Агресія Росії в Україні активізувала Європейський союз в питанні вироблення ефективної спільної політики безпеки та оборони. Зокрема, минулого року вперше, починаючи з 2003 р. була прийнята нова безпекова стратегія ЄС. Крім того, започатковано ряд механізмів, що мають посилити безпекову та оборонну складові Євросоюзу. Однак, незважаючи на такі дійсно вражаючі — порівняно з минулими роками — кроки вперед, вони навряд чи призведуть до того, що ЄС в питанні власної обороноздатності хоча б на трохи наблизиться до НАТО і стане, як того б декому хотілось, його альтернативою. Причини такого стану речей під час нещодавньої Ризької конференції розкрила старший науковий співробітник Німецького інституту з міжнародних відносин і безпеки Клаудія Майор.

В червні 2016 року під час саміту Європейської ради була представлена стратегія зовнішньої політики і політики безпеки ЄС, яка отримала назву «Загальне бачення, єдиний підхід: сильна Європа» (далі – Стратегія). В передмові до неї Верховний Представник ЄС із закордонних справ і політики безпеки, Заступник Голови Європейської Комісії Федеріка Могеріні зазначила, зокрема, таке: «Мета і навіть саме існування нашого Союзу ставляться під сумнів. І, тим не менш, нашим громадянам і всьому світу, як ніколи раніше, необхідний сильний Європейський Союз. Весь наш регіон став менш стабільним, менш захищеним. Кризи всередині кордонів нашої Спільноти і за її межами мають безпосередній вплив на життя наших громадян. Жодна з наших держав не володіє міццю чи ресурсами, щоб впоратися з цими загрозами і використовувати всі можливості нашого часу в поодинці… …Ця стратегія плекає прагнення Європейського Союзу до стратегічної автономії. Вона необхідна, щоб просувати спільні інтереси наших громадян, а також наші принципи і цінності. Однак ми знаємо, що подібного роду першорядні завдання найкращим чином вирішуються, якщо ми не одні. Наш Союз буде працювати над тим, щоб зробити наших партнерів сильнішими. Ми будемо поглиблювати трансатлантичні зв’язки і наше партнерство з НАТО, паралельно з цим встановлюючи зв’язок з новими гравцями і вивчаючи можливості нових форматів. Ми будемо інвестувати в регіональні системи і в співробітництво між регіонами і в їх рамках. І ми будемо сприяти реформі глобального управління, яке могло б впоратися з викликами XXI століття».

Однак для реалізації таких досить амбітних цілей, закладених в вищезазначеній стратегії, на думку німецького експерта, європейським функціонерам на сьогодні необхідно якнайшвидше дати відповідь на такі важливі запитання:

• Чи є в ЄС стабільна основа для цього?
• Чи відповідають механізми в сфері безпеки і оборони, які на сьогодні обговорюються в ЄС, сучасним викликам і загрозам, яків стоять перед ним?
• Чи є на сьогодні в країнах-членах ЄС бачення і політична воля для реалізації вищезазначених механізмів?

Якщо не дати чіткої відповіді на ці запитання, то є велика вірогідність того, що всі сучасні потуги ЄС в сфері безпеки і оборони закінчаться так, як закінчувались раніше всі подібні ініціативи.

В той же час, німецький експерт сама спробувала дати відповіді на поставлені запитання, з яких можна зробити висновок, що сьогодні є досить велика вірогідність того, що всі зазначені в новій Стратегії красиві слова так і залишаться на папері.

А для чого це все ЄС?

Незважаючи на наявність в ЄС таких амбітних механізмів як Узгоджений річний оборонний огляд (Сoordinated Annual Review on Defence, CARD), Постійна структурна співпраця (Permanent Structured Cooperation, PESCO), а також запропонована президентом Франції Е.Макроном ініціатива щодо спільного оборонного бюджету ЄС та спільних сил реагування, німецький експерт переконана, що їх реалізація на сьогодні є неможливою через відсутність сильної основи для цього.

За її словами, мотивації членів ЄС дуже різні і часто суперечливі. Є країни, які беруть участь в європейській оборонній і безпековій кооперації тому, що вони реально зацікавлені в європейській інтеграції. Як, наприклад, ФРН. Інші країни виступають за формування надійних сил безпеки і оборони. Інші – просто хочуть взяти участь в оборонних ініціативах ЄС просто, щоб не опинитись за бортом європейських процесів. Однак, така кооперація не є сильною основою для того, щоб побудувати щось ефективне. Так, Євросоюзу потрібна внутрішня домовленість щодо всіх питань, але в той же час, йому так само потрібна ясність стосовно того, що він хоче досягти, і для чого всі ці оборонні механізми запускаються.

Тому, в даному контексті експерт ставить перед ЄС ще декілька уточнюючих запитань: «Чи влаштовує їх нинішня основа для оборони і безпеки? Чи довірятимуть європейські країни Євросоюзу в питанні оборони так, як вони довіряли до цього США і НАТО? Хто повинен бути лідером оборони ЄС? Чи можна оборону ЄС побудувати без лідера? В НАТО цей лідер чітко виражений – це США. Хто буде цим лідером в ЄС? – Інша країна, інституція, чи це можна буде зробити без лідера?». Єдине, в чому вона висловила впевненість – таким лідером точно не буде ФРН.

