ОРГАНІЗАЦІЇ ВЕТЕРАНІВ АТО: ВИЖИТИ В ОБІЙМАХ ДЕРЖАВИ

Війна на Донбасі залишила глибокі борозни на тілі українського народу. Її безжальний плуг вивернув зі звичного соціального середовища сотні тисяч людських життів. Так зародилась спільнота ветеранів АТО, яка на четвертому році бойових дій стала потужним полюсом  вітчизняного  соціуму.

Каркас новітнього ветеранського руху утворюють численні організації учасників російсько-української війни. Незалежно від форми об’єднання, чисельності, ресурсної бази та сфери діяльності, вони сформували горизонтальну мережу, яка забезпечує соціальну адаптацію вчорашніх захисників вітчизни.

Сфера діяльності таких об’єднань охоплює різноманітні напрямки. Ключові з них — це допомога у подоланні психологічних наслідків перебування на фронті та реабілітації тяжкопоранених, підтримка сімей загиблих, правова допомога, працевлаштування  ветеранів АТО і мінімізація ризику криміналізації тих, хто повернувся до мирного життя. Не менш важливою є залученість ветеранських організацій до патріотичного виховання молоді та формування позитивного образу українського воїна.

Більший об’єм цієї роботи майже не афішується в ЗМІ.  Інакше буває,  коли певні ветеранські організації, часто загорнувшись в обгортку якогось із добровольчих батальйонів, виринають у міжпартійній боротьбі. Як правило, такі кишенькові структури не мають нічого спільного з реабілітацією або іншою підтримкою  учасників АТО. Не менш резонансними стають випадки участі вчорашніх ветеранів війни на Донбасі в рейдерстві та інших «з’ясуваннях стосунків» з відверто кримінальним душком.

Відтак широка громадськість отримує спотворену картинку про основи руху у всій його багатогранності. Разом із тим інформаційна аберація підриває опірність ветеранських організацій перед численними кампаніями дискредитації, до яких вдається ворог. До речі, в ряди-годи держава сама виставляє підніжки. Нещодавній приклад – слова головного психіатра Міноборони, начальника клініки психіатрії Національного військово-медичного клінічного центру «Головний військовий клінічний госпіталь» полковника Олега Друзя. На круглому столі Комітету Верховної ради з питань охорони здоров’я, в рамках своєї доповіді він назвав 93% учасників АТО «прихованими ворогами». Чиновника відсторонили, але воду, пролиту на млин російської пропаганди, назад уже не відкачати.

 

Чому бюджетна гривня оминає новоявлені ветеранські організації?

Як би там не було, політизація, криміногенна ситуація в країні чи інформаційні провокації не є головними факторами, що стримують розвиток національної мережі організацій ветеранів АТО. Ключовою проблемою залишається  брак коштів. Питання з приміщенням зі скрипом вирішується – відповідно до законодавства ветеранські організації мають право на оренду комунального майна за символічну суму – 1 гривню на рік. Але цим потреби організацій ветеранів АТО, звісно, не вичерпуються. Тому чимало таких об’єднань тримаються на плаву виключно завдяки ентузіазмові ініціативного ядра та добровільним пожертвуванням.

Не в останню чергу така ситуація склалась «завдяки» корупційним схемам фінансування ветеранських організацій з бюджету країни. Парадоксально, але на четвертому році війни державну підтримку отримує ряд псевдо-ветеранських структур, діяльність яких вичерпується проведенням пленумів, покладанням «квіточок-віночків» та друком календариків.

Торік на цю «важливу» для воюючої країни діяльність Держслужба у справах ветеранів війни та учасників АТО виділила більше 20 млн грн. Місцевим бюджетам утримання таких організацій також обходиться в копійчину — приміром на різноманітні  заходи, оплату комуналки і статутну діяльність, столичні ветеранські осередки отримають у поточному  році 12 млн грн.

Навесні громадським активістам вдалось скаламутити цю корупційну заводь, в якій колишні де-факто підрозділи Комуністичної партії України почуваються як риби у воді, а організації ветеранів АТО йдуть на дно. Однак попри низку гучних скандалів справа так і не зрушила з місця, адже в уряді не квапляться з переведенням фінансування  ветеранських організацій на проектно-конкурсну основу – саме такий механізм відстоює преважна більшість ветеранів АТО та волонтерів. Відтак, за перше півріччя 2017 року з держбюджету по старих потоках направили 9,5 млн грн., а обіцянка Мінсоцполітики розподілити решту коштів на конкурсній основі зависла в повітрі.

Прозоре фінансування ветеранських організацій під конкретні проекти може створити здорову конкуренцію між організаціями ветеранів АТО, яким нині доводиться чубитись один з одним за подачки від держави. В нових умовах таким спільнотам доведеться «укрупнюватись» — об’єднуватись або координувати певний фронт робіт. Інакше вони ризикуватимуть опинитись на голодному пайку.

 

Кому потрібні «мертві душі» серед  ветеранських організацій?

Саме через об’єднання можна уникнути надмірного розпорошення потенціалу ветеранського руху. Сьогодні він роздроблений  на близько 750 громадських об’єднань (таку цифру наводить Держслужба у справах ветеранів війни та учасників АТО). При цьому варто враховувати що частина  подібних організацій існує  виключно на папері або з певних причин згорнула активну діяльність, хоч досі залишаються в списках держустанови.

