Діяльність приватних військових компаній (далі – ПВК) не досягла б такого масштабу, якби не налагоджений механізм лобіювання їх інтересів у вищих ешелонах істеблішменту, передовсім – американського. Власне зародження приватних армій відбувалося, в першу чергу, у надрах енергетичних транснаціональних компаній (далі – ТНК), і спочатку вони визначалися для захисту об’єктів видобутку та транспортування енергоносіїв. Однак дуже швидко ПВК набули і функції негласних збройних сил, здатних без офіційних санкцій вести боротьбу із захоплення ресурсних районів. Показовим прикладом є компанія ”Браун енд Рут”, найнята у 1992 р. міністром оборони США Дік Чейні для розробки основ використання ПВК для забезпечення дій регулярної армії у зонах локальних війн.

В боях з рідною бюрократією

Пізніше компанія змінила назву на ”Келлог Браун енд Рут” і стала дочірньою фірмою нафтової корпорації ”Хеллібертон”, яку лобіював Дік Чейні (вже як віце-президент США).

Про посадовий рівень лобістів ПВК свідчить приклад корпорації ”Карлайл Групп”, до керівництва якої увійшли екс-президент Джордж Буш-старший, колишні держсекретар Джеймс Бейкер, директор ЦРУ і міністр оборони США Френк Карлуччі. Останній створив у складі ”Карлайл Групп” військову фірму BDM, яка придбала ще одну ПВК – ”Вінелл корпорейшн”, котра виконує замовлення ЦРУ, Пентагону, міжнародних організацій, а також Туреччини, Саудівської Аравії та Оману. Зокрема, в Саудівській Аравії понад 1000 співробітників готували кадри для Національної гвардії та ВПС (30 з них загинуло у травні 2003 р. у результаті підриву представництва ісламськими радикалами). Завдяки Френку Карлуччі прибутки BDM від урядових контрактів до 1994 р. зросли до $774 млн.

Президентом згаданої MPRI став Карл Вуоно – начальник штабу сухопутних сил США у 1987–1991 рр., який керував операціями у Перській затоці. До складу керманичів компанії увійшли колишні начальник РУМО США Гарі Соістер та командувач збройними силами США у Європі Кросбі Сейнт.

Отже, апробованою схемою стало створення ПВК як підрозділу ТНК з подальшою автономізацією та формальною організаційною самостійністю, вивід ПВК через впливових відставних політиків, воєначальників та керівників спецслужб в зону отримання державних замовлень, перетворення контакторів на паралельних із державними силами учасників збройних конфліктів та окупаційної служби, а також використання їх для таємних операцій в обхід легітимної влади.

Під роздержавлення сфери безпеки і оборони навіть підводилася ”теоретична база”. 10 вересня 2001 р. міністр оборони США Дональд Рамсфельд виголосив програмну промову, де заявив, що існує противник, який підриває обороноздатність країни, наражає на ризик життя військовослужбовців. Цей ворог – ”бюрократія Пентагону”, відтак необхідно переходити на нову модель оборонної політики, основану на приватному секторі. Після подій 11 вересня 2001 р. з’являється і ”доктрина Рамсфельда”, згідно з якою військова політика має ґрунтуватися на поєднанні таємних операцій, застосуванні ПВК та масованому використанні високотехнологічної зброї. Влітку 2002 р. шеф Пентагону виступив на сторінках органу Ради з міжнародних відносин ”Форін Афферс”, агітуючи за ”більший підприємницькій підхід” у воєнній сфері, тобто перетворення війни у бізнес, ринок приватних послуг. Нарешті, доповідь міністерства про стан оборони США у 2006 р. ввела поняття ”тотальні сили міністерства оборони”, до яких віднесли (і урівняли в правах) найманців поряд з регулярними військами, резервом та цивільним персоналом. Незадовго до відставки наприкінці 2006 р. Дональд Рамсфельд встиг поширити режим таємності на діяльність ПВК в інтересах військового відомства.

