Докорінна трансформація «Укроборонпрому» після зміни влади в 2019 році розглядалася ключовою складовою успіху загальної оборонно-промислової реформи – її головними цілями визначалися створення умов для розвитку передових вітчизняних оборонних технологій та налагодження масштабного військово-технічного співробітництва (ВТС) з країнами Заходу. До того ж, одним із ключових маркерів успіху реформи називалося розгортання державно-приватного партнерства. Для реалізації реформи новий глава держави В. Зеленський у лютому 2020 року видав указ №59/20, який передбачав реформування системи управління ОПК та створення системи розвитку технологій – через Агентство оборонних технологій. У 2020  році з’явилося Міністерство з питань стратегічних галузей промисловості України (Мінстратегпром) та віцепрем’єр — «промисловий» (профільний) міністр, тобто головна особа в уряді, що відповідала за оборонну промисловість. Зміни мали зробити військово-промислову політику (ВПП) більш ефективною, а центр ухвалення рішень переносився в уряд, щоб нове міністерство реалізовувало виключно регуляторні функції, без втручання у господарську діяльність підприємств. Станом на квітень 2024 року реформа державного сектору ОПК, передусім діючих підприємств «Укроборонпрому» не завершена, що створює відчутні загрози розвитку проєктів ВТС з західними оборонними компаніями (ЗОК). Таким чином, указ Президента №59/20 залишається нереалізованим.

Окреслимо позиції АТ «Укроборонпром» у площині реформування. Закон про корпоратизацію «Укроборонпрому» був ухвалений ще у липні 2021 року. Тоді передбачалося, що 66 підприємств стануть основою для створення кількох спеціалізованих субхолдингів: бронетехніка, авіаремонт, високоточне озброєння та боєприпаси, радарні системи та морські системи. Але реформу штучно затягували (це було вигідно керівництву держконцерну, а впливові політики нівелювали наміри Мінстратпрому). Із широкомасштабним вторгненням РФ вона практично зупинилася. До реформи так і не були залучені приватні оборонні підприємства, установи і організації промисловості та науки, які в останні роки перед глобальною війною виконували більше половини обсягів державного оборонного замовлення. Новий етап розпочався у березні 2023 року, коли держконцерн «Укроборонпром» було реорганізовано у акціонерне товариство «Українська оборонна промисловість». Водночас до сьогодні можна констатувати наявність структурних проблем всередині держсектору ОПК, ядро якого складають підприємства «Укроборонпрому».

Перше. Найбільш проблематичним можна вважати наявність у великого об’єднання оборонних підприємств одноосібного органу управління – генерального директора (при цьому вибір кандидатури відбувся поза конкурсу – призначенням за рішенням глави Мінстратпрому; наявна Наглядова рада фактично існує формально – за деякими повідомленнями, представники НР відмовилися зустрічатися навіть з представниками керівного складу УОП, за таких умов важко уявити їх обізнаність у роботі та компетенціях кількох десятків заводів).

Наявність одноосібного органу управління не відповідає ключовому критерію управління ЗОК, які орієнтуються на корпоративне управління та зазвичай мають Раду директорів. Тобто, Україна у цій площині управління ОПК залишила радянський підхід, декларуючи при цьому опанування стандартів НАТО та ЄС. До того ж наявність Ради директорів має суто практичне значення – убезпечити від прийняття невірних рішень, а ще більше – від прийняття заангажованих рішень. Адже одна особа – керівник цілком ймовірно може потрапити під вплив чиновника або політика, що під час війни може бути вкрай небезпечним.

Оскільки європейською практикою є дворівнева або навіть трирівнева система управління об’єднаннями підприємств, варто також модернізувати підходи до управління в державному секторі ОПК України.

