ВІЙСЬКОВО-ТЕХНІЧНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО УКРАЇНА – США ЯК ІНСТРУМЕНТ УСУНЕННЯ РФ З РИНКУ ОВТ

Військово-технічне співробітництво (ВТС) України з іншими країнами стає визначальним фактором забезпечення національної безпеки і оборони держави, зокрема в політичній, воєнній та економічній сферах. Це проявляється за наступними напрямами.

1.Оснащення ЗСУ та інших складових сил оборони. Оборонна промисловість України може самостійно виробляти за замкненим циклом тільки 8-10% ОВТ, необхідних для технічного оснащення ЗС та інших складових сил оборони України. Тому ВТС є важливим фактором, що забезпечує оснащення ЗСУ, у тому числі і за рахунок імпорту готових ОВТ.

  1. Реалізація національних проектів виробництва ОВТ. Для реалізації національних проектів виробництва ОВТ оборонній промисловості необхідна міжнародна кооперація, зокрема, в поставках комплектуючих, матеріалів та технологій. За рахунок імпорту окремих комплектуючих вирішуються питання реалізації національних проектів з виробництва озброєнь, а також ремонту та модернізації існуючих ОВТ в рамках програм імпортозаміщення комплектуючих з країн СНД. Українські компанії імпортують окремі комплектуючі з багатьох країн НАТО та ЄС, наприклад, при реалізації таких проектів як літаки Ан-178 та Ан-132, бронетранспортери БТР-3Е, БПЛА тощо.
  2. Експорт українського озброєння. Внутрішній ринок ОВТ для української оборонної промисловості дуже малий, тому в рамках ВТС необхідно забезпечити експорт як ОВТ, так і товарів подвійного використання. Наприклад, експорт танків «Оплот» та бронетранспортерів забезпечує розвиток бронетанкової промисловості. Традиційним ринком збуту української зброї залишається азіатсько-тихоокеанський регіон. Разом з тим, з 2016 року значно активізовано співробітництво з країнами ЄС.

Слід зазначити, що агресія РФ проти України у 2014 році призвела не тільки до припинення україно-російського військово-технічного співробітництва, але й перевела Росію зі стану конкурента на ринку ОВТ в стан ворогів української держави, що неодмінно спонукало до пошуку нової моделі поведінки України на ринку ОВТ. Захоплення українських кораблів у міжнародних водах Чорного моря поблизу Керченської протоки ще раз довело необхідність запровадження більш рішучих кроків у протистоянні з агресором, у тому числі і на міжнародному ринку ОВТ. Тому нова політика України у сфері ВТС має полягати не тільки у завоюванні нових ринків збуту власної продукції та розширення промислової кооперації з країнами, що мають передові технології, а й в активній протидії РФ з метою усунення її з міжнародних ринків ОВТ.

Враховуючи те, що і Україна і РФ працюють майже в одному сегменті продукції та послуг на вищезазначеному ринку, посунути з цього сегменту головного конкурента, можливо лише за умов підтримки з боку наших стратегічних партнерів та використання міжнародної політики санкцій проти РФ через її агресію проти України.

При цьому  зацікавленість, саме, США у виконанні запроваджених проти РФ санкцій та недопущення російської зброї у зони конфліктів через треті країни може стати потужним поштовхом для розвитку українсько- американського співробітництва у воєнно-технічній сфері.

Чому така політика на ринку потрібна. Російсько-радянський сегмент глобального ринку зброї — це четверте по вартості джерело валютних надходжень РФ після експорту продукції нафтогазової промисловості, дорогоцінних металів та каміння, алюмінію та базових металів. Всі ці російські валютні сектори промисловості, за винятком золота, в тій чи іншій мірі є чіткими мішенями міжнародних санкцій. Жорсткі санкції діють також проти оборонної промисловості, але на відміну від інших секторів російської економіки вони мало зачіпають експорт. І тому вважаються слабкими та неефективними.

Міжнародні обмеження не у виробничій, а саме в експортній сфері оборонної промисловості РФ переважно точкові. Вони не мають широкого галузевого охоплення та стратегічного довгострокового рішення. У підсумку, ефект від санкцій у цьому секторі  мало відчутний. Бо РФ, яка в 1990-2000 роках узурпувала в інших республік більшість спільних оборонних технологій колишнього СРСР, продовжує утримувати значні сегменти глобального ринку озброєнь.

