’юнктура буде для нас більш сприятливою. Якщо це так, такий розвиток подій щодо українських євроатлантичних прагнень можна лише привітати.
Кілька слів щодо невійськової співпраці між Україною та НАТО. Тут більшість експертів вважають найбільш актуальними питання інформаційної безпеки, кібер-безпеки, науки і новітніх (критичних) технологій, енергетичної безпеки і стратегічні комунікації. Існує життєво важлива необхідність долучення України до роботи центрів передового досвіду НАТО з енергетичної безпеки, стратегічних комунікацій і кібербезпеки тощо.
За словами А. Віннікова, голови Представництва НАТО в Україні, пакет невійськової допомоги Альянсу Україні містить 40 напрямів та заходів, зокрема у галузі безпеки та оборони. При цьому союзники мають намір запровадити низку нових напрямків, в т.ч. передбачається створити платформу для більш активного обміну досвідом про методи ведення гібридної війни. І тут вже сама Україна має, чому навчити західних союзників. Можна буде говорити про актуальні спільні дослідження, обмін досвідом тощо.
Отже, наразі відносини з НАТО відіграють важливу роль у забезпеченні обороноздатності України і подальший рух в напрямку повної взаємосумісності з Альянсом виглядає безальтернативним. Проте, метою залишається все ж таки членство в НАТО, як гарантія нашої безпеки перед загрозою з боку РФ, яку експерти дуже влучно назвали постійним фактором. І вона існуватиме доти, доки існуватиме сама Росія. На жаль, це історичний досвід, яким не можна нехтувати.
Остання резолюція ПА НАТО в Бухаресті дає підстави сподіватися на продовження Альянсом послідовної підтримки України в її євроатлантичних прагненнях на майбутнє. До речі, саме в Бухаресті на саміті НАТО 9 років тому було прийнято резолюцію щодо обов’язкового у майбутньому членства Грузії і України в НАТО. Залишається сподіватися, що у відносинах Україна – НАТО буде більше визначеності щодо перспектив щонайменше надання нам ПДЧ вже в найближчій перспективі. Відповідно, це вимагатиме активізації зусиль української дипломатії в цьому напрямку.
Володимир Заблоцький,
Defense Express