Валентин Бадрак, директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння досліджень

(Виступ під час міжнародної спеціалізованої науково-практичної конференції «Законодавче забезпечення парламентського контролю в оборонно-промисловому комплексі України» 14 березня, організованої ЦДАКР, DCAF та Інститутом законодавства ВРУ)

Незважаючи на те, що зміни в ОПК країни відбуваються повільно, вони дійсно відбуваються, і перехід на трирічне державне оборонне замовлення – це позитивний результат. Внесення двох проектів законів також є дуже позитивними подіями.

1-го березня ц.р. було призначено голову Міжвідомчої комісії з питань оборонно-промислового комплексу — ним став Юрій Бровченко. Можливо, це сигнал, що ера «ручного управління» оборонкою у нас підходить до фінішу, а це саме той аспект, за який Україну дуже критикували западні партнери, і можливо, цей початок надалі повністю перенесе центр тяжіння щодо виробництва і реалізації воєнно-технічної політики в уряд.

Нам треба передусім покращити питання інвестування і фінансування нових розробок і виробництв, а також активізувати приватизацію. Щодо фінансування, то тут внутрішні резерви можуть бути саме від приватизації  і від залучення приватних українських банків. Мені здається, що державні гарантії на рівні 18-19% — це дуже схоже на вбивство підприємств. У такий спосіб для них не створюються умови для розвитку. Щодо інвестування, то це питання законодавчого поля і перший крок – я тут перейду до месседжу західним партнерам України, тому що ми всі очікуємо на західні інвестиції, — але, наприклад, питання створення боєприпасної галузі продемонструвало, що у нас з цим не дуже добре. Умови для західних інвесторів у нас до кінця не створені. Інвестор досі не відчуватиме себе хазяїном виробництва, якщо він приходитиме до України. Дуже добре, що питання ціноутворення влаштовано, і це величезний крок вперед, але якщо приходить іноземний інвестор, він, напевно, розуміє: якщо прибутки України становлять понад 80-85% від збройного експорту, і лише 12-15% від державного оборонного замовлення, то він приблизно розуміє, скільки він може реалізувати на внутрішньому українському ринку. Якщо порахувати ці прибутки, то виходить приблизно 8-10%. Такий інвестор хоче решту продукції реалізувати у третіх країнах, і це зрозуміло, тому що в Україні об’єктивно більш дешева робоча сила. Але він стикається із ситуацією, коли він це не може зробити. Йому потрібно виключно все облаштувати в ДК «Укроборонпром», погодити ціну та умови роботи на світовому ринку озброєнь. Він стикається з низкою нюансів і зарегульованістю українського ОПК, і усе це насправді його стримує, щоб приходити в Україну. Перший крок розв’язання цих питань – урядовий. Необхідні декілька змін у відповідні постанови уряду, щоб підприємства усіх форм власності, які мають власні виробництва, могли отримати вільний вихід на світовий ринок озброєння. І це не тільки, щоб вони заробляли гроші, але це і для того, щоб прийшли іноземні інвестиції і були створенні новітні виробництва.

Інше питання – український збройний експорт. Нам відомо про значну стурбованість по відношенню до роботи українських компаній і інститутів у Китаї, нам відомо про величезну стриманість щодо створення Україною оперативно-тактичного ракетного комплексу в інтересах іноземного замовника, і це насправді дуже прикрі речі. До сьогоднішнього часу Україна, яка чотири роки воює, має величезні обмеження від Європи щодо придбання комплектуючих та й власне зброї. Тому Україна має право ставити питання щодо перегляду існуючих умов. Я наведу один конкретний приклад, який є типовим для України. Пам’ятаєте, за часів президентства Ющенка з захопленням відкривався проект модернізації гелікоптера Ми-24 з французькою компанією Sagem, і усі ми потім побачили, що Україна зіткнулася з обмеженнями, з небажанням нас оснащувати технологічно і посилювати Україну у військовому сенсі. І тому за рахунок зовнішніх контрактів команда українських зброярів цю проблему розв’язала, і в Україні фактично створено гелікоптер, який буде здатен вести бій вночі і в будь-яку погоду, матиме всі ті елементи, які нам не дали наші іноземні партнери. Усе це здійснено за рахунок власних розробок та внутрішніх інвестицій. Це приклад того, що Україна за рахунок роботи на зовнішніх ринках створює свою власну зброю для того, щоб боронити себе.

Наш Центр дослідив цю ситуацію і дійшов висновку, що близько 90% розробок нових українських технологій і зразків зброї, фактично, виконані за рахунок зовнішніх контрактів. Тому хочу сказати, що Україна не може собі дозволити не торгувати на зовнішньому ринку, Україна не може собі дозволити не займатися передачею технологій, це фактично є дальність. Якщо є бажання, щоб українські науково-виробничі структури не працювали, скажімо, у Китаї, то їх треба завантажити тут. Ті всі умови і обмеження для України гонять українські підприємства за кордон. Є приклад підприємства, яке відмовилося виробляти серійний виріб для Повітряних сил ЗСУ, та пішло у Литву; є інший приклад, коли підприємство, яке створило і виробляє системи захисту проти безпілотної техніки, пішло у Південну Африку; деякі підприємства ідуть в Китай. І з позиції вже відкриття підприємств там, на територіях іноземних держав, українські технології розповсюджують вже за правилами тих країн, які там існують, тому тут Україна втрачатиме вдвічі, якщо не владнає ситуацію. Втрачатиме кадри, технології та гроші.