Попри санкції РФ, як і раніше, має змогу підживлювати своїм оборонним експортом автократичні режими по всьому світу. По ходу продовження глобальної експансії РФ намагається також втягувати в кооперацію країни Східної Європи, попри їх членство в НАТО. Оборонне машинобудування цих країн планується використати у майбутньому як важіль розхитування єдності Північноатлантичного альянсу. Збірка та редизайн військових літаків за російськими ліцензіями з метою їх експорту з Болгарії, Хорватії, Чехії та Словаччини — це основна верхівка айсбергу такого розколу Альянсу. Схожа ситуація складається і в електроніці, коли філії на Сході Європи дозволяють РФ обходити санкції.

Разом з монопольним домінуванням російських атомних технологій в енергетиці Чехії, Угорщини та Болгарії, така присутність інтересів оборонної промисловості РФ у ЕС несе небезпеку як для інтересів України, так і для єдності в ЄС.

Так, для прикладу, в 2015-18 роках виникло ряд інцидентів між авіаремонтними фірмами Болгарії та Хорватії і українськими заводами з ремонту військових літаків в Одесі та Львові. Суперечка розгорнулася навколо ремонту та модернізації бойових літаків виробництва РФ і колишнього СССР для країн  Африки та Азії. Конкуренти України виграли замовлення не за перевагами в ціні чи більш вищій якості технологій, а тому що авіазаводи із східних країн НАТО отримали з Москви проектну підтримку, підтримку російських дилерських мереж, комісіонерів та московської агентури в країнах-споживачах.

Нюанс цього інциденту полягає в тому, що провідні російські авіавиробники — “Сухой”, “МіГ” та  компанії-виробники гелікоптерів, знаходяться під санкціями, а от локалізовані у Східній Європі, Індії чи інших країнах виробництва місцевих прототипів російської техніки під санкції не підпадають. Ці країни у найближчому майбутньому Москва планує використовувати як шпарину для обходу санкцій.

У додаток до цього варто окремо акцентувати увагу на тому, що на відміну від України більшість держав-майданчиків закордонного збирання російської зброї, як Чехія чи Болгарія, не розірвали угоди з РФ про взаємну секретність та правила обігу оборонних технологій. З урахуванням цього нюансу зрозуміло, чому політики саме Чехії та Болгарії протягом десятиріч регулярно (а не спорадично, як в Угорщині) здійснюють випади проти політики ЄС та НАТО.

Можна передбачити, що Москва і далі активно буде використовувати зарубіжні майданчики по збиранню російської зброї для обходу санкцій та посилення військово-технічних позицій РФ. Тому, регіональна політика Москви на сході ЄС потребує відповідного реагування з боку країн ЄС та НАТО, головною метою якого, паралельно з санкціями, має бути витіснення з ринку озброєнь російських оборонних компаній.

Враховуючи, що глибока модернізація військової техніки радянського і пострадянського виробництва поручі зі створенням нових зразків ОВТ є пріоритетним напрямом діяльності на вищезазначеному сегменті світового збройного ринку, саме промислова кооперація України з підприємствами США має стати основою для досягнення поставленої мети – витіснення з нього РФ.

На нашу думку, співпраця у традиційних галузях ОПК України, таких як, військово-транспортне авіабудування, бронетанкова індустрія, морське корабле- та турбінобудування, ракетобудування, які переважно державні і не присутні на фондових ринках, потребує додаткової уваги з боку держави для залучення інвестицій та допомоги від США. Варіанти розвитку цих базових галузей досить ретельно вивчені у численних українських фахових дослідженнях.

Разом з тим, потребує уваги співпраця і в інших галузях, найбільш пріоритетними з яких, на нашу думку, є:

  • стратегічні матеріали для оборонної промисловості та енергетики;
  • електронна промисловість та комунікації.

Стратегічні матеріали для оборонної промисловості та енергетики.

США мають великий досвід державної політики у галузі накопичення резерву  оборонних матеріалів. Є ще більший, гігантський досвід сталого контролю американської держави над джерелами їх видобутку в межах США та за кордоном. Україна, в свою чергу, займає перше місце в Європі по гірничим запасам лінійки рідкісних металів для електронної, оборонної та атомної промисловості із 9-12 товарних позицій. З них поки що Україною розробляються тільки 4-5 позицій — це руди урану, бору, цирконію, гафнію та деяких інших. Тоді як гігантські українські запаси торію, літію, берилію та інших ще чекають на приватних інвесторів.

