ЕЛІТА ЗБРОЙНИХ СИЛ СУСІДІВ УКРАЇНИ: СИЛИ СПЕЦОПЕРАЦІЙ ПОСТРАДЯНСЬКИХ ДЕРЖАВ

Спадкоємці легендарного «Акваріуму»

Черговий етап реформування (т.зв. «сердюківський») ЗС Росії, який розпочався у жовтні 2008 р. з урахуванням підсумків збройного конфлікту з Грузією, завдав, за практично одностайною думкою спеціалістів, серйозного удару по боєздатності військ спецпризначення. До слова, ліквідація дивізійної ланки (крім ПДВ) і скорочення призвели до суттєвої втрати боєздатності сухопутних військ – від Балтики до Тихого океану залишилося до 40 мотострілецьких і  танкових бригад (по суті – радянських полків), а від України до Москви не було жодної боєздатної бронетанкової частини. Бригади СпП, замість центрального підпорядкування, передавалися в управління командувачам новостворених військових округів. Було розформовано боєздатні 12 та 67-у бригади СпП, на 80% скоротили 14 Управління (спеціальна розвідка) ГРУ ГШ ЗС РФ. Врешті-решт, після скандальної відставки міністра оборони РФ Анатолія Сердюкова процес припинився, почалося зміцнення спеціального компоненту армії, а також переозброєння ПДВ. Наприкінці січня 2013 р. бригади СпП повернули у підпорядкування ГРУ ГШ.

Наявні нині у відкритому доступі дані свідчать про збереження, в цілому, радянської організаційно-функціональної моделі побудови бригади СпП. До її складу можуть входити управління, комендантська рота, 3-4 (інколи ­– 5-6) окремих загонів спеціального призначення, загін або рота спеціального радіозв’язку, рота спеціального озброєння, інженерно-саперні підрозділи, рота матеріально-технічного забезпечення, автомобільна рота тощо. В окремих бригадах є навчальні підрозділи (навчальний загін або рота, школа молодших спеціалістів тощо). Відомо про окремий загін психологічних операцій (ПсО) у складі 22-ї гвардійської бригади СпП.

Як правило, за штатами мирного часу бригада нараховує 750-900 осіб (10-а – понад 1200), може виставляти до 60-100 розвідувально-диверсійних груп (РДГ). За штатами воєнного часу бригади СпП здатні (оціночно) виділити 1200-1600 РДГ. Станом на квітень 2014 р. Угруповання військ спеціального призначення  ГРУ ГШ ЗС РФ включало:

2-у окрему бригаду спеціального призначення (обрСпП) ГРУ (нп Промежиці під Псковом, Західний військовий округ; у складі 70, 177,329 та 700-й окремі загони спецпризначення (озСпП);

3-ю гвардійську Червонопрапорну, Варшавсько-Берлінську, ордена Суворова III cт. обрСпП (нп Черноріччя, Центральний ВО, створена у 1966 р.; 330, 501, 503, 509, 510 та 512-й  озСпП);

10-у гірську, ордена Жукова обрСпП (сформована у травні 2003 р., нп Мольпіно під Краснодаром; 85, 95, 104, 551 та 107 озСпП);

12-у обрСпП;

14-у обрСпП (м. Уссурійськ, Далекосхідний ВО, створена у 1966 р.);

16-у обрСпП (м. Тамбов, Центральний ВО, створена у 1963 р.; 273, 370, 379,664, 669-й озСпП);

22-у гвардійську обрСпП (нп Степной біля Ростова-на-Дону, Південний ВО, створена у 1976 р.; 108, 173, озСпП, окремий загін ПсО);

24-у обрСпП (м. Іркутськ; 281,297,641-й озСпП);

346-у обрСпП, сформовану наприкінці 2013 р. в нп Прохладний (Кабардино-Балкарія);

25-й окремий полк СпП Південного ВО. Крім того, у складі Повітрянодесантних військ є окрема 45-а бригада СпП.

За світовим досвідом

6 березня 2013 р., на зустрічі із військовими аташе начальник ГШ ЗС РФ В. Герасимов, посилаючись на вивчення світового досвіду, заявив про намір створити на базі військ СпП Сили спеціальних операцій.