До чого може призвести практика маргіналізації руху ветеранів АТО в довгостроковій перспективі можемо побачити на прикладі Боснії та Герцеговини. Бойові дії на території республіки завершилася в далекому 1995 році. Попри це в країні спостерігається справжня «гіперінфляція» різноманітних ветеранських асоціацій – їх в країні більш ніж півтори тисячі. Така ситуація викликає обурення серед ветеранів Боснійської війни.  В рамках політичного протесту, кілька десятків колишніх учасників бойових дій прожили все літо 2017 року в палатках навпроти будівлі уряду. За словами мітингарів переважна більшість цих організацій існує для маніпуляцій виборцями та політичного рекрутингу. Тому однією з вимог ветеранів-протестувальників було припинення фінансування «липових» ветеранських осередків з федерального та місцевого бюджетів.

Іншою  проблемою, що змусила цих людей вийти на вулицю Сараєва,  стало   штучне роздування  кількості учасників бойових дій. Так, за даними Міністерства у справах ветеранів Боснії та Герцеговини на території федерації проживає 570 тис. ветеранів війни, хоч за час конфлікту в лавах Армії Республіки Боснії і Герцеговини та  Хорватської ради оборони воювало близько 280 тис. осіб. Такий «приріст» числа ветеранів у маленькій країні (кожен 5-й дорослий громадянин!) відбувся завдяки рішенню влади зарахувати до числа ветеранів медиків, волонтерів та  поліцейських, які були залучені до забезпечення воєнних операцій, а також працівників місцевих оборонних підприємств.

На переконання протестувальників, у такий спосіб влада купує прихильність певних категорій громадян. Виходом із ситуації, на думку боснійських ветеранів,  має стати створення єдиного реєстру учасників війни 1992-1995 років. Такий крок прорідить ряди «нововетеранів», що дозволить вивільнити більше коштів на реабілітацію і пільги для «бойових» ветеранів.

Для України ця проблема є не менш актуальною. Специфіка нашої ситуації полягає в тому, що досі неврегульованим залишається питання надання статусу учасника бойових дій (УБД) членам військових формувань, які не побажали увійти в підпорядкування регулярних силових структур, або тим добровольцям, які пішли на фронт на початковому етапі війни і з тих чи інших причин не можуть документально підтвердити свій внесок в оборону держави. Наразі такі випадки вирішуються в індивідуальному порядку, адже законопроекти, які передбачають розширення категорії УБД на ветеранів-добровольців та волонтерів, які діяли на території проведення АТО, не пройшли сито профільного комітету ВР. Таким чином, з одного боку отримуємо ситуацію, коли у ветеранському середовищі  виникає лінія розколу – між «офіційною» більшістю та «неформатною» меншістю, яка позбавлена права на частину пільг. З іншого боку, таке рішення законодавців дає підстави сподіватись, що в майбутньому Україні вдасться уникнути боснійської історії з маніпуляціями навколо кількості учасників бойових дій.

 

Міністерство ветеранів: панацея чи популізм?

Узгодити ці та інші протиріччя всередині ветеранського руху, а заразом і зміцнити структури організацій ветеранів АТО покликана ініціатива створення Міністерства у справах ветеранів. Про підтримку цієї ідеї з боку США було заявлено ще 1 липня за результатами зустрічі президента Петра Порошенка з міністром оборони США Джеймсом Меттісом. Тоді ж почались поїздки вітчизняних парламентарів за океан —  переймати відповідний досвід  американських та канадських партнерів.

Більшість керівників ветеранських спілок та асоціацій з ентузіазмом сприйняли таку ідею – мовляв під парасолькою єдиної установи буде легше відстояти свої права (зараз програми підтримки ветеранів в Україні розосереджені між більш ніж 20 міністерствами та відомствами). Є прихильники такої ініціативи і в Міністерстві соцполітики, яке опікується ветеранськими організаціями. Вочевидь, там були б раді скинути з плечей цю «брикливу» ношу.

Критики ідеї Міністерства ветеранів застерігають, що влада може скористатись новоствореним відомством для «причісування» ветеранського руху, що було б для неї особливо доречно напередодні виборчих кампаній, які уже не за горами. До того ж наразі між  владними колами, громадськістю та військовими немає єдиної позиції щодо сфери компетенції гіпотетичного міністерства у справах ветеранів.

В будь-якому випадку, очікування від нового відомства будуть значно вищими у повірянні із «замазаною» в численні скандали Держслужбою у справах ветеранів війни та учасників АТО. Але чи матиме нове відомство достатній інструментарій, в першу чергу фінансовий  та управлінський для координації діяльності з органами місцевого самоврядування, між якими розподілено виконання основного об’єму пільг ветеранів?

З огляду на важливість державної підтримки організацій ветеранів АТО, слід віддати належне ідеї створення Міністерства ветеранів. Однак, враховуючи вищезазначені застереження, навряд чи варто поспішати з впровадженням даної ініціативи. В протилежному випадку, такий орган перетвориться на цапа-відбувайла у відносинах ветеранських організацій з державою (нині в такій ролі опинилось Мінсоцполітики). Тому  наразі основний фронт підтримки ветеранських організацій варто зосередити на місцевому рівні – через ради ветеранів АТО при муніципальних органах управління.

Попри міжнародні дипломатичні зусилля, бойові дії на сході нашої держави можуть тривати ще не один рік. Таким чином, потік ветеранського руху, в який  вливатимуться нові й нові тисячі вчорашніх захисників вітчизни й надалі змінюватиме ландшафт соціального простору України. Сьогодні, перебуваючи всередині цього процесу, будучи його учасниками і «ровесниками», не просто оцінити скільки часу і зусиль знадобиться для «розмінування» суспільства. Очевидно одне — без допомоги ветеранських організацій, держава не в змозі  подолати цей виклик.

Комментарии