Останнє загострення польсько-українських відносин відбувається на тлі вагомих здобутків у співробітництві між двома державами. До останніх слід віднести: реалізацію проектів у сфері ВТС, співробітництво в енергетичному секторі, системну спільна робота в рамках процесу децентралізації як однієї із ключових і найбільш успішних реформ в Україні, співпрацю у банківському секторі, програми у сферах освіти, туризму тощо. Паралельно офіційна Варшава продовжує підтримувати Україну на міжнародному, дипломатичному рівні в контексті протистояння Києва гібридній агресії Кремля.
Проте, атмосфера довкола політичного діалогу на сьогодні має різко негативний контекст. Ключовою причиною є домінування у діалозі та медійному просторі питання складного минулого – трагічних подій часів Другої світової війни. Історичні суперечки починають загрожувати збереженню і розвитку позитивної динаміки поглиблення польсько-українських відносин. Так, приміром, Ян Жарин, депутат Сенату Польщі від правлячої партії «Право і справедливість» (ПіС) відверто закликав ставити в залежність поглиблення співпраці з Києвом у військовій чи енергетичній сферах від поступків України в історичних питаннях. Ще більш відомим свого часу був вислів лідера ПіС Ярослава Качинського – фактично першої особи в державі – про те, що «Україна у Європу з Бандерою не увійде». Весь цей комплекс відносин є свого роду парадоксом, коли з одного боку співпраця набирає змістовних форм, а з іншого — створюються (переважно у штучний спосіб) перешкоди для її поглиблення.
За останні п’ять років у політичному житті Польщі та її курсі щодо України почала посилюватись низка негативних тенденцій. Насамперед, йдеться про особливе місце історичної тематики в публічному дискурсі загалом та її домінування у політичному діалозі з Україною зокрема. Цей фактор став важливою частиною політичної боротьби та суттєвим чинником електоральних симпатій для значної частини громадян Польщі. Відповідно, низка угрупувань грає історичною тематикою, в т.ч. «волинською». Ця тенденція набрала особливого розмаху після 2015 року з приходом до влади партії «Право і справедливість» (ПіС). Слід підкреслити, що історія завжди займала значно важливіше місце у публічних дискусіях в Польщі, ніж, наприклад, в Україні, а статистичний поляк є значно більш схильним до реагування на історичні меседжі, які йому нав’язують політики, аніж статистичний українець. Ця тематика дуже легко потрапляє до списку ключових інструментів внутрішньополітичного суперництва у Варшаві.
Починаючи приблизно з 2013 року значна частина польського політикуму намагається підняти «волинську» тему, що переросло у зростання загрози для Польщі, яку начебто створює розгул націоналізму в Україні, в т.ч. т.зв. «бандеризму». Цей термін не увійшов до польського законодавства, але зусиллями зацікавлених політичних сил, ЗМІ, які їх підтримують, або просто ретранслюють подібні меседжі, він набув значної популярності та досить сильно укорінився у польський порядок денний.
Далі слід виділити односторонній підхід Варшави щодо вирішення історичних суперечок. В польському наративі дуже сильно присутня мартирологічна складова, в якій на перший план виходять кривди, вчинені полякам, а досить мало місця залишається на визнання власних історичних помилок. У випадку з «волинською» темою цей фактор має особливо сильну дію з огляду на результати досліджень більшості польських істориків (поміркованих і тих, які мають позитивну репутацію в Україні). Хоча в польській літературі можна зустріти абсолютно різну кількість загиблих по обидва боки, найбільш правдоподібно виглядають оцінки, за якими за весь період конфлікту (тобто 1942–1947 рр.) загинуло від 60 до 100 тис. осіб польської національності та приблизно 20 тис. української. Причому повідомляється, що кількість жертв (особливо українських) недостатньо вивчена. Виходячи з цих підрахунків, польська сторона очікує цілу низку рухів з боку України в сфері історичної політики. У Польщі стверджується, що на сьогодні не існує жодного тексту українського автора, де сміливо і відверто говорилося б про українські злочини проти поляків. У Польщі викликають роздратування пам’ятники Степанові Бандері, вулиці імені Романа Шухевича, позитивні згадки про ОУН-УПА в українських підручниках тощо.
