ТОВ «Радіонікс» є однією з тих українських компаній, що найбільш динамічно розвиваються на ринку розробки, модернізації та виробництва радіолокаційних, навігаційних систем, та засобів радіозв’язку. Підприємство орієнтоване на розробку сучасних радіолокаційних систем управління повітряним рухом та посадкою, метеонавігаційних РЛС з використанням сучасної мікроелементної бази та високих технологій на усіх етапах проектування та серійного виробництва продукції.
Як і для інших українських оборонних підприємств, останні роки виявилися для «Радіоніксу» непростими – до факторів, спричинених пандемією COVID-19 додається політика держави в оборонній галузі, яка, на думку багатьох промисловців, не сприяє розвитку вітчизняного ОПК та вкрай необхідному йому технологічному стрибку. Своїми думками щодо існуючої ситуації в військово-промисловому комплексі України, проблемах та особливостях відносин приватних підприємців та держави з ІА «ОПК» поділився директор київскього ТОВ «Радіонікс» Станіслав Борисович Зав’ялов.
Станіславе Борисовичу, які плани щодо розвитку нових технологій має ТОВ «Радіонікс» на поточний рік? Чи стимулює держава в якійсь спосіб розвиток перспективних технологій?
Нові розробки ведуться, але лише в ініціативному порядку, за власні обігові кошти. Нажаль, цей рік видався важким – пандемія внесла свої корективи в наші плани. Також не додає оптимізму державне оборонне замовлення на 2021 рік, якого, на мій погляд, взагалі де факто немає.
Яким чином держава спонукає українські стратегічні підприємства на розвиток технологій?
На мою думку, підхід вітчизняного замовника до співпраці з українськими виробниками, який намітився останнім часом, майже не дає шансів вітчизняному ОПК на технологічний розвиток. Фактично наше Міноборони майже відверто декларує курс на закупівлю іноземних зразків озброєння та військової техніки (ОВТ). І, з одного боку, я можу їх зрозуміти – на думку багатьох наших військових, це дозволить в короткий термін отримати усе необхідне війську. Особливо привабливим цей шлях виглядає, коли мова йде, наприклад, про авіацію, зенітно-ракетні комплекси або автоматизовані системи управління – те, що наша промисловість, державна чи приватна, на сьогоднішній день не здатна запропонувати, принаймні на технологічному рівні закордонних зразків.
До українського ВПК відношення з боку держави фактично паразитичне – висмоктати з залишків промисловості усе, що вони здатні запропонувати, розпродати майно та залишки технологій, паралельно із подальшим нарощуванням закупівель за кордоном. Цей шлях типовий для країн колишнього Варшавського договору. Але для України в довгостроковій перспективі, на мій погляд, така стратегія є страшною помилкою. Якщо для наших західних сусідів шлях знищення власного ОПК та закупівель зброї в США та західноєвропейських країнах хоча б частково компенсує «парасолька» НАТО та лояльна кредитна політика держав-партнерів, то для України нічого подібного немає і, судячи з усього, не буде.
Міноборони помилково дивиться на закупівлю закордонних зразків ОВТ як на такий собі супермаркет, де можна, умовно кажучи, швидко та просто сказати «дайте, будь ласка, два ось таких винищувачі, та три ось таких корвета». Але на справді ситуація зовсім інша. По-перше, коли йдеш в цей «супермаркет», треба розуміти, що між оплатою та отриманням товару може минути багато років. Наші військові часто не усвідомлюють, що не можна купити окремо, скажемо, винищувачі. До них потрібно придбати ще систему наземного обслуговування, систему керування, які майже завжди несумісні з радянськими системами які є у нас. Також треба навчити технічний персонал та пілотів роботі з цією технікою, придбати тренажери, провести підготовку в країні виробництва. А також придбати системи озброєння. Усе це потребує часу та величезних додаткових грошей – ціна буде більшою майже вдвічі, ніж на «ціннику» в «супермаркеті». Усі ці моменти наших військових не цікавлять – вони, здаэться, взагалі не вважають за потрібне приводити своє бачення розвитку армії у відповідність із економічними можливостями держави.
Це – шлях у нікуди. Україна має максимально використовувати власний ВПК для виробництва ОВТ. Навіть за умови того, що протягом усіх років незалежності Україна йшла шляхом знищення оборонної промисловості, виходячі з примарного достатку в усіх видах озброєнь, які лишив по собі СРСР. Але настав час, коли стало зрозуміло – літаки не літають, боєприпаси не стріляють і таке інше. Їх ресурс майже вичерпано.
Чи є шлях до перелому цих негативних тенденцій?
– Якщо казати відверто, на мою думку радикально та швидко змінити цей вектор на занепад можна лише за умов хоча б часткового повернення до елементів планової економіки в ОПК, але це суто теоретично – звісно, у нинішніх політичних реаліях це неможливо. А взагалі потрібна суцільна перебудова самої ідеології взаємодії держави та бізнесу – насамперед, у тому, що стосується кредитів, пільгових тарифів на електроенергію та оподаткування.
Що, на вашу думку, могло б допомогти підприємству у розвитку технологій?
Існують перевірені шляхи лобіювання інтересів власної промисловості. Візьмемо, наприклад, Азербайджан. Там встановили нульову ставку податку на прибуток за умови, що підприємець вкладе зекономлені кошти в оновлення виробничих фондів. Також варто задуматися про існуючий у нас ввізний ПДВ та митні збори, які фактично роблять нашу промисловість неконкурентоспроможною на європейському ринку. Ми закуповуємо в Європі величезну кількість комплектуючих. І при діючій сьогодні системі оподаткування той компонент, який підприємець в Європі отримує за 100 доларів, ми отримуємо за 150.