У щорічному посланні до нації в 2007 р. президент Джордж Буш-молодший виклав план посилення армії ”Цивільним резервним корпусом”, що ”дозволить нам наймати цивільних осіб, які мають критично важливі навички, для виконання завдань за кордоном тоді, коли вони стануть потрібні Америці”. Не випадково в американській стратегії приживися термін ”малопомітний слід”, під яким розуміється і застосування найманців у бойових діях. Секретність дій ПВК забезпечує американську адміністрацію політичним прикриттям, дозволяючи розгортати ”кишенькові армії” без санкції Конгресу, інформування держави і суспільства, дозволяє убезпечити від відповідальності за скоєне і самих ”псів війни” (до 2006 р. із понад 100 тис. найманців  в Іраку до кримінальної відповідальності притягнутий один, а самі вони мали імунітет від іракських законів).

Є така професія – на війні заробляти

Між тим стають надбанням гласності нові таємні операції західних спецслужб, в яких не обійтися без залучення новітніх ландскнехтів.  Відомо, наприклад, що Леон Панетта, директор ЦРУ у 2009–2011 рр., дізнався від своїх співробітників, що його розвідувальне відомство 8 років проводить таємну операцію, про існування якої не знали навіть в органах Конгресу з контролю над розвідслужбами. Відомо лише, що вона носить ”антитерористичний характер” й почалася майже одразу після подій 11 вересня 2001 р. Наказ не ставити до відома про операцію Конгрес віддав віце-президент США Дік Чейні.  Правда, допитлива «Уолл Стріт Джорнал» повідомила, що йдеться, імовірно, про створення підрозділу або навіть загонів ліквідаторів, подібних тим, які організувала ізраїльська розвідка МОССАД для покарання убивць спортсменів на Олімпіаді-1972 у Мюнхені.

В цілому можливість тіньового використання ПВК слугує однією із основних причин такого широкого звернення великих держав до послуг найманців. Держава формально не несе відповідальності за інциденти за участю ”диких гусей”. Найманці не підпадають під статистику втрат, яка оприлюднюється (до середини 2008 р. в Іраку втрати тільки ”Блекуотер” становили понад 1000 вбитими і 15 тис. пораненими – в той же час там загинуло понад 4000 американських вояків і 30 тис. отримали поранення).

Розширюються географія ПВК. Їх почали створювати ПАР, Індія, Південна Корея, деякі арабські країни. Поступово до ринку комерційних військових послуг втягується і пострадянський простір. Так, в Іраку в 2004–2007 рр. охоронні функції виконували російські контрактори із загону ”Тигр Топ-рент секьюріті” та ”Орел-антитерор”. Вони переважно забезпечували перевезення вантажів у взаємодії із МО та МВС Іраку, ПВК із США та Великої Британії, отримавши високу оцінку ”старожилів” охоронного бізнесу (навіть провели без втрат конвой, який не спромоглися забезпечити американські колеги). В останні роки гучно повідомляється про російську ПВК «Вагнера», чиїх бійців наприкінці лютого 2020 р., наприклад, вивели із Лівії.

В останні роки спеціалісти висувають прогнози щодо швидкого виходу на ринок ПВК професіоналів і охоронних фірм Росії та країн СНД, включно з Україною. Цьому сприяє виконання миротворчих місій за межами України, що призводить до розвитку неформальних контактів з іншими зарубіжними військовими контингентами, отримання, по суті, звички до служби за кордоном за оплату (відбувається і зміна світоглядового підходу до військової служби – від захисту Батьківщини до звичайного ремесла). Потужним стимулом є і низький рівень оплати та соціального захисту військовослужбовців, адже грошове утримання командира батальйону ЗС України дорівнює в еквіваленті зарплаті рядового армії США. У липні 2009 р. в Афганістані загинуло шість колишніх пілотів Повітряних сил ЗС України, що працювали за контрактом у молдовській авіакомпанії.

Російська охоронна структура при компанії ”Інтеренергосервіс”, що діє в Іраку, втратила 4 осіб вбитими. Навесні 2004 р. ПВК ”Ерінус Ірак Лімітед” найняла групу росіян, українців, югославів, болгар, а американські компанії ведуть набір сербів. Представництва британських ПВК (”Армор Груп”, ”Контрол Ріск”, ”Олив Секьюріті”), американської ”Кролл” відкрили представництва в Москві, ”Блекуотер” – у Ташкенті.

