Напередодні американо-російського саміту у столиці Фінляндії в експертному середовищі вже активно дискутується питання щодо його наслідків. Адже нічого подібного світ не бачив з часів холодної війни. Занадто багато очікувань, здебільшого завищених, покладають на це не лише дві високі сторони, що будуть вести переговори, але й решта світу, який може опинитися в залежності від можливих результатів.
Незалежно від кінцевого результату, цей саміт напевно буде балансуванням на межі появи нових зон нестабільності у регіональних і глобальних вимірах. Отже, світу залишається сподіватися на краще, але готуватися до гіршого сценарію і реагування на наслідки перемовин одразу ж після їх завершення. Тим більше, що попередні приклади поведінки і дій як Росії, так і США, значно виходять за межі існуючого status quo. Тим самим, вони змушують світ до дискусії про необхідність переосмислення і зміни поглядів на політичному, дипломатичному, безпековому рівнях.
Стан відносин США-Росія
Загострення відносин Росія-США почалося у 2014 році після анексії Криму і вибуху військового конфлікту на сході України, що мало наслідком початок політики США щодо укріплення східного флангу НАТО. Наслідком цього стало зростаюче протистояння на кшталт того, що відбувалося за часів холодної війни, з інцидентами на землі, на морі і у повітрі. Також було впроваджено низку санкцій, спрямованих проти російських політиків, військових, а також російської економіки.
Конфронтація поширилася також на такі істотні для США і Заходу питання, як вибори. Це відчувається у тривалих дебатах щодо «російського впливу» на процес президентських виборів у США і звинуваченні у можливих незаконних контактах з Росією навіть самого президента Трампа. Ще один наслідок – можливе перебільшення ролі російських спецслужб у дестабілізації країн Заходу та класичної в таких випадках реакції суспільства, яке вбачає всюди поширену шпигунську активність. Американці завдали удару по російській дипломатичній інфраструктурі на своїй території з висилкою великої кількості російського дипперсоналу.
Ще одним конфронтаційним елементом стала російська активность поза Європою і Північною Америкою. Зросла вірогідність виникнення конфлікту, випадкового або навмисного в Сирії або, якщо ширше – на Близькому Сході. Водночас, зросла активність Росії в політичному, розвідувальному та парамілітарому сенсі також у різних частинах Африкі. Тобто саме там, де США вже давно вибудовують власну сферу впливу, використовуючи для цього в т.ч. після 11 вересня 2001 року і глобальну боротьбу з терористичною загрозою.
У Сирії дійшло навіть до прямого збройного зіткнення між російськими найманцями і американськими спецназівцями. Що важливо, в контексті згаданого розгрому групи найманців з ЧВК Вагнера деескалація інциденту відбулася за участі особисто нинішнього міністра оборони США Джеймса Меттіма, вага якого в адміністрації Трампа мала трохи зменшитися.
Також в небі над Сирією мали місце зустрічі бойових літаків ВПС США з російськими засобами РЕБ, що, як повідомлялося в ЗМІ, суттєво занепокоїло Пентагон. На дипломатичному і пропагандистському рівнях варто згадати американо-вранко-британську операцію 2018 року проти сирійських фірм, що виробляли хімічну зброю для режиму Асада. В той час, коли літаки і ракети західних союзників завдавали ударів по вихначених цілях, Росія мала на території Сирії розвинені системи ППО-ПРО, літаки-вигищувачі тощо, створюючи напруженість не лише в Сирії, але й на засіданнях Ради Безпеки ООН.
На Близькому Сході природним джерелом напруженості також є відношення Вашингтону і Москви щодо політики Ірану в регіоні. Нова адміністрація Білого дому відкрито звинуватило іранську державу в тому, що вона створює загрозу для інтересів США і їхніх союзників (Ізраїль, Саудівська Аравія тощо). Зі свого боку Росія, хоча і розуміє обмеженість власних можливостей впливу на незалежну політику Тегерану, не може дозволити собі приниження свого фактичного союзника у Сирії навіть дипломатично.
Спірні моменти у відносинах РФ-США також пов’язані з Африкою та Близьким Сходом. Йдеться з одного боку про сировинну політику, а з іншого – про експорт озброєння і військової техніки (ОВТ) та військових технологій. Як відомо, США і РФ є першими у світі експортерами ОВТ, щоправда, американська частка при цьому зростає, а російська постійно знижується.
Також добре відома залежність Росії від коливань цін на сировинному ринку. У свою чергу, США спокійно реагують на це силою власного потенціалу та співпрацею зі своїми союзниками. Більш того, останнім часом США почали входити на ринки, де раніше традиційно домінувала Росія, в т.ч. в Європі (наприклад, Польща). Зі свого боку, РФ намагається потіснити Америку в Єгипті і Іраку, де вона успішно пропонує свою бронетанкову техніку (танки Т-90) на заміну американській.
Як найбільші світові експортери ОВТ, США і РФ працюють на глобальному рівні і потребують постійного поширення ринків збуту. Тому, йдеться не лише про конкурентну боротьбу та кращу рекламу, але й передусім про закулісні справи – дипломатичні, розвідувальні, лобістські тощо. Це дозволяє збільшувати обсяги продажів ОВТ, а також ставити покупців у технологічну залежність від продавця.