Проте перша спроба створити ССО припала на 2009 р., коли на базі в/ч 92154 у Московській обл. створили Управління спеціальних операцій, підпорядковане начальнику ГШ. З початку 2012 р. його розвернули у Командування ССО, почалося і зростання чисельності бригад СПП. 23 березня на зустрічі з Головою КНР Сі Цзіньпіном міністр оборони РФ С. Шойгу повідомив про існування ССО у ЗС РФ, здатних виконувати завдання і за кордоном. Як повідомляли російські ЗМІ, 15 березня 2013 р., у підмосковних Кубінках-2 почалося творення безпосередньо підпорядкованого Командуванню ССО МО РФ Центру спеціального призначення, в якому мають проходити службу до 500 вояків-контрактників (в цілому ССО Росії будуть комплектуватися виключно професійними кадрами). Лише на будівництво службового житла для них виділяється 700 млн. руб. Центр мав прийти у стан готовності до кінця 2013 р. У сучасних публікаціях згадується про існування у складі ССО РФ (окрім угруповання бригад СпП) Центру спеціального призначення «Сенеж», Центр спеціального призначення «Кубінка-2», 561-й аварійно-рятувального центру, Центра підготовки спеціалістів. Брак інформації не дозволяє судити про спеціалізацію згаданих підрозділів. Ймовірно, як і заявлялося раніше російськими спеціалістами, в основу розбудови ССО покладається американський досвід, і окрім розвідувально-диверсійних частин СпП, будуть існувати профільні, здатні проводити спецоперації за межами країни, частини, а також власні навчальні й логістичні структури. Про авіаційний компонент ССО сухопутного характеру не згадується.

Судячи із наявних відомостей, частини ССО навчаються виконанню завдань у різноманітних екстремальних природно-географічних умовах, включаючи пострадянську Центральну Азію, ресурсно багату Арктику, де розгортається протистояння між Росією та США й зацікавленими країнами НАТО. Наприкінці квітня 2013 р. на гірських полігонах Кабардино-Балкарії на висотах до 4,5 км нові підрозділи ССО провели тактико-спеціальне навчання із відпрацювання перекидання підрозділів військово-транспортною та армійською авіацією, десантування груп та вантажів в район призначення.

Нині «арктична» спеціалізація стає вельми актуальною, адже у цих суворих краях видобувають 80 % російського природного газу, чимало нафти, кольорових і рідких металів. І хоча потенціал Арктики використовується лише на 10 %, він дає чверть вартості експорту і до 15 % ВВП Росії. У відповідь на нарощування воєнної присутності НАТО (зокрема, відповідні піхотні частини екіпірує США, у Норвегії створено сучасний спеціалізований полігон, а Канада, не мудруючи, формує військові частини з ескімосів) 1 грудня 2014 р. оголошено про створення стратегічного командування «Північ», або Арктичних військ Росії (!), чиє арктичне узбережжя сягає 22 тис. км.

Цікаво, що у витоків «арктичного спецназу» стояли волонтери на чолі із підприємцем із Нижньовартовська Олександром Петерманом, членом Наглядової ради Союзу десантників Росії (їх група складалася із ветеранів спецвійськ та ПДВ). Ентузіасти започаткували проект «Північний десант», із 2008 почали експериментальні походи та випробування техніки й спорядження у специфічних, екстремальних умовах (за день вони проходять до 600 км, автономно перебувають у Заполяр’ї до місяця). З лютого 2016 р. «Північний десант» почав тренінги для регулярних спецчастин ГРУ і ПДВ, наголос робиться на формуванні злагоджених спецгруп по 15-20 бійців. Волонтерів підтримав перший командувач ССО РФ  Олег Мартьянов, на думку якого допомога ветеранів прискорила справу на 5-6 років. Концерн «Калашніков» та інші підприємства ВПК розпочали розробку й тестування відповідних зразків зброї та транспортних засобів.

