Практика використання у військових цілях найманців сягає своїми коріннями в глибину віків. Першою згадкою про них вважають повідомлення про битви давньоєгипетського фараона Рамзеса II (ХІІІ століття до н.е.), у яких, зокрема, брали участь 11 тисяч найманих вояків. У лавах армії перського царя Кіра Молодшого (V століття до н.е.) воювали 10 тисяч грецьких найманців. Розквіт професії найманця припав на епоху Середньовіччя. Так, свої послуги давнім правителям пропонували дружини вікінгів. Норвезький король Гаральд III Суворий тривалий час служив начальником охорони візантійського імператора та брав участь у багатьох битвах. У XV-XVII століттях велику роль у збройних конфліктах відігравали ландскнехти — самостійні загони найманців. На відміну від середньовічних лицарів з їх кодексом честі, ландскнехти стали символом брудних способів ведення війни, вони залюбки грабували та вбивали мирне населення. Свої загони ландскнехти називали бандами, і з тих пір ця назва стала загальновизнаною для позначення організованої групи людей, яка займається розбоєм. Термін «мародер» пішов від імені одного з капітанів загону ландскнехтів. У ХVII столітті почалися «польоти диких гусей» — так називали свій шлях у континентальну Європу загони ірландських найманців. Пізніше вони дібралися й до Нового Світу.

Після періоду занепаду професії найманця в епоху індустріалізації та часу масових мобілізаційних армій, послуги «диких гусей» (або «псів війни» ) стали знову необхідні у другій половині ХХ століття, коли почалася деколонізація Африки. Найвідомішими найманцями тих років були француз Боб Денар та британець Майк Гоар. Вони зі своїми загонами командос здійснили кілька військових переворотів у Африці.

У наші дні надання послуг у сфері забезпечення безпеки на контрактній основі перетворилося на розповсюджений та дуже прибутковий бізнес. Ці послуги надають так звані приватні військові компанії (ПВК) , які беруть участь у воєнних конфліктах, міжнародних миротворчих операціях тощо. Але й досі тривають дискусії стосовно їх правового статусу. Частина експертів та представники правозахисних і пацифістських організацій характеризують ПВК як контори для найманців. Натомість інші експерти вбачають у них рівноправні недержавні суб’єкти економічної та зовнішньоекономічної діяльності.

Одним із найбільш відомих прикладів використання ПВК у районах ведення бойових дій є діяльність таких американських компаній на території Іраку та Афганістану.

Використання приватних «підрядників» міцно вписалося в образ сучасних збройних конфліктів. За дорученням держав вони виконують широкий спектр завдань: ведення бойових дій, підготовка місцевих військових формувань, розвідка, логістика та охорона. З точки зору країн, що беруть участь (прямо чи опосередковано) у конфлікті, використання ПВК має певні економічні та політичні вигоди. Вислати на театр воєнних дій загони ПВК замість регулярних збройних сил не лише дешевше у фінансовому плані, але, насамперед, вигідніше у плані політичному. Це полегшує дипломатичні та інші зусилля, пов’язані із застосуванням сили у відносинах між державами. Завдяки посередництву ПВК, правлячі кола зберігають здатність до «правдоподібної заперечуваності», тобто відмовляються від участі у конфлікті або зменшують пов’язані з цим іміджеві втрати. Вони також не повинні пояснювати громадськості жертви серед власних солдатів, що з продовженням конфлікту може мати серйозні негативні наслідки (наприклад, втрата підтримки суспільства щодо урядової політики, так, як це сталося у США у період війни у В’єтнамі).

Широкого розголосу у ЗМІ тема використання ПВК набула після початку українсько-російського конфлікту на сході нашої держави. Згідно з чинним законодавством, у Росії не можуть існувати подібні структури, а організація незаконних збройних формувань чи участь в них і найманство заборонені статтями 208 та 359 КК РФ. Проте в останні роки (до речі, ще до подій на Донбасі) ситуація змінилася, а влада почала виявляти інтерес до створення ПВК у Росії. У квітні 2012 р. тодішній прем’єр-міністр РФ Володимир Путін підтримав ідею створення таких російських компаній, які, за його словами, зможуть бути інструментом реалізації національних інтересів у відповідних регіонах світу без залучення державних структур.

Відтоді, після цієї «програмної» заяви, на розгляд Державної Думи Росії вносилась низка законопроектів, що стосувалися створення ПВК (при чому, під контролем ФСБ). Однак жоден із них так і не був схвалений внаслідок, як повідомлялось, недоліків концептуального характеру, відомчої орієнтованості, зайвої зарегульованості діяльності ПВК.

Незважаючи на відсутність правового поля, російські ПВК не лише продовжують де-факто існувати, але й користуватися (неофіційно) повною підтримкою Кремля. За допомогою цього інструменту Москва посилює військовий вплив, а політичній еліті вдається уникати відповідальності за дії, які здійснювали ПВК у конфліктних регіонах. Крім того, державні компанії («Газпром», «Росатом» та «Роснефть») задіюють співробітників ПВК для захисту інфраструктури видобутку та транспортування сировини в Африці, Латинській Америці та на Близькому Сході. Натомість власники ПВК можуть розраховувати на значні фінансові вигоди у вигляді акцій (25-30 %) в укладених контрактах на продаж енергоресурсів.

Від ближнього зарубіжжя до Близького Сходу

Початком діяльності російських приватних «підрядників» можна вважати першу половину 1990-х рр., коли Москва організувала та направила через приватну охоронну компанію «Рубикон» групу «добровольців», які воювали на боці сербів у ході збройних конфліктів на Балканах, та брали участь у конфліктах у Придністров’ї, Абхазії та Нагірному Карабасі. Серед цих «добровольців» у колишній Югославії був і офіцер ФСБ Ігор Стрєлков, який пізніше «засвітився» як один із керівників проросійських бойовиків на Донбасі. Варто зазначити, що «Рубикон» тоді контролювався Федеральною службою контррозвідки (інституційним попередником ФСБ), що підтверджує політичний, а не суто економічний характер цієї організації. У згаданий період колишні військовослужбовці Радянської армії (зокрема частин спеціального призначення) індивідуально виїжджали в конфліктні африканські країни (включно з Ефіопією, Анголою, Суданом та Заїром), де пропонували свої військові знання та вміння в обмін на привабливу винагороду. На противагу явищу найманства в регіоні ближнього зарубіжжя, ця ситуація не мала характеру інспірованої та контрольованої Кремлем.

Перевірений на Балканах та в пострадянських країнах modus operandi Російська Федерація сьогодні застосовує в Україні, Сирії, Лівії, Судані, Центральноафриканській Республіці та Венесуелі. Там Москва використовує послуги таких компаній, як сумнозвісна «Группа Вагнера», «РСБ-Групп» (спеціалізується на охороні трубопроводів і суден), «МАР», «Щит» (спеціалізується на охороні інфраструктури та нафтових родовищ в Сирії), «Moran Security Group» (спеціалізується на проведенні морських і сухопутних операцій у сфері безпеки), «Редут-антитеррор» (об’єднує колишніх військовослужбовців частин спеціального призначення) та «Антитеррор-Орёл» (спеціалізується на саперній та інженерній діяльності) .

Хоча частка російських ПВК на світовому ринку військових послуг наразі становить лише близько 5 %, слід мати на увазі їхній потенціал у цій галузі з точки зору людських ресурсів. Персонал ПВК – це, насамперед, колишні солдати та офіцери спецпідрозділів армії та спецслужб (особливо, ветерани елітних підрозділів ГРУ, або ФСБ «Альфа» та «Вымпел»). Це також добре підготовлені фахівці різних військових спеціальностей. За оцінками зарубіжних експертів, Росія — справжня кузня кадрів, яка здатна забезпечити світовий ринок військових послуг багаточисленним персоналом: від 100 до 150 тисяч осіб.

«(Не)правдоподібна заперечуваність»

