Львівське Науково-виробниче приватне підприємство «Спаринг-Віст Центр», яке є членом ГС «Ліга оборнних підприємств України», понад 30 років виготовляє та постачає до більше ніж 80 країн світу засоби радіаційного контролю та інші прилади. На сьогодні підприємство також стало єдиним виробником піротехнічних засобів, що стоять на озброєнні Збройних сил України. Нині в портфоліо НВПП «Спаринг-Віст Центр» – широкий спектр приладів радіаційного контролю, а також піротехнічні засоби, розроблені фахівцями електронні пристрої, блоки і системи, життєво необхідні для функціонування бойової техніки, і багато інших приладів, які заслужено користуються успіхом у замовників по всьому світу
Про своє бачення проблем розробки нових технологій, державно-приватного партнерства, та інших викликів, які стоять перед українськими оборонними підприємствами, в інтерв’ю інформаційному агентству «ОПК» розказав генеральний директор НВПП «Спаринг-Віст Центр» Ростислав Смук.
Ростиславе Теодоровичу, якою, на вашу думку, має бути правильна організація співпраці приватних оборонних підприємств із вітчизняним замовленням? Які проблеми є зараз?
Все дуже просто. Коли Міністерство оборони озвучує, що їм потрібно, ми заключаємо контракт. Військові називають кількість виробів, які хочуть отримати. Ми рахуємо скільки буде коштувати розробка, виробництво, та який прибуток ми бажаємо отримати. Формуємо ціну. Якщо замовника ціна не влаштовує, ми починаємо дебати, і приходимо до якогось консенсусу. Якість продукції, терміни виробництва та інші подібні речі – наша відповідальність, і військове відомство не повинно втручатися у виробничий процес задля їх контролю. Також вони не повинні вираховувати кожну копійку нашого прибутку. Так ринкова економіка не працює.
Не має бути такого, що ми створили 16 виробів за майже 20 років, які тепер не купуються. А зараз ми підготували ще 16 виробів, які потрібні армії позаріз, і військові самі просили нас прискорити їх розробку, висловлювали велику зацікавленість. А тепер я прямо питаю в заступника міністра оборони – ці нові 16 виробів, які ми підготували до постановки на озброєння, теж чекає доля тих 16 які вже поставлені, та не купуються? Якщо так, то нам такий бізнес не потрібний. Нашу продукцію купляє 80 країн світу, ми зможемо заробити за кордоном.
Яким чином держава могла б допомогти українськім стратегічним підприємствам розвивати технології?
Перш за все, хоча б не заважати. Ми 31 рік працюємо, у нас понад 120 продуктів в портфоліо. І ми все ще орендуємо приміщення. І ось зараз державне підприємство, яке надає нам площі під аренду, не виконало пожежні вимоги. Їм було надано терміни для усунення порушень, але вони все проігнорували. Потім вони отримали штраф, подали до суду і програли його. А це означає, що тепер всі їхні об’єкти – із нашими 2000 квадратних метрів включно – мають бути закриті до усунення усіх проблем з пожежною безпекою. Чи можна це назвати нормальною ситуацією?
Ми намагаємось відійти від оренди. Ще 10 років тому ми отримали гроші від поставки дозиметрів до Японії – після Фукусіми вони придбали в нас понад 30000 приладів – і придбали землю для будівництва виробничих потужностей. За наступні роки ми збудували там майже 5000 квадратних метрів, і сподіваємось незабаром завершити будівництво. Все це будівництво було здійснено виключно за кредитні гроші. Чи могла б держава щось зробити для того, щоб такі підприємства як наше отримували ці кредити під нульові, або невеликі відсотки?
Чи можна в Україні створювати технологічну зброю шляхом кооперації підприємств на засадах державно-приватного партнерства?
Ось вам яскравий приклад державного бачення такого «партнерства». Рік тому держава засудила нас через Антимонопольний комітет. Наше підприємство на 3 роки позбавлене можливості участі в тендерах. Я змушений був створити нове підприємство, але ця нова фірма не має необхідного досвіду, дозволів і таке інше, тож через це ми не пройшли вже кілька тендерів.
Інший приклад – п’ять місяців тому ми виконали два контракти на 40 млн. гривень для Запорізької АЕС. Не отримали не копійки, та ще й були вимушені заплатити 10 млн податків.
Як все це розцінювати? Як адекватний підхід до державно-приватного партнерства? На мою думку, сама філософія відносин держави та бізнесу має бути піддана фундаментальному перегляду.