Спілка Ветеранів АТО Солом’янського р-ну Києва об’єднує приблизно 250 учасників бойових дій на Донбасі. Всього ж у нашому районі проживає майже дві тисячі учасників АТО. У багатьох хлопців розвалені сім’ї, проблеми з «оковитою», посттравматичний синдром. Є такі, що в магазин вийти не можуть… Більшість тих, хто реально воював – це потенційні смертники.  Ми на межі. Саме таку категорію ветеранів АТО потрібно витягувати, займатися ними, витрачати на це державні кошти.

Завдання нашої  спілки – повернути вчорашніх воїнів до соціуму, допомогти їм отримати гідну роботу, підтримати їхні сім’ї в скрутний час. Наша щоденна робота здебільшого не потрапляє до об’єктивів ЗМІ. Наприклад, нещодавно я займався влаштуванням дитини свого побратима до садочку. У хлопчика страшний для широкого загалу діагноз — латентний туберкульоз. Батьки намагалися влаштувати дитину у два садочки, але отримали відмову. Хоча такий вид туберкульозу не становить небезпеку для інших дітей. І я ходив вирішувати питання до голови району та місцевих депутатів як голова спілки ветеранів. Днями товариш мені дзвонить і говорить, що ситуація  вирішилась. І таких проблем, про які не напишеш у Фейсбуці і широкому загалу не розкажеш, виникає чимало.

Громадські організації у ветеранському середовищі – це тил для вчорашніх бійців, які самотужки не можуть вирішити проблеми, які падають їм на голову після повернення до мирного життя. Ось інший приклад. Більше року тому до нас звернулись побратими з 128 бригади. Хлопець із Святошинському району, сидів з дівчиною в кафе. Залетіли молодики, відбувся конфлікт і йому проломили голову. Ми ним опікувались – пластину вставили. Знайшли адвоката, допомогли при судовому розгляді. Хотіли цю справу зам’яти, але ми не дали. Нападників було восьмеро, а засудили трьох. Потерпілого та його родину влаштували не всі вироки, і вони подали апеляцію. Ми продовжуємо їх підтримувати, ходимо на суди та тримаємо руку на пульсі.

В таких справах допомагає довіра людей. Вони безпосередньо до мене звертаються. Є такі питання, які я можу сам вирішити. В інших випадках співпрацюю з соціальними службами, звертаюсь до військкоматів – з ними  наша спілка має непогані стосунки.

Про перепони «інституалізації» спілок ветеранів АТО

Ми два роки були без приміщення. Постійно чули відмовки та обіцянки. Щоб працювати, проводити зібрання та надавати консультації, доводилось весь час у когось просити прихисток: у військкомату, у РДА, ще десь. І от лише нещодавно Київрада проголосувала за виділення приміщення. Дякую за це депутатам району. Це велика допомога, тому що звичайну оренду в Києві ми б не потягнули: у нас мінімальний бюджет. А тепер, згідно законодавства, оренда для нас, як для ГО, обійдеться в 1 гривню.

Приміщення Спілки має бути своєрідним «хабом», в якому наші хлопці зможуть  відпочити, посидіти за комп’ютером, пограти в настільний теніс або просто дивитись телевізор, привести свою дитину, а може запросити побратима. Важливо створити справжній  «соціальний бліндаж», щоб кожен відчував себе в ньому захищеним.

Для членства у нашій спілці є єдиний маркер – це статус УБД і довідка про безпосередню участь в АТО. Мені байдуже в якій із силових структур пройшов бойовий шлях той, хто звертається до нас – ЗСУ,  Нацгвардії, МВС чи  добробатах. До речі, у добровольців немає  ветеранських організацій.  Вони приходять до нас. Спершу є певна недовіра, але всі бар’єри швидко руйнуються. Не дарма девіз нашої Спілки  — «Хто за Україну — я всіх люблю».

Між ветеранськими організаціями нині велика конкуренція, виливається чимало бруду. В цих конфліктах превалює комерційна складова, відбуваються якісь договорняки, спроби   завуалювати власні приватні інтереси ветеранським рухом. Я вже не кажу про спроби втягнути ветеранів у велику політику.

Негативно впливає на ситуацію і фактор особистих амбіцій керівництва певних ветеранських організацій. Я вважаю, що якщо ти лідер, і можеш чи хочеш стати політиком — мусиш вийти з організації, яку очолюєш. Ніхто не має права у власних інтересах втягувати ветеранську організацію на політичну сцену. Ми повинні працювати в правовому полі, правила гри для всіх повинні бути однакові.

Ветеранські організації не знаходять порозуміння між собою тому що процесом об’єднання керують політики і гроші. Вітчизняний політикум боїться, що ветеранський рух консолідується, тому й намагається маніпулювати ним, роз’єднувати ветеранів. Тільки в одному  Києві близько 80 організацій  ветеранів АТО. Кожен осередок  веде свій напрямок і ніхто не хоче об’єднуватись.

Моя позиція полягає в тому, що  держава повинна фінансово підтримувати ветеранські організації через механізм грантів, які виділятимуться на конкурсній основі. Це стимулюватиме до укрупнення нині розрізнених організацій ветеранів АТО.  Слабші осередки шукатимуть співпраці з сильнішими. Не держава навколо нас повинна об’єднуватись, а ми самі повинні об’єднатись.

По-перше, нам не вистачає Міністерства ветеранів. Доводиться чути, що це лише створить додаткову бюрократію. Але в кожній країні, де люди добре живуть, там є бюрократія.

Ми воювали за державу Україну і повинні довіряти її чиновникам. Звісно, є проблема підозрілого ставлення до ветеранського середовища в органах влади. Минулого року наша спілка направила лист Реві, міністру соцполітики, в якому ми вказали, що соціальні служби не виконують свої обов’язки. Після цього до нас з’явився інтерес з боку СБУ – казали мені,  що я голова терористичної організації! Пожалілися – значить терористи. Та попри такі випадки ветерани АТО повинні не розхитувати державу, а, навпаки, її підтримувати. Навіть якщо у владних кабінетах досі залишаються окремі покидьки – ними рано чи пізно займуться відповідні органи. Очищення влади триватиме не рік і не два.

Ветеранські організації і система цивільної оборони

Зараз у Києві створюється муніципальна варта, до якої набирають людей, яким там не місце. Там є люди, які навіть в АТО не були, а прикриваються атошною організацією. У нас є поліція,  СБУ, для чого ще муніципальна варта? Я проти цього.  Ми підтримуємо пропозицію задіяти ветеранів АТО для створення при військоматах підрозділів тероборони. Це ті люди, які можуть навіть отримувати якісь гроші, але вони повинні по першій тривозі отримувати повістку. Вони мають швидко розгортатись у бойовий підрозділ, це майбутні керівники підрозділів. У мирний час проводяться і контролюються навчання в школах, здійснюється підтримка  поліції в районі. До підрозділів тероборони можуть вступити не тільки ветерани АТО, але й молодь, студенти, ті, хто ще не служив,  або відслужив, але не воював. Треба лиш прийняти присягу на вірність народу України. Вони можуть порядок підтримувати з поліцією, а  в буремний час отримати зброю. Однак влада болісно сприймає перспективу мілітаризації ветеранських об’єднань. Певно, боїться, що ветеранам видадуть зброю і вона повернеться проти них. Це є показником банальної недовіри до громадського суспільства, в тому числі до ветеранських організацій.

Насправді ветеранські організації не можуть бути провідниками мілітаризації суспільства у сенсі залучення ветеранів до створення озброєних формувань. Навпаки, вони повинні стояти на початку дороги до миру і спокою в державі. І якщо їх залучити до створення тероборони, вони не лише будуть займатись гідною справою та використовувати власний унікальний досвід, але і будуть готові в будь-який момент знову стати на захист держави. До речі, на останньому зібранні спілки ми проголосували за те, щоб хлопці не ходили у військовій формі. Якщо ти хочеш носити камуфляж – іди служити в АТО. Хлопці поставились з розумінням і підтримали таку позицію.

Я в 2014-му пішов добровольцем захищати державу не за клаптик землі, пільги чи грошову компенсацію. На жаль різним державним органам потрібно часто нагадувати, що вони так само повинні дбати про державу і людей, які відстоювали її суверенітет зі зброєю в руках.

Ігор Скопненко,

голова Спілки ветеранів АТО Солом’янського району м. Київ