Найвідомішою ПВК є так звана «Группа Вагнера», яку створив і очолює колишній командир 700-го окремого загону 2-ої окремої бригади спеціального призначення ГРУ підполковник у відставці Дмитро Уткін (за деякими даними, довгий час проживав у Кіровоградській області). Він відомий прихильністю до ідеології Третього рейху, звідси його позивний на честь улюбленого композитора Адольфа Гітлера. Про зв’язки «вагнерівців» з російською військовою розвідкою свідчить хоча б той факт, що свою професійну підготовку вони проходять на полігоні 10-ї окремої бригади спеціального призначення ГРУ (в/ч 51532, хутір Молькіно, Краснодарський край). Як бачимо, репліка Володимира Путіна про те, що «колишніх чекістів не буває» стосується не лише співробітників КДБ. Оприлюднення цієї інформації спростовує заперечення Москви про використання ПВК «Группа Вагнера», для реалізації своїх стратегічних цілей. Варто теж зазначити, що одним зі спонсорів компанії є мільярдер Євген Пригожин, фірми якого постачають продукти харчування для російської армії. Він займався організацією обідів для VIP-персон, тому у ЗМІ його називали «поваром Путіна». З Євгеном Пригожиним пов’язують так звану «фабрику тролів» (офіційна назва – «Агентство Интернет-исследований») у Санкт-Петербурзі. Ця структура працює з 2013 р., її штат складає майже 80 осіб, а щомісячний бюджет — 1 мільйон євро. До завдань інформаційних «найманців» належить просування і тиражування російських наративів, поширення неправдивої інформації (fake news), інспірування екстремістських соціальних та політичних поглядів, введення в оману зарубіжної громадської думки. Таким чином, «фабрика тролів» є одним із основних інструментів, які використовує Росія для проведення гібридних операцій.

Задіяння найманців не завжди зменшує політичні ризики та іміджеві втрати, викликані військовим втручанням Кремля за межами РФ. Прикладом цього є загибель у лютому 2018 р. від 100 до 300 (за різними джерелами) «вагнерців», які під час спільної з урядовими частинами атаки на нафтогазові родовища у провінції Дайр-аз-Заур, підконтрольні «Сирійським демократичним силам», потрапили під масоване бомбардування ВПС США. Для російської влади цей інцидент став серйозною політичною проблемою як на міжнародному рівні, так і всередині країни. Він підірвав імідж РФ як переможця конфлікту в Сирії та збільшив ризик подальшого загострення російсько-американських відносин, чого Москва тоді намагалася уникнути. З цієї причини Кремль докладав зусиль, щоб замовчувати згаданий інцидент або применшувати його значення.

«Правдоподібно» заперечувати використання ПВК заважає владі РФ також діяльність активістів таких порталів, як «InformNapalm» або «Bellingcat». За допомогою передових методів розвідки на підставі відкритих джерел (OSINT), вони надають громадськості докази щодо зв’язків Кремля з російськими ПВК, викривають участь цих структур у збройних конфліктах в Україні, Сирії, низці африканських країн та у Венесуелі.

Російські «підрядники» в Африці

Російські ПВК відіграють важливу роль у забезпеченні інтересів Москви в Африці, де вони займаються, між іншим, охороною транспортної інфраструктури та місць видобутку корисних копалин. Надання військових послуг є одним з головних елементів посилення впливу Росії на Чорному континенті. Про його зростаюче значення для Кремля свідчить, наприклад, збільшення обсягів товарообміну з країнами регіону — з 3,4 млрд. доларів у 2015 р. до 14,5 млрд. доларів у 2018 р. .

У Лівії російські «підрядники» з «РСБ-Групп» підтримують війська фельдмаршала Халіфи Хафтара, який веде боротьбу як проти ісламістів, так і проти визнаного міжнародною спільнотою уряду у Тріполі .

У Центральноафриканській Республіці (ЦАР) росіяни допомагають урядовим силам, які воюють з численними збройними формуваннями, переважно – мусульманськими бойовиками з колишньої коаліції «Селека» (підтримується Саудівською Аравією) та християнської міліції «Антибалака» .

У Судані російські радники з ПВК брали участь у підготовці спецпідрозділів президента Омара аль-Башира, який намагався придушити антиурядові протести. Однак для диктатора ця допомога виявилася недостатньою. У результаті військового перевороту у квітні 2019 р., після 33 років правління, його відсторонили від влади та заарештували. І тепер стратегічні інтереси Москви у цій країні опинилися під питанням.

У кожному з наведених прикладів підтримка Росії не є безкорисною. У Судані та Лівії Кремль намагається отримати дозвіл на будівництво військових баз. Крім того, у Лівії РФ зацікавлена в експлуатації родовищ нафти, а із Суданом у 2015 р., коли там виявили великі поклади золота, була підписана найбільша інвестиційна угода за всю історію країни. Зі свого боку режим Хартума зацікавлений у придбанні російської зброї, включно з винищувачами «Су-30», «Су-35», ракетними катерами, тральщиками та ракетними комплексами «С-300». Натомість Кремль планує побудувати військово-морську базу в Порт-Судані, що може створити безпекову дилему для Ер-Ріяда та Вашингтона, яких турбує безпека поставок нафти та газу з Перської затоки до Європи. Такий крок став би викликом і для Китаю (має військово-морську базу в Джибуті), Туреччини (має військову базу в Сомалі та взяла в оренду на 99 років острів Суакін поблизу Порт-Судану) та Ефіопії — регіональної військової потуги, яка врівноважує союз Еритреї з Єгиптом.

