Після російського вторгнення в Україну Франція, керуючись засадами євроатлантичної солідарності, взяла участь у «розвідувальній війні» з Кремлем і оголосила персонами нон ґрата 41 співробітника дипломатичних представництв та консульських установ РФ^[1] (у відповідь з Москви були видворені 34 французьких дипломати). Така акція значною мірою обезкровила легальні резидентури Служби зовнішньої розвідки (далі – СЗР) та Головного управління Генерального штабу Збройних сил РФ (далі – ГРУ), однак суттєво не послабила позиції Кремля у Франції, які протягом десятиліть створювались за допомогою спеціальних служб^[2].

На думку польського експерта Адама Явора^[3] з інформаційно-аналітичного веб-порталу «Infosecurity24.pl», російські впливи у цій країні не слід розглядати лише через призму фінансової підтримки партії Марін Ле Пен або хабар, переданий кримінальним бізнесменом Іскандером Махмудовим Александру Беналлі, колишньому раднику президента Еммануеля Макрона. Насправді, це вміло реалізована протягом усього часу існування П’ятої Республіки^[4] та ефективна політика «м’якої сили».

Головна мета такої політики – захист інтересів РФ у Франції, просування економічного співробітництва та сприяння фрагментації Євросоюзу, особливо у сфері санкційної політики. Важливим елементом здійснення цих планів є ділові зв’язки, які Росія намагається використовувати для послаблення єдності ЄС та скасування санкцій. Одним із аргументів, що використовує Москва, є те, що Німеччина заробляє великі гроші в РФ, тому французький бізнес може також це робити. Однак згадані країни мають різні, але потенційно взаємодоповнюючі підходи щодо Росії. Париж більше цікавить питання безпеки, а Берлін – сфери бізнесу та енергетики.

Російська стратегія у Франції базується на «м’якому проникненні» у політичні, культурні, академічні та різні неурядові організації, тому наративи Кремля адаптуються до кожної політичної течії:

• для лівих сил: сучасному світу необхідний «маятник» – від американської гегемонії до капіталістичного імперіалізму;
• для центристів: створення на європейському континенті «архітектури довіри та безпеки» на основі Франції, Німеччини та Росії;
• для правих сил: потрібен сильний і впливовий державний діяч; європейські суспільства та національні держави руйнуються, і було б добре повернутися до певних християнських витоків нашої цивілізації, цінності якої відстоює Москва.

Такі наративи подаються як спроба мислити самостійно, на противагу американській пропаганді. Вплив США у Франції вважають занадто потужним і навіть «хижацьким», тоді як російські погляди повинні бути «визвольними», особливо для тієї частини французьких інтелектуалів, які не виносять політкоректного конформізму. У російських наративах наголос робиться насамперед на національному суверенітеті. Щоб протидіяти євроінтеграційним тенденціям, вони критикують німецько-французький альянс, попереджають про міграційні загрози і нарікають на серйозний негативний вплив економічних санкцій проти РФ для Франції. Росіяни охоче спонсорують різні екстремістські формування, метою яких є поляризація політичного життя, а також здійснюють вплив на центристські угруповання.

Слабка ланка Європи

Для багатьох політичних кіл Франції поліпшення двосторонніх відносин з Росією є дипломатичним, військовим і політичним пріоритетом. Підґрунтя для цих тенденцій дуже неоднорідне. Правиця, яку представляють М. Ле Пен чи Ерік Земмур^[5], поділяє із сучасною РФ культ сили, жорстку вертикаль влади, недовіру до ісламу та захоплення російським президентом. Французькі традиціоналісти вважають, що Володимир Путін є міжнародним лідером, який протистоїть лівому лібералізму. Для адміністрації Е. Макрона значення мають передусім економічні інтереси в Росії, де присутні майже 500 французьких компаній^[6] (Франція є першим приватним роботодавцем, на якого працює близько 160 тисяч осіб). Єдиною сферою протиріч між Москвою та Парижем є Африка, де протягом останніх років посилюється російський вплив.

З іншого боку, французьке суспільство не відчуває екзистенційної загрози з боку РФ. Його більше лякають ісламські терористи^[7], ніж російська армія в Україні. Крім того, Франція не занадто залежна в енергетичному плані від Росії, отримуючи звідти лише 17 % газу.