Власний шлях

Спеціалісти вважають, що Республіка Білорусь (РБ) ледве не найбільш раціонально із пострадянських держав реорганізувала свої збройні сили у ході трансформаційних процесів, що актуалізує її досвід для України. На території колишнього Білоруського військового округу дислокувалися повітрянодесантна дивізія, десантно-штурмові та спеціальні частини, що надавало необхідний потенціал для творення власних ССО. РБ достатньо рано стала на шлях розбудови ССО як компоненту збройних сил. В рамках реалізації «Плану будівництва та розвитку Збройних сил Республіки Білорусь на період 2006 – 2010 років», 2 серпня 2007 р. сформували Командування сил спеціальних операцій (дислокується під Мінськом), яке структурно є підрозділом ГШ. З питань розвідувальної роботи Командування координує роботу із Управлінням оперативної розвідки ГРУ ГШ, у складі якого є відділ спеціальної розвідки.

Існують частини забезпечення діяльності згаданого Командування, серед яких відомо про 742-й польовий вузол зв’язку (сформований у жовтні 2016 р. на базі Центру зв’язку ССО) та 91-й окремий батальйон охорони та обслуговування (Мінськ). Власних повітряних частин ССО не мають, але їх Командуванню оперативно підпорядкована 50-а змішана авіабаза (Мачулінці Мінської обл.)

Командуванню ССО підпорядкована низка частин спеціального призначення. Передовсім, йдеться про 5-у окрему бригаду спеціального призначення (Мар’їна Гірка, Мінська обл.). Ця частина під таким же номером була бригадою СпП ГРУ ГШ ЗС СРСР, і вважалася зразковою – на її базі відбувалися навчання, випробовувалися новітні зразки озброєння та оснащення Спецназу, готувалися командні кадри для висунення на вищі посади тощо. Бригада структурно, судячи із всього, основана на організаційно-функціональній моделі радянських часів, і складається із штабу, штабної роти, та основних підрозділів – загонів (батальйонного статусу):

батальйони (загони) спеціального призначення (п’ять), до складу яких входять три роти СпП та рота спецв’язку;

батальйон матеріально-технічного забезпечення (МТЗ);

батальйон спеціального радіозв’язку;

навчальний батальйон (має роти з підготовки: молодших командирів; особового складу контрактної служби; спеціалістів радіозв’язку та відділення підготовки офіцерських кадрів);

медична рота.

Вважається, що батальйон СпП виділяє 18 груп СпП. Один із батальйонів СпП (5 взводів по 20 бійців) укомплектований повністю офіцерами і прапорщиками (неформальна назва ­– «офіцерська рота»), і може виділяти 10 груп СпП.

Специфікою ССО ЗС РБ є наявність мобільних бригад з важким озброєнням:  38-ї окремої гвардійської десантно-штурмової (Брест, утворена на основі десантно-штурмової бригади) та 103-ї гвардійської окремої повітрянодесантної бригади  (Вітебськ, виникла на основі повітрянодесантної дивізії). Вони мають на озброєнні бойові броньовані машини (БТР-80 тощо), 122-мм гаубиці Д-30, міномети, протитанкові ракетні комплекси, переносні зенітні ракетні комплекси (ПЗРК), 23-мм зенітні автоматичні установки (ЗУ) тощо. До структури подібної бригади входять управління, штаб, підрозділи:

три десантно-штурмові батальйони;

розвідувально-десантна рота;

змішаний артилерійський дивізіон (гаубична та мінометна артилерія, протитанкові засоби);

батальйон зв’язку;

зенітна батарея (ПЗРК, ЗУ-23-2);

інженерно-саперна рота;

підрозділи забезпечення: роти – МТЗ; ремонтна; медична, та взвод радіохімічного й бактеріологічного захисту.

По обох берегах Дністра

У Сухопутних військах нейтральної у воєнно-політичному відношенні Республіки Молдова (чисельність СВ – понад 5700 осіб із 6,5 тис. загальної кількості збройних сил). У збройних силах існує окремий батальйон особливого призначення «Фулджер» («Грім»), який дислокується у Кишиневі (321 чол. за штатом). Не виключено, що у рамках Програми «Індивідуальне партнерство Молдова – НАТО» спецпідрозділ отримає допомогу матеріальними ресурсами й інструкторською підготовкою. Частина складається із роти спеціального призначення и парашутно-десантної роти (у Кишиневі свого часу дислокувався 300-й окремий парашутно-десантний полк Радянської Армії).