Між тим спроби використати військовий потенціал для створення тіньових військових структур вже стали реальною загрозою національній безпеці України. У 2004 р. військова контррозвідка СБУ викрила намагання  групи громадян Греції, Іраку та Пакистану вербувати в Україні найманців та незаконно придбати озброєння та військову техніку на 800 млн. доларів (оперативно-тактичні ракети, зенітно-ракетні комплекси, реактивні системи залпового вогню, гранатомети, реактивні вогнемети, протитанкові ракетні комплекси, РЛС, БЛА, засоби зв’язку). Іноземці намагалися оформити фіктивні документи нібито для постачання зброї арміям третіх країн й оминути органи експортного контролю. Громадянам України в Одесі пропонували підшукати 100-150 військових спеціалістів для участі у бойових діях (саперів, підривників), найманці мали пройти спецпідготовку у таборах в Україні. Іноземці навіть відвідали спеціалізоване зовнішньоторгівельне підприємство ”Прогрес”, аби оглянути зразки техніки та озброєнь, плануючи у перспективі збільшити незаконну оборудку до 4 млрд. доларів. Професіоналізм української спецслужби зірвав цей небезпечний задум.

Гуманітарне бомбардування

Застосування ПВК у найближчі десятиліття залишиться невід’ємною складовою військової та спеціальної машини євроатлантичної цивілізації. Воєнізовані корпорації будуть відгравати все більш значущу роль у зонах численних конфліктів, перебираючи на себе функції регулярних армій та поліцейських сил. Якщо тривалий час ПВК спеціалізувалися на підготовці військово-поліцейських кадрів, то нині вони беруть участь у збройних конфліктах як повноцінні військові формування.

Тіньові, майже непрозорі для контролю ПВК, зокрема, ідеально придатні до застосування у т.зв. ”гуманітарних інтервенціях” ( далі — ГІ) – особливої форми примусових дій, які застосовує міжнародне співтовариство або окремі держави  по відношенню до певної держави (військово-політичної сили) без дозволу зі сторони останніх.

Безпрецедентне зростання кількості ГІ наприкінці ХХ ст. можна пояснити кількома факторами:

• усунення біполярної конфронтації між США і СРСР, яка ускладнювала вироблення позиції РБ ООН з питань санкціонування колективного втручання у випадках необхідності підтримки миру і стабільності;
• різке зростання могутності США та їх прагнення до викривлення міжнародних норм права, а то й прямого порушення суверенних прав в ім‘я реалізації власних геополітичних інтересів;
• поширення на Заході після завершення “холодної війни” “ліберальної форми інтернаціоналізму” з її недооцінкою ідеї державного суверенітету, певної зверхності по відношенню до “слаборозвинутих” держав;
• наявність у низці країн тиранічних, деспотичних режимів, вогнищ міжнаціональних, сепаратистських, релігійних та інших внутрішніх конфліктів, які породжують масштабні порушення прав людини та регіональну нестабільність;

– еволюція норм міжнародного права у напрямку збільшення уваги до проблем справедливості й міжнародної етики.

Однак сама ГІ може бути використана могутньою державою як політичний важіль для реалізації гегемоністських спрямувань, може посилити існуючу напругу і перерости у “гуманітарну біду”. До того ж об’єкт ГІ може довільно обиратися потужними державами, які ”порушення прав людини” використовують лише як привід для покарання нелояльних держав або для укорінення у привабливих для них регіонах світу.

Вже зараз у міжнародних військових операціях ПВК мають статус рівноправного правового суб’єкта поряд зі збройними силами. Водночас дискусійним залишається питання про правовий статус ПВК та поширення на них міжнародних конвенцій, насамперед, Женевських, про права учасників бойових дій.

Співробітники ПВК, крім високої кваліфікації, згуртовані великою матеріальною зацікавленістю, суворою корпоративною етикою, острахом кари відступникам й відповідальності за тяжкі злочини та інші порушення законодавства країн-працедавців та й власних держав. За словами офіцера американської розвідки, ”ці хлопці утворили особливу субкультуру”, і навіть співробітники Пентагону не знають істинної суті завдань, що виконують ПВК у тому ж Іраку. Найманці розуміють, що у разі провалу жодна держава не поспішить захистити їх, жодна сила не підтвердить, що їх наймала. Проте найнебезпечнішим наслідком транснаціональної темної діяльності ПВК може у недалекій перспективі стати їх повний вихід із під контролю працедавців.