Таким чином, список польських претензій має властивість постійно розширюватися і є нереальним для виконання. Важливо розуміти, що це стосується практично всіх політичних сил, включаючи опозиційну до ПіС партію «Громадянська платформа». Фатальною помилкою політичних еліт Польщі є нав’язування Україні повної відмови від спадщини ОУН-УПА замість заохочення Києва до критичного підходу до деяких аспектів діяльності цього формування. На практиці це означає відсутність перспектив історичного діалогу Польщі та України. Причому недипломатичний спосіб, в який Варшава артикулює свою позицію, додатково перекреслює шанси на продуктивний діалог.
Не менш важливою є тенденція до переформатування політичної сцени Польщі у правий бік. На фоні і у порівнянні з Громадянською платформою, ПіС приділяє чималу вагу історичним аспектам та робить вагому ставку на «патріотичну» складову політики. Враховуючи повноту влади цієї партії (самостійну більшість у парламенті та президентську посаду), її позиція є більш непоступливою щодо партнерів за кордоном. Все це має місце на тлі посилення націоналістичних настроїв у країні. Черговим приводом до занепокоєння є відсутність адекватної реакції влади на випадки ксенофобії з боку уповноважених органів влади. Досить широко про те, як це відображається на українцях, можна прочитати в розлогому звіті Об’єднання українців у Польщі[1]. Ці процеси вкрай важливі в контексті збільшення українських трудових мігрантів з України до Польщі.
Посилює «правий» крен у Польщі діяльність партії «Кукіз-2015» та її лідера Павла Кукіза, який оперує антиукраїнськими гаслами. Кукіз на останніх президентських виборах отримав 21%, а його партія 8,8% голосів. Кукіз-2015 вже важко назвати маргінальною силою – вона не лише присутня в парламенті та має непогані перспективи потрапити туди знову. Як показує історія, у прийнятті останніх доповнень до закону про Інститут національної пам’яті (ІНП) саме угрупування «Кукіз-2015» відіграло рушійну роль, що стало приводом для міжнародного скандалу. Також представники цієї партії майже повністю вписуються в російський наратив щодо України. Важливо розуміти, що це вже не магрінес політичного та суспільного життя, як було ще 5 років тому.
Показовим аспектом є фактичний кадровий голод у ПіС, коли йдеться про якісних фахівців зі східної політики (східного партнерства) Польщі. На сцену почали виходити персонажі з сумнівним минулим та великими амбіціями, що негативно впливає на якість політики щодо України. До них зараховують представників т.зв. «молодого крила» ПіС – депутата Сейму Міхала Дворчика та керівника Кабінету Президента Кжиштофа Щерського. Обидва політики проявляють чималу активність на українському напрямку, але їхні знання та навички, пов’язані з Україною, викликають багато запитань. Більше того, в їхніх діях явно домінують зверхність та висока самооцінка. Відповідно, від цього страждає рівень політики Варшави щодо Києва. Причому складається враження, що керівництво держави не використовує потенціал науково-аналітичних осередків, які роками забезпечували теоретичне наповнення східної політики Польщі або досягнень визнаних істориків.
Для прикладу, незрозумілим було посилання польських політиків під час засідання парламентського комітету напередодні прийняття доповнень до скандального закону про ІНП на трьох істориків, репутація яких викликає чималі запитання в багатьох фахівців, в т.ч. у Польщі – Чеслава Партача, Войцеха Мушинського та Володимира Осадчого. Всі троє презентують демонстративно антиукраїнські погляди, а останній, приміром, нерідко давав коментарі російському «Радіо Спутнік».