Також ми отримуємо за завищеними цінами, наприклад, електроенергію. Ми сьогодні купуємо електроенергію у підприємства «Укроборонпрому» за ціною 4 грн 60 коп за кіловат – в 2.5 рази дорожче, ніж в Європі. З якоїсь незрозумілої причини державне підприємство має право встановлювати власні тарифи на електроенергію, яка постачається нам. Додає проблем ситуація з кадрами – оплату праці таких фахівців, як програмісти і оператори верстатів, необхідно встановлювати на європейському рівні, інакше неминуче слід витік кадрів за кордон. Про яку конкурентоспроможність в таких умовах можна говорити? І на мій погляд, така ситуація склалася в результаті абсолютно цілеспрямованої економічної політики уряду.
Додатково ситуацію погіршила пандемія Covid-19. На тлі масштабних програм підтримки бізнесу в Європі у нас є лише жалюгідні виплати найбільш дрібним підприємцем. Їх теж потрібно підтримувати, але це робиться зовсім не так – необхідні інвестиції і доступ до безвідсотковим банківськими кредитами.
Як, на вашу думку, держава могла б допомогти підприємствам вирішити питання нестачі кваліфікованих кадрів?
Кадрове питання суто в промисловості можна вирішити. Сьогодні ще є спеціалісти в Україні, а також можна – звичайно, за наявності необхідного фінансування – запросити наших колишніх громадян, які виїхали з України та працюють в ОПК інших країн. Адже вони часто володіють необхідними, отриманими за кордоном знаннями для створення та функціонування сучасного виробництва. Саме таким шляхом зараз іде Туреччина, а Пакістан, на думку деяких фахівців, взагалі саме так свого часу створив свою ядерну зброю.
Набагато важче вирішити проблему з військовими кадрами. Адже саме їхня низька – через руйнацію системи військової освіти – компетентність завдає шкоди не тільки боєздатності армії, а й, в решті решт, вітчизняній оборонній промисловості. Саме з цих причин Україна в 21-му столітті продовжує намагатись розбудовувати неефективну масову армію століття минулого. Нас рятує лише те, що ми поки що не зіткнулися з сучасним сценарієм ведення боєвих дій – яким володіє, зокрема, й країна-агресор, яка відпрацьовує на сирійському «полігоні» безліч різноманітної зброї, та засобів її застосування. Втрачаючи навіть ті можливості, які має сьогодні наш ОПК, ми втрачаємо навіть примарний шанс витримати подібне ймовірне зіткнення.
Чи можна в Україні створювати технологічну зброю шляхом кооперації підприємств у вигляді державно-приватного партнерства?
Для мене, як для приватного підприємця, сьогодні співпраця з державними підприємствами виливається у величезну кількість проблем і перешкод. На мій погляд, сьогодні може бути тільки одна форма взаємодії приватників з державним сектором – передача державних підприємств в управління приватному бізнесу під певні зобов’язання обох сторін. Зокрема, держава має забезпечити інвестиції та надати гарантії на закупівлю продукції, що буде вироблятися. А бізнес, в свою чергу, повинен взяти на себе зобов’язання щодо розвитку підприємства. При цьому ніяких перспектив співпраці при збереженні державного управління підприємствами ОПК я не бачу – це призведе до нескінченного «перетягування канату» між приватним бізнесом і державою. Необхідна одна керуюча структура, з ясними правилами і умовами роботи, яких сьогодні немає в нашій нормативно-правовій базі.
Чи можливе виробництво спільної продукції на основі договорів, коли частину фінансує, та володіє нею держава, а частину – Ваше підприємство?
Жодного разу не бачив, щоб бізнес, побудований на таких засадах, ставав успішним в Україні. Спроби були, але жодної успішної.
Водночас, ніколи і ніде у світі програми розвитку стратегічних напрямків ОПК не запроваджувались виключно під приватне фінансування та інвестиції. Жоден приватний інвестор не стане владати величезні кошти у розробку перспективного озброєння з невідомим результатом. Це завжди інвестиції з величезними ризиками, які може забезпечити тільки держава. Ти більше, що для іноземних інвесторів вкладати гроші в оборонні проекти такої держави як Україна, з її постійною політичною та економічною нестабільністю, є подвійним ризиком.
Чи може експорт бути поштовхом для розвитку нової продукції підприємства?
На даний час основні сподівання ми покладаємо саме на іноземних замовників, яких за роки існування нашого підприємства в нас є чимало. Сподіваємось, що ці експортні замовлення не дадуть нам «потонути». Вони дозволяють промисловості реально заробляти. Хоча й тут є штучні перепони – наприклад, спецекспортери. Подібні посередники – зайва корупційна складова у будь-якому бізнесі. Навіть якщо порівнювати не з так званими цивілізованими країнами, а з РФ та Білоруссю, ситуація у нас набагато гірша. Маржа спецекспортерів у ціх країнах обмежена цифрою у 5%. А у нас спецекспортер може видати щось на кшталт 35%. І це не межа. Водночас, ми не отримали від них жодної копійки на розвиток експортно-орієнтованих проектів. При цьому гроші можуть витрачатися не прозоро, а деталі кінцевого контракту з отримувачем взагалі можуть бути для нас таємницею! На мою думку, спецекспортери мали давно зникнути. Це – пережиток. За 15 років існування «Радіоніксу» ми заплатили біля 15 мільйонів доларів цим структурам, в яких немає ніякої потреби.