АГЕНТУРА ВПЛИВУ ЯК ІНСТРУМЕНТ ДОСЯГНЕННЯ ГЕОПОЛІТИЧНИХ ЦІЛЕЙ.Частина І

Останнім часом дуже багато говориться про діяльність російської агентури впливу у різних країнах, за допомогою якої Москва намагається досягти своїх геополітичних цілей, зокрема, вирішити проблему послаблення накладених на неї санкцій, внести розлад у відносини між країнами-членами НАТО та ЄС, «легалізувати» анексію Криму.

Водночас, варто зазначити, що агентура впливу не є оригінальним винаходом Кремля. Цей інструмент впродовж століть використовується багатьма державами світу, і нерідко він виявляється ефективнішим, ніж пряма військова агресія, тим паче, що з фінансової точки зору є менш затратним. Ще понад 2500 років тому легендарний китайський стратег і мислитель Сунь-цзи у знаменитому трактаті «Мистецтво війни» радив вербувати агентів (внутрішніх шпигунів) всередині державного апарату ворожої країни.

 

Невдовзі після закінчення Другої світової війни Генеральний секретар Комуністичної партії Великої Британії Гаррі Полліт звертався на мітингу до лівих студентів у Кембриджі, щоб вони не вступали до партійних лав, а «тяжко працювали, отримували хороші оцінки, ставали частиною правлячої еліти і всередині неї служили нашій комуністичній справі».

Колишній директор ФБР Луїс Фрі свого часу заявив, що століттями армії вторглися в чужі землі, щоб завоювати нові території і підкорити їхні народи. «На сьогодні противник має дещо інший характер, але, незважаючи на це, він надзвичайно небезпечний. Це — внутрішній ворог».

 

В епоху небувалих темпів обігу інформації та розвитку технічних можливостей ЗМІ, які тепер здатні не лише швидко виходити на глобальний рівень, але й одночасно впливати на різні мовні групи, боротьба за світове панування набуває нового виміру. Звичайне фізичне насильство часто поступається місцем дезінформації та маніпулятивному переконанню. Ядерна зброя змінила існуючі військові доктрини, оскільки її головною метою стали великі міста, які відіграють роль заручників. Традиційні форми ведення війни (атака, оборона, фронт) втратили своє значення. Переможна битва на фронті не має значення у ситуації, коли противник може скинути одну бомбу, щоб знищити ціле місто і спричинити мільйони жертв серед населення. Згідно з оцінкою західних експертів, підготовленою у період «холодної війни», результатом обміну ядерними ударами між СРСР і США було б понад 30 мільйонів загиблих і майже 45 мільйонів постраждалих від променевої хвороби.  Михайло Горбачов у своїй книзі «Перебудова», що вийшла у 1987 р., написав, що ядерна конфронтація не є хорошим засобом досягнення цілей Москви. Вона несе катастрофічне руйнування, а користь від отримання радіоактивних руїн є досить сумнівною.

В принципі, у цьому твердженні немає нічого нового. Сунь-цзи вважав, що вершина вміння воєначальника полягає в тому, щоб підкорити ворожу армію без бою, а ще краще, — «атакувати плани супротивника», тобто, паралізувати його наміри, перш ніж вони стануть реальною загрозою. Втім, щоб усунути таку загрозу, треба про неї знати. Тому важливо мати агентуру, яка б висвітлювала події у протилежному таборі. А наявність агентури впливу дозволяє впливати на противника на ранній стадії підготовки його планів.

У процесі прийняття рішень у кризових умовах істотне значення мають три основні елементи:

інформація про реальний потенціал і можливості власної країни;

інформація про реальний потенціал і можливості противника;

інформація про уяву, яка сформувалася у противника про вашу країну.

Завданням агентури впливу є формування такої уяви, яка б відповідала не стільки справжньому стану речей, скільки намірам її «роботодавця».

 

 

Класичним агентом впливу можна вважати Гріму «Зміїного Язика», радника короля з популярного роману «Володар перстнів». Він нашіптував володареві на вухо, «труїв думки, заморожував серце, ослабляв тіло. Інші бачили це, але вони нічого не могли зробити, тому що цей гад опанував королівську волю».