Дискусія про доцільність ПВК в останні роки розгорнулася в Російській Федерації (стало закономірністю повторення Україною багатьох явищ життя «північного сусіди» із затримкою у 2-3 роки). У березні 2018 р. радіостанція «Эхо Москвы», із посиланням на голову комітету Загальноросійського офіцерського зібрання Євгена Шабаєва, повідомила про подання до Міжнародного кримінального суду в Гаазі позиву на організаторів ПВК з метою перевірки фактів «примусового утримання осіб та їх залучення до бойових дій». За твердженням Шабаєва, у ПВК за кордоном проходять службу тисячі росіян, які беруть участь у бойових діях у Донбасі, Сирії, Лівії, Центральній Африці, а їх втрати обраховуються сотнями бійців. Прес-секретар президента РФ Дмитро Пєсков у зв’язку із цим заявив, що «де-юре  у нас не має таких юридичних осіб, як приватна військова компанія».Таких не знаємо…

Тим не  менш, проект закону про ПВК у січні 2018 р. був внесений у Державну думу лідером «Справедливої Росії» Сергієм Мироновим та очільником фракції цієї партії Михайлом Ємельяновим. Навесні того ж року уряд РФ надав до Державної думи негативний висновок на законопроект про діяльність воєнних контракторів. Подібні висновки надали Генеральна прокуратора, Мінюст, МО, Мінфін, МЗС, ФСБ, СЗР, ФСО та Росгвардія. Серед аргументів (які у правовому полі практично тотожні українським) називалися заборона на діяльність незаконних збройних формувань, монополія центральних органів влади у питаннях війни і миру, оборони і безпеки, зовнішньої політики.

А Джеймс Меттіс – проти!

Але що там Росія. Суперечності навколо доцільності застосування ПВК загострилися у цитаделі контракторів – США, і багато в чому коштували посади очільнику Пентагону Джеймсу Меттісу  у грудні 2018 р. Справа у тому, що (на фоні стагнації «афганського тупика») у липні 2017 р. президент Дональд Трамп призначив своїми радниками згадуваного вже засновника «Блекуотера» Еріка Прінса та керівника ПВК «ДанКорп Інтернешнл» Стівена Фейнберга, котрі стали мільярдерами на контракторському промислі. У верхах загострилися дебати щодо правоздатності використання ПВК у збройних конфліктах, і генерал Меттіс як раз категорично висловлювався проти такої практики. На його думку, «коли американці вибудовують свій національний авторитет в єдину лінію, приватизація, вірогідно, є не  самою мудрою ідеєю». Заслуженого воєначальника підтримав радник президента Дональда Трампа з національної безпеки відставний генерал-лейтенант Герберт Макмастер та державний секретар Рекс Тіллерсон. Обидва високопосадовці також залишили посади і відтоді навіть на обговорення участі американських ПВК у війнах «демократично» наклали табу. Прогнозується, що наступає новий «золотий вік» для солдат фортуни.

Натомість Ерік Прінс репрезентував план щодо заміни 23 тис. вояків США і країн НАТО в Афганістані контингентом із 27 тис. співробітників ПВК, 6 тис. контрактників (відставні бійці Сил спецоперацій США і НАТО) та 2 тис. вояків власне ССО армії США. При цьому вояки регулярних ССО мають нести основне бойове навантаження й «забезпечать якісне виконання поставлених завдань». Контрактори ж будуть діяти, як структури, придані афганським урядовим військам, забезпечувати медичну евакуацію, авіапідтримку та обслуговувати два американські шпиталі. «Прайс» від Прінса потягнув на 5,5 млрд. доларів, з яких 3,5 млрд. мали б витратити на ПВК та контрактників.

