У березні 2019 р. польський аналітичний центр «Warsaw Institute» презентував спеціальну доповідь під назвою «Росія на Чорному морі. Стратегія «Mare Nostrum»», у якій аналізуються причини та розглядаються можливі наслідки політики Кремля у цьому важливому для України регіоні.

 

Географічне положення Росії спричинило те, що протягом століть для Москви умовою завоювання та збереження статусу наддержави був контроль над двома морськими «вікнами у світ». Перша така стратегія була сформульована царем Петром I, і саме з тих часів розпочалися війни в районі Балтійського та Чорного морів. Пріоритетом російської політики на південно-західному напрямку ще від початку XVIII століття було домінування на Чорному морі та отримання контролю над турецькими протоками або, принаймні, свободи судноплавства через них. Адже домінування у Чорноморському басейні нічого не варте, якщо він замкнутий, а не є «трампліном» для подальшого просування у Середземне море та на Близький Схід.

 

Наслідком програної «холодної війни» стало «виштовхування» Москви у північно-східний куток Чорного моря. Спочатку радянської опіки позбулися Румунія та Болгарія, потім розвалився СРСР, а на Чорноморському узбережжі з’явилися незалежні держави — Україна та Грузія. Росія зберегла ділянку берегової лінії між Анапою та Сочі. Що ще гірше, — щоб випливти з Азовського моря, росіянам довелося рахуватися з українською присутністю в Керченській протоці. У 2004 р., після приєднання Румунії та Болгарії до Альянсу, його рубежі на Чорному морі розширилися. Майже одночасно відбулися так звані «кольорові революції» в Грузії та Україні. Тоді Кремлю довелося брати до уваги обставину, що Чорне море навіть може перетворитися на «внутрішнє озеро» НАТО. Росія почала контратаку, і так склалося, що її агресивна політика протягом останнього десятиліття була найбільш помітною саме на південно-західному напрямку. Передусім, використавши лояльних до себе сепаратистів Абхазії та Південної Осетії, Москва у 2008 р. нанесла удар по Грузії. Цим, по-перше, були «торпедовані» євроатлантичні амбіції Тбілісі, а по-друге, росіяни змогли «офіційно» увійти в Абхазію, стратегічний регіон уздовж Чорноморського узбережжя, з портом Сухумі і важливою військово-морською базою в Очамчірі. У такий спосіб Москва розширила контрольовану берегову лінію на Чорному морі і просунулася у напрямку східної частини басейну.

 

Переломний 2014 р.

Наступним етапом,  набагато важливішим з точки зору російської стратегії, була експансія на захід. Коли в Україні відбулася Революція гідності, виникла загроза не лише ліквідації обмеженої присутності Росії в Криму, але й навіть появи тут військ НАТО в майбутньому. Так що Росія змушена була реагувати дуже швидко. Використовуючи позиції, створені на півострові за часів президентства Віктора Януковича, слабкість української армії та спецслужб, росіяни блискавично, майже без жодного пострілу, окупували Крим. Потім Росія формально анексувала його. Захоплення стратегічно важливого Криму, з втратою якого Москва ніколи не хотіла миритися, радикально змінила військову ситуацію в Чорному морі.

 

 

У 2014 р. Росія почала повертати собі втрачене після розпаду Радянського Союзу домінування в Чорному морі, завдяки анексії Криму та в результаті посилення військових можливостей у всьому регіоні. Контроль над Кримом має ключове стратегічне значення як у контексті обмеження виходу України до морів, так і для розширення сфери спостереження та вогневого ураження вірогідного противника на більшій частині акваторії Чорного моря.

 

Анексія Криму відкрила шлях до відродження амбіцій Кремля. Другого дихання набуває радянська концепція Чорного моря як «внутрішнього російського озера», з якого можна поширювати експансію на згаданому південно-західному напрямку. У Морській доктрині РФ, підписаній Володимиром Путіним у 2015 р., підкреслюється значення розвитку стратегічного потенціалу Росії в регіоні Чорного моря. Важливим елементом цього є розширення військової інфраструктури в Криму та уздовж узбережжя Краснодарського краю.

До того ж анексія Криму дозволила Росії використовувати Чорноморський флот як інструмент збільшення впливу у всьому регіоні. Головною метою активно переозброюваного ЧФ є запобігання тому, щоб Чорне море не стало «резервуаром», який противник буде використовувати для здійснення нападів на російську територію, включаючи анексований півострів. Флот також має наступальну функцію – його постійне корабельне угрупування у східній частині  Середземного моря розширює здатність РФ діяти на Близькому Сході.

 

Важливість південного напрямку явно посилюється останніми роками в російській політиці, що знайшло відображення у конфлікті з Україною, залученні до подій у Сирії та навіть у символічному перетворенні Володимиром Путіним міста Сочі у «літню столицю» Росії. Тут він приймає своїх чиновників та лідерів інших країн. Саме в Сочі у лютому 2019 р. проходив тристоронній саміт президентів РФ, Туреччини та Ірану щодо проблеми сирійського врегулювання.