Українські уран, торій, титан, літій, берилій та цирконій повинні стати самим суттєвим об’єктом уваги з боку оборонної промисловості України та США, тому що без цих матеріалів індустрія не працює, а попит на них зростає. Крім того, прагнення контролю джерел цієї української сировини й надалі можуть стати підставою  для чергової російської збройної агресії.

Постійна ескалація напруги на Азовському морі з боку РФ та загроза морської операції на азовському узбережжі пов’язана не тільки з бажанням агресора захопити порт Маріуполь, чи «пробити» коридор до Криму. Є ще одна причина — це розташовані в передмістях Маріуполя найбільші в Європі родовища рідкоземельної сировини для військової та атомної промисловості, які поки що не працюють. Це родовища Азовське та Мазурівське, які містять пісок торію. Значні родовища природного торію у РФ взагалі відсутні. І вона змушена займатися імпортом сировини цього матеріалу із Індії та інших джерел. З позиції зазначеного, окупувати український Маріуполь або хоча б його передмістя, це для РФ значно дешевший вихід.

До важливості сировинного сегменту оборонно-промислового планування варто додати досвід Естонії. Дуже схожа  з Маріуполем ситуація була в 2000-роках у російськомовному естонському регіоні біля Нарви, який міг би стати метою гібридної агресії з боку РФ.  Але належна  політика естонської держави у сфері стратегічних матеріалів стала запобіжником такого розвитку подій. Працюючий біля Нарви в Силлямайе найбільший у колишньому СРСР естонський виробник рідкісних металів Silmet зміг знайти власників з числа корпорацій США, професійних в цій справі. В іншому випадку, цей завод міг придбати офшорний капітал російського походження. І тоді російськомовний екстремізм у Нарві міг би отримати багату фінансову базу і мав для Естонії вже інші трагічні наслідки.

З огляду на вищевказане, саме забезпечення власної ресурсної бази має бути чи не головним пріоритетом оборонно-промислової співпраці України та США, використовуючи, при цьому, чітке розуміння інтересів США в галузі стратегічних матеріалів.

Не слід також забувати, що залежність РФ від України в галузі стратегічних матеріалів приречена зростати і без твердої інтеграції з США українські інтереси в цій сфері буде дуже важко відстоювати. Мета в тому щоб змусити росіян замість України імпортувати руду рідкісних металів для своєї оборонної та атомної промисловості за тисячі кілометрів, наприклад з Індії чи Африки. Такий імпорт рано чи пізно зробить цілі сектори економіки РФ хронічно збитковими. Для цього треба добитись підтримки США, збільшити число працюючих родовищ, та досягти самих високих технологічних щаблів переробки українських стратегічних матеріалів і сировини.

Електронна промисловість та комунікації

У результаті багаторічної інтеграції з РФ в оборонно-промисловій сфері Україна технологічно відстала від більшості розвинутих глобальних військових експортерів. Але їй все ж вдалося зберегти більшість зі своїх спеціалізацій в галузі радіо- та оптоелектронного приладобудування. Збережені українські можливості в галузі серійного виробництва невеликі. Це, зокрема, випуск промислових лазерних комплексів мирного призначення в приватному секторі та елементів радіолокації, виробництво танкових та артилерійських прицілів низкою підприємств тощо. У галузі розробки та проектування, це системи надвисоких радіочастот та розробка станцій радіоелектронної розвідки, серійне виробництво яких заводом “Точмаш” було втрачено в результаті російської окупації міста Донецьк.

З огляду на це, українська “оборонка” сьогодні відчуває істотний дефіцит в інвестиціях та доступу до певних американських технологій і комунікаційних систем.

Слід також зазначити, що щороку все більше країн бажають витрачати кошти на посилення радіолокаційних засобів протиракетної та протиповітряної оборони. Зростає і частка споживання радіоелектроніки з боку країн-імпортерів, які не можуть собі дозволити з тих чи інших причин імпорт критичних радіотехнологій з США або країн НАТО.  І залишається питанням часу, протягом якого китайські та російські компанії повністю опанують військові радіоелектронні ринки тих країн Латинської Америки, Африки та Азії, які поки що вважаються нейтральними або “рівновіддаленими” від країн НАТО. Але коли в ці країни приїдуть радари російських чи китайських протиракетних систем, то чи залишаться вони нейтральними чи рівновіддаленими.