На «Фулджер» покладаються завдання знищення стратегічних об’єктів противника, спеціальні операції як такі, розвідка, контртерористичні операції, пошуково-рятувальні місії, і навіть інформаційно-психологічні операції. Імовірно, виходячи із такої номенклатури завдань, буде трансформуватися і структура батальйону, тим більше, що закон «Про національну оборону» передбачає участь держави у міжнародних операціях із підтримки миру та міжнародної стабільності, гуманітарних акціях за кордоном.

З огляду на воєнно-політичну ситуацію та проблемні відносини між Молдовою та самопроголошеною Придністровською Молдавською Республікою (ПМР) доцільно торкнутися спеціального потенціалу ПМР, чию обороноздатність достатньо високо оцінюють військові експерти (які упевнені, що збройні формування республіки цілком здатні протистояти або навіть переважають за бойовими можливостями армію Молдови). Після кровопролитного збройного конфлікту між РМ та її Придністровським регіоном у 1992 р., уже у вересні того ж року ухвалили Концепцію будівництва збройних сил ПМР, створили Міністерство оборони й Генеральний штаб. Але ще у вирі протистояння (указом тодішнього глави ПМР І.Смирнова від 31 березня 1992 р. № 82) сформували батальйон спецпризначення «Дельта». Він відзначився у бою за місто Бендери (19-21 липня 1992 р.), коли наступом узяв міст через Дністер та захопив плацдарм біля Бендерської фортеці. Згодом отримав орден (1997 р.) та назву Ордена Пошани окремий батальйон спеціального призначення Міністерства державної безпеки (МДБ) ПМР «Дельта». На нього покладено функції охорони кордонів республіки та протидії тероризму. Водночас спецпідрозділ віднесено до резерву Головнокомандувача ЗС ПМР, тобто він може брати безпосередню участь у діях з підтримки сухопутних військ. У 2012 р. підвищено статус «Дельти», на його базі створено Центр спеціальних операцій «Схід» того ж МДБ.

Маленькі й зухвалі

Доцільно торкнутися особливостей побудови спеціальних військ інших пострадянських держав, які, хоча і не межують із Україною, але накопичили помітні доробки у справі творення ССО. Зокрема, в Грузії  існує Група спеціальних операції – формування бригадного статусу центрального підпорядкування командуванню сухопутних військ, із значною пропопорційною чисельністю для загального складу армії – приблизно 700 військовослужбовців. Формування подібної частини прискорила поразка грузинської армії у збройному конфлікті з Росією у серпні 2008 р. За наявними даними, структуру бригади спеціального призначення утворюють командування, загін спеціального призначення (до 400 багнетів), окрема рота глибинної розвідки (до 100 чол.), морська група (до 40 чол.).

Основний підрозділ – загін СпП складається із 5 розвідувально-диверсійних груп по 16 бійців та підрозділів забезпечення. У роті глибинної розвідки перебувають спеціалізовані команди: контррозвідки; спеціального зв’язку; аналізу й обробки розвідувальних даних; радіорозвідки та РЕБ. В бойовій підготовці серйозну увагу приділяється навчанню й стажуванню на базі навчальних центрів та у підрозділах ССО США, Туреччини, британській SAS, а також у відомій приватній військовій компанії «MPRI». По суті, бригада СпП за своїми функціями та структурою увібрала основні завдання спецвійськ, та може розглядатися як перехідний організаційно-функціональний тип до розбудови власне ССО як компоненту збройних сил.

З поміж держав Балтії організаційно оформлені ССО має Литовська Республіка (в Естонії, наприклад, існує батальйон спецпризначення). Спеціальні підрозділи литовської армії почали формуватися з 1995 р. Слід зазначити, що Литва вельми швидко утворила окремі ССО, адже сама оборонна стратегія цією невеликою за чисельністю населення держави передбачає наголос на асиметричних заходах та підготовці навченого військового резерву, іррегулярних формувань мирного часу тощо. Вже у 2002 р. було створено З’єднання спеціальних операцій, яке з 3 квітня 2008 р. змінило назву на Сили спеціальних операцій (SOP)).

За офіційними даними, на SOP (у статусі виду збройних сил республіки) покладаються такі функції як  протидія тероризму на власній території та за кордоном, здійснення спеціальних заходів у рамках можливих неконвеційних війн, проведення спеціальної розвідки, визволення заручників й рятувальні операції, забезпечення безпеки високо посадовців тощо. SOP має достатньо розгалужену структуру, і включає, крім Управління:

Службу особливого призначення;

батальйон єгерів імені Великого князя Литовського Вітаутаса;

службу бойових водолазів;

ланку спеціальних операцій (підрозділ гелікоптерів).

Зі спецвійськ Литви знаний ескадрон «Айтварас», який у 2002-2004 рр. брав участь у міжнародній операції «Непохитна свобода» в Афганістані, а у 2005-2006 рр. входив до складу сил швидкого реагування НАТО.

Література:

Богданович В.Ю., Маначинский А.Я., Егоров Ю.В. и др. Конфликты и войны после распада СССР. Монография. – К.: Кий, 2008. – 420 с.

Болтунов М. Спецназ России. – М.: Проф-Пресс, 1996. – 420 с.

Болтунов М.  Генерал Герасимов. Судьба моя, спецназ. – М.: Яуза; Эксмо, 2005. – 320 с.

Веденеев Д.  Стальной кулак ГРУ // Тайны секретных служб. – 2009. – № 9. – С.41–55.

Єзерський М.Р. Участь військових частин та підрозділів високомобільних десантних військ у спеціальних операціях // Науково-практичний семінар «Перспективи, проблеми розвитку та дій високомобільних десантних військ Збройних Сил України». 27 квітня 2016 р.­ – К.: Національний університет оборони України імені Івана Черняхівського, 2016. – С. 39-45

Іванников І. «Довгі вуха» стратегічного партнера // Волонтер. – 2012. – №4. – С. 4–10.

Козлов С. и др. Спецназ ГРУ. Пятьдесят лет войны. – М.: Русская панорама, 2003. – 600 с.

Козлов С. и др. Спецназ ГРУ-2. Война не окончена, история продолжается. – М.: Русская панорама, 2003. – 632 с.

Колпакикди А., Север А.Спецназ ГРУ. Самая полная энциклопедия. – М.: Яуза 2012.– 1260 с.

Лурье В.М., Кочик В.Я. ГРУ: дела и люди. – М.: Нева; ОЛМА-ПРЕСС, 2002. – 640 с.

Михайлов Г. Вашингтон переходит дорогу Москве. Американский спецназ готов действовать в странах СНГ // Независимое военное обозрение. – 2009. – 2 октября.

Паливода В. Спеціальні служби Республіки Молдова: під румунським тяжінням // Сайт інформаційного агентства «Оборонно-промисловий кур’єр».

Паливода В.О. Спецслужби Республіки Білорусь: з Лукашенком чи проти нього? Безпековий огляд ЦДАКР «Виклики і ризики». – 2017. — №12 — С. 34-45.

Прудникова Е.   Москва готовит спецназ для Арктики // Независимое военное обозрение. – 2017. – 2 июня.

Север А. Военный спецназ России. Вежливые люди из ГРУ. – М.: Эксмо, 2014. – 320 с.

Спецназ ГРУ: история, структура задачи. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://militaryarms.ru/armii-mira/specnaz-gru/

Степаков В. Спецназ России. Энциклопедия. – М.: Яуза; Эксмо, 2007. – 448 с.

Соединения спецназа по ситуации на апрель 2014 года [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://loveread.ec/read_book.php?id=43972&p=61

Соколов Б. Маленькая и малобоеспособная // Военно-промышленный курьер. – 2013. – 13 марта.

Чуприн К.В. Вооруженные силы стран СНГ и Балтии: справочник. – Минск: Современная школа, 2009. – 832 с.

Энциклопедия военной разведки России. – М.: Астрель; АСТ; ВЗОИ, 2004. –   608 с.

Янкович В.М., Єзерський М.Р. Сили спеціальних операцій суміжних з Україною держав (структура, завдання, система підготовки).– К.: Національний університет оборони України імені Івана Черняхівського, 2012. – 54 с.

 

Дмитро Вєдєнєєв,

доктор історичних наук, полковник запасу,

Андрій Слюсаренко,

кандидат історичних наук, полковник