Відмічається зростання непрофесіоналізму високопосадовців, які беруться за політику щодо Києва, зокрема, у питаннях «української частини» закону про ІНП. Наприклад, заступник міністерства юстиції Патрик Які не міг фахово відповісти на жодне запитання щодо вказаних нововведень.
Київ мають непокоїти ознаки конфронтаційного підходу Варшави у стосунках із зовнішнім світом, в т.ч. Україною. Так, з ініціативи польської влади та більш радикальних середовищ, відносини з міжнародними партнерами (Німеччиною, Україною, Литвою, Ізраїлем, а занепокоєність націоналістичними маршами у прикордонні висловила останнім часом також Білорусь) стали загострюватися, в основному, на тлі історичних протиріч. З урахуванням продовження Польщею ролі «адвоката» України, це є негативними ознаками. Все більш помітним є нав’язування наративу для польсько-українських стосунків у форматі «хто, кому більше потрібний», що само по собі є конфліктогенним і веде у нікуди.
Третя сила? Не без неї
Вкрай зацікавленою у збільшенні напруги між Польщею та Україною є Росія. Більше того, є низка незаперечних фактів, які засвідчують про активне сприяння з боку Кремля погіршенню польсько-українських відносин. Варто почати з того, що різке збільшення використання «волинської» теми у політичному та інформаційному полі Польщі збіглося в часі з активізацією проросійських середовищ України у відносинах Києва з Варшавою. Ще важливішим є те, що це сталося практично напередодні російської агресії проти України. Влітку 2013 року 148 депутатів ВРУ підписали лист до польського сейму із закликом визнати волинську різанину геноцидом польського народу. Серед підписантів були такі постаті, як Вадим Колєсніченко, Олег Царьов, Олена Бондаренко, Сергій Клюєв та Геннадій Труханов – в основному, члени Партії регіонів та Комуністичної партії України. Колєсніченка — головного ініціатора листа — взагалі з почестями приймали у польському парламенті. Якщо у 2013 році з позицій Польщі можна було ще якось пояснювати таку поведінку Сейму меркантильними та тактичними політичними інтересами, то зараз очевидно, що таким чином тоді Польща стала ареною гібридних дій РФ проти України. Сьогодні у Варшаві про це забувають і продовжують спекулювати довкола «волинської теми».
По-друге, якраз у цей час ті самі проросійські середовища різко збільшили активність довкола «волинської різанини» також в Україні. Ті ж самі Колєсніченко, Царьов, плюс ще Володимир Корнілов, Сергій Цеков та інші апологети «русского мира» — агенти впливу Москви в Україні, за фінансового сприяння Посольства РФ в Україні, організовували низку публічних заходів, в яких ОУН-УПА була презентована виключно негативно і кпізь призму російської пропаганди. Польські депутати сьогодні нехтують фактом, що на початковому етапі активності довкола волинської тематики, їхнім тактичним союзником стали представники Комуністичної партії України, Партії регіонів та інших адептів «русского мира», в т.ч. відверті агенти впливу РФ.
По-третє, як у Польщі, так і в Україні, недооцінюється факт, що у 2014–2016 рр. на території Польщі мав місце ряд знищень пам’ятників воїнам УПА або українським жертвам тих подій. Інциденти цікаві тим, що матеріали відео, які знімали власне учасники вандалізму, з’являлися на ресурсах т.зв. «Новоросії» як на першоджерелах. Польсько-українські суперечки щодо історії стали елементом ширшого процесу – гібридної активності РФ у Центрально-Східній Європі. Потім ряд актів вандалізму відбулися і в Україні, однак у не порівняно менших масштабах, ніж у Польщі.
По-четверте, в Україні було зафіксовано кілька спроб організації у прикордонних районах фейкових акцій протесту за нібито участю польської меншини. Ініціатором їх виступали проросійські сили в Україні, слід діяльності яких веде в Росію. В липні 2017 року СБУ повідомила, що лише з січня по липень 2017 року було зафіксовано спробу організації 15-ти псевдопротестних акцій начебто угорської, польської та болгарської етнічних громад. «Польські акції протесту» мали явний історичний підтекст. Організацією більшості акцій (за участі різних «меншин») займалися ті самі особи.
По-п’яте, обстріл Консульства РП у Луцьку, здійснений невідомими у березні 2017 року, є черговим свідченням штучних спроб збільшення напруги третьою стороною. Справжні націоналістичні середовища в Україні зайняті переважно військовими діями на сході України. Інша річ, що у своїх цілях Кремль використовує залишки проросійських сил в Україні, що створює ілюзію відсутності відношення Москви. Фейкові акції протесту та обстріл польського консульства є пов’язаними між собою подіями, а відношення до них має організація «Наждак», лідер якої – Микола Дульський – переховується в РФ.
По-шосте, в жовтні 2017 року глава МВС України Арсен Аваков повідомив про затримання членів угрупування «Торпеда», яке загалом вчинило дев’ять диверсій або провокацій на території України. Серед них спроба підірвати пам’ятник угорцям на Верецькому перевалі, сплюндрування синагоги у Чернівцях та кидок вибухового пристрою на територію консульства РП у Луцьку. Загалом, діяльність групи була спрямована на розпалювання ксенофобії, міжрелігійних суперечок та міжнародних конфліктів. Інспіраторами діяльності групи є колишні депутати Партії регіонів, які переховуються в РФ – Володимир Олійник та Сергій Тулуб. Це черговий доказ втягування України та Польщі у суперечки на фоні гібридної війни Кремля в Україні.
По-сьоме, найсвіжішим підтвердженням штучності спроб викликати конфлікти з сусідами України є повідомлення голови Закарпатської ОДА Геннадія Москаля про те, що відношення до знищення приміщень угорської меншини в Ужгороді мають двоє громадян Польщі. Обидва є членами вкрай проросійської організації Фаланга – маргінальної, але епатажної сили. Представники інших маргіналів з «Народової Вільної Польщі» спалили прапор України під час польського маршу незалежності, про що отримало резонанс у ЗМІ Польщі та України.
Таким чином, російські впливи на формування і збільшення напруги між Польщею та Україною не викликають сумнівів. В той же час, немає підстав вважати російську сторону єдиним джерелом зростання напруги. Мова йде про інспірацію та сприяння поглиблення конфліктності, на які, що в Польщі, що в Україні не навчилися адекватно реагувати. Провокування напруги було особливо помітним у 2013–15 роках. Це важливо з огляду на те, що тоді при владі у Польщі були представники інших політичних сил, що ламає стереотип про «всю провину на партії ПіС».
Вітер змін: «Ми не брати, ми сусіди»
На тлі подій довкола польсько-українських відносин останніх років з’явилося чимало закликів до переформатування політики Варшави щодо Києва. Найбільший резонанс отримала публікація експерта урядового Центру східних досліджень Войцеха Кононьчука «Час для пост-ґєдройцівської доктрини щодо України». Текст було надруковано у часопису Nowa Europa Wschodnia, він також є доступним на сайті видання[2].
Аналітик звертає увагу, що концепція побудови української політики Польщі, яка протягом останніх 25 років базується на поглядах польської еміграційної інтелігенції, пов’язаної з паризьким виданням «Культура», частково втрачає свою актуальність і потребує модифікації. Концепція Єжи Ґєдройця базувалась на підтримці незалежності України, Білорусі та Литви, що вважалося запобіжником для можливої відбудови імперських зазіхань Кремля у регіоні. Кононьчук стверджує, що Революція гідності та вибух російсько-українського конфлікту означають де-факто створення нової України. На його думку, Україна остаточно вийшла із зони впливу РФ та визначилася зі стратегічним, західним курсом розвитку. Попри «помітну нездатність до створення критичної маси, необхідної для трансформації політичної та економічної системи, яка блокує розвиток», внутрішні перетворення в Україні, хоч і «незавершені, але є безповоротними». Для Варшави це означає досягнення стратегічної цілі польської східної політики, про яку говорив Ґєдройць і його соратники: «створено суб’єктну, незалежну від Росії Українську Державу, яка є тривалим елементом міжнародної архітектури, і яка однозначно обрала курс на інтеграцію з євроатлантичними структурами».
