Павло Букін, генеральний директор Державного концерну «Укроборонпром»
(Виступ під час міжнародної конференції «Законодавче забезпечення парламентського контролю в оборонно-промисловому комплексі України» 14 березня, організованої ЦДАКР, DCAF та Інститутом законодавства ВРУ)
Я представляю державний концерн «Укроборонпром», який об’єднує більшу частину українських підприємств оборонної галузі.
Основні надходження, які українська оборонка отримує за рахунок експортних постачань, які складають 80-85%. На сьогоднішній день об’єм державного оборонного замовлення збільшується. Наприклад, за останні роки на підприємстві КП «НВК «Іскра» значно збільшилося виробництво продукції в межах державного оборонного замовлення, натомість експорт зменшився. Така тенденція є радісною, оскільки вказує на те, що оборонне замовлення починає виконувати роль локомотива в оборонці. На жаль сьогодні цього ще не сталося, але ми розуміємо, що це пов’язано з обмеженими можливостями державного бюджету.
Приблизно 50% бюджету ЗСУ витрачається на повсякденні потреби військ, їжу, форму, зарплату військовослужбовцям, ремонт техніки, — тобто на такі потреби, які не пов’язані з покращенням арсеналу ЗСУ. Такий розклад справ важко назвати бюджетом розвитку, але ми бачимо, що фінансування Міністерства оборони значно збільшилося, і це дуже позитивно.
Чисельність армії України на сьогоднішній день досить велика, а саме 250 тисяч, особливо, якщо порівнювати з Німеччиною, яка має 170 тисяч. Але для того, щоб ефективно захищати нашу державу, нам необхідні інструменти колективної безпеки. В такому контексті сьогодні розвивається оборонна промисловість України.
Одним з питань, які потребують вирішення, є проблема ціноутворення та контролю цін в державному оборонному замовленні. На сьогоднішній день у нас є система державного оборонного замовлення, при якій замовник — Міністерство оборони, — повністю контролює собівартість виробу, його рентабельність і заробітну плату працівників, що встановлюється нормативно-галузевими довідниками Міністерства економічного розвитку та торгівлі. Керівники оборонних підприємств, в першу чергу, це стосується ремонтних заводів, не зацікавлені в такій системі, оскільки вона призводить до здешевлення собівартості їх послуг. На мою думку, ця система визначення заробітної плати галузевими нормами, запозичена з Радянського Союзу, потребує змін. На сьогоднішній день існує ініціатива зниження рентабельності з 30 до 20%, але якщо ми хочемо створювати власні робочі місця та підвищувати заробітну плату, нам треба створювати нормальні умови і принципи роботи. Сьогодні я маю вимагати від директора підприємства здешевлення продукції, що для нього є невигідним. Така система не дає розвиватися ні Міністерству оборони, ні виробникам, через що ми ніколи не зможемо перейти до питань корпоратизації та приватизації. Тому що ця система не є вільно-регульованою, і це робить її зовсім непривабливою для інвесторів.
Другим важливим питанням, про яке вже говорять багато років, є перехід на стандарти НАТО. Треба починати хоча б з маленьких кроків. Найпростішим прикладом є питання пістолета Макарова. Міністерство оборони має значну кількість одиниць цього пістолету на складах, але головним чинником тут питання закупівлі боєприпасів до нього. Стандарт НАТО аналогічного патрону становить 9х19 мм, і треба вмовляти виробників на переналаштування виробництва. Також вимагає рішення питання в сфері авіабудування, чи ми переходимо на стандарти НАТО і отримуємо технічну допомогу від наших партнерів, або ми і далі проводимо модернізацію наших власних систем.