Зазначимо, що 29 лютого 2020 р. у столиці Катару представники США й «Талібану» (контролює 40 % території Афганістану) підписали, у присутності очільника Держдепартаменту США Майка Помпео, «історичну угоду» – очікується, що упродовж 14 місяців іноземні війська залишать країну. Але випадок із «впертим» Меттісом показав всю силу лобізму воротил приватного військового бізнесу…

Ландскнехти ХХІ століття

Новітні найманці самі стають «креативним елементом» і починають формувати своє поле інтересів й, відповідно, міжнародний порядок денний. Члени цих організацій, що мають здебільшого  наднаціональний характер, входять до складу не тільки національних еліт, але й топ-менеджменту корпоративних структур, утворюють новий вимір міжнародної взаємодії поза рамками національних або корпоративних інтересів і відповідної правової або етичної основи.

Подальший розвиток недержавної системи військово-політичних відносин приведе до того, що вона буде ставати усе могутнішої, а також технологічно й інтелектуально оснащеною, здатної не тільки паразитувати на державах і міждержавних блоках, але й активно впливати на них. Не важко передбачити, що головною метою такого впливу буде забезпечення довгострокового “фронту робіт” у і без того нестабільному світі (згадаємо хоча б прогнози про запеклі війни за джерела питної води  через 20-30 років.

Проведене дослідження організації та діяльності приватних військових компаній (понад половини з яких зосереджені саме в США) дозволяє дійти висновку про їх перетворення певних їх типів на новітній різновид ССО. На користь цього свідчать такі риси устрою та властивості діяльності тих ПВК, котрі зосереджуються на виконанні спеціальних оперативно-бойових функцій:

■ тісна інтеграція із офіційною військовою організацією та спеціальними службами США;

■ залученість до реалізації зовнішньополітичної стратегії США (або спрямувань потужних фінансово-олігархічних, корпоративних угруповань, котрі вирішальним чином впливають на політику США у світі);

■ безпосередня (конспіративна або легальна)  участь у тих провідних військових кампаніях США, в яких значною є питома вага застосування ССО та розвідувальних служб;

■ здатність самостійно або у взаємодії із державними спеціальними військами та службами проводити класичні спеціальні операції (у тому числі – зі зміни існуючого державного ладу або політичної ситуації у певних зарубіжних країнах (регіонах);

■ суттєва частка колишніх (подекуди – і діючих) співробітників ССО та спецслужб серед керівництва та персоналу ПВК;

■ застосування ПВК форм і методів оперативно-бойової діяльності, властивих суто ССО та спецслужбам.

Зрозуміло, що дозволити собі утримувати й, головне, використовувати на свій розсуд, можуть тільки обрані держави, або структури транснаціонального управління, економічним базисом яких є ТНК.

Між тим, в Україні триває обговорення проекту «ПВК-ua». 25 лютого 2020 р. в інтерв’ю «Радіо НВ» на підтримку запровадження в Україні компаній контакторів висловився Секретар РНБО України Олексій Данілов. «У мене позитивне ставлення до приватних військових компаній, – наголосив високопосадовець. – Ми живемо в сучасному світі, і якщо раніше компанії були тільки на державному рівні (державні війська), то сьогодні, я вважаю, у сучасному світі вже час переходити до приватних компаній. Інша справа – в який спосіб, де та для чого їх використовувати. Це вже питання іншого ґатунку». Олексій Мячеславович (особа з великим як управлінським, так і бізнесовим досвідом) має рацію – ПВК у світі, звісно, поширені, але їх призначення в українському варіанті та механізм запровадження потребують ретельної підготовки, прогнозування ризиків й комплексу наслідків. Як раз тут і виникають обґрунтовані запитання.

Гуркхи – це непальські козаки

Як вже йшлося, певному цивілізаційному колу країн або народів (у розумінні цивілізації як стійкого історико-культурного типу буття, котрий визначає моделі державності, духовно-ментальне забарвлення типу державного управління, економічних відносин, зовнішньої політики, і, що важливо – специфіку воєнної організації, її завдань, суспільні уявлення про «людину озброєну», глибинні традиції щодо ставлення до військового служіння). Ісландія армії не має, а для гуркхів вже 200 років служіння британській короні – національне ремесло, з сучасним конкурсом на вакансію у 150 осіб на місце.

