Державна компанія «Укрспецекспорт» є уповноваженим державою посередником у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності у сфері експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення. Свого часу держкомпанія була створена далеко не тільки з метою отримання прибутку від торгівлі зброєю, але й задля реалізації державної політики в сфері експорту та імпорту продукції і послуг військового призначення, і подвійного використання, що підлягають експортному контролю, а також товарів, що містять відомості, що становлять державну таємницю, підвищення ефективності використання і розвитку експортного потенціалу підприємств оборонно-промислового комплексу та розширення міжнародного співробітництва у військово-технічній сфері. Якщо простіше, для контролю збройового експорту та поступової монополізації цієї чутливої сфери.

Редакції «ОПК» вдалося поспілкуватися з Сергієм Бондарчуком, який був генеральним директором ДК «Укрспецекспорт» у 2005 – 2010 роках, та дізнатися про його бачення ролі держкомпанії в державі, контрактах і подальшій роботі спецекспортерів.

 

Сергію Васильовичу, які ви можете виділити досягнення компанії під час вашого керівництва держкомпанією?

 

Перш за все, я хотів би зробити акцент на економічну складову. Коли я прийшов керувати компанією, то річні надходження були на рівні 380 млн. дол. Це і ДК «Укрспецекспорт» і дочірні підприємства. Коли я йшов з компанії, то ці надходження вже були на рівні 830 млн. дол. Що стосується роботи самої держкомпанії, то вже у 2005 році вона перевиконала річний план з експорту зброї на 11%. Загалом-то це наочно показує динаміку зростання реалізації озброєнь, військової техніки та спеціальних послуг на світовому ринку. Також, потрібно розуміти, що йдеться не тільки про стару техніку, яка нам дісталася в спадок від Радянського Союзу. Це і модернізована техніка, і власне ремонт техніки, яка продавалася раніше, а також і нова техніка. Я вважаю, що саме це було одним з головних досягнень під час керівництва компанії. Звісно, це не особисто моя заслуга, а спільне досягнення всього колективу, та й військово-політичного керівництва країни, оскільки торгівля зброєю — це специфічний вид діяльності держави. Без участі керівництва держави важко розраховувати на потужний результат. До речі, рівень військово-технічного співробітництва з іноземними державами, а саме частиною нього є збройовий експорт, значною мірою демонструє вплив країни на міжнародній арені та її технологічні можливості.

 

 

Які були ваші головні партнери в сфері військово-технічного співробітництва в ті часи? Які особливості роботи головного спецекспортера України?

 

 

Нашими головними партнерами були країни Південно-Східної Азії: Китай, Таїланд, В’єтнам. В часи мого керівництва ми також суттєво просунулися на ринку Індії, попри те, що Індія була традиційним партнером Росії. Також на ринку Іраку – не без допомоги політиків, дипломатів та спецслужб. Загалом, ми працювали з 83 країнами. Це звичайно ж і країни СНД. За час моєї каденції ми розширили географію, і почали роботу з тими країнами, з якими ніколи не працювали, наприклад, ЧАД.

Що стосується особливостей роботи, то, на жаль, ми є спадщиною Радянського Союзу, насамперед ментально. Люди, які керували країною, ментально були радянськими. Як свідчить практика, ці люди практично не враховують можливості запровадження багатоходової гри на перспективу, оскільки відчувають себе «тимчасовими». Тому вони діють, відштовхуючись від вже наявної проблеми. Наприклад, в 2014 році, коли йшла вже війна, в листопаді неочікувано виявилося, що необхідно закупити зимову форму.

Отже радянський підхід не давав можливості якісно розвиватися як спецекспортерам, так і Збройним Силам, Міноборони. Крім того, відчутно заважала активність російських агентів впливу. Це зараз виглядає як очевидний факт, а півтора десятка років тому про це взагалі ніхто не говорив. Це гальмувало процеси розвитку діяльності ДК «Укрспецекспорт». Тоді в Україні у людей не було розуміння, що загроза вже стукає в українські двері. Саме такі чинники не давали можливості нам додатково бути успішними. Я бачив «Укрспецекспорт» як авангардну компанію, яка могла б просувати будь-які інші українські товари на міжнародному ринку. Потрібно віддати належне: не так багато в Україні є підприємств, які мають таку логістичну складову як ДК «Укрспецекспорт». Діяльність компанії і спецекспортерів дозволяє спілкуватися на високому військово-політичному рівні. Але, на жаль, люди, які при були владі, ці можливості використовували замало. Відсутність мислення принципами великих корпорацій та неспроможність ментально вийти за рівень кордонів України.

 

Чи можете ви назвати топ-3 позиції, які дали Україні зарекомендувати себе на світовому ринку озброєння?

Як то кажуть, все є піар, крім некролога. Перш за все Україна отримала величезну рекламу, через звинувачення в постачаннях режиму Саддама Хуссейна радіолокаційних станцій «Кольчуга». З одного боку, ця реклама була негативною для нас, а з іншого позитивною – на рівні наддержави було публічно визнано, що Україна володіє надсучасними технологіями.

Також досить-таки відомим був танковий контракт в Пакистан. Історія бронетехніки України за рахунок наших підприємств має популярність у світі. Так само був контракт з Іраком на поставку українських БТР, який підписали в 2009 році. Були і контракти з Таїландом – на поставки значних партій бронетранспортерів і танків.

 

 

 

На жаль, внутрішньополітичні чвари не дають можливості вивести військово-технічне співробітництво за свої існуючі рамки. Зміна політичних режимів дає зворотний вектор розвитку. У нас немає усвідомлення розвитку, тому усі досягнення, за винятком хіба що ракетного комплексу «Нептун» та РСЗВ «Вільха», є, так би мовити, реалізацією ініціатив знизу. Результат зусиль окремих ентузіастів. Як свідчення: Україна досі не може приступити до оборонно-промислової реформи, ніяк не створить агентство з розвитку технологій – а усе це прописано указам президента ще понад рік тому. Але так не має бути. На жаль, зараз Україна як країна з високотехнологічними галузями нікому не потрібна.

Якщо говорити про топ-3 позиції, то я хотів би відзначити розвиток високоточної зброї ураження бронетанкових цілей, а саме «Бар’єр», «Скіф» та інші ПТРК із лінійки, що запропонувало КБ «Луч». Це і трансформувалося в розробку крилатої ракети «Нептун». Так само, безумовно, хотів би відзначити «Вільху». Взагалі-то, продукція КБ «Луч» має велику перспективу в уособленні України, як гравця на ринку озброєнь. ДК «Укрспецекспорт» давала і продовжує давати поштовхи в розвитку технологій на підприємствах вітчизняного оборонно-промислового комплексу – всупереч політичному керівництву країни. Дуже часто президенти не усвідомлювали важливості цієї галузі, і сприймали її лише як частина піару.

 

Як можна підсумувати роботу держкомпанії 25 років і яке майбутнє чекає спецекспортерів?

Я вважаю, що нинішня модель спецекспортерів пережила себе. Ті підприємства ДК «Укроборонпром», які існують і мають перспективу, повинні бути об’єднані маркетинговими зусиллями підприємств ДК «Укрспецекспорт» і дочірніх підприємств. Повинні з’явиться певні корпорації, які спеціалізувалися б напрямками бронетехніки, авіаційної діяльності, аерокосмічной діяльності, ракетної і т.д. Я бачу саме таке спрямування. Але важливо не втратити вже створену історію зв’язків і взаємодія на світовому ринку озброєнь, яка напрацьована за всі ці роки українськими фахівцями у галузі ВТС із іноземними партнерами. Це високопрофесійний інженерний і людський потенціал України, який потрібно розвивати.

Так само, з позитивних моментів треба виділити певну лібералізацію ринку озброєнь. Добре, що почали допускати приватний бізнес в цю галузь. Ми бачимо, як приватники повільно починають перехоплювати ініціативу у великих підприємств. Я вважаю, що за цим майбутнє. Однак, багато ще треба зробити у цій площині – наприклад, надати рівні права державним та приватним підприємствам, а також змінити форму організації державного сектору ОПК.

 

Що має робити держава для збільшення обсягів ВТС з іноземними державами?

Перш за все, у президентів незалежно від прізвищ, має бути чітке усвідомлення того, що вертикаль влади — це ті люди, які допомагають розвиватися економіці країни. А вона, я вважаю, не повинна формуватися на ресурсних складових типу сільського господарства та металопрокату. Ми повинні думати про високотехнологічні процеси. ВТС — це те, на що має бути зосереджена увага будь-якого президента. Ілон Маск дав приклад, як приватна компанія відродила інтерес до космосу. Це стало доступно і всім цікаво. Я вважаю, що у нас в країні повинно бути «чесне підприємництво». Підприємець повинен бути замовником, а політики в обслуговуючому персоналу, а не навпаки. Тоді у нас все вийде.

 

 

У 2005-2007 рр. зі складу збройних сил України в Азербайджан продали 12 винищувачів МіГ-29 і два навчально-бойових МіГ-29УБ. Вони перед продажем пройшли капітальний ремонт і модернізацію на Львівському авіаремонтному заводі. В ході виконання цього контракту був відпрацьований «пілотний» проект модернізації українського парку МіГ-29. Які технології отримані з МіГ-29-х?

 

Я як раз хотів з цього приводу додати. Те, що було в мою каденцію принесено в роботу ДК «Укрспецекспорт» — це якраз використання грошей іноземного замовника для реалізації проектів інших країн, якими ми користувалися для власних потреб. Це як раз контракт щодо модернізації та продажу удосконалених МіГ-29. Ці роботи були реалізовані за гроші Азербайджану, але ми також отримали документацію, яку потім змогли використати для власних потреб оборони – для модернізації парку бойових літаків Повітряних сил. Також у нас була ємна робота з Азербайджаном щодо підготовки систем управління і наведення для вертольотів Мі-24. Україна паралельно намагалася створити такий комплекс управління керованою зброєю вертольоту спільно з французькою компанією Sagem, але в цей же час українські підприємства почали розробляти цю систему самостійно, без іноземних партнерів. Усі ці зусилля, в яких виконання контракту для Азербайджану посідає центральне місце, надали можливість приватній компанії «Рамзай» побудувати таку систему управління вогнем вертольоту із лазерним каналом наведення, а ще пізніше й перший український ударний безпілотний вертоліт. Так само був і контракт з Алжиром, з якого нам вдалося отримати для потреб України важливі технології у сфері розвитку високоточної зброї. Також не можу не згадати й роботу «Укроборонсервісу», яка опанували проведення складного ремонту систем ППО С-300 та ЗРК «Бук», створили документацію щодо цих робіт. Я вважаю, що це було дуже важливо і дуже правильне використання ресурсів. В Україні одна з найбільших проблем — це ефективність використання як стратегічного планування, так і спрямування ресурсів, які давали б нам результат. У нас до цих пір немає стратегічного планування у цій сфері, і розвиток технологій оборони відбувається хаотично, майже без участі держави. Таке відчуття, що у керівництва ЗСУ відсутнє розуміння, куди ми рухаємося і на що у переозброєнні орієнтовані. Треба також знайти розуміння, де Україна в високотехнологічному світі.

 

Як ви могли б прокоментувати, наскільки важко було за часів вашого керівництва укласти контракти з модернізації літаків Ан-32 в Індії. Та досягти згоди Китаю щодо постачання малих десантних кораблів «Зубр» виробництва Феодосійської компанії «Море». Цікавою здається і історія організації поставки озброєнь до Іраку?

 

Я розділяю країну і державу як сукупність інститутів управління. У нас відмінний кадровий потенціал, культура, наука. А ось державні інститути у нас досі дуже слабкі. ДК «Укрспецекспорт» працювала в системі держави — це була дуже новаторська компанія, яка завдяки взаємодії на зовнішніх ринках і роботи з зовнішніми постачальниками мала дещо інші завдання. З одного боку, ми вигравали у гострій конкурентній боротьбі, інколи виривали контракти у таких потужних конкурентів як Росія. ДК «Укрспецекспорт» був дуже підготовлений до такого протистояння, але на жаль, з боку держави підтримки в такій боротьбі не було. Не було саме комплексної роботи, коли президентська вертикаль, уряд, законодавча гілка влади, як кажуть, «заточені» на розвиток ВТС, збільшення обсягів торгівлі зброєю, появи в армії нових, високотехнологічних озброєнь. Лише війна спричинила струс мозку. Контрактом щодо «Зубрів», наприклад, я особисто займався ще до того, як став генеральний директором ДК «Укрспецекспорт». Ніхто не вірив, що він буде підписаний. Реально на цю угоду ми витратили аж дев’ять років! У підсумку, на державному рівні це не дало якогось поштовху – на жаль. Це окрема перемога «Укрспецекспорту», ​​а не держави України. З Іраком – це взагалі окрема історія. Тут був не тільки успіх, а ще й шкідництво. Тоді у нас була стратегічна домовленість з американськими партнерами, які контролювали Ірак – про те, що Україна братиме участь в модернізації і побудові іракської армії на суму понад 4 млрд. дол. Ми підписали перший контракт на 450 млн. дол. Від української сторони повинна була бути гарантія, що ми готові виконати цей контракт. Так ось, пан А. Турчинов, який на той момент був першим віце-прем’єром в уряді Тимошенко зробив все, щоб не видати таку гарантію. Він розумів, що «Укрспецекспорт» працює у вертикалі президента В. Ющенка. І це дивне й дикувате внутрішнє протистояння заважало вийти за межі внутрішньопартійного погляду на життя. Він виявився шкідником. Це демонструє, наскільки відсутність взаємодії уряду з іншими державними інституціями не давали можливість розвиватися цьому дуже важливому напрямку.

 

Чи є у вас поради для нинішніх спецекспортерів та й, можливо для військово-політичного керівництва держави?

 

Ринок зброї залишається сферою великої політики, а технологічна перевага в світі відкриває нові можливості для країн, які його досягають. Це очевидно. Сьогодні все менше держав просто купують зброю і, навпаки, все більше набувають технології виробництва техніки, має місце бурхливий розвиток спільних виробництв. Крім того, сьогодні цивільні технології і відчутно присутні у секторі безпеки, та навпаки, військові перетікають у цивільний. Та й вигляд самого ОПК серйозно змінився, настала нова збройова епоха, яка вимагає більш жорсткої гри. Стрімко розвиваються гравці, які ще десять-двадцять років активно скуповувати технології і розвивати науку. Сьогодні такі країни, як ПАР, Китай, Туреччина, а в перспективі Індія, Пакистан, Саудівська Аравія перетворюються на активних учасників торгівлі.

В таких умовах потрібні трансформації діяльності й самих спецекспортерів та підприємств ОПК. Держава має створити умови для розвитку міжнародної кооперації та утворення спільних підприємств з іноземними компаніями. Сьогодні більше не можна стискувати державні підприємства у штучно утворених конструкціях як то Укроборонпром. Їх треба відпустити, при чому запровадити прості механізми взаємодії із приватним та іноземним капіталом. Далі – повна лібералізація ринку, право підприємств виходити на світовий ринок самостійно, звісно, під наглядом держекспортконтролю. Але система має бути не заборонною, а повідомною, тобто звітування–після виконання контрактів, а не до проведення переговорів. Мають бути й приватні спецекспортери – наразі на цьому етапі монополія держави є шкідливою та такою, що штучно стримує конкуренцію. Потрібна гнучкість у передачі технологій – не варто їх консервувати. Світ змінюється занадто стрімко, то ж якщо є потужний покупець технологій, не варто його побоюватися – треба йти назустріч задля потужного стрибку вперед, у майбутнє. Завдяки його ресурсу. Застосування різних форм співпраці також необхідне – світ давно живе за модульним принципом збірки будь-чого. Наприклад, днями я бачив повідомлення про можливість випуску літаків Ан-74 в Канаді – із канадськими двигунами. Якщо «Антонову» такий проект вдасться, це буде перша значуща перемога. Таких проектів потрібно більше, в тому числі, із іншими літаками. Переконаний, що можливий спільний мегапроект з відновлення виробництва Ан-124 та запуску виробництва Ан-70 – із західними партнерами, хай навіть, із їх вузлами та агрегатами.  Головне – широка кооперація та розвиток сучасних технологічної і виробничої баз в Україні.

Звісно, й самі спецекспортери мають трансформуватися, інвестувати, шукати технології світом, створювати спільні підприємства. «Укрспецекспорт» та й інших спецекспортерів було створено як механізм для реалізації військово-технічної політики, і цілком обґрунтованим було б використання його можливостей для придбання технологій та ліцензій на виробництво на території України тих видів озброєнь і військової техніки, які необхідні силам оборони, і які не може повністю провести національний ОПК.