Друге. Потребує трансформації і структура «концерну», бо АТ поки є тільки назвою без наповнення. Варто згадати, що концепцію трансформації було відпрацьовано ще у 2021 році (частково допрацьовано до рівня документу вже під час війни, в 2022 – 2023 рр., включно з проведенням аудиту виробництва та модернізації основних фондів) на прикладі холдингу «Радарні системи», до якого мало увійти близько двох десятків профільних підприємств. І хоча в 2024 році продовжується перетворення підприємств на акціонерні товариства (12 квітня 2024 р. сьомим підприємством стало ДП «Антонов»), формат управління об’єднаннями не є дзеркальним західному підходу. Зокрема, обрано мало зрозуміло форму науково-виробничих об’єднань «комітет». А управління шляхом щотижневих нарад навряд чи може нагадувати корпоративне управління західного зразку. При цьому кожен з вже шести холдингів має сформувати власні наглядові ради, однак за умов існування й наглядової ради АТ «Укроборонпром» можуть виникнути ситуації, коли погляди наглядових рад АТ та холдингів будуть суперечити одне одному. Але при цьому вартий уваги нюанс: якщо холдинги ведуть підприємницьку діяльність і можуть утримувати наглядову раду, то наглядова рада АТ «Укроборонпром» (який не веде підприємницької діяльності), стає просто штучною надбудовою.

При цьому непрозорим й замало аргументованим стає створення постійно діючих представництв АТ «Укроборонпром» у Вашингтоні (вже сформоване у складі п’яти осіб), Берліні та Варшаві – на тлі того, холдинги та підприємства здатні та мають усі компетенції щодо створення прямих конструкторських і промислових зв’язків та навряд чи потребують посередників, які, скоріше за усе, не володітимуть знаннями, інформацією та й повноваженнями щодо реалізації спільних проєктів. То ж, фактично роль АТ «Укроборонпром» як керуючого центра штучно підсилюється, але при цьому заважає розвитку галузевих профільних зв’язків, оскільки на відміну від профільного міністерства, АТ «Укроборонпром» прямо втручається та керує господарською діяльністю підприємств. У підсумку АТ «Укроборонпром» стає штучним інструментом втручання Мінстратпрома у господарською діяльністю підприємств та їх об’єднань —  холдингів.

На жаль, такий стан справ гальмує просування двосторонніх проєктів, особливо заважає наповненню практичним змістом спільних підприємств (СП), а слугує лише способом для «пі-ару». В результаті, хоча офіційно заявлено наявність п’яти СП, реально жодного проєкту в стані активної реалізації немає.

Рекомендації для Міноборони.

Перша. Саме Міноборони України має взяти на себе керівництво ВТС у частині визначення пріоритетів, рухаючись у напрямку уніфікації та просування (де це можливо) інтересів українських виробників.

Щоб розкрити цю позицію, наведемо приклад. В умовах перших двох років широкомасштабної війни, коли Україні була корисна «будь-яка» зброя від партнерів, було проголошено низку проєктів, зміст яких є щонайменше сумнівним. Наприклад, щодо СП та його проєктів з німецьким виробником зброї Rheinmetall було заявлено, що першим проєктом стане спільне виробництво далеко не нового БТР Fuchs, тоді як саме міноборони Німеччини близьке до планів закупити 800-1000 БТР Patria замість 900 одиниць Fuchs Evo від Rheinmetall. Але проблема навіть не в нав’язуванні застарілої технології, а у виборі пріоритетів. Зокрема, якщо брати категорію «Бойові броньовані машини», то два українських виробника ТОВ «Українська бронетехніка» та ПрАТ «Практика» (це за опитуванням їх самих та профільних фахівців) повністю забезпечать потребу Сил оборони України (СОУ). Разом з тим один із ключових пріоритетів переозброєння (ППО-ПРО з відповідними боєприпасами, дрони, боєприпаси та РЕБ) саме виробництво засобів ППО з Rheinmetall мало б стати першочерговим завданням, можливо, разом з паралельним налагодженням спільного виробництва боєприпасів (тут не зайвим буде згадати, що той самий Rheinmetall у грудні 2023 року підписав контракт з Угорщиною на концептуальну розробку нової системи протиповітряної оборони на 30 млн євро – він передбачає створення модифікації баштової системи протиповітряної оборони Skyranger 30 для інтеграції у БМП Lynx. – саме такі спільні проєкти потрібні Україні в першу чергу).