Як результат, за словами Ніколя Еніна, автора книги «Російська Франція: розслідування мережі Путіна», спецслужби РФ вважали цю країну «найслабшою ланкою в Європі», а кількість російських шпигунів тут була, як за часів «холодної війни». Цьому сприяв і дисонанс між проросійськими центрами впливу та здатністю французького уряду реагувати на них. Як стверджував колишній співробітник СЗР Сергій Жирнов, «французи залишаються трохи наївними щодо рівня шпигунства з боку Росії», особливо, коли розвідувальні служби Франції зосередилися на антитерористичній діяльності та потребували російської інформації про Сирію та чеченську діаспору на своїй території.

Росіяни вміло використовують антисистемний дискурс і голлістські кліше, апелюючи до часів виходу Франції з об’єднаного командування НАТО^[8], саме тому такі меседжі знаходять позитивний відгук як у крайні правих, так і в ультралівих політичних сил. Контент, який надається російськими ЗМІ, як-от телеканалом «Russia Today»^[9], був дуже популярним, особливо за попереднього терміну президентства Е. Макрона, під час серйозних криз (протести «жовтих жилетів», криза системи охорони здоров’я) чи зараз – війни в Україні.

Своєрідним чином намагаються захищати Росію французькі наукові авторитети, прикладом яких (точніше, прикладом класичного агента впливу) є колишня депутат Європарламенту, професор Еллен Карер д’Анкос (уроджена Зурабішвілі^[10]). Вона пропагує думку, що після розпаду СРСР Росію не поважали, і Захід ставився до неї зневажливо. Це і визначило зовнішню політику В. Путіна, а його дії в Україні є наслідком такого ставлення.

Дивлячись на Росію

Починаючи з епохи Просвітництва (друга половина XVII-XVIII століття), Росію та Францію традиційно пов’язували історичні та культурні відносини, а також шлюбні зв’язки між аристократичними сім’ями. Париж завжди був притулком для росіян різноманітних поглядів, незалежно від влади в їхній країні. Століттями багато французів цінували російську музику, літературу та мистецтво, поділяючи спільні ідеї за межами політики та бізнесу, що можна було б назвати проявом «культурного русофільства». Такий підхід франко-російської спільноти сьогодні пов’язаний теж з несприйняттям впливу США в Європі, що полегшує контакти між представниками двох народів.

Російські операції впливу у Франції мають давні традиції. Ще наприкінці ХІХ століття глава Закордонної агентури Департаменту поліції (фактично, резидент) у Парижі Петро Рачковський і комерційний агент міністерства фінансів Росії Артур Рафалович підкупали журналістів, які на їхнє замовлення писали і розміщували у місцевій пресі позитивні статті про внутрішнє та економічне становище Росії, про царську родину. Це мало зацікавити французькі економічні та політичні кола Росією як країною, куди варто інвестувати і якій вигідно надавати кредити. П. Рачковський через агентів впливу створив «Союз спасения российского отечества» (прообраз сучасних неурядових організацій), який формував позитивне ставлення до Росії у французькому суспільстві^[11].

Росіяни діють «м’яко»

Сучасна російська стратегія впливу є ефективнішою за інструменти пропаганди, які використовував Радянський Союз за часів «холодної війни». Вона не покладається на вплив державних органів, а акцентує увагу на діяльності нібито незалежних структур, які «м’яко» проникають у різні політичні, культурні, академічні та неурядові організації. Політика реалізації кремлівського впливу у Франції була зосереджена на створенні низки установ, в які інвестовано значні кошти, і якими керують особи, пов’язані з адміністрацією В. Путіна та спецслужбами. Наприклад:

• Інститут демократії та співробітництва (далі – ІДС)^[12], який займається політичним лобіюванням, просуванням національних інтересів РФ і співпрацює з мережею консервативних експертів. З 2015 р. ІДС має консультативний статус при Економічній і соціальній раді ООН. ІДС очолює колишня заступник голови Комітету з міжнародних справ Державної думи РФ Наталія Нарочницька^[13]. Джерела фінансування ІДС офіційно не розголошуються. За деякими даними, він отримує гранти президента РФ через «Фонд вивчення історичної перспективи», на чолі з тією ж Н. Нарочницькою.
• Асоціація «Франко-російський діалог», діяльність якої націлена, згідно зі статутними положеннями, «на поглиблення стратегічних відносин і привілейованого партнерства між Францією та Росією шляхом заохочення ефективного діалогу як на офіційному рівні, так і у ділових колах і громадських організаціях». Почесний президент – Володимир Якунін, кадровий співробітник ПГУ (зовнішня розвідка) КДБ СРСР, колишній керівник холдингу «Российские железные дороги» та близький соратник В. Путіна. Співпрезидент від РФ – Сергій Катасонов, колишній депутат Державної думи від ЛДПР (партія Володимира Жириновського). З французького боку співпрезидентом є Тьєррі Маріані^[14], депутат Європейського парламенту від ультраправої консервативної партії «Національне об’єднання». Віце-президент – Володимир Бушуєв, відставний полковник прикордонних військ КДБ СРСР. Серед активних діячів Асоціації – Бернар Лозе, колишній директор російської нафтової компанії «ЮКОС», який має власний бізнес в РФ. Членами та партнерами організації також є провідні французькі компанії, включно з «Total», «Alstom», «Bouygues», «Airbus», «Safran», «Sanofi», «Renault» та «Engie».
• Франко-російська торгово-промислова палата (далі – ФРТПП) займається розвитком ділових зв’язків між двома країнами. Президент – Еммануель Кіде, партнер з питань аудиту французького бізнес-центру «EY CIS» у Москві, співзасновник франкомовної газети у Росії «Le Courrier de Russie» і благодійного фонду «Samusocial Moskva». У 2015 р. отримав медаль МЗС РФ «За міжнародне співробітництво»^[15]. При ФРТПП дії Аналітичний центр «Обсерво», роботою якого керує Арно Дюб’єн^[16], фахівець з питань економічної розвідки, член Міжнародного дискусійного клубу «Валдай» (його засідання проходять за участю В. Путіна).
• Російсько-французький форум громадських об’єднань «Тріанонський діалог», заснований у травні 2017 р. президентом РФ В. Путіним і президентом Франції Е. Макроном. Його метою заявлено сприяння розвитку діалогу між двома країнами на всіх рівнях. Співголови цієї структури: ректор Московського державного інституту міжнародних відносин (далі – МДІМВ) Анатолій Торкунов і колишній посол Франції в Росії П’єр Морель. З російського боку до складу Координаційної ради входять особи, тісно пов’язані з В. Путіним (зокрема, згаданий вище В. Якунін, олігархи Геннадій Тимченко^[17] і Володимир Потанін^[18]). Фінансування діяльності Форуму забезпечується російською та французькою сторонами в рівних частках як за рахунок бюджетних, так і приватних коштів.

Проникнення через православ’я

Російська православна діаспора у Франції є надзвичайно важливим елементом у реалізації інтересів РФ. Незважаючи на певні розбіжності, політику  В. Путіна підтримує більшість, і лише близько 10-15 % діаспорян представляє іншу думку. Остання група значною мірою фінансується олігархами, котрі залишили Росію внаслідок конфлікту з В. Путіним, і проти яких висунуті серйозні кримінальні звинувачення, як у випадку із Сергієм Пугачовим^[19] (колись відомий як «банкір Путіна», звинувачений у розкраданні кредитів «Межпромбанку»).

У Франції діє низка громадських організацій, що представляють інтереси РФ. Серед них на особливу увагу заслуговує Координаційна рада Форуму росіян у Франції, яка є відділенням Міжнародної ради російських співвітчизників^[20], створеної на базі організації «Русский мир» і підтримуваної Московським патріархатом. Рада створена у 2002 р., до її складу входять організації, які пропагують російську мову і культуру, професійні та бізнес-асоціації, побратимські партнерства між містами і регіонами тощо.

Особливим досягненням російської політики у Франції є підпорядкування її впливу нащадків білої еміграції. Навіть один із найвідоміших знавців методів роботи радянських спецслужб та формування ними зарубіжної агентури впливу Володимир Волков^[21] свого часу публічно заявив про підтримку політики В. Путіна. Низка відомих аристократичних родин (Юр’євські, Шереметєви, Трубецькі, Оболенські та інші) підтримують нинішню політику Кремля. Це стало очевидним вже під час подій Євромайдану у 2014 р., коли князь Дмитро Шаховський з дружиною започаткували своєрідну платформу під назвою «Російський міст» і виступили із закликом до лідерів Європи солідаризуватися з РФ та підтримати сепаратистів на Донбасі. Відкритого листа підписали понад 120 нащадків російської аристократії.

Виняткову активність у Франції проявляє Російська православна церква (далі – РПЦ), яка тісно пов’язана не лише з Кремлем, але й з його спеціальними службами. Зримим символом такої ролі є Свято-Троїцький собор, найбільший і найважливіший елемент Російського духовно-культурного православного центру (далі – РДКПЦ) площею у майже 4000 квадратних метрів. Центр розташований поблизу Ейфелевої вежі та МЗС^[22]. Неподалік також знаходяться Верховна рада судової системи і Національний палац республіки, де розміщений відділ президентської пошти та приватні апартаменти радників президента^[23]. Керівник РДКПЦ – Леонід Кадишев^[24] за посадою є радником-посланником з питань культури посольства РФ. Згаданий вище Н. Енен припускає, що центр може бути додатковим осередком російської розвідки та використовуватися, зокрема, як пропагандистське знаряддя «м’якої сили».

Значним сегментом російської присутності та впливу у Франції є православні благодійні фонди, якими керують російські олігархи, пов’язані з російськими спецслужбами. Ці фонди отримують постійну фінансову підтримку від РФ. До таких відносяться:

• Фонд святого апостола Андрія Первозванного очолює В. Якунін та його дружина Наталія. Директор Фонду – згаданий вище В. Бушуєв. До складу Опікунської ради входять:

Сергій Іванов, колишній офіцер ПГУ КДБ, міністр оборони РФ (2001-2007), глава Адміністрації президента РФ (2011-2016);

Віктор Черкесов, колишній офіцер КДБ, 1-й заступник Директора ФСБ (1998-2000), Директор Федеральної служби контролю за обігом наркотиків (2003-2008);

Георгій Полтавченко, колишній офіцер КДБ, губернатор Санкт-Петербурга (2011-2018);

Володимир Кожин, керуючий справами президента РФ та помічник президента РФ у справах військово-технічного співробітництва (2000-2018).

• Благодійний фонд святителя Василія Великого, створений у 2007 р. Костянтином Малофєєвим, російським медіа-магнатом, соратником В. Путіна та засновником прокремлівського телеканалу новин «Царьград TВ». Він тісно пов’язаний із Російським інститутом стратегічних досліджень, який очолює колишній Директор СЗР Михайло Фрадков. Річний бюджет фонду становить 40 млн доларів, а до складу його установчого комітету входить член Ради безпеки РФ Ігор Щоголєв^[25]. У 1988-1993 рр. він працював в агентстві «ТАСС», а у 1993-1997 рр. був кореспондентом «ИТАР-ТАСС» у Парижі. Генеральний директор фонду – князь Зураб Чавчавадзе, віце-президент інвестиційного фонду «Marshall Capital», що належить К. Малофєєву, відома та впливова особа в російських монархічних колах. Також із фондом пов’язані граф Сергій де Пален^[26] (якого називають довіреною особою В. Путіна у Швейцарії) і князь Олександр Трубецькой. За словами Кетрін Белтон, колишньої кореспондентки «Financial Times» у Москві та авторки книги «Люди Путіна: як КДБ повернув собі Росію, а потім взявся за Захід», згадані діячі фонду були залучені до співробітництва з російською розвідкою і становили частину агентурної мережі, створеної резидентурою СЗР (зокрема, І. Щоголєвим). За версією французького телеканалу «Canal+», у 2014-2015 рр. фонд фінансував партії Жана-Марі Ле Пена та М. Ле Пен.

 

Союз із Росією

Для французької політичної думки ідея франко-російського союзу не стороння. Серед її шанувальників особливо відомі геополітик Анрі де Гроссувр та політолог Марк Руссе. На думку першого, щоб відновити міжнародні позиції Франції, як великої держави, потрібно прагнути до поліцентралізації світу. Для цього необхідний союз Франції, Німеччини та Росії. Енергетичні та природні ресурси РФ разом із її військовою потугою забезпечать баланс у конкуренції із США. А. де Гроссувр у 2003 р. став ініціатором створення Асоціації «Париж-Берлін-Москва»^[27]. Вона позиціонує себе не як політичний рух, а як геополітична мережа, діяльність якої полягає в об’єднанні усіх тих, кому близька ідеї, що країни Західної, Центральної та Східної Європи поділяють з Росією однакове бачення світу та спільні інтереси. Асоціація об’єднує державних діячів, дипломатів, науковців і промисловців, а представники інших європейських країн можуть бути частиною стратегічної мережі. До складу Міжнародного патронатного комітету цієї організації входять: почесний президент А. де Гроссувр, віце-президент «Rothschild Europe» і почесний консул РФ в Баден-Вюртемберзі Клаус Мангольд (Німеччина), професор факультету політичної теорії МДІМВ Олексій Кожем’яков (Росія).

Аналогічні погляди висловлює Марк Руссе^[28], на думку якого теж існує необхідність створення франко-німецького союзу, розширеного за рахунок РФ. Це дозволить створити нові реалії на глобальній геополітичній арені. У своїй книзі «Нова Європа: Париж-Берлін-Москва» він стверджує, що В. Путін – це російський Шарль де Голль і новий Петро І.

За словами Марлен Ларуель, експерта з російсько-французьких відносин з Університету Джорджа Вашингтона, російський вплив у Франції наразі можна розділити на три сегменти. Перший координується безпосередньо російськими державними органами і посольством РФ у Франції. Другий включає діяльність публічної дипломатії та різних нібито незалежних структур. Третій сегмент – РПЦ та об’єднання російської діаспори, які надзвичайно насичені особами, пов’язаними з кремлівськими спецслужбами.

Спокушені французькі еліти

Думка про те, що Франція та Росія мають багато спільних геополітичних інтересів, є голлістським баченням, згідно з яким Росія є частиною Європи. З іншого боку, таке бачення характеризується скептицизмом щодо США та трансатлантичних інституцій. Зважаючи на це, ідея «європейського суверенітету», що сприймається як федералістська Європа, заснована на осі Париж-Берлін, котра разом з Росією утворює нову архітектуру безпеки, є надзвичайно спокусливою для французької політичної еліти. Те, що в цьому проекті відсутнє місце для країн Центральної та Східної Європи, як суб’єктів геополітики, не має значення.

Кожна з попередніх збройних агресій В. Путіна викликала неоднозначну реакцію політичних кіл Франції. Вона проявлялася у чередуванні гарячої риторики та закликів до санкцій зі спробами послаблення критики. Ілюзії щодо характеру російського лідера та здатності Європи спілкуватися з ним змусили Е. Макрона співпрацювати з В. Путіним довше, ніж було виправдано. Його попередники, зокрема Ніколя Саркозі, були такої ж думки, вказуючи, що відсутність зближення з Росією штовхає її в обійми Китаю. Однак жоден із європейських лідерів так не «залицявся» до В. Путіна, як Е. Макрон, організовуючи для президента РФ  урочистий прийом у Версальському палаці, не дивлячись на окупацію Криму та  міжнародний скандал навколо спроби отруєння С. Скрипаля. У 2017 р. В. Путін і  Е. Макрон стали ініціаторами згаданого вище «Тріанонського діалогу», а  у 2019 р. президент Франції представив ідею налагодження стратегічного діалогу з Росією як необхідного кроку для створення «архітектури довіри та безпеки» на Європейському континенті. Е. Макрон регулярно спілкувався з В. Путіним після вторгнення в Україну 24 лютого 2022 р. в рамках зусиль (при чому, без відчутного успіху) щодо припинення вогню та початку переговорів між Києвом і Москвою. Крім того, французький лідер закликав не «принижувати» Росію, що стало причиною широкої міжнародної критики.

Позиція Е. Макрона у відносинах з Росією не повинна викликати подиву. Так, у лютому 2022 р., перед президентськими виборами у Франції на сайті Європейської ради з міжнародних відносин з’явилася декларація кандидатів щодо зовнішньої політики (зокрема, про вихід з об’єднаного командування НАТО та поставки зброї в Україну)^[29]. За результатами першого туру, понад 50 % голосів отримали ті, хто відповів на ці питання ствердно. Тому необхідно зважити, наскільки їхні погляди є автономними, чи вони – результат операцій російського впливу, які проводилися у Франції протягом багатьох років.

 

Паливода В.О.

центр зовнішньополітичних досліджень

Національного інституту стратегічних досліджень

 

 

[1] На території Франції розташовані: Посольство РФ та Постійне представництво РФ при ЮНЕСКО (обидва у Парижі); Генеральне консульство РФ та Постійне представництво при Раді Європи (обидва у Страсбурзі); Генеральне консульство РФ у Марселі.

[2] За висновками експертів, після видворення групи дипломатів та внесення Франції до урядового «Переліку іноземних держав і територій, які здійснюють стосовно Російської Федерації, російських юридичних і фізичних осіб недружні дії», спецслужби РФ мали отримати від Кремля карт-бланш на ведення більш агресивної розвідувальної діяльності щодо цієї країни.

[3] А. Явор, полковник запасу Агентства внутрішньої безпеки РП. Проходив службу на керівних посадах у підрозділах контррозвідки. Колишній експерт Європолу з російських питань.

[4] Період історії Франції з 1958 р. (прийняття нової конституції) по теперішній час.

[5] Е. Земмур – лідер партії «Реконкіста», заснованої у 2021 р. Вважається ультраправим політиком, але він сам називає себе голлістом та бонапартистом. Безуспішно брав участь у президентських та парламентських виборах у 2022 р.

[6] Частина таких французьких компаній, як «Renault», «Société generale», «Publicis», «Schneider Electric», «Sodexo» та «Thalès» вже продали свій бізнес. Проте, багато інших компаній, незважаючи на санкційну політику ЄС, вирішили не залишати Росію. Представники таких компаній, як «Auchan», «Danone», «Lactalis» та «Air liquide» заявили, що їхня місія полягає в тому, щоб працювати для місцевого населення. Вони наголосили, що мають зобов’язання перед своїми співробітниками, а їхній відхід з РФ ніяк не допоможе українцям.

[7] Жертвами нападів ісламістів у 1979-2019 рр. стали 317 осіб.

[8] У 1966 р. Франція вийшла з військової організації НАТО, залишаючись учасницею політичної структури. Такий крок був реалізацією політики президента Шарля де Голля щодо повернення країні статусу великої держави, що включало в себе вирішення колоніальних проблем, створення власної ядерної зброї, позбавлення залежності від США у військовому, економічному та фінансовому плані. Незважаючи на це, Франція брала активну участь у військовій операції НАТО проти Югославії у 1999 р. У 2009 р. країна повернулася до всіх структур НАТО.

[9] Пропагандистський телеканал іномовлення «Russia Today», заблокований на території ЄС через санкції, створив понад десяток копій своїх сайтів іншими мовами, щоб уникнути обмежень. Від лютого 2020 р. політичним коментатором французької редакціїї цього телеканалу працює Аллен Жюйе, колишній начальник Управління розвідки Головного управління зовнішньої безпеки. Канал  новин «Russia Today France» продовжує працювати, а доступ до його сайту можливий через VPN. Кремлівське інформаційне агентство «Sputnik News» у Франції з травня 2022 р. перебуває у процесі ліквідації, яка може тривати до 2024 р.

[10] Е. Зурабішвілі є відомим радянологом і пожиттєвим секретарем Французької академії. Вільно володіє російською мовою, неодноразово відвідувала Росію, де зустрічалася з В. Путіним. Іноземний член Російської академії наук, почесний член Російської академії мистецтв. Нагороджена орденами Дружби та Пошани,  Великою золотою медаллю ім. М. Ломоносова РАН. По материнській лінії серед предків Е. Зурабішвілі є представники відомих родів російської аристократії: графи Орлови, Паніни та Палени. Її рідний брат – Ніколя Зурабішвілі, французький композитор, колишній ректор Російської консерваторії ім. С. Рахманінова у Парижі. Її двоюрідна сестра – Саломе Зурабішвілі, президент Грузії.

[11] Див.: Агентура впливу як інструмент досягнення геополітичних цілей: ретроспективний аналіз // https://niss.gov.ua/news/statti/agentura-vplivu-yak-instrument-dosyagnennya-geopolitichnikh-ciley-retrospektivniy

[12] У жовтні 2007 р. на саміті Росія-ЄС у Португалії В. Путін повідомив про намір заснувати у Європі ІДС як відповідь на європейські організації, які контролюють дотримання прав людини у Росії. Організацію створено за аналогією з американською «Freedom House».

[13] Н. Нарочницька у 1982-1989 рр. працювала у Секретаріаті ООН у Нью-Йорку. Вона входить до складу керівних органів Фонду «Русский мир», «Фонду підтримки та захисту прав співвітчизників, які проживають за кордоном», Ради Імператорського православного палестинського товариства (Голова – колишній Директор Федеральної служби контррозвідки РФ Сергій Степашин) та Асоціації «Російське історичне товариство» (Голова – Директор СЗР РФ Сергій Наришкін). Син Н. Нарочницької – Олексій Коваленко-Нарочницький, донедавна був радником Постійного представництва РФ при ЮНЕСКО у Парижі.