По-друге, автор пише, що концепція «немає вільної Польщі без вільної України» втратила актуальність ще у 1999 році, коли Польща вступила до НАТО. Крах незалежності України, продовжує Кононьчук – чисто теоретично – понизив би рівень польської безпеки, але не був би рівнозначним з утратою незалежності Польщею. Також аналітик стверджує, що міжнародне значення Польщі залежить, в основному, від сили та розвитку польської економіки, ефективності політики Варшави в ЄС та утримання стратегічної присутності США у Європі, а не від якості польсько-українських стосунків, як вважали публіцисти «Культури».
По-третє, на думку експерта, вибудовуючи стосунки з Києвом, Варшаві слід позбутися, з одного боку, зверхності щодо партнерів за східним кордоном, а з іншого, «українофільства» — постійного виправдовування України у кожній ситуації. Це можна назвати закликом до прагматизації відносин та їхньої деміфологізації і реалізму.
По-четверте, Кононьчук зауважує, що, парадоксально, але сприятливий для Польщі розвиток подій в Україні з 2014 року, у поєднанні з більш вибірковою політикою Польщі щодо України після 2015 року та змінами в польській історичній політиці, призвів до найбільшої з 1991 року кризи у двосторонніх відносинах. На його думку, Україна залишиться для Польщі складним партнером, в основному, через різну інтерпретацію історичних подій, а критичний погляд на власну історію над Дніпром з’явиться не скоро. Водночас, експерт дуже критично оцінює курс Києва щодо вирішення історичних питань, який називає спробами «залишити історію історикам».
По-п’яте, аналітик підкреслює важливість нейтралізації деструктивного впливу історії на двосторонні відносини, але умовою цього має бути відбудова взаємної довіри та припинення «нехтування українською стороною історичних проблем».
По-шосте, йдеться про недооцінку Києвом значення Польщі для України, особливо в контексті підтримки України Варшавою на міжнародній арені. Більше того, якщо в Польщі могли сперечатися щодо правильності концепції Ґєдройця, то в Україні ніколи не існувало навіть жодної концепції стосунків з Польщею.
По-сьоме, автор звертає увагу на новий виклик у стосунках, яким є наслідки масової трудової міграції громадян України до Польщі, що створює ризики підвищення напруги та проявів ксенофобії. Потенційно, ця проблема може виявитися набагато серйознішою за історичні розбіжності.
По-восьме, експерт не схильний применшувати деструктивну роль Росії для польсько-українських відносин. Більше того, він вважає, що ця загроза стає все сильнішою, навіть попри інформаційне зникання «третьої сторони» на тлі активізації суперечок між Варшавою і Києвом.
Вказані оцінки, попри їхній конструктивізм несуть ряд загроз. Так, на даному етапі прозахідний курс України та відсутність загрози з боку РФ є непоєднуваними речами.
Продовження бойових дій на сході України, періодичне посилення спроб розхитувати ситуацію в Україні, відсутність прогресу в ключових напрямках реформування (боротьба з корупцією, реформа державного управління, правоохоронних органів і судової системи, а також лише незначна модифікація олігархічної системи), хиткі суспільні настрої, особливо у південних та східних областях – все це майже повністю суперечить одній з головних тез Кононьчука.
Запитання викликає також теза автора щодо деактуалізації концепції «немає вільної Польщі, без вільної України». Вона схожа на наукові або навіть філософські роздуми, які досить слабко корелюються з практикою.
Таким чином, поява матеріалу з такими дискусійними тезами авторства аналітика державного Центру східних досліджень має занепокоїти офіційний Київ. Це сигнал, що загалом прийнятна прагматизація стосунків між Польщею та Україною може зійти на деструктивний рівень.
Українська пасивність
Погіршення стосунків Польщі з Україною не має однієї чітко окресленої причини. Це комплексний процес, що поєднує тенденції в польському суспільстві, внутрішньополітичну специфіку Польщі, російські впливи і також помилки України, що носять системний характер. Загалом у Києва є обмежені інструменти впливу на курс Польщі, але Київ міг (і надалі може) мінімізувати негативні наслідки цього і навіть отримати із цього певну користь. Для цього потрібно переосмислити політику щодо Варшави, спираючись на вище згадані тенденції довкола Польщі та її курсу щодо України.
Відсутність системи. Курс Польщі щодо України можна називати неідеальним, помилковим чи неефективним. Але варто підкреслити факт, що Варшава має окрему і багаторічну доктрину політики щодо Києва. В той же час, в Україні не існує своєї доктрини щодо Польщі. Більше того, важко систематизувати навіть окремі загальні складові «польської» політики Києва. Дуже складно її оформити у цілісну картину – вона більше схожа на набір хаотичних спроб «гасити пожежі», або сукупність слабко між собою пов’язаних ініціатив. Очікувань України від Варшави не розуміють також і у Польщі. Завданням для України має стати — якщо не створення власної доктрини стосунків з Польщею – то хоча би конкретизація очікувань і цілей Києва.
Також виділяється низький рівень аналітики, присвяченої польським проблемам в Україні. Наприклад, матеріали українського НІСД, принаймні у відкритому доступі, майже повністю відірвані від реалій. На основі такої аналітики просто неможливо проводити ефективну політику щодо Польщі. Ряд НУО намагаються заповнити цю прогалину, але це також не можна назвати достатньою науковою базою. Для прикладу, у 2016 році Інститут світової політики презентував дослідження «Аудит зовнішньої політики: Україна – Польща»[3]. Проте, цей матеріал також важко назвати комплексним і цінним з практичної точки зору. На противагу цьому, у Польщі державний Центр східних досліджень з 1990 року займається системно «східною», зокрема, українською проблематикою, а «українська» складова в діяльності інших аналітичних центрів, як правило, належить до однієї з ключових.
«Сакралізація» польсько-українського партнерства. Кононьчук небезпідставно зауважує, що Київ звик до постійної підтримки Варшави незалежно від обставин. Причому, якщо в Польщі ідуть активні розмови про те, що відносини з Києвом час наповнювати конкретикою (інша річ, чи у правильному напрямку ідуть ці розмови), то в Україні досі мало хто розуміє, що міф про «всеосяжне та стратегічного партнерство» з Польщею власне міфом і є у прямому сенсі цього слова. Звичайно, країни відіграють важливу роль у регіоні. Проте, ані Україна для Польщі, ані Польща для України не є визначальним фактором політики. Країни можуть і мають реалізовувати цілу низку конкретних проектів на окремих напрямках, але в силу об’єктивних причин, це не можуть бути масштабні регіональні ініціативи.
Україна була дуже пасивною на польському напрямку практично завжди, а зараз, що парадоксально, на тлі загострення політичних стосунків, з’являється шанс на формування нового, прагматичного підходу по обидва боки кордону. У Польщі дискусія вже триває і варто взяти до уваги, що на її результати може вплинути пасивність або активність Києва. Все це ставить перед Україною завдання якомога швидшого формулювання пріоритетів щодо Польщі.
Поза увагою залишається об’єктивний факт, що успіх майже всіх польсько-українських проектів (енергетика, ВТС, децентралізація тощо) значною мірою залежить від прогресу та темпів українських реформ. Без цього проекти залишаться або на папері або будуть імплементовані лише формально.
Історична пасивність разом із легковажністю Києва. Складається враження, що в Києві проґавили суть процесів у Польщі, яка полягає в тому, що тему подій на Волині не вдасться викинути з польсько-українського порядку денного, бо цього не дозволить Варшава. В Україні недооцінюється вразливість польських еліт та суспільства щодо спільного трагічного минулого, яка з 2013 року тільки посилювалась. Незалежно від того, представники якої політичної сили займають керівні посади в Польщі, історія завжди відіграватиме «вагому» або «дуже вагому» роль у публічному дискурсі в Польщі. Це особливо важливо після триваючого, як мінімум з 2013 року, інтенсивного підняття «волинської» теми у польських ЗМІ.
В жодному разі не заперечуючи надто агресивного та одностороннього тону з боку Польщі в історичному діалозі, потрібно визнати, що Україна не сформувала чіткої позиції з цього приводу. Вона залишається розмитою, коли важко виокремити єдину лінію органів влади з цього питання. Президент уникає чітких відповідей, прем’єр взагалі цим не займається, лише міністр закордонних справ спромігся на адекватну реакцію. З очевидних міркувань, найбільшу активність проявляє «Український інститут національної пам’яті» (УІНП) – інституція недофінансована та не дуже престижна для політичних еліт. Безумовно, зараз порядок денний ставить перед Києвом проблеми абсолютно іншого масштабу, ніж історична політика, але потрібно розуміти, що подальше уникання чітких позицій лише сприятиме напрузі з Польщею. Варшава має почути, на які компроміси готовий піти Київ і де є «червоні лінії», які Україна ніколи не переступить. Тим більше, що еліти Польщі, схоже, справді вірять у можливість відмови від спадщини ОУН-УПА в Україні. Звичайно, свою позицію слід артикулювати дипломатично та делікатно, але водночас чітко – так, щоб простір для маніпуляцій було звужено. Не менш важливо, щоб це була позиція консолідована.
Розмитість позицій та брак координації сприяють досить незграбним рухам Києва. Скоріш за все, саме через халатність та відсутність системного підходу дії ВРУ спричинили чималий резонанс у Польщі. У 2015 році парламент проголосував декомунізаційні закони, які в Польщі сприйняли дуже неоднозначно. Додатково, це відбулося в день візиту до ВРУ польського президента Броніслава Коморовського. У Польщі такий крок було сприйнято як показове приниження Глави держави. Більше того, цей епізод став елементом внутрішньої боротьби у Польщі, що сприяло наростанню антиукраїнських настроїв. Безумовно, суверенним правом України та її парламенту є голосувати за проекти законів будь-якого змісту, проте, інколи доцільно добре враховувати міжнародний контекст і наслідки. Окрім вибору іншої дати для голосування варто було спробувати розтлумачити суть законів польській аудиторії. Останнього не було зроблено взагалі.
Також викликає сумніви спосіб, у який проходить процес перейменування вулиць. Звичайно, Україні самій вибирати, які імена носитимуть вулиці українських міст. Проте, можна було би провести цей процес більш скоординовано, швидко та з меншим резонансом та негативними наслідками для сприйняття у Польщі. Справа в тому, що перейменування проходило кількома «хвилями», кожна з яких накручувала все більший ажіотаж у Польщі. Іншими словами, це було створенням приводів для антиукраїнської істерії про «бандеризацію» України – важливо, що істерії безпідставної. Можливо, варто було би більше часу присвятити підготовці до власне перейменування, але провести його одним масштабним кроком замість декількох.
Ці приклади демонструють, що Україна не займається системно «польським» напрямком, зокрема, історичною політикою. Навіть голова УІНП – Володимир В’ятрович, неслушно демонізований у Польщі, визнає, що польські історики докладніше і довше досліджували цю тему. Прийшов час на справжнє зацікавлення з боку держави польсько-українською історією. Окрім очевидно необхідних ресурсів на дослідження, варто звернути увагу на існуючі чималі досягнення українських спеціалістів. Вкінці 1990-х – початку 2000-х, українські та польські історики провели ряд семінарів «Україна – Польща: Важкі питання». Тодішні здобутки чомусь легко забуті.
Також важко не погодитись із часто артикульованим тезисом польських істориків або публіцистів про недоінформованість українського суспільства щодо трагічних подій періоду ІІ світової війни. Також цей напрям, базуючись на результатах досліджень фахівців, мала би взяти на себе держава.
