Чому постанова КМУ №1541 не має нічого спільного зі страхуванням і не може працювати

Автор: Ібрагім Габідулін

Вступ. Ілюзія реформи замість реального механізму

 

Україна потребує робочої моделі покриття воєнних ризиків. Без цього неможливо:

• повернути інвестиції;
• відновити промисловість;
• захистити бізнес;
• запустити економічне відродження після війни.

 

На цьому тлі Кабмін ухвалив Постанову №1541 про компенсацію вартості майна і страхових премій за договорами страхування воєнних ризиків. Але документ, який мав би стати проривом, перетворився на юридичний сурогат, що не містить жодного елемента реального страхового механізму. Це — класичний продукт системи, де рішення ухвалюють люди, які не розуміють того, що регулюють.

 

1. Головна проблема: документ писали не страхові експерти, а чиновники, далекі від предмету

 

Постанова №1541 з перших абзаців демонструє, що її готували:

• не андерайтери;
• не актуарії;
• не фахівці з ризик-менеджменту;
• не експерти перестрахування;
• не юристи страхового ринку.

 

Це — продукт чиновницької творчості. Саме тому в документі:

• немає механізму передачі страхового договору в ЕКА;
• немає стандартного поліса;
• немає актуарної моделі тарифів;
• немає методики контролю премій;
• немає страхових процедур врегулювання;
• немає визначення, хто несе ризик і чому;
• немає участі ринку взагалі.

 

Документ декларує страхування — але не містить страхування як такого.

 

1. Страхування без страховиків: абсурд, покладений у нормативний акт

 

1. Поліс існує, але держава дізнається про нього після закінчення дії

Це найбільш кричуща вада.

 

Підприємець:

• укладає договір із страховиком;
• платить премію;
• а ЕКА бачить поліс лише після завершення строку дії договору, коли підприємець приносить його для компенсації.

 

Це суперечить будь-яким страховим моделям світу.

 

У агрострахуванні (яке в документі чиновники явно не розуміли) держава:

• отримує поліс на початку;
• перевіряє умови;
• контролює тариф;,
• реєструє ризик;
• підтверджує свою частку премії.

 

У Постанові №1541 цього немає взагалі. Це не помилка — це необізнаність.

 

2. Методика оцінки збитків є, але вона не страхова

Так, документ посилається на методику оцінки майна. Але це кабмінівська методика оцінювачів, що працюють зі статутним капіталом і кредитами.

 

Страхові збитки оцінюють:

• аджастері;
• сюрвейєри;
• спеціалісти врегулювання збитків.

 

Ці люди знають, що таке:

• доказ ризику;
• причинно-наслідковий зв’язок;
• стандарти огляду;
• перестрахувальні вимоги.

 

Без них компенсаційна система перетворюється на хаос.

 

3. Ризики у документі є, але це не “страхові ризики”

У документі наведено перелік воєнних ризиків — вибух, обстріл, ракетний удар тощо. Але перелік сам по собі не створює страхового покриття. Щоб ризик став страховим, він має бути описаний через систему професійних параметрів, які й визначають логіку виплати.

 

По-перше, кожен ризик потребує юридично точного визначення та джерел підтвердження: хто саме встановлює факт події (ДСНС, військова адміністрація, поліція, ЗСУ), яким документом це підтверджується і як він прив’язується до конкретного об’єкта.

 

По-друге, у страхуванні завжди існує градація збитків. Частковий збиток — це коли об’єкт можна відновити, і вартість відновлення становить до певного порогу (наприклад, 50–60 %). Тотальний (конструктивна загибель) — коли витрати на відновлення перевищують 75%–80 % від вартості, і дешевше відшкодувати об’єкт повністю. Без установленого порогу тотального збитку неможливо однаково трактувати наслідки подій, а отже — неможливо прогнозувати бюджетні зобов’язання.

 

По-третє, будь-яке покриття передбачає франшизу, яка визначає частку збитку, що завжди лишається на страхувальнику. Це необхідний елемент моделі, який запобігає дрібним і сумнівним заявам та захищає систему від завищених вимог. У воєнних ризиках франшиза — базовий інструмент антизловживань.

 

По-четверте, у страховому праві ключовим є причинно-наслідковий зв’язок. Необхідно встановити, що саме воєнна подія стала безпосередньою причиною руйнування, а не попередній технічний стан, недбалість чи вторинні наслідки. Це вимагає стандартизованих доказів, а не довільних актів.

 

По-п’яте, повинні існувати чіткі стандарти доказування: акти, протоколи, фото- та відеофіксація, строки повідомлення, порядок огляду об’єкта та роль фахівців, які проводять оцінку. У всьому світі такою оцінкою займаються аджастери й сюрвейєри — незалежні професійні експерти страхового ринку, а не оцінювачі вартості нерухомості.

 

І нарешті, модель покриття обов’язково має містити ліміти відповідальності — на один об’єкт, на одного страхувальника, на програму в цілому. Воєнні ризики завжди носять масовий, кумулятивний характер. Без лімітів держава опиняється перед неконтрольованими зобов’язаннями.

 

У міжнародній практиці такі документи займають десятки сторінок норм. У нас — один абзац.

 

4. Абсурд компенсації премії

У постанові №1541 передбачено, що підприємець отримує компенсацію частини страхової премії лише після завершення строку дії договору страхування. Це — фундаментально хибний підхід. І він демонструє не просто непрофесійність, а повне нерозуміння того, як працюють субсидовані страхові програми.

 

В агрострахуванні (IFC, модель 2005–2010) було навпаки — і то вже створювало проблеми. Стара схема була такою:

• аграрій сплачував свою частку премії страховій компанії одразу;
• страховик ніс відповідальність повністю з моменту підписання договору;
• держава перераховувала свою частину премії коли-небудь потім, після бюрократичних процедур.

 

Проблема була очевидна, страховик уже відповідає за ризики, а держава ще не виконала своє фінансове зобов’язання. І це було слабким місцем системи.

 

Але чиновники, замість того щоб виправити дефект, зробили гірше. У постанові 1541 відповідальність переклали на підприємця. Тепер:

• страховик отримує премію одразу;
• страховик НЕ бере участі в ризику;
• ЕКА компенсує частину премії не страховій компанії, а підприємцю — і лише після завершення договору.

 

Це означає:

1. Підприємець змушений фінансувати всю премію з власної кишені.
2. Держава компенсує йому частку через 12 місяців (або довше).
3. Весь фінансовий тягар перенесений на бізнес.
4. Страховик не має жодного стимулу оптимізувати тариф — він уже отримав гроші.
5. Держава не виконує головну функцію: не робить страхування доступнішим до початку покриття.

 

Це навіть не поганий дизайн — це виверт, який ставить підприємця в позицію покірного чекаючого: премія компенсується не під час страхування, а після його завершення. Така логіка підходить для кабінетної фантазії, але аж ніяк не для реального бізнесу у воєнний час.

 

І тут ми підходимо до ключового.

 

5. Чому в цивілізованій моделі все це — зона відповідальності страховика, а не чиновника

Якби в Україні було справжнє державно-приватне партнерство (ДПП), а не його сурогат, то всі ці процеси — оцінка ризиків, андеррайтинг, визначення тарифів, розробка вордінга, врегулювання збитків — були б природною відповідальністю страховика.

 

Тому що:

• тільки страховик має професійний апарат оцінки ризиків;
• тільки страховик має актуарні моделі тарифів;
• тільки страховик має доступ до глобального перестрахування;
• тільки страховик має інституційну пам’ять роботи з великими збитками;
• тільки страховик може забезпечити відбір і контроль ризиків у реальному часі.

 

Роль держави в таких програмах інша:

1. Визначити частку свого співфінансування премії (наприклад, 20– 80 %).
2. Створити орган, який від імені держави адмініструє свою частину відповідальності.
3. Погодити правила, розроблені ринком — тобто не ламати страховий механізм, а інтегруватися в нього.
4. Контролювати бюджетні витрати.

 

І тоді система працює.

 

Страховики покривають свою частку ризику.

Держава — свою частку.

Усі збитки оцінюються професійно, а не довільно.

Тарифи формуються ринком, а не чиновниками.

Франшизи й ліміти обмежують зловживання.

Бюджет витрачається ефективно.

Підприємець отримує зрозумілий продукт.

 

Саме тому, коли чиновники беруться «самотужки» описувати воєнні ризики, вони неминуче створюють нормативний сурогат, бо не розуміють самої природи страхування. А ринок розуміє — і саме для цього він і має бути повноцінним учасником моделі.

 

III. Системна причина: чиновники не знають, що таке страхування, але ухвалюють документи про страхування

 

1. Українська бюрократія винагороджує не компетентність, а лояльність

У кабінети на Банковій і в Мінекономіки потрапляють не ті, хто знає предмет, а ті, хто:

• зручний;
• мовчазний;
• керований;
• не сперечається.

 

Саме такі кадри пишуть тексти, від яких залежить доля ринку.

 

2. Відсутність особистого ризику породжує бюрократичну байдужість

У приватному секторі:

• помилився андеррайтер — компанія збанкрутує;
• неправильно оцінений ризик — втрати мільйонів;
• поганий документ — позов клієнта і репутаційна криза.

 

У держави:

• неправильна постанова — просто «внесуть зміни»;
• провал програми — «доопрацюють»;
• нульовий результат — «взято до відома».