Друга. Саме Міноборони України як головний державний замовник та ключове державне відомство з визначення військово-промислової політики має отримати перший голос у питанні вибору виконавця замовлення.

Тому що саме військове відомство має повний розклад щодо своїх наявних та ймовірних замовлень на майбутнє, а здійснюючи контроль за виконанням замовлення, здатне мати реальні оцінки щодо виробників. На жаль, Українська держава в цілому, на відміну від країн Заходу, робить чіткий розподіл між державними та приватними виробниками, та часто штучно лобіює саме державні, попри той факт, що вже до широкомасштабної війни приватні підприємства виконували близько 65% замовлень. То того ж під час широкомасштабної війни приватні підприємства додатково виконують численні замовлення волонтерських організації, які за деякою номенклатурою (наприклад, БАК) досягають 50% їх обсягів випуску.

Третя, що взаємопов’язана з другою. Саме Міноборони України в рамках довготривалого планування потреб має здійснювати кроки (спільно з іншими, суміжними міністерствами, зокрема Мінстратегпромом та Мінекономіки) щодо розвитку озброєнь.

Як відомо, держава не може напряму здійснювати фінансування підготовки виробництв приватних оборонних підприємств (хоча в Мінекономіки в 2023 році стверджували, що проблему розв’язали шляхом лізингу обладнання, однак на рівні підприємств про втілені рішення чути не доводилося). Водночас ще з моменту появи в КМУ підприємства ДП «Український центр «Безпека» (уповноважено забезпечувати підготовку нових виробництв ОВТ шляхом закупівлі і постачання різноманітного обладнання) це питання розглядалося та й було знайдено просте рішення – створення нового державного проєкту із залученням як державних, так і приватних підприємств у якості підрядників. Така ж норма може застосовуватися при спільних проєктах ВТС. Здається, що саме Міноборони мало б формулювати ідеологію таких нових продуктів. На жаль, робота Акселератора Міноборони не надала ефекту, на який очікували – можливо, внаслідок невдалого підбору менеджерів робота цього підрозділу звелася виключно до розгляду продукції, що вже створила та пропонує промисловість. Тоді як Акселератор Міноборони міг би та мав би займатися передусім новою продукцією.

Звернемося до прикладів. В 2017 році УОП продемонстрував БАК «Горлиця» (розробник – ДП «Антонов»), однак не спромігся зробити саме багаторазовий розвідувально-ударний комплекс внаслідок відсутності координатора від замовника (при тому, що в межах самого УОП на ДержККБ «Луч» вже існував комплекс керованого ракетного озброєння «Бар’єр», для вертольоту він отримав назву 524Р). Вже під час широкомасштабної війни УОП допрацював БАК до рівня дрона-камікадзе («Лютий»). Тобто, самостійно промисловість відчуває значні складнощі у координації створення нової продукції навіть в межах державного сектору (йдеться про продукцію, де мають працювати консорціуми або інтегратором виступає одне «головне» підприємство, як у проєктах ДержККБ «Луч»).