Західна Європа з пізнього Середньовіччя перейшла, переважно, на наймані армії. Фламандці, загони кондотьєрів, швейцарці та їх конкуренти – ландскнехти увійшли в історію як класичні професійні найманці. Епоха колоніальних завоювань та величезні надлишкові ресурси, що хлинули із заморських володінь, відсутність зовнішніх загроз існуванню європейських народів закріпили «комерціалізовану» модель військової служби та ставлення до неї як ремесла, масове озброєння народу на відсіч ворогу стало радше історичним виключенням. ПВК стали, поміж іншого, закономірним наслідком такої цивілізаційної моделі «воювання», як сказав би полковник Євген Месснер.

Зовсім інша модель відносин «армія-народ-ментальна матриця» утвердилася на теренах  України в історичні епохи Давної Русі, Козацько-гетьманської держави, імперський час (коли малоросійські губернії дали Російській імперії чотирьох фельдмаршалів, до 3000 генералів й адміралів, до третини офіцерського корпусу, а українські пісні були стройовими у низці полків), радянський період (низка маршалів, більшість комфронтами і 300 генералів лише в роки Великої Вітчизняної).

Багатовікові особливості  зовнішніх загроз (постійні нищівні навали кочових народів на геополітичному кордоні з Великим Степом, прихід об’єднаних сил  завойовників із Заходу із наміром тотального підкорення й геноцидом гітлерівського штибу) змушував розглядати армію як загальнонародну справу, а людину у формі – плоттю від плоті народу, виділяти величезну частку ресурсів зони ризикованого землеробства на постійну обороноздатність, підпорядковувати цій меті особливості державно-адміністративного ладу, обмеження особистих прав, культурно-ментальні матриці тощо. Утім, з цього приводу існує серйозна наукова література. Сучасні спостереження, до слова, виявили «рефлекторне» тягнення армій пострадянських народів до цих глибинних шарів воєнно-цивілізаційної традицій (в ЗМІ описані численні випадки благоустрою меморіальних поховань загиблих у боях з гітлерівцями військовослужбовцями ЗС України в зоні проведення АТО-ООС попри близька 30 років потужної й глумливої дискредитації учасників війни як «марних жертв війни двох диктаторів»).

Поки що Україна не обходиться без строкової служби, а ставлення до військовослужбовця в цілому залишається як до захисників, виконавців «священного обов’язку». Запровадження ПВК неминуче піддасть ерозії традиційне ставлення народу (якими б швидкими темпами він, на жаль, не скорочувався) до армії, поки що «народної», хоча і вже з квазі-англосаксонською системою сержантських «личок». Створення ПВК неминуче позначиться на ставленні до «регулярних» вояків та Збройних Сил України (від уявлення про «невдах, які не потрапили на заробітки» до «всі вони за гроші служать»). Афганська війна 1979–1989 рр. не випадково вважається одним із ментальних каталізаторов розпаду СРСР – люди важко розуміли необхідність загибелі «наших хлопців» на «захист завоювань Квітневої революції» у далекій феодально-ісламській країні. Утім це «лірика».

Що англосаксу профіт, то українцю..?

Запроектовані ПВК України зорієнтовані виключно на зовнішнє застосування й отримання неабиякого прибутку, на чому першочергово наголошують ініціатори впровадження новели (чи потрапить законна частка заробленого до держбюджету – велика таємниця, адже всередині країни формально неозброєний «середній клас» все менше виявляє справності у цій справі). Гаразд, але у такому разі українські контрактори-неофіти потрапляють на вже розпайований, розділений світовий ринок контракторів, де панують описані нами у цій статті «кити» сучасного найманства, вписані у систему лобіювання замовлень їх послуг на вищому політичному рівні наддержави й транснаціональних систем управління.