Окрім внутрішнього самовизначення, ЄС також має надати й чіткі меседжі стосовно того, що він хоче досягти, для зовнішнього світу. Так він може говорити про європейську оборону, стратегічну автономію тощо. Але чи дійсно європейці хочуть бути автономними і якщо так, то від кого? Якщо ж ЄС хоче мати стратегічну автономію і займатись кризовим менеджментом і стабільністю на Півдні Європи, то йому тоді про це краще чітко заявити, щоб уникнути непорозуміння зі своїми партнерами.

Однак експерт переконана, що в сьогоднішніх умовах говорити про стратегічну автономію ЄС недоцільно, адже, без конвенційних і ядерних сил США в Європі та можливостей Великобританії ЄС не в змозі забезпечити свою власну безпеку і оборону. Більш реальним для європейських країн є згода з військовою присутністю США в Європі та одночасна твереза оцінка своїх оборонних можливостей і напрямів, де ці можливості можна найефективніше застосувати.

Повертаючись до питання лідера для спільної безпеки і оборони ЄС, експерт зазначила, що потреба в його наявності залежатиме від того, що собою являтиме поняття європейської безпеки і оборони. Якщо це буде посилення можливостей щодо кризового управління на південних кордонах ЄС, то тут лідером може періодично бути будь-яка країна. Якщо це полягатиме в координації збільшення оборонних бюджетів і посилення індустріальної бази, то для цього не потрібно лідера. Однак обидва випадки, на її думку, не відповідають сучасним безпековим і оборонним потребам ЄС. Єдине, що їм відповідатиме – це збереження військової присутності США в Європі, а також усвідомлення необхідності збільшення оборонних видатків в рамках НАТО.

Поряд з цим вона вважає, що ЄС все ж потрібно готуватись до того дня, коли в США буде змінено фокус на інший регіон чи встановлено інші пріоритети, в результаті чого ЄС все ж таки отримає т.зв. стратегічну автономію, при чому як політичну і конвенційну, так і ядерну.

Проблеми з реалізацією амбіцій

До сьогоднішнього дня оборонну співпрацю в рамках ЄС можна вважати позитивом для багатьох країн. Однак, при цьому, ця співпраця не є їх необхідністю. Необхідність оборонної співпраці – це те, що більшість країн ЄС робить в рамках НАТО. І на сьогодні виникають запитання: «Чи є можливість перетворити в необхідність оборонне співробітництво в рамках ЄС? Наскільки сильно європейці захочуть це зробити? Це буде їх власне бажання, чи це можливо тільки в результаті зовнішнього впливу, як на приклад, загроз з боку Росії чи політики США?» Якщо ж Сполучені Штати дійсно приймуть рішення щодо поступового зменшення своєї військової присутності в Європі чи взагалі виходу з НАТО (до чого сьогодні закликають деякі експертні групи в США), то тоді вони почнуть перекладати всю свою відповідальність на ЄС. І це стане великим випробуванням для Євросоюзу. Адже, в ЄС дуже великі оборонні амбіції, однак не має справжнього бажання їх реалізувати: ні політично, чітко заявляючи про власні бажання та наміри, ні з питань фінансів та інфраструктури. І ті інструменти, які на сьогодні активно обговорюються – CARD, PESCO, європейський оборонний фонд – навряд чи зможуть щось змінити, оскільки це більше процеси та інституції, аніж реальна демонстрація намірів щось зробити.

Суверенітет в обмін на безпеку

Ще однією проблемою для ефективної реалізації спільної політики безпеки та оборони ЄС, є те, що для цього його країнам-членам потрібно максимально віддати йому свій суверенітет. Оскільки і CARD, і PESCO, і пропозиція президента Макрона є найвищим рівнем інтеграції і в той же час – найвищим рівнем позбавлення суверенітету, який країни-члени ЄС могли на сьогодні отримати. З іншого боку, жодна країна самостійно не може зробити нічого суттєвого для забезпечення безпеки і оборони в Європі. Тобто, якщо говорити про колективну оборону ЄС, то європейські країни повинні усвідомити, що вони залежать одне від одного, і що їх безпека залежить від передачі частини свого суверенітету до інституцій ЄС. І тут виникає чергове запитання: «А наскільки країни ЄС готові віддати йому свій суверенітет в обмін на підвищення власної безпеки?»

Однак, якщо вже бути взагалі відвертим, то європейські країни мають усвідомити, що їх безпека вирішується не на європейському, а на євроатлантичному рівні.

Підсумовуючи все вищесказане, стає очевидним, що на сьогодні в ЄС є сильні амбіції щодо побудови колективної оборони, але не має справжнього бажання їх реалізувати: ні політично, ні фінансово, ні практично (інфраструктура та обладнання). З огляду на це, запропоновані в рамках ЄС інструменти як, наприклад, CARD, PESCO, чи спільний оборонний бюджет, не стануть сильною основою для спільної оборонної політики ЄС, оскільки вони є більше процесами та інституціями, а не реальними намірами щось змінити.

В той же час очевидним є й те, що ефективна реалізація спільної політики безпеки та оборони ЄС є малоймовірною і, як результат, безпека і оборона європейських країн й надалі залежатиме від НАТО, зокрема, присутності США в Європі.

Ігор Федик,

Центр досліджень армії, конверсії та роззброєння