Отже, за умов поліпшення довгострокового планування Міноборони та завершення реформи державного сектора ОПК була б отримана принципово нова опція у створенні нових ОВТ – як в межах взаємодії державних і приватних підприємств, так і в межах ВТС. Останнє має особливу вагу для технологічного розвитку армії, і немає сумніву, що саме Міноборони має очолити цей процес. Потенціальні проєкти такого спрямування в умовах західних реалій вдаються промисловості самостійно – завдяки ризикованим інвестиціям. Скажімо, естонська приватна фірма Milrem Robotics спромоглася спільно з європейським   MBDA створити на базі своєї НРК-платформи THeMIS ударний ракетний комплекс а нині компанія веде розробку більш потужного наземного дрона, фактично робо-танка Type-X RCV. Однак в умовах України такий проєкт можливий за умов координації та державних інвестицій – передусім шляхом утворення нових виробничих потужностей (якщо казати про НРК, то усі роботизовані наземні комплекси створені приватними компаніями, тоді як згаданий комплекс озброєнь з ракетами РК-2В від ДержККБ «Луч» є універсальним). В Україні також чимало успішних історій створення консорціумів «знизу» — самими підприємствами. Однак це відбувалося за умов наявності зовнішнього контракту, як, наприклад, при модернізації системи ППО Ефіопії, коли швидко відбулося об’єднання групи державних та приватних підприємств.

Четверта. В рамках посилення ролі Міноборони в процесі удосконалення ВПП логічним стає повернення ремонтних заводів військовому відомству.

В ході широкомасштабної війни утворився «розрив» ремонтних робіт щодо ОВТ СОУ. Зокрема, перші дві стадії – оглядовий (фактично обслуговування) та «малий» (заміна блоків, вузлів), — проводиться в межах СОУ. Тоді як третя й четверта – середній і капітальний, — підприємствами УОП. За умов їх неповної реформованості створюються додаткові ризики у частині опанування ремонту ОВТ західного виробництва. Повернення ремонтних заводів військовому відомству не завадить переходу до більш ґрунтовних робіт (модернізації чи спільного виробництва з ЗОК), оскільки й так передбачено, що виробництвом займатимуться підприємства – державні з УОП або приватні, визначені Міноборони. Скажімо, запасні частини та вузли для заміни при відновленні гаубиць М777 виробляє одне з успішних підприємств УОП у Миколаєві.

П’ята. Як головне міністерство у формуванні ідеології ВПП Міноборони має підвищити роль у створенні (удосконаленні) політики інвестицій.

Ця позиція набуває особливого значення за умов, що Мінстратегпром не розробив документу з політики інвестицій. Якщо Міноборони визначає пріоритети розробок та виробництва озброєнь, відіграє визначальну роль у питанні вибору виконавця для виробництва нових ОВТ, то логічним було б і формування політики інвестицій – тобто вплив на вибір іноземними інвесторами підприємств для розвитку нових промислових компетенцій. Шляхом постачання сучасних високоточних верстатів та іншого обладнання. Вплив Міноборони може реалізовуватися наданням від імені держави митних та інших пільг, запровадження спрощеного режиму отримання земельних ділянок під виробництва чи безпосередньо виробничих приміщень.

Шоста. Міноборони в рамках реалізації свої компетенцій щодо координації розробками та виробництвом нових ОВТ мало б призначити уповноважених, що мало б на меті призвести до уніфікації ОВТ шляхом формування вимог до них.

В Україні під час широкомасштабної війни було запущено три програми ОВТ: ракетну, дронову та боєприпасну; пізніше до неї де-факто додалася програма розробок та виробництва засобів РЕБ). Водночас не визначено, хто саме їх координує та хто є відповідальним за реалізацію (у Рефлексіях вже вказувалося, що інколи до однієї програми дотичні одразу кілька міністерств і відомств). Між іншим, внаслідок такої ситуації значно розпорошуються кошти та гальмується досягнення важливих цілей. Наприклад, СОУ мають понад 60 типів БАК, при цьому аналоги «Ланцету» та «Шахеду» лише тільки почали свої місії на війні. А при цьому логічним було також переходити, в тому числі, в рамках ВТС, до створення зброї на нових фізичних принципах, зокрема використання електромагнітних, лазерних та мікрохвильових технологій.

Підготовлено Центром досліджень армії, конверсії та роззброєння для Міноборони України 

в рамках непублічної комунікації у квітні 2024 року

На переконання редакції «ОПК», актуальність навіть збільшилася наприкінці 2024 року