Києву варто проявляти активність в інформаційному просторі Польщі. Зараз цим займається фактично лише Посол України – Андрій Дещиця. Відкриті листи чи інтерв’ю чиновників та політиків з України мають бути постійним елементом «історичного» курсу Києва щодо Польщі. Причому, слід враховувати, що польські медіа досить сильно поляризовані – як і політична еліта країни. Тому потрібно бути дуже обачним, добираючи «трибуну» для донесення своєї позиції у Польщі.
Новий виклик. З урахуванням кількості трудових мігрантів з України у Польщі та ознак радикалізації польського суспільства, посилюється новий комплекс проблем, пов’язаних з перебуванням у Польщі громадян України. Розслідування групи «Inform Napalm» з березня 2017 року повністю підтверджує ці побоювання[4]. Окрім побутових проблем, які виникають і будуть виникати, слід звернути увагу на можливість використання українських мігрантів для штучного провокування міжетнічних конфліктів. Сприяти цьому може збереження впливу Кремля на праворадикальні організації в Польщі.
Києву варто вже зараз ставити у польсько-український порядок денний проблеми, пов’язані з перебуванням українців у Польщі. Особливу увагу слід приділити їхньому правовому статусу та безпеці.
Інциденти, пов’язані з різного роду атаками на громадян України у Польщі, мають бути швидко фіксовані Києвом, а їхнє розслідування правоохоронними органами РП об’єктом постійної уваги українських дипломатів. Чималим потенціалом можуть володіти окремі організації українських мігрантів та Об’єднання українців у Польщі. Без системної співпраці правоохоронців обох країн також не обійтися.
Співпраця правоохоронців. З урахуванням низки вже задокументованих провокацій по обидва боки кордону, метою яких було зростання напруги між Києвом та Варшавою, окремі завдання мають виконати силові структури. Скандальні випадки інспірації конфлікту третьою стороною, згадані вище, не отримали належного резонансу в польських ЗМІ. Польські медіа набагато більше говорили про «акції протесту» поляків на Львівщині, аніж про те, хто їх організував. Те саме стосується знищень польських пам’ятників в Україні – власне подія викликала чималий резонанс, а результати розслідування або факт, що об’єкти відновлювались за участі, в т.ч. українських націоналістів – пробивалися до інформаційного простору Польщі вже набагато складніше. Це недопрацювання Києва, яке варто виправити шляхом пропозиції польській стороні щодо надання взаємного доступу або сприяння у висвітленні подробиць подібних ексцесів.
Певні успіхи правоохоронців у протидії провокативним діям третьої сторони дають досить тверді докази того, що польсько-українські проблеми стали одним із елементів гібридної війни РФ проти України. Відповідно, варто нарощувати співробітництво між силовими структурами. Так само, як і форми співпраці з колегами із Польщі.
[1] Związek Ukraińców w Polsce, Raport. Mniejszość ukraińska i migranci z Ukrainy w Polsce. Analiza dyskursu, Warszawa 2018
[2] W. Konończuk, Czas na doktrynę postgiedrojciowską wobec Ukrainy, Nowa Europa Wschodnia, 04.01.2018: http://new.org.pl/5683-czas-na-doktryne-postgiedroyciowska-wobec-ukrainy ; [доступ: 19.02.2018].
[3] К. Зарембо, Аудит зовнішньої політики: Україна – Польща, Інститут світової політики, Київ 2016.
[4] К. Мефодієв, Як Кремль фінансує польських радикалів: завдання, оплата, звіт у Москву, Іnform Napalm, 01.03.2017: https://informnapalm.org/ua/yak-kreml-finansuye-polskyh-radykaliv-zavdannya-oplata-zvit-u-moskvu/ [дата доступу: 26.02.2017].
Павло КОСТ,
координатор проектів Демократичного співтовариства «Схід» (Варшава),
Володимир КОПЧАК,
Центр досліджень армії, конверсії та роззброєння