Автор: Святослав Вериженко

«Найбільші загрози для оборонно-промислового комплексу (ОПК) України – це російські атаки на підприємства, проблеми з фінансуванням та постачанням іноземних компонентів, а також дефіцит кадрів через мобілізацію та еміграцію. Незважаючи на це, український ОПК демонструє значне зростання завдяки залученню приватних компаній, особливо у сфері дронів, та співпраці з іноземними партнерами». Так на це питання відповідає ШІ. Що ж з цього приводу скажу я?

По-перше, відкритий реєстр. Банально якщо в тебе є ідеї, бажання, а головне можливості для допомоги війську(виробництво дронів, роботизованих систем, певних процесорів для них тощо), то ти маєш бути внесеним до відкритих реєстрів як критичне підприємство. А кібератаки ніхто не відміняв, тому твоє підприємство одразу після цього стає ціллю. Це одна з причин активної релокації підприємств.

Другим чинником є постійна плутанина із замовленнями, або більш офіційною мовою, Державним оборонним замовленням. Головна проблема з ДОЗ полягає в його формуванні. Попри трирічне планування ДОЗ, номенклатура озброєння, яка була включена ще у 2019 році, після змін виключається у 2020 та не потрапляє у ДОЗ-2021. Це величезна проблема, яка в першу чергу стосується приватних підприємств, до яких взагалі не доводять намір щось змінити. І вони вже по факту дізнаються, що їх продукція вже не потрібна. В країні немає того органу, який би закріпив, що українському війську потрібні саме ці зразки озброєння та визначив кількість, що дозволить сформувати довгострокове замовлення. Якщо певна техніка вже більше не потрібна, то зброярі мають це почути і прийняти рішення.

Водночас всі довгострокові оборонні програми не виконують своєї головної задачі — бути чітким планом та орієнтиром. Наприклад, програма розвитку ОПК передбачає підтримку у переоснащені виробництва підприємств та передбачає близько 10 млрд грн, а виділялось на рік десь 2-3 млрд грн. В цій ситуації необхідно було обрати саме ті підприємства, продукцію яких 100% буде необхідне Збройним Силам України.

Та потенційно найголовніша проблема в тому, що держава – єдиний замовник зброї, тобто ринок збуту один, а коштів державі серйозно не вистачає. Це створює складнощі для виробників, адже їхні виробничі потужності значно більші за ті, які держава може собі дозволити купити. Через недостачу фінансів на замовлення повного завантаження потужностей виробників вони просто не мають коштів на розробку новітніх рішень і їх активне тестування.

Як наслідок, деякі приватні виробники приходять до висновку, що співпрацю з силовим блоком потрібно завершувати — перепрофільовувати підприємства, або якщо залишитись в оборонному сегменті, то виводити виробництво з України. Проблема фінансування веде до того, що 85% українських виробників вже частково релокувалися за кордон або думають про це. Деякі роблять це буквально, аби не збанкрутувати. Проте це вдаряє по українській економіці, працевлаштованості населення, надходженнях в бюджет і, головне, частині оборонних спроможностей. Хоча буду відвертий, я ЗА релокацію в сучасних умовах, адже допоки європейські країни не є учасниками війни, можна розраховувати на який не-який спокій.

Тож, якщо до повномасштабного вторгнення виробничі спроможності підприємств ОПК України сягали 1,5 мільярда доларів, то сьогодні вони становлять понад 30 мільярдів доларів. В секторі працює більше тисячі підприємств різної форми власності та понад 300 тисяч працівників. Проте статистика свідчить, що рівень завантаженості виробничих потужностей у 2024 році становив лише 40%. І особливих покращень поки не сильно передбачається. Але як з цього виходити?

Два варіанти виходу: або дозавантажити підприємства додатковими замовленнями від держави, або дозволити експорт надлишкової продукції, яка не затребувана складовими силами безпеки та оборони через невідповідність за своїми тактико-технічними характеристиками потребам ЗСУ чи обмеженість фінансових ресурсів для укладання нових контрактів. Перший момент був розібраний, а щодо другого, я спілкувався з цього приводу зі своїм батьком, і той не надто розуміє такий варіант, адже буде не логічно, коли ми клянчимо зброю у Заходу, а самі розпродаємо її куди нам хочеться. І сам я частково поділяю цю думку, але з іншого боку консервація в собі ні до чого хорошого не приведе. Україна вже створила купу новинок та показала їх використання не на навчаннях чи навіть в умовах війни з умовним Талібаном, а у відкритому бою з найбільшою державою світу. Думаю, є чимало зацікавлених у наших технологіях та їх використанні. Особливо у конктексті майбутнього протистояння Західного світу та автократій на чолі з КНР.

Вкрай важливо, щоб було ухвалене рішення щодо відкриття контрольованого експорту продукції озброєння та військової техніки, яка не затребувана силами безпеки та оборони. Або навіть ділитися з союзниками певними секретами щодо новітніх розробок, в обмін на ось цінне для війська, від ракет до снарядів. Це дозволить зберегти виробничі потужності, уникнути релокації та надати можливість підприємствам отримувати необхідні фінансові ресурси для розробки та розвитку нових технологій. Водночас потрібно забезпечити контроль, щоб така продукція не потрапила до ворога або до держав, що підтримують агресора. Тільки так ми можемо зберегти український оборонно-промисловий комплекс і водночас наростити нашу економічну спроможність у цей складний час.

Святослав Вериженко,

 Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка