США реалізують стратегію «холодної війни», яка зараз уже не принесе очікуваного результату — падіння путінського режиму. Про це заявив шотландський історик Ніл Фергюсон у своїй статті для Bloomberg.
Міністр оборони США Ештон Картер якось зауважив, що в коридорах влада розмовляє не мовою економіки чи політики, а мовою історії. У своїй нещодавній науковій статті Ніл Фергюсон підкріплював істинність цієї тези на прикладах терактів 11 вересня 2001 року та краху фондової біржі у 2008-му. Світові лідери завжди вдаються до історичних паралелей. Джордж Буш порівняв 9/11 із Перл-Харбором, а глава Федеральної резервної системи США Бен Бернанке на зорі кризи 2008 року побоювався повторення «великої депресії».
Які історичні аналогії приходять на думку зараз? Кореспондент The New York Times Девід Сенгер, у якого є найвищі джерела, пише, що адміністрація Байдена ще не визначилася, які уроки «посередницької» війни з СРСР в Афганістані варто застосувати до України. Поки що люди Байдена не бачать сенсу у повномасштабній таємній операції з передачі українцям озброєння через ЦРУ, як вони це робили в Афганістані — якщо Україна не програє традиційну війну. Але США продовжать постачати Україні ПЗРК, протитанкову зброю та дрони, щоб затягнути Росію у трясовину затяжного конфлікту, не провокуючи при цьому масштабнішого зіткнення з ядерним противником і не відрізаючи шляхи до можливої деескалації.
На одному з недавніх закритих заходів один із членів американської адміністрації сказав, що кінцева мета зараз лише одна — крах путінського режиму. Поки цього не станеться, Росія зазнаватиме остракізму з боку всіх світових держав. Для Китаю, який думав, що Росії все зійде з рук, це має стати уроком і сигналом для того, щоб переглянути основи партнерства з Росією. Для західної демократії все, що відбувається, — і зовсім зоряний час і шанс для консолідації.
Серед британських еліт, впевнений Фергюсон, існує приблизно такий самий консенсус: «Нехай це буде війна, яка виснажить Путіна». Цим багато в чому пояснюється небажання США сприяти переговорному процесу та укладання перемир’я між Москвою та Києвом, а також готовність Байдена публічно називати Путіна військовим злочинцем.
Він, пише Ніл Фергюсон, і сам погодився б з Френсісом Фукуямою, який нещодавно передбачив Росії неминучу поразку у війні. Те, що багато західних експертів роблять такі висновки, є логічним: Росія зазнала серйозних бойових втрат в Україні. Прокремлівська газета «Комсомольська правда» випадково опублікувала дані від російського Міністерства оборони про те, що кількість загиблих солдатів становила 9861 особа, а поранених — 16153 особи. Новину швидко видалили. Для порівняння, радянські втрати в Афганістані за всі 10 років склали 15000 убитими та 35000 пораненими.
З логістикою у росіян, зважаючи на все, великі проблеми: вони залишають купу техніки на дорозі просто тому, що спустило шини або відмовив двигун. З цього погляду Україна справді виграє війну, — до того ж, нагадує автор, є багато прикладів того, як військовий конфлікт ставав останнім поштовхом до руйнування авторитарного режиму. Так було з Саддамом, Каддафі, так було і з аргентинською хунтою, що вирішила вторгнутися на Фолкленди.
Було б чудово, якби зірваний бліцкриг в Україні, який перетворився на затяжний конфлікт, у поєднанні з економічними санкціями привів би до кінця режиму Путіна. Як тобі таке, Китаю? Тільки спробуй тепер покуситися на Тайвань, який нам [Заходу], давайте будемо чесні, набагато важливіші за Україну, дуже вже корисні напівпровідники збирають на одному з місцевих заводів.
Така стратегія разюче поєднує в собі цинізм і оптимізм. Ось вона, Realpolitik у своїх найкращих традиціях — нехай бійня в Україні триває, зате ми послабимо Росію та направимо жирний натяк Китаю, з яким у США зараз відбувається холодна війна 2.0.
Байденівська адміністрація вважає, що робить достатньо, щоб допомогти Україні, але не вступати у пряме зіткнення з Путіним. Але ці розрахунки можуть виявитися помилковими: якщо війна затягнеться, вона призведе не лише до смертей тисяч українців, а й до такого результату, який Путін може подати росіянам як свою перемогу. А тоді не чекайте жодного палацового перевороту.
Крім того, США марно вважають, що загрозою потенційних санкцій вони переконають Китай, щоб не надавати Росії економічну допомогу.
Щодо військових дій, то навіть з огляду на те, що війна явно пішла не за планом, успіхи української армії сильно перебільшуються західними ЗМІ. Один із головних театрів війни — не навколо оточеного Києва, а на півдні. Можливо, обложений Маріуполь впаде вже за кілька днів, і тоді це дозволить російським військам взяти у кільце Донбас. Наступні великі цілі — Миколаїв, місто на північний захід від Херсона, та історичне портове місто Одеса.
Росія займається демонстрацією своєї сили: у п’ятницю 18 березня вона випустила в Україні гіперзвукові ракети «Кинджал». А ще Путін, на відміну від Саддама і Каддафі, має ядерну зброю, хоча я думаю, що далі загроз він не піде, поки йому достатньо затвердити своє домінування в конвенційній війні.
Є ще один альтернативний фронт, який Путін може відкрити, якщо йому потрібно буде підігріти ситуацію — кіберпростір. Це той самий собака Шерлока Холмса, який поки не гавкнув. Атаки російських хакерів на об’єкти інтернет-інфраструктури, наприклад, підводні інтернет-кабелі, цілком можливі.
Поки що, зізнається автор, він не бачить, щоб Захід реалістично оцінював перспективи цієї війни. Очевидно, що Путін намагається завоювати собі найвигіднішу для початку політичного торгу позицію. Українці вже озвучили ті поступки, на які вони готові: відмова від вступу до НАТО, можливий статус нейтральної країни, обмеження кількості озброєнь. А ось їхня позиція щодо майбутнього статусу Криму, а також самопроголошених Донецькою та Луганською «республік» поки що незрозуміла. Очевидно, якщо українці відчують, що починають вигравати, вони не віддадуть ні п’яди своєї землі.
Тим часом економічні санкції роблять свою справу — обвалення російської економіки можна порівняти з шоком після розвалу СРСР 1991 року. Але поки що Європа не оголосить ембарго на імпорт енергоносіїв з Росії, та продовжить отримувати за них близько 1,1 мільярда доларів на день. А карбованець перестав падати і навіть зміцнився по відношенню до євро.
Поки Зеленський завойовує серце західних парламентаріїв посиланнями до промов Черчілля та Мартіна Лютера Кінга, спогадами про Голокост та падіння Берлінської стіни, Путін грає у зовсім іншу гру. Він остаточно втратив інтерес до сьогодення та зайнявся написанням псевдоісторичних есе на кшталт «Про історичну єдність росіян та українців». Як каже журналу Spiegel болгарський політолог Іван Крастев, Путіним рухає ресентимент, образа на «віроломний» Захід: частину декларації про незалежність Криму він слово в слово запозичив із Декларації про незалежність Косово, а атакована у Києві телевежа — ще одна прямолінійна рима: така сама телевежа була знищена у Белграді у 1999 році.
І все-таки нова історія, і навіть історія СРСР, цікавить Путіна не так сильно, як історія імперської Росії. Під час мітингу в Лужниках на підтримку незалежності Криму та «спецоперації», дуже схожого на з’їзд фашистів, він згадав про великого російського адмірала Ушакова — у чому Фергюсон бачить тривожний натяк для Одеси.
США всіляко переконують Китай у тому, що мають намір і надалі розвивати з ними партнерство, що жодної холодної війни 2.0, тільки цього разу з Китаєм, не буде, і що США не підтримують незалежність Тайваню. Сі Цзіньпін, у свою чергу, не вірить жодному їхньому слову.
В адміністрації президента США багато «яструбів», які відповідають за Китай, але автор не впевнений, що із сучасним Китаєм спрацює стратегія «стримування». До того ж, у нас немає доказів, що Китай уже не допоміг Росії фінансово.
«Холодна війна 2.0» — дивне дзеркальне відображення «холодної війни 1.0»: тоді головним гегемоном-антагоністом був СРСР, а другорядним — Китай. Зараз все навпаки. Тоді проксі-війни відбувалися в Азії, а тепер у Європі. Але коли Північна Корея вторглася до Південної, адміністрація Трумена створила потужну міжнародну коаліцію на її підтримку, а зараз захід допомагає Україні лише зброєю. Причина проста: 1950 року Радянський Союз ще не мав ядерної бомби. Зате вона має Росію.
Ніл Фергюсон не думає, що віддавати Україну на поталу Росії — мудра стратегія. Україна не Афганістан, і війна там не триватиме 10 років — скоріше 10 тижнів. Поки Росія бомбить Україну, шанси на незалежність останньої тануть з кожним днем.
Путін, як і більшість російських лідерів, швидше за все, помре від природних причин. А Китай, спостерігаючи за цим, все ясніше усвідомлює, що має справу далеко не з Америкою Трумена та Кеннана, яка так рішуче заступалася за своїх союзників. Та Америка вже теж частина історії.