 

Чорне море має бути «платформою», з якої Росія може впливати на ситуацію на Близькому Сході, Балканах та Середземному морі. Успіхи Кремля у відносинах з Анкарою блокують альтернативну програму забезпечення Європи каспійською нафтою і газом.

Експансія на Чорному морі сприяє Росії у справі ослаблення східного флангу НАТО. Болгарія проводить амбівалентну політику в критичні моменти, що ускладнює зміцнення обороноздатності Альянсу. Туреччина, формально залишаючись членом НАТО, проводить власну політику, відповідно до своїх інтересів. Сьогодні найбільш надійним членом Альянсу Чорному морі є Румунія, остання головна перешкода на шляху російської повзучої експансії. Проте можливості цієї країни дуже обмежені, зважаючи на близькість до нашпигованого військами та зброєю Криму, на потужний Чорноморський флот та порівняно вузький (256 км) вихід до моря.

 

Після розпаду Радянського Союзу та розподілу ЧФ на українську і російську частини, остання протягом тривалого часу перебувала у жалюгідному стані. Досить сказати, що у 1991-2014 рр. через проблему з дислокацією на території України та відсутність інвестицій, ЧФ поповнився лише одним новим бойовим кораблем. Звісно, що після анексії Криму у 2014 р. ситуація змінилася. По-перше, росіяни захопили частину кораблів українських ВМС. По-друге, розпочалася дуже амбітна програма збільшення та модернізації ЧФ. До 2016 р. флот вже отримав шість підводних човнів. Влітку 2018 р. п’ять кораблів з Каспійської флотилії було передислоковано до Азовського моря. Передбачається введення в експлуатацію шести нових ракетних фрегатів класу «Адмірал Григорович», шести патрульних корветів класу «Василь Биков» і шести модернізованих підводних човнів класу «Варшав’янка» (за кодифікацією НАТО — «Improved Kilo»). Усі плавзасоби оснащені крилатими ракетами «Калібр».

Захист прибережних вод буде підсилений малими ракетними кораблями типу «Буян-М» і «Каракурт». Розгортаються дві ракетні бригади берегової охорони ЧФ (поблизу міст Севастополь та Новоросійськ). У кожній з них по 3-5 дивізіонів берегових ракетних комплексів «Бастіон» та по 1-2 дивізіони берегових ракетних комплексів «Бал». Останнім часом ЧФ отримав теж нові літаки, зокрема, дванадцять «Су-30СМ» та значну кількість вертольотів «Ка-52» і «Мі-28Н». У Криму зміцнювалися сухопутні сили, на озброєння яких надійшли 152-мм гаубиці «Мста» та реактивні системи залпового вогню «Торнадо».

 

 

«Авіаносець» Крим

Передислокація на анексований півострів великих військових частин, розміщення там радарів і ракетної зброї якісно змінили військову ситуацію в Чорноморському регіоні. Захоплення Криму розширило радіус дії російських ракет на південний фланг НАТО. Росіяни з кримського берега тепер здатні нанести удар по будь-якому надводному об’єкту в Чорному морі.

 

Якщо до 2014 р. у Москві розглядалося питання щодо розширення військово-морської бази у Новоросійську та можливості перенесення туди командування та основних сил ЧФ, то після анексії Криму ця проблема відпала. Крім того, росіяни отримали всю інфраструктуру (полігони, аеропорти, бази, гавані), якою раніше вони могли лише частково користуватися, і то за згодою української сторони. Після 2014 р. центр тяжіння військової присутності Росії змістився на захід. Розміщення на півострові систем протиповітряної оборони (зокрема, зенітно-ракетних комплексів «С-400» та самохідних зенітно ракетно-гарматних комплексів «Панцир-С1») і берегової охорони (берегових ракетних комплексів «Бастіон» та «Бал») дозволило «взяти на мушку» майже всю центральну частину акваторії Чорного моря. До цього російське домінування на воді та в повітрі обмежувалося лише її східною частиною. Зенітно-ракетний комплекс великого і середнього радіусу дії «С-400» з можливістю ураження цілей на відстані до 250 км вважається однією з найбільш ефективних систем такого роду в світі. До інциденту в Керченській протоці в Криму було чотири дивізіони «С-400». Після подій 25 листопада 2018 р. у Джанкой перекинули ще й п’ятий дивізіон. Сильним доповненням до «С-400» є зенітно ракетна система середнього радіусу дії «С-300» та згаданий вище «Панцир-С1». Надзвукова універсальна протикорабельна ракета середнього радіусу дії «П-800 Онікс», що входить до комплексу «Бастіон», має дальність ураження до 300 км і швидкість майже 750 м/сек.