Задіяння російських «підрядників» у ЦАР має на меті стабілізацію внутрішньополітичної ситуації та надання можливості Росії інвестувати в гірничодобувну галузь. У цій країні багаті родовища урану, алмазів, золота та нафти. Наразі африканська політика Кремля, що реалізується з використанням ПВК, видається не надто успішною, але це не змінює того факту, що позиції Москви та її здатність формувати геополітичну ситуацію на Чорному континенті постійно зростають.

«Підрядники» як підтримка для союзників

У січні 2019 р. ЗМІ повідомили про відправку майже 400 «вагнерівців» до Венесуели, ключового союзника Росії в Латинській Америці, для посилення охорони президента Ніколаса Мадуро. Так Москва відреагувала на підтримку США антиурядових протестів та визнання Вашингтоном лідера опозиції Хуана Гуайдо єдиним законним органом влади в країні. Як стало відомо пізніше, перший загін ПВК «Группа Вагнера» прибув до Венесуели ще у травні 2018 р. у період президентських виборів. На початку поточного року інший загін російських найманців вилетів двома зафрахтованими літаками до Гавани, а вже звідти — до Каракаса. Кубинська влада коментувати цю справу відмовилася.

Напруженість навколо Венесуели почала зростати з кінця 2018 р., коли в рамках військових навчань у венесуельському небі кружляли російські стратегічні бомбардувальники «Ту-160», транспортні літаки «Ан-124» та далекомагістральні літаки Повітряно-космічних сил РФ «Ил-62М». У той час у медіа писали про плани Москви створити базу для російської стратегічної авіації на острові Орчіла в Карибському морі. Є багато свідчень того, що польоти російських літаків були демонстрацією сили, яка мала змусити уряд США відмовитися від підтримки опозиційних сил у Венесуелі. Цей південноамериканський союзник має стратегічне значення для Кремля як з економічних причин (російські інвестиції в нафтовий сектор, кредити на придбання російської зброї — 23 винищувачі «Су-30», два комплекси зенітно-ракетних систем «С-300», 92 модернізовані танки «Т-72»), так і геополітичних («вторгнення» у традиційну сферу впливу США є відповіддю на посилення американської присутності у близькому зарубіжжі Росії. Відправляючи «підрядників» до Каракаса, Москва намагалася запобігти падінню режиму свого союзника, який заборгував РФ майже 3 млрд. доларів. Аналогічну суму винна венесуельська нафтова компанія «PDVSA» російській компанії «Роснефть».

Звісно, що Кремль офіційно спростував інформацію щодо найманців і звинуватив Вашингтон в інспіруванні та фінансуванні перевороту у Каракасі. У березні 2019 р. до Венесуели було направлено майже 100 російських військових спеціалістів та 35 тон військової техніки, що Москва пояснила виконанням раніше укладених контрактів на закупівлю озброєння. Це викликало рішучий протест з боку США та загострило суперечки навколо ситуації в Латинській Америці, яку коментатори навіть назвали новою карибською кризою. У червні 2019 р. російські військові залишили Венесуелу, а це свідчило про те, що їх відрядження туди було сигналом, що Москва не кидає своїх союзників. Заяви Кремля щодо збільшення військового персоналу у Венесуелі слід розглядати як розмінну карту на переговорах з Вашингтоном.

Оперативний контроль

Варто спробувати відповісти на запитання, чому ПВК, які використовуються Кремлем для досягнення стратегічних інтересів, дотепер залишаються поза правовим полем. Відповідь, що у такий спосіб Москва відмежовується від своїх зв’язків з ними, безумовно, не є вичерпною. На думку польських експертів, збереження статус-кво у справі ПВК лежить в інтересах російських силових структур, з якими ці компанії пов’язані та через які вони контролюються. Легалізація їхньої діяльності може обмежити цей вплив та контроль. Неприйняття змін до законодавства свідчить про занепокоєння російської влади можливістю створення олігархами своїх приватних армій (як це відбувалося, наприклад, в Україні) .