Конфронтація США-РФ досягла глобального рівня відносин між ними і стала постійним фактором, який можна порівняти з ситуацією після холодної війни між США і Китаєм.
З огляду на зазначені проблеми і конфронтацію, на перший погляд важко знайти щось таке, що б поєднувало, а не розділяло США і РФ. Однак, напруженість перед самітом у Гельсінках, що спостерігається головним чином серед союзників по НАТО, змушує шукати такі елементи в інтересах обох сторін.
На думку експертів, це, перш за усе, може бути персональний чинник – як у США, так і у Росії. Президент Трамп від початку своєї каденції вважався таким собі парією, що в поєднанні з його стилем дій і характером змушує його шукати радикальні та гучні рішення в поточній політиці, в т.ч., на жаль, закордонній. Це спостерігалося у т.ч. в контексті політики щодо режиму у Пхеньяні і самого Кім Чен Ина – як до, так і після нещодавньої зустрічі у Сингапурі. Такого образу господарю Білого Дому додали також зустріч у форматі G7, a також неоднозначні коментарі Трампа стосовно справи гіпотетичного визнання анексії Криму Росією або ж повернення самої Росії до участі в подібних зустрічах.
З іншого боку маємо президента Владіміра Путіна, який не приховує свого відношення до колишнього СРСР і бажаня відновити неоімперську політику Росії (в контексті свого виступу у Мюнхені у 2007 році). При цьому Путін використовує усі можливі форми дій, в т.ч. силові методи, а такод розвідувальні операції, діючи на межі можливої глобальної кризи (експерти мають на увазі отруєння А.Литвиненкі та невдалий замах на родину Скрипалів у Великій Британії). Завдяки лише цьому Путін в очах Заходу також виглядає парією.
Отже, в сухому залишку маємо класичний приклад, який можна назвати словами відомої пісні радянських часів: “Просто встретились два одиночества». З огляду на зазначене, потенційний індивідуальний підхід обох цих президентів може сприяти спробам зближення або виключно білатеральних дій на користь розробки порядку у відповідних регіонах світу, без потреби залучення інших гравців.
До того ж, і Трамп, і Путін, щонайменше, на словах, претендують на образ такого собі лідера-прагматика, який діє на користь своєї країни. Відтак, йдеться й про прагматичне трактування ними інтересів своїх країн і тим самим – відносин з союзниками в рамках коаліцій і навіть із союзниками в цілому. Звідси і побоювання партнерів НАТО щодо того, аби американці не почали домовлятись безпосередньо з Росією.
Що ж стосується росіян, вони від самого початку віддають перевагу домовленостям за рахунок третіх країн, якщо це відповідає російським інтересам. Прикладом такого підходу є відносини Росії з Ізраїлем з точки зору Сирії або Хізболи і певною мірою також Ірану. Прагматизм у російсько-ізраїльських відносинах свідчить про здатність Кремля до провадження аналогічних дій більш широко і на різних рівнях.
Окрім персональних і ідеологічних питань, варто мати на увазі, що обидві держави будуть шукати можливостей зменшення кількості напрямків протистояння між собою. У випадку Росії йдеться про зменшення витрат на гонку озброєнь (яка значною міроє була спровокована саме діями Москви), a також обмеження коштовної для її бюджету присутності в зонах заморожених конфліктів. Останні є дуже користини в політичному сенсі, проте, в умовах погіршення стану економіки і бюджету не можуть залишатися такими, як в кращі періоди буму на сировину і можливостей реагувати на ризики.
Для США політика зменшення конфронтаційних напрямків може бути ще більш привабливою, тому може слугувати підґрунтям для спроб покращити відносини з РФ. На перший план виходить необхідність посилення присутності США в Азії для протистояння Китаю, потреба суттєвого покращення ситуації на Близькому Сході з огляду на його стратегічне значення, зміцнення потенціалу в межах нових «важких» економічних відносин США з іншими країнами.
Також потребують вирішення внутрішні американські проблеми (наприклад, мігрантів) і в цілому відносини Дональда Трампа з вашингтонськими елітами. Тим більше, що американці після конфліктів у Афганістані і Іраку, як і росіяни після України і Сирії, розуміють обмеженість власних фінансових можливостей.
Саме в контексті необхідності скорочення напрямків конфронтацій варто в т.ч. розглядати відомі вже дебати Сполучених Штатів щодо рівня фінансування обороноздатності, який дозволить в перспективі суттєво зменшити витрати. У регіональному вимірі звертає на себе увагу проблема Ірану, який для Білого Дому становить дуже важливий елемент міжнародного порядку денного.
Символом цього є поява в оточенні Дональда Трампа Джона Болтона. Кремль це з одного боку розуміє, а з іншого, може бути не проти послаблення самостійності Ірану у Сирії. Звідси ціла справа неочікувано для світу може перетворитися на вісь американо-російського зближення.
Отже, з урахуванням зазначених факторів, західні експерти розглядають наступні можливі сценарії розвитку ситуації.
ПОВНУ ВЕРСІЮ СТАТТІ МОЖНА ПРОЧИТАТИ У БЮЛЕТНІ ЦДАКР №13, 2018 р.
Володимир Заблоцький