Менш колоритна американська дефініція визначає агента впливу як особу, котра використовувалася для безпристрасного формування думки політиків, журналістів та лобістських груп у напрямку сприяння намірам і цілям іноземної держави.

За іншим американським визначенням,  агент впливу — це особа, яка тонко та майстерно використовує своє положення у суспільстві, можливості, владу та авторитет для просування інтересів іноземної держави, але діє таким чином, щоб не демаскувати цю державу.

Агентура впливу належить до найбільш ефективних та найбільш складних для виявлення способів інформаційного впливу на противника. У своєму середовищі та у суспільстві агент впливу сприймається як лояльний громадянин. Той факт, що його погляди, які він висловлює у приватному житті або публічно, інколи збігаються з політичною лінією та пропагандистськими зусиллями іноземної держави, зазвичай оцінюється як випадковість, що не потребує більш глибокого аналізу. Натомість шкода, заподіяна агентом впливу, може бути значною, особливо, якщо він є високопосадовцем чи визнаним авторитетом.

 

Завданнями агентури впливу є «управління» владою та громадською думкою конкретної країни шляхом поширення належним чином підібраної інформації, дезінформації, панічних чуток чи гасел, які підміняють достовірну оцінку фактів. Ці завдання агентура впливу виконує за допомогою так званих методів керування сприйняттям, які, відкидаючи політкоректність, можна назвати звичайною фальсифікацією реальності, поданою у привабливому вигляді.

Діяльність агентури впливу дає добрі результати у слабких і деморалізованих суспільствах. Якщо ж суспільство згуртоване, стабільне і має чіткі етичні та моральні норми, у ньому діє «вбудована» рефлексивна система самооборони проти ворожого «нашіптування». Це розумів керівник військової розвідки японської Квантунської армії генерал Доіхара Кендзі, який у 1920-их рр. опрацював план «розм’якшення» Маньчжурії, а потім захоплення Північного Китаю. Секрет «розм’якшення» полягав у створенні «моральної пустелі» шляхом політичних вбивств і змов, а також підкупу китайських чиновників. Розвідник грав на людських слабостях і нереалізованих амбіціях, організовував будинки розпусти для впливових політиків, щедро роздавав хабарі. План виявився ефективним. На початку 1930-их рр. японці без особливих зусиль взяли під контроль Маньчжурію, і коли через декілька років лідер китайських націоналістів генерал Чан Кайші створив військову раду, то один із чотирьох її членів був агентом Доіхари Кендзі. Військова верхівка Китаю була настільки інфільтрована ворожою агентурою, що протягом 6 років війни з Японією за зраду розстріляли більше високопоставлених офіцерів, ніж за всі інші злочини разом узяті. Лише у 1938 р. в армії Чан Кайші було викрито і страчено за співробітництво з японською розвідкою 8 командирів дивізії.

 

На період моральної безладності та розпаду традиційних соціальних зв’язків після Першої світової війни припадають особливо інтенсивні дії радянської розвідки. Фелікс Дзержинський та його наступники творчо адаптували досвід царської охранки, архіви якої потрапили до рук чекістів. Піонером створення мережі агентів впливу був Петро Рачковський, глава Закордонної агентури Департаменту поліції (фактично, резидент) у Парижі у 1885-1902 рр. Він регулярно і щедро платив французьким журналістам, які на його замовлення писали і розміщували у французькій пресі схвальні статті про царську сім’ю, внутрішньополітичну та соціально-економічну ситуацію в Росії. Петро Рачковський фінансував (за деякими даними, навіть купив) спеціалізовані періодичні видання «Revue Russe» та «Le Courier Franco-Russe», які висвітлювали проблеми міжнародних відносин у Центральній та Східній Європі. Він також заснував (через підставних осіб з числа його агентури) організацію під назвою «Ligue pour le Salut de la Patrie Russe», яка, висловлюючись сучасною термінологією, була незалежною неурядовою громадською організацією. Її завдання полягало у формуванні позитивної думки французької еліти про царську Росію.

 

У медійних колах Франції у Петра Рачковського був своєрідний «конкурент» в особі паризького представника Міністерства фінансів Росії Артура Раффаловіча. Він не шкодував своїх зусиль та грошей, щоб переконати місцевих промисловців і банкірів у прекрасному стані російської економіки, в яку варто вкладати кошти і якій вигідно надавати кредити. На початку 20-го століття Артур Рафаловіч мав у кишені всі основні французькі газети, за винятком соціалістичної (пізніше комуністичної) «L’Humanité». Коли поразка Росії у війні з Японією події революції 1905 р. підірвали довіру французьких інвесторів, Артур Раффаловіч витрачав щомісяця понад 200 тисяч франків на підкуп журналістів. Тоді хабарі не змогли змінити рішення призупинити оформлення наступної позики для Санкт-Петербурга, але вони спрацювали на перспективу. До 1914 р. 25 % французьких іноземних інвестицій було розміщено в Росії і лише 9 % — в заморських колоніях та територіях Франції.

Досвідом охранки скористалася радянська розвідка, яка вкладала десятки тисяч фунтів стерлінгів у ліву британську газету «Daily Herald». У 1920 р. це видання «віддячило» Москві медійним патронатом над організованим прокомуністичною профспілкою докерів бойкотом транспортів зброї та боєприпасів для польської армії, яка саме відбивала наступ військ Михайла Тухачевського на Варшаву.

Однак головним знаряддям діяльності більшовицької влади на міжнародній арені став створений у 1919 р. ІІІ Інтернаціонал або Комінтерн.  Один із британських делегатів на II з’їзд цієї організації визначив її завданням зміцнення віри в те, що «комуністична Росія — не стільки джерело науки, скільки святая святих, перед якою належить упасти долілиць, як робить це правовірний мусульманин, коли молиться у Мецці». Комінтерн мав відділення у різних країнах, яким було доручено залучати до співпраці нових агентів впливу та мобілізувати вже наявні розвідувальні можливості. При цьому деякі закордонні агентурні мережі Комінтерну і розвідки працювали окремо одна від одної, а деякі об’єднували свої зусилля, борючись за перемогу «світової соціалістичної революції».

У страшні часи колективізації, розкуркулювання та голодоморів, що поглинули мільйони людських життів, особливо ганебну роль агентів впливу відіграли окремі провідні західні інтелектуали, політики та журналісти, які «безсоромно сприяли трагедії, наївно чи свідомо вихваляючи «чудовий» радянський експеримент і передаючи спотворені, оманливі чи фальшиві свідчення про катастрофу».

Коли на Україні та Північному Кавказі у людей, які вмирали від голоду, не було сил ховати мертвих і фіксувалися численні випадки людоїдства, видатні авторитети на Заході переконували громадську думку у тому, що найстрашніший голод в сучасній історії є продуктом антирадянської пропаганди.

 

 

Відвідавши СРСР, драматург і мислитель Джордж Бернард Шоу заявив: «Я не бачив у Росії жодної людини, яка недоїдає: ані молодої, ані дорослої». Французький політик (двічі був прем’єр-міністром країни) Едуар Ерріо категорично заперечував «брехню буржуазної преси, яка стверджувала, що у Радянському Союзі панує голод». Московський кореспондент газети «New York Times» Уолтер Дюранті, який за свої репортажі з СРСР у 1932 р. отримав Пулітцерівську премію, переконував читачів, що «будь-яке повідомлення про голод у Росії є перебільшенням або злісною пропагандою». Британські оспівувачі соціалізму, Беатрис і Сідні Уебб, засуджували українських селян за збирання нестиглих колосків, що, на думку цих громадських діячів, було «безсовісною крадіжкою колективної власності». «Хор» апологетів робітничо-селянської влади під «диригуванням» авторитетів був настільки численним і гучним, що він ефективно заглушав голос правди та розуму, нав’язуючи вигідну для Кремля інтерпретацію подій і «правильне» уявлення про внутрішню ситуацію в Радянському Союзі.

Віртуозом у справі організації радянської мережі агентів впливу в Західній Європі був Віллі Мюнценберг, один із засновників Комуністичної партії Німеччини (КПН) і лідер молодіжного Комінтерну. Наслідуючи його приклад, зарубіжні відділення Комінтерну створювали благодійні фонди під вивісками «Друзі Радянської Росії», «Світова ліга проти імперіалізму», «Фонд міжнародної допомоги робітникам». Віллі Мюнценберг цинічно називав їх «Клуби невинних». У роки війни з Польщею і пізніше вони мали впливати на свідомість політичної та культурної еліти окремих країн. «Ми повинні мати під рукою художників і професуру, використовувати театри і кіно для поширення за кордоном доктрини, що Росія готова пожертвувати всім для підтримки миру у світі», — закликав «вождь» КПН. Натомість експерт в області проведення деструктивної пропаганди, член Виконкому Комінтерну Карл Радек наполягав, щоб діяльність структур, інспірованих СРСР, була націлена на країни «де ми ще недостатньо сильні».

Віллі Мюнценберг мав у своєму розпорядженні значні кошти, які він використовував для підкупу видавництв, редакцій та кіностудій, за що йому навіть дали прізвисько «Червоний мільйонер». Воно, до речі, відповідало його уподобанням до комфортного життя в капіталістичній розкоші. Найбільшим досягненням Віллі Мюнценберга було створення у Парижі у 1933 р. Всесвітнього комітету допомоги жертвам німецького фашизму, який діяв з позицій неурядової, позапартійної благодійної організації. Головою комітету був Альберт Ейнштейн, а міжнародне правління очолював член британської Палати лордів барон Марлі. Насправді ж, роботою комітету, повністю підконтрольного Комінтерну, керував Віллі Мюнценберг. Під патронатом згаданої організації у 1933 р. була видана «Коричнева книга про підпал Рейхстагу і гітлерівський терор», яка вважається найбільш ефективною пропагандистською публікацією в історії Комінтерну.

 

Альберт Ейнштейн зі здивуванням говорив: «Моє прізвище було надруковане в англійському та французькому виданні у такому місці, що це виглядало так, нібито я написав цю книгу. Це – неправда. Я не написав в ній жодного слова». Не дивлячись на те, що зміст книги був далекий від правдоподібності, а процитовані в ній документи виявилися фальшивками, у лівих політичних салонах Європи її трактували як «Біблію антифашистського хрестового походу». Досить швидко книга була перекладена (звісно, на гроші Комінтерну) на понад 20 мов, включаючи японську та ідиш.

 

 

Після виходу в світ «Коричневої книги» у радянської розвідки з’явилося більше кандидатів на вербовку, ніж навіть після появи серії статей про «Fuenfergruppen», тобто підпільні групи, які нібито були організовані німецькими комуністами для боротьби з націонал-соціалістичними властями Третього рейху. Ці статті були опубліковані британським лівим тижневиком «New Statesman». Їх автор – Ернст Генрі, він же — нелегал ОДПУ Семен Ростовський, який працював у Лондоні під журналістським прикриттям.

 

 

«Коричнева книга» та історії про підпільні групи у Німеччині розпалювали уяву молодих людей, які навчалися в елітних британських університетах. Такі публікації відповідали тодішній тактиці радянської розвідки, завданням одного із відділів якої була організація впливу на рішення іноземних країн через агентуру в державних структурах. У відповідний момент ці люди мали схиляти «чашу терезів» на користь Кремля. Спочатку Москва намагалася впроваджувати в політичний істеблішмент західних країн кадрових офіцерів розвідки та просувати їх кар’єрною драбиною, але такий підхід виявився малоефективним. Тільки на початку 1930-их рр. один із керівників зовнішньої розвідки ОДПУ запропонував замість використання штатних співробітників вербувати дітей місцевих політиків, урядовців, авторитетних науковців та інших впливових осіб. Дітям еліти порівняно легше отримувати високі посади у державному апараті, а їх швидке просування по службі не викликає підозри.

Розпочата усіма розвідувальними резидентурами на Заході енергійна кампанія з підбору перспективної молоді з впливових сімей принесла бажані  результати. Державні структури США, Великої Британії, Франції та Німеччини були наскрізь інфільтровані людьми з прекрасною освітою, яких звабили до «революційного підпілля» розповідями про героїчну боротьбу з фашизмом та участю у побудові кращого світу.

Найбільш відомим результатом такої діяльності розвідки СРСР у Великій Британії стала так звана «Кембриджська п’ятірка» (Кім Філбі, Гай Берджесс, Ентоні Блант, Дональд Маклін і Джон Кернкросс). Вони були не єдиними, глибоко замаскованими радянськими агентами. Періодично історики оприлюднюють нові імена відомих політиків чи науковців, а багато агентів надалі залишаються не викритими.