Отже, при налагодженні двосторонньої співпраці між Україною та США в радіоелектронній сфері слід особливий наголос зробити на  загальній стратегії витіснення російських озброєнь із світових ринків. Досягнення статусу двостороннього партнерства із США зможе сприяти зняттю бар’єрів трансферу технологій і це сприятиме досягненню зазначеної стратегічної мети – усунення РФ як конкурента.

Некраща ситуація складається і на нашому внутрішньому ринку. Українська армія багато років поспіль вагається у виборі — збірку чиїх саме військових радіостанцій треба локалізувати в Україні: Ізраїлю чи Туреччини. І це при тому, що обидва постачальники мають свою історію  стосунків з РФ і тому несуть Україні суттєвий рівень політичних ризиків. Адже у Києва немає ніяких твердих гарантій того, що вже у самому близькому майбутньому складуться тісні стосунки Тель-Авіву або Анкари з Москвою. Якщо виявиться, що постачальник рацій для української армії виявиться союзником РФ, зміна імпортера та перезакупівля радіостанцій може стати для України занадто дорогим задоволенням.

Відсутність позицій виробників США в цих закупівлях досить чітко ілюструє, на якому низькому рівні сьогодні знаходиться україно-американська кооперація у військовій радіотехніці та електроніці. Така ситуація потребує фахового вивчення з усіма деталями. В противному випадку, не дивлячись на агресію Росії проти України, нічого не зміниться. І американські радіоелектронні корпорації будуть продовжувати виносити виробництва із США до Мексики, Малайзії чи Гватемали в той час, як набагато перспективніший український напрямок так і буде залишатися невивченим.

Отже, налагодження та розширення військово-технічного співробітництва між Україною та США потребують нових підходів, що полягають у вивченні та розумінні інтересів нашого стратегічного партнера і використанні цих інтересів з метою збільшення інвестицій у український ОПК та усунення РФ з ринків ОВТ.

Висновки і рекомендації

 

  1. Агресія РФ проти України у 2014 році перевела Росію зі стану конкурента на ринку ОВТ в стан ворогів української держави, що неодмінно поставило питання щодо пошуку нової моделі поведінки України на ринку ОВТ. Тому, традиційна політика України у сфері ВТС має бути доповнена активізацією протидії РФ на міжнародних ринках зброї.
  2. Для реалізації своєї експортної політики на ринку ОВТ РФ використовуватиме виробництва прототипів російської техніки в інших країнах для обходу санкцій. Така регіональна політика Москви не повинна залишитися непоміченою з боку країн ЄС та НАТО і потребує додаткового реагування, в тому числі і запровадження нових санкцій.
  3. Провальна українсько-російська кооперація протягом тривалого часу у військово-технічній сфері призвела до технологічної відсталості української промисловості від більшості розвинутих країн – експортерів ОВТ. При цьому, жодне велике підприємство української оборонної промисловості так і не змогло корпоратизуватися та вийти на ринки цінних паперів щоб знайти джерела фінансування, які будуть доповнювати державні асигнування та замовлення. Це призвело до того, що українська “оборонка” сьогодні відчуває істотний дефіцит в інвестиціях та доступу до сучасних технологій.
  4. Зацікавленість саме США у виконанні запроваджених проти РФ санкцій та недопущення російської зброї у зони конфліктів через треті країни може стати потужним поштовхом для розвитку українсько- американського співробітництва у воєнно-технічній сфері.
  5. Розробляючи стратегію україно-американської кооперації, необхідно поряд з пріоритетом національних інтересів України усвідомлювати, які саме конкурентні виклики сьогодні постають перед військово-промисловим комплексом США у боротьбі за зовнішні ринки. При цьому, та акцентувати увагу на тих напрямах, де промислові та наукові можливості України можуть бути корисні затребувані американським бізнесом.

Особливу увагу слід приділити співпраці з США у таких галузях як видобуток стратегічних матеріалів для оборони та енергетики, а також електронна промисловість та комунікації.

Віталій Бегма,

доктор економічних наук, доцент,

Шемаєв В.М.,

доктор військових наук, професор,

радники Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння