РОСІЙСЬКА АРМІЯ НОВОГО ПОКОЛІННЯ: МІФИ І РЕАЛІЇ

Виступаючи наприкінці грудня 2017 р. на розширеному засіданні колегії Міністерства оборони РФ, Володимир Путін заявив, що Росія «повинна бути серед держав-лідерів, а за деякими напрямками — абсолютним лідером у будівництві армії нового покоління, армії епохи нового технологічного укладу». Російський президент також висловив задоволення темпами переозброєння Збройних сил РФ і поставив завдання до 2021 р. довести частку сучасних озброєнь і техніки в них до 70 %.

Цього року в Росії розпочалася реалізація Державної програми озброєння (ДПО) на 2018-2027 рр., націленої на оснащення військ високоточною зброєю повітряного, наземного і морського базування, безпілотними ударними комплексами, а також засобами індивідуальної екіпіровки військовослужбовців, новітніми системами розвідки, зв’язку та радіоелектронної боротьби. На виконання програми у бюджеті виділено 19 трильйонів рублів. Ще понад 3 трильйони рублів на оновлення технічних засобів отримають МВС, ФСБ, СЗР і Росгвардія.

Плани у Москви, як завжди, — амбіційні, водночас ретроспективний аналіз реалізації попередніх програм свідчить про те, що у російських стратегів категорія «бажане» дуже часто не збігається з категорією «дійсне». Так, виконання ДПО-2005 припало на період найбільш масштабного скорочення оборонних витрат і на загальну несприятливу макроекономічну ситуацію (включаючи наслідки фінансової кризи 1998 г.). Розробники програми, ймовірно, працювали у повному відриві від економічної реальності, а сама інституційна система плануючих органів перебувала в хаотичному стані постійного реформування та скорочення. Ці обставини в сукупності зробили абсолютно утопічними дві перші російські ДПО (на 1996-2005 рр. і на 2001-2010 рр.), які не були реалізовані у своїх основних частинах. При виконанні наступних програм (ДПО-2015 і ДПО-2020) з’явилася тенденція віднесення більшої частини витрат на друге п’ятиріччя. Ця лукава практика, по суті, маскувала апріорне розуміння неможливості повної реалізації запланованого.

Подібна доля спіткала й ДПО-2020. Ще на першому етапі її впровадження незалежні експерти дійшли висновку, що програма, швидше за все, буде виконана не більше ніж наполовину. При цьому орієнтація на масовані закупівлі озброєння та військової техніки і відповідний розподіл коштів у рамках ДПО-2020 не дозволять провести належну модернізацію військової промисловості і оборонних НДДКР. У підсумку, відставання РФ за звичайними озброєннями від провідних у військовому відношенні держав, можливо, навіть збільшиться. Таким чином, до початку наступного десятиліття Росія матиме звичайні збройні сили, які чисельно переважатимуть війська провідних європейських країн, але будуть помітно гірше оснащені.

 

Прогнози експертів виправдалися, але у Кремлі, щоб не втрачати обличчя, знайшли вихід і оголосили, що запуск нової ДПО-2027 буде проходити паралельно з продовженням реалізації ДПО-2020, яка нібито «успішно виконувалась у складній обстановці різкого падіння цін на вуглеводи, в умовах економічної стагнації та введення імпортозаміщення у відповідь на санкції з боку країн Заходу»[6].

Посилаюсь на постійне загострення міжнародної ситуації, керівництво Росії головним пріоритетом ДПО-2027 визначило розвиток систем ядерного стримування як основного виду ЗС. За словами заступника міністра оборони РФ Юрія Борисова, основні зразки ракет, за винятком РС-28 «Сармат», розроблені, хоча поки що не всі передані на озброєння, ведеться створення аеробалістичного гіперзвукового бойового оснащення «15Ю71» (керованого гіперзвукового бойового блоку МБР).

90 років тому поет Володимир Володимирович Маяковський написав поему «Хорошо», у якій є такі строки: «Я планов наших люблю громадьё, Размаха шаги саженьи». Сьогодні вже інший Володимир Володимирович озвучує далекосяжні плани Москви, у які мало хто вірить. Російські воєначальники, усвідомлюючи, що прийняття ДПО-2027 мало на меті, насамперед, пропагандистський характер, намагаються не оперувати конкретними цифрами. І на те є серйозні підстави. Класичним прикладом в історії з «масштабним» переозброєнням російської армії став танк Т-14 «Армата», розрекламований як найкращий танк у світі. У вересні 2015 р. було заявлено (ймовірно, з метою залякування НАТО), що до 2020 р. у війська надійде 2300 цих машин. Рівно через рік їх запланована кількість значно зменшилась.

 

А після того, як це чудо техніки заглухло посеред Красної площі під час підготовки до Параду Перемоги, танк «Армата» став притчею во язицех і символічним об’єктом для насміхань. Польська газета «Жечпосполіта» з цього приводу надрукувала статтю під назвою «Росія як зіпсований танк», у якій, зокрема, говориться: «Випадок із «Арматою» є хорошою ілюстрацією того, що залишилося від великодержавності радянської імперії. Страх викликають лише минулі успіхи Червоної армії. І тільки пам’ять про них, а не нинішній військовий потенціал, є джерелом національної гордості …».

Додатковою гіркою пігулкою для авторів міфу про найкращий російський танк виявилася інформація про те, що його концепція була розроблена на Заході і протестована у Німеччині 30 років тому. За висновками зарубіжних спеціалістів, «Армата» має низку переваг над сучасними модифікаціями «Leopard-2», але бойовий модуль «Т-14» багато хто з них оцінює як недолік, оскільки попадання в башту загрожує втратою вогневої моці танка. Крім того, велика кількість автоматизованих систем в конструкції машини виключає можливість переходу на ручне управління в разі необхідності.

Не краще складається ситуація і з винищувачем п’ятого покоління «Су-57», який розробляє компанія «Сухой» в рамках проекту «Перспективний авіаційний комплекс фронтової авіації» («ПАК ФА»). Двічі під час випробувальних польотів (у серпні 2011 р. та у червні 2014 р.) з літаком траплялися неприємні технічні інциденти. Західні експерти вважають, що «Су-57» навряд чи надійде у серійне виробництво до тих пір, доки не будуть готові модернізовані двигуни. Це може відбутися не раніше 2027 р. У найближчі вісім років Росія закупатиме такі літаки у невеликій кількості для продовження випробувань.

 

 

А тим часом росіянам залишається чекати і пишатися збірною моделлю винищувача «Су-57» у масштабі 1:72 виробництва компанії «Звезда».

Багато галасу у ЗМІ наробила інформація про створення у Росії підводних міжконтинентальних балістичних ракет. Однак, складається враження, що «випадковий» показ по телебачення фрагмента документа з назвою «Океанська багатоцільова система «Статус-6»» був зрежисований у Кремлі. Згідно з коментарями російських військових експертів, це — нова розробка підводних технологій, яка призначена для транспортування ядерного заряду великої потужності до узбережжя противника (читай, США). Водночас, іноземні спеціалісти досить критично поставилися до реальних можливостей цієї «чудо-зброї». На океанській глибині в тисячу метрів є безліч підводних гір і каньйонів. Яким же чином торпеда «Статус-6» пропливе 10 тисяч кілометрів, не врізавшись при цьому в якусь скелю, якщо у неї немає ультрасучасної системи навігації, або якщо за штурвал не посадять штурмана-камікадзе?

 

 

Ситуація з переозброєнням російської армії та інформаційною кампанією навколо цього мимоволі наштовхнула на історичну аналогію, та й термін «чудо-зброя» напросився сам по собі. У 1943 р. з метою досягнення психологічного ефекту, підтримання бойового духу військ і нейтралізації панічних настроїв серед населення німецьке міністерство пропаганди оголосило про те, що війна буде виграна за допомогою «Вундерваффе» (буквально «чудо-зброя»). Малася на увазі сукупна назва ряду масштабних дослідницьких проектів, спрямованих на створення нових видів озброєнь (наприклад, крилатих ракет), або випуску нових модифікацій артилерії і бронетехніки.

Аналогія для Росії, скажімо, малоприємна, та факти – річ вперта. З іншого боку, немає жодних підстав думати, що Збройні сили РФ щодня слабшають, тому українці можуть спати спокійно. Історія багато разів засвідчувала, що недооцінка противника буває гіршою, ніж переоцінка.  Тільки шкода, що, як казав один великий філософ, «історія нікого не вчить, але вона провчає за її незнання».

 

 

Володимир Паливода,

старший науковий співробітник

                                  відділу проблем національної безпеки

                                 Національного інституту стратегічних досліджень