Аналогічна ситуація була й у Сполучених Штатах. На початку 1945 р. у Ялтинській конференції «Великої трійки» брав участь Державний секретар США Едвард Стеттініус, який був успішним бізнесменом і довіреною особою президента Франкліна Делано Рузвельта, але не дуже добре знався на міжнародних справах. Зважаючи на це, поради з питань створення та функціонування ООН, післявоєнного устрою Європи, розподілу Німеччини на зони окупації американській делегації давав визнаний експерт Державного департаменту Алджер Хісс. У 1948 р. він був викритий як радянський агент і засуджений до 5 років позбавлення волі.

 

Спираючись на досвід Всесвітнього комітету допомоги жертвам німецького фашизму, Москва відразу ж після капітуляції Третього рейху розпочала створення ще більш широкої мережі організацій, що впливали на формування міжнародної громадської думки. Так, у 1945 р. була створена Всесвітня федерація профспілок, Міжнародна демократична федерація жінок та Всесвітня федерація демократичної молоді. У 1946 р. до них приєдналися Міжнародна організація журналістів, Міжнародна організація радіо та телебачення, Міжнародна асоціація адвокатів-демократів, Міжнародний союз студентів, Всесвітня федерація наукових працівників та Всесвітня федерація асоціацій викладачів. Характер організацій, які спонсорував СРСР, свідчить про такі основні напрями діяльності Кремля:

оволодіння умами політично недосвідченої молоді, яка під впливом емоцій легко піддається впливу;

контроль за засобами соціальної комунікації;

посилення впливу та здобування інформації у наукових колах;

збереження контролю над профспілками.

Робота усіх цих структур була сконцентрована на середовищах, які формували громадську думку, і представники яких або вже належали до національної еліти (юристи, журналісти, науковці), або могли увійти до неї у майбутньому (студенти).

Операції з впливу на масову свідомість набрали такого розмаху, що у 1959 р. у складі Першого головного управління (ПГУ) (зовнішня розвідка) КДБ СРСР було створено спеціальний відділ «Д» (дезінформація), який у 1966 р. перетворений на Службу «А» («активні заходи»). Поступово цей підрозділ  розростався і в ньому стало працювати майже 300 співробітників. У закордонних резидентурах «активними заходами» займалися офіцери лінії «ПР» (політична розвідка), які мали приділяти принаймні чверть свого часу оперативній діяльності у цьому напрямку.

У плані роботи ПГУ на 1984 р. наголошувалося, що головною метою діяльності Служби «А» має бути Ватикан і Папа Римський Іван Павло ІІ. За оцінками аналітиків КДБ СРСР, у Ватикані вважали, що «польський Костьол зміцнює свої позиції у державі, і ці старання можуть бути розповсюджені на інші соціалістичні країни», передусім, на Угорщину та Югославію. Щоб протидіяти такій політиці, Москва запланувала комплекс «активних заходів», націлених на дискредитацію Римського первосвященика, послаблення його впливу та інспірацію незлагоди всередині керівництва Костьолу.

 

 

Виходячи з річного плану роботи, закордонним резидентурам пропонувалося:  запобігати  отриманню США і НАТО військової переваги над СРСР; поглиблювати розбіжності серед кран-членів НАТО; стимулювати подальший розвитку антивоєнних рухів на Заході; заохочувати учасників цих рухів до проведення скоординованих та більш активних дій.

Інструкція КДБ СРСР № 00733 від 19 грудня 1984 р. «Робота по Ватикану» зобов’язувала резидентури радянської розвідки посилити зусилля щодо проникнення у провідні католицькі центри на Заході за допомогою агентури та інших оперативних засобів. Метою цих заходів, окрім отримання інформації про ситуацію у Ватикані, було «проведення широкомасштабних «активних заходів», спрямованих на переконання провідних діячів католицької церкви виступати на захист миру та політики обмеження гонки озброєнь». Іншими словами, завдання полягало в організації опозиції до Івана Павла ІІ всередині вищого духовенства. Для його виконання Інструкція також пропонувала «активізувати оперативну роботу з агентурою в клерикальних колах країни перебування».

 

Володимир Паливода,

головний консультант 

                                      відділу проблем національної безпеки

                                      Національного інституту стратегічних досліджень