І ще раз про конкуренцію, тепер вже внутрішню. По суті, ПВК утворюють паралельну державній військову організацію (на жаль, вже не першу). Ми писали, що за світовим досвідом ПВК поповнюються кращими спеціалістами (не тільки відставними, але й «відрядженими») із принципово вищою ставкою оплати «ратної праці». Для професіоналів армії та спецслужб, осіб із бойовим досвідом контрактори – спокуслива сфера застосування багатоманітних навичок. Рівно як і для вивчених за державний рахунок молодих офіцерів, та і в цілому молодих людей призивного віку.Якщо розсудити суто ринково: яка буде реакція на новаків? Чи витримають вони конкуренцію, а радше – чи взагалі зможуть запрацювати там? За аналогією – потужний ВПК України суттєво демонтований, а його поява його продукції гальмується конкурентами. Україна, скажімо, мала чудову багатогалузеву базу будівництва військових кораблів, включаючи океанські ракетні крейсери та авіаносці. Тепер досить подивитися на опис макету «багатоцільового корвету типу «Гайдук», то там все, як треба у «великій аграрній державі» – гармата «Ото Мелара», німецька силова установка, ПКР, здається, «Гарпун» тощо. У 2016 р. на перше місце за вартістю продажу в експорті Україні висунулися «сирі зерна соняшника».

Зрозуміло, що якщо навіть вітчизняні ПВК зосередяться суто на закордонній діяльності (хоча – де гарантія при розперезаній правоохоронній системі України) їх структури, бази, арсенали, тренувальні табори тощо будуть існувати всередині держави, утворюючи непрозорий, але боєздатний анклав.

Зазначимо принагідно, що аргумент відносно «працевлаштування неприкаяних учасників бойових дій» теж вкрай обмежений (за цим, до того ж, проглядається туга за необхідністю збереження системи державного піклування й соціального забезпечення/адаптації комбатантів). Станом на 1 липня 2019 р., за офіційними даними, статус учасників бойових дій (лише за АТО-ООС) отримало вже майже 370 тис. громадян. Невже всі підуть до ПВК «Гайдамака-Інтернешнл»?

Арсенали справних хазяїв

Діяльність громадян України у сфері надання мілітарних послуг за кордоном потенційно створює додаткові проблеми у сфері незаконного обігу зброї (включаючи вивезення його з України). Відомо, що одним із найбільш галопуючих й суспільно небезпечних відгалужень організованої злочинності стала незаконна торгівля зброєю та боєприпасами. Властивими рисами таких правопорушень (котрі, потенційно, здатні сформувати арсенали радикальних угруповань, що виношують наміри насильницького захоплення влади або інших злочинів проти державної безпеки) є систематичні крадіжки з військових складів, налагодження каналів постачання зброї з зони проведення АТО-ООС. Регулярно вилучається велика кількість бойової стрілецької зброї, гранат, тисячі одиниць боєприпасів тощо. Лише у 2016 р. у сфері боротьби з незаконним обігом зброї підрозділи кримінальної поліції виявили і вилучили 64 гранатомети, понад 1 850 гранат і саморобних вибухових пристроїв, майже 960 одиниць вогнепальної зброї і понад 150 тисяч набоїв, сотні артилерійських і мінометних боєприпасів. Були випадки вилучення у схованках навіть ПЗРК й ПТУР.

Далі. При існуючому стані дієздатності державного апарату й управління, ефективності захисту правопорядку, фактичної втрати державою «монополії на насильство» – які існуватимуть (якщо без окозамилювання) дієві запобіжними легалізації у вигляді ПВК т. зв. «олігархічних армій», парамілітарних формувань, котрі (попри гучні назви) здебільшого займаються вирішенням, скажімо так, господарчих суперечностей, інших не передбачених законодавством воєнізованих формувань. До речі, під час спроб переведення учасників воєнізованих формувань «Правого сектору» до лав ЗС України або НГУ МВС з’ясувалося, що 5 та 8-й «батальйони»  радикалів в зоні АТО нараховують 70-80 багнетів (натомість в областях була розгорнута ціла мережа «запасних сотень», що часто фігурувала в поліцейських зведеннях про «отжим» або штурм будівельних майданчиків).