 

Можна дозволити собі непрофесіоналізм, бо за нього ніхто не відповідає.

Відсутність відповідальності = відсутність думки.

 

3. Чиновники не залучають ринок, бо бояться експертів

У Кабміні досі працює совкова логіка: “Ми самі знаємо, як треба. Експерти тільки заважатимуть.”

У результаті постанова про страхування була підготовлена без страхового ринку. Без андерайтерів, актуаріїв, перестрахувальників, брокерів.

 

Тому й вийшло те, що вийшло.

 

4. Освітній рівень не дорівнює компетентності

Це просто говорити про компетенцію у питаннях страхування чиновників усіх рангів, через руки яких шляхом узгодження пройшов цей документ, аж до прем’єр-міністра, яка закінчила КНЕУ, де ще читалася дисципліна «Страхування і ризик-менеджмент». Зараз у цьому ВНЗ ця дисципліна читається лише для фахівців страхового ринку.

 

Але дисципліна це не професія. Страхування — це досвід, а не предмет університетської програми 20-річної давнини.

 

Коли державу керують “теоретики”, документи перетворюються на мікс із декларацій та помилок.

 

1. Альтернатива — класична модель ДПП

 

Використання світового досвіду, наприклад, War Damage Corporation [1] та європейські моделі [2, 3], як ідеального рішення:

 

1. Ключовий елемент: Держава створює механізм державного перестрахування або фонд останньої інстанції (наприклад, на базі ЕКА).

 

1. Розподіл ролей:

• Приватний ринок: Андерайтинг, оцінка ризиків, оформлення договорів, утримання ризику в межах власної капіталізації.
• Держава/ЕКА: Прийняття на себе частини ризику, що перевищує утримання ринку, акумулювання премії за перестрахування.

 

1. Економічна доцільність: Компенсація (субсидія) підприємцю прив’язується до зони ризику (чим ближче до бойових дій, тим вища компенсація), що стимулює більш точний андерайтинг з боку страховиків.

 

Пропонований варіант урядом це анти-модель ДПП, що викривляє ринок.

 

1. Прямий корупційний ризик: документ стимулює завищення тарифів

 

У тексті чорним по білому: компенсація премії здійснюється від “фактично встановленого страхового тарифу”.

 

Але:

• немає контролю;
• немає меж тарифів;
• немає актуарної моделі;
• немає перевірки відповідності ринку.

 

Це відкриває шлях до:

• змови “страховик + страхувальник”;
• штучного завищення тарифу;
• викачування бюджетних коштів;
• появи псевдострахування.

 

Постанова №1541 фактично створює нелегальну ренту для окремих учасників ринку. Страховики отримують премію за продукт, за який не несуть ризику, а держава компенсує частину штучно встановленого тарифу, не маючи механізму контролю його обґрунтованості. Це не страхування — це фінансова схема, закладена всередині нормативного акту, яка стимулює завищення премій та витісняє чесну конкуренцію.

 

1. Висновок: Постанову №1541 потрібно не “доопрацьовувати”, а переписувати

 

Документ:

• не містить страхового механізму;
• не враховує ринок;
• не відповідає міжнародній практиці;
• викривляє модель ДПП;
• створює корупційні ризики;
• не може працювати технічно;
• вводить бізнес в оману.

 

Його не можна “підлатати”. Його потрібно створити заново, разом із:

• страховим ринком,
• актуаріями,
• експертами ризик-менеджменту,
• перестрахувальниками,
• міжнародними партнерами.

 

Бо інакше Україна отримає черговий документ, який красивий на словах — і абсолютно порожній за змістом.

 

 

Ібрагім Габідулін,

військовий експерт,

фахівець з питань застосування Повітряних сил,

полковник у запасі

 

 

Джерела:

1. Goldin, Abe J. “War Damage Insurance.” Journal of the American Association of University Teachers of Insurance, vol. 10, no. 1, 1943, pp. 69–75. JSTOR, https://doi.org/10.2307/250009. Accessed 15 Oct. 2023.
2. Ібрагім Габідулін. СТРАХУВАННЯ ВОЄННИХ РИЗИКІВ: СВІТОВИЙ ДОСВІД ТА УКРАЇНА. https://opk.com.ua/%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B0%D1%85%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F-%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D1%85-%D1%80%D0%B8%D0%B7%D0%B8%D0%BA%D1%96%D0%B2-%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B8/
3. Ібрагім Габідулін. Воєнне страхування як ключ до інвестицій у ВПК України. https://cacds.org.ua/%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%BD%D0%BD%D0%B5-%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B0%D1%85%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F-%D1%8F%D0%BA-%D0%BA%D0%BB%D1%8E%D1%87-%D0%B4%D0%BE-%D1%96%D0%BD%D0%B2%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B8/