[14] Т. Маріані відомий своїми проросійськими поглядами. Визнав окупацію Криму, виступає за скасування санкцій проти РФ. Одружений з росіянкою.

[15] Е. Кіде неодноразово виступав за взаємну відміну санкцій, введених у 2014 р. після окупації Криму.

[16] Випускник Французького національного інституту східних мов і цивілізацій та Паризького інституту політичних досліджень. У 1999-2006 рр. – експерт з питань Росії та СНД в Інституті міжнародних відносин і стратегії. Потім очолював кілька видань на пострадянському просторі (зокрема, російське видання журналу «Foreign Policy») та закриті інформаційні бюлетені «Ukraine Intelligence» та «Russia Intelligence». Працював консультантом Центру аналізу та прогнозування МЗС, а також кількох великих французьких промислових груп. Можливо, причетний до кадрового складу спецслужб Франції.

[17] За деякими даними, Г. Тимченко, як і В. Якунін, свого часу теж був офіцером ПГУ КДБ СРСР.

[18] В. Потанін у 1983-1990 рр. працював у міністерстві зовнішньої торгівлі. За деякими даними, у цей час був завербований органами КДБ СРСР.

[19] Друга дружина С. Пугачова – дочка британського історика та політика графа Миколи Толстого-Милославського, нащадка старовинного дворянського роду. Син С. Пугачова у 2009 р. став власником французької газети «France Soir», в рекламну кампанію якої ним було протягом року вкладено 20 млн євро. Однак, згодом газета визнана банкрутом.

[20] Рада об’єднує 137 організацій з 52 країн світу. Головою президії є Вадим Колісниченко, колишній народний депутат України від Партії регіонів. З 2014 р. проживає в окупованому Криму.

[21] В. Волков (1932-2005), французький письменник. У 1957-1962 рр. проходив військову службу в Алжирі у підрозділах контррозвідки та психологічної війни. Автор кількох книг, присвячених маніпуляціям в області інформації (зокрема, «Монтаж», «Дезінформація як знаряддя війни», «Дезінформація за допомогою зображень». На початку 2000-х рр. повернувся до свого слов’янського коріння, опублікувавши кілька текстів з російської історії та православ’я.

[22] За інформацією деяких ЗМІ, для вирішення проблеми придбання земельної ділянки у центрі Парижа, російською розвідкою була проведена операція «Собор». За цю ділянку Управління справами президента РФ заплатило 60 млн євро. Будівництво самого собору завершено у 2016 р., воно коштувало щонайменше 150 млн євро і повністю було профінансовано Росією. Культова споруда освячена патріархом Кирилом і має статус каплиці посольства РФ, тому на її територію розповсюджується дипломатичний імунітет.

[23] Таке розміщення дає зручну можливість для проведення оперативно-технічних заходів з негласного зняття інформації.

[24] Л. Кадишев загалом майже 20 років пропрацював на дипломатичних посадах у Франції. Ймовірно, причетний до агентурного апарату СЗР.

[25] Щоголєв І.О., 10.11.1965 р.н., уродженець м. Вінниця, УРСР. За деякими даними, колишній співробітник ПГУ КДБ СРСР. Помічник президента РФ (2012-2018 рр.), Повноважний представник президента РФ в Центральному федеральному окрузі (з 2018 р.).

[26] С. де Пален на початку 1990-х рр. був представником компанії «FIAT» у Франції, а потім у Росії. За своїми переконаннями – послідовний українофоб.

[27] А. де Гроссувр є автором книги «Париж-Берлін-Москва: шлях до незалежності та миру».

[28] Влітку 2014 р. активно виступав у західній пресі на захист російської версії про збиття літака  «Малайзійських авіаліній» підрозділом ЗСУ.

[29] З 10 кандидатів за вихід з об’єднаного командування НАТО висловилися 5 осіб, проти поставок зброї в Україну – теж 5 (зокрема, згадані вище ультраправі політики М. Ле Пен та Е. Земмур, колишня комуністка Наталі Арто, представник лівих сил Жан-Люк Меланшон, комуніст Фаб’єн Руссель).