З іншого боку, у такому стані справ можуть бути зацікавлені й самі ПВК, оскільки більший ступінь державного контролю знизить рівень їхньої автономії. Як питання можливої легалізації ПВК, так і збереження статус-кво створюють сприятливі умови для суперництва між окремими спецслужбами, які хотіли б здійснювати повний контроль над сектором надання приватних військових послуг в РФ. Зрештою, подібна ситуація вже має місце на Донбасі, де ФСБ та ГРУ змагаються за вплив на так звані ДНР-ЛНР, на чолі яких стоять особи, контрольовані російськими спецслужбами. У будь-якому разі виконання наказів Кремля (незалежно від економічних розрахунків) є своєрідним «податком» для ПВК, щоб продовжувати здійснювати свою діяльність. Відсутність повного оперативного контролю над ПВК створює ризик того, що вони будуть проводити діяльність всупереч інтересам правлячих кіл. Прикладом є «E.N.O.T. Corp.»  — заснована Ігорем Мангушевим (він же — Реймер) націоналістична організація, яка офіційно декларує проведення військово-патріотичного виховання молоді, але на практиці надає військові послуги. Ця структура маскується під «асоціацію, що об’єднує православних росіян». У травні 2016 р. вона навіть була зареєстрована Міністерством юстиції РФ.

З початком конфлікту на Донбасі «E.N.O.T. Corp.» вербувала «добровольців» для бойових дій у лавах сепаратистів, організовувала акції на підтримку «Новоросії» та охороняла так звані «гуманітарні конвої». Під їх прикриттям на схід України переправлялись найманці та озброєння. Члени цієї організації воювали на Донбасі у складі різних незаконних військових формувань, зокрема диверсійно-штурмової розвідувальної групи «Русич», підпорядкованої Групі швидкого реагування «Бетмен» так званої Народної міліції ЛНР. Бойовики «Русича» брали участь у бойових діях із червня 2014 р. до липня 2015 р. У той час командиром групи був Олексій «Серб» Мільчаков, а його заступником — Ян «Слов’ян» Петровський. Сьогодні вони обидва обіймають керівні посади у структурах «E.N.O.T. Corp.».

У вересні 2014 р. внаслідок засідки, організованої групою «Русич» біля села Привітне (Луганська область), було вбито майже 40 бійців батальйону «Айдар» та 80-ї десантно-штурмової бригади. Про «заслуги» бойовиків з цієї групи свідчить той факт, що деякі з них були відзначені Ігорем Стрєлковим (Гіркіним), тодішнім «міністром оборони» самопроголошеної ДНР.

З 2016 р. «E.N.O.T. Corp.» організовує воєнізовані табори для православної молоді з Росії, Білорусі, Сербії та Чорногорії. Сербська та білоруська влада визнали підготовку із використанням вогнепальної зброї, вивченням військової тактики та рукопашного бою агресивною. Навчання у таких таборах можна розглядати як підготовку ґрунту для проведення гібридних операцій, націлених на інспірування внутрішніх заворушень, здійснення заколотів, переворотів або провокування зовнішнього військового втручання.

Однак слід звернути увагу на те, що у листопаді 2018 р. ФСБ разом з поліцією здійснили низку затримань членів «E.N.O.T. Corp.», метою чого було припинення діяльності цієї де-факто ПВК. За словами журналістів-розслідувачів з Інтернет-видання «Daily Storm», підставою для затримань стала саме організація воєнізованих навчань для молоді та відправлення її за кордон для незаконної діяльності. Жорстка реакція влади на діяльність «E.N.O.T. Corp.» може свідчити про те, що Кремль побоюється втратити свою монополію на застосування сили та прораховує ризики, пов’язані з потенційними міжнародними інцидентами. Неповний оперативний контроль над радикальним воєнізованим формуванням, з одного боку, становить певну (хоча й обмежену) внутрішню загрозу, з іншого – закордонна «самоволка» «E.N.O.T. Corp.» (без вказівки російських служб чи їхньої координації) може додати Москві проблем, викликаних реакцією міжнародного співтовариства на незаконну діяльність цієї організації.

                                       Володимир Паливода, головний консультант

                                      відділу проблем розвитку сектору безпеки

                                      Національного інституту стратегічних досліджень