Творення вітчизняних ПВК відбуватиметься на тлі загрозливої криміногенної ситуації в цілому.  За даними Генеральної прокуратури України,  у 2016 р. було зареєстровано понад 592,6 кримінальних правопорушень (що на понад 27 тис. перевищує рівень 2015 р.), з яких 213,5 тис. кваліфікувалися як злочини тяжкі (на 20% більше, ніж у 2015 р.).  Чисельність правопорушень у 2015 р. перевищила 565 тис. випадків (у 2014 р. – 529 тис., у 2008 р. – 390 тис.), що на думку керівництва МВС України обумовлено бойовими діями на Сході України, безробіттям та погіршенням соціального здоров’я, дезорганізацією  самих правоохоронних органів.

Варто згадати і про суттєве погіршення кадрового потенціалу підрозділів кримінального розшуку, загалом лише по м. Києву не пройшло переатестацію 80 % керівних кадрів колишньої міліції. Надмірно зросло навантаження на оперативних працівників та слідчих, на яких припадає по 8-10 справ у провадженні (при припустимих двох). Одним із наслідків ураження кваліфікованого потенціалу органів внутрішніх справ стало те, що у 2016 р. рівень розкриття злочинів впав до 30 % (у 2013 р. – 45 %), а найнижчий рівень розкриття злочинів – 16 %, зафіксовано у столиці.

Проте найбільш небезпечним криміногенним чинником сприяння поширенню оргзлочинності та порушень правопорядку в цілому слід визнати зростаючі гострі фінансово-майнові диспропорції, адже вони не тільки ведуть до зубожіння й потягу до кримінального «ремесла», але й деморалізують суспільство, руйнують правосвідомість, ведуть до катаклізмів за зразком «безрозсудного й безпощадного бунту» за умов відсутності реального громадянського самоврядування, розвинутих легітимних механізмів взаємодії держави й суспільства, низькому рівні політичної культури та охлократичних традицій.

Відомо, що соціальному колапсу та поширенню позаправової моделі повсякденного життя сприяє саме прірва між багатством і бідністю, кричущі майнові диспропорції. Нерівність в Україні є надзвичайно рельєфною в порівнянні з ситуацією у розвинених країнах світу. Якщо в країнах Європейського Союзу статки 10 % найбільш багатих та 10 % найбільш бідних відрізняються у п’ять-шість разів, то в Україні – у 35–40.

Одночасно синергія негативних чинників буття України призвела до якісного погіршення потенціалу виживання держави, адже станом на середину 2016 р. 91 % опитаних Інститутом соціології НАН України оцінював ситуацію у державі як критичну й вибухонебезпечну (проти 75 % у 2013 р.), що дало підстави визначити стан українського соціуму як «суспільства тотальної недовіри з перевагою страхів та тривожного очікування».

Наслідки тривалого занепаду виробничого, інноваційного та соціокультурного потенціалу країни, обмеження дієздатності української державності внаслідок панування олігархічної моделі та злочинних кланів, численних парамілітарних формувань, масштабних корупційних проявів, породили негативну (з ознаками незворотності) історичну ситуацію, яка загрожує повною втратою здатності до динамічного розвитку на основі усвідомлених національних інтересів та достойного майбутнього нації.

До цього варто додати масову мілітаризацію й несамовиту радикалізацію суспільної свідомості (чимало з носіїв якої взагалі «нікому не служили» і горіти у танку не збираються, просто «постять та лайкають»), яка практично виключає внутрідержавний консенсус й пошук перспективної доктрини національного розвитку.

Взагалі пострадянський період неодноразово (й болюче) доводив неможливість успішного запозичення (копіювання) зарубіжного досвіду. За виникненням й поширенням ПВК у повоєнному світі – потужна воєнно-цивілізаційна традиція вузького кола країн «золотого мільярда», спроби потрапити в яких суворо караються. «Пересадка» специфічних структур (економічних, культурно-ментальних, воєнно-політичних тощо), які є продуктом особливого й унікального історичного шляху, практично виключена, а такі спроби породжують небезпечні мутації (засновник першої цивілізаційної теорії М. Данилевський назвав це «законом непередаваємості»).

Мало сумнівів у тому, що ПВК в Україні легалізують («вистачить голосів»). Але враховувати ризики не завадить. Як казав колись міністр закордонних справ Австро-Угорщини, граф Дюла Андраши, державний човен може перевернути і переповнення золотом, і переповнення лайном.

Дмитро Вєдєнєєв, доктор історичних наук,
полковник запасу