 

До Криму також перекинули береговий комплекс розвідки повітряної та надводної обстановки «Моноліт-Б», який із Севастополя охоплює майже весь басейн Чорного моря. Комплекс здатний виявити до 50 об’єктів по горизонту на відстані до 250 км у пасивному режимі та 450 км — в активному режимі радіолокації. У пасивному режимі він може супроводжувати 10 виявлених об’єктів, в активному – понад 30 об’єктів. Крім того, росіяни підтвердили, що у 2019 р. під Севастополем (на місці дислокації РЛС «Дніпро») буде споруджена​​ стаціонарна надгоризонтна радіолокаційна станція великої дальності «Воронеж-М». Цей тип радарів призначений для виявлення космічних і аеродинамічних об’єктів, зокрема, балістичних і крилатих ракет у діапазоні до 4200 км.

 

Реконструкція аеродромів дозволяє розміщувати нові типи літаків і значно збільшує дальність російської авіації у південному та західному напрямках. Головною базою російських ВПС у Криму є Бельбек, куди ще восени 2014 р. прибула перша хвиля літаків «Су-27» і «Су-30». Біля смт Новофедорівка (західна частина півострова) знаходиться військовий аеродром ВМФ РФ з навчально-тренувальним комплексом «Нитка» для підготовки льотного складу палубної авіації. Там дислокується 43-й окремий морський штурмовий авіаційний полк на літаках «Су-24М». У свою чергу, у смт Гвардійське (центр Криму) базується 37-й змішаний авіаційний полк ВПС РФ у складі двох ескадрилій «Су-24М» і «Су-25СМ» (по 12 машин).

 

У листопаді 2017 р. начальник Генерального штабу ЗС РФ генерал армії Валерій Герасимов наголошував, що в Криму Росія створила «самодостатнє військове формування», яке складається з дивізії ППО, авіаційної дивізії, військово-морської бази та армійського корпусу. Станом на лютий 2019 р., в окупованому Криму розміщено до 32,5 тисяч військових, 88 артилерійських систем, 52 реактивні системи залпового вогню, 372 бойові броньовані машини, 113 бойових літаків, 62 бойові гелікоптери, 6 бойових суден і 6 підводних човнів, які оснащені морськими системами крилатих ракет «Калібр». Наявність підрозділів морської піхоти та спецназу дає можливість їх швидкої передислокації у разі конфлікту, чи то на Балкани, чи в Україну. У такий спосіб Росія стала домінуючим військовим гравцем у регіоні. Наскільки важливою була окупація Криму та перетворення його на «наземний авіаносець» свідчить хід збройної інтервенції РФ у Сирії. Москва могла собі це дозволити тільки тому, що раніше захопила півострів. Через кримські порти до цієї країни відправляються військові і транспортні кораблі (так званий «сирійський експрес»).

 

«Відштовхування» України

До 2014 р. Росія мала зважати на те, що вона буде заблокована у східній частині Чорного моря, якщо посилиться співробітництво НАТО з Україною, не кажучи вже про перспективу її вступу до Альянсу. Це ще одна причина, чому після Революції гідності росіяни не могли дозволити собі зберегти статус-кво в Криму. Анексія півострова зміцнила позиції Росії, а позиції України, безсумнівно, ослабли. Київ втратив порти, аеродроми та майже весь флот. З важливих кораблів був врятований лише фрегат «Гетьман Сагайдачний», який на той час перебував за межами Криму. З понад 20 тисяч військовослужбовців різних військових формувань на материкову частину України прибуло трохи більше 6 тисяч осіб. Протягом кількох тижнів держава з третім за розмірами флотом випала з «великої гри» на Чорному морі. Україну, яка раніше мала довгу берегову лінію, якій належав Крим і багато кораблів, успадкованих з радянських часів, все більш активно «відштовхують» від моря.

 

Втрата півострова серйозно ускладнила ситуацію навколо решти українських портів як на схід, так і на захід від Криму. Росіяни можуть дуже легко перекрити доступ до так званого портового вузла (Одеса, Херсон, Миколаїв). У 2014 р. у ході анексії Криму вони захопили низку українських бурових платформ у Чорному морі і залишили вузький морський шлях між ними до Одеси та інших портів на західній стороні півострова. Ще гірша ситуація з українськими портами на Азовському морі. Маріуполь є воротами для експорту української металургійної продукції, вікном у світ промислового Донбасу (незважаючи на те, що третина площі регіону знаходиться під фактичною окупацією РФ, під контролем Києва залишаються десятки шахт і заводів). Після подій 2014 р. стало очевидним, що, контролюючи обидва береги Керченської протоки, Росія почне затягувати петлю навколо українських портів на Азовському морі, блокуючи торговельне судноплавство, не говорячи вже про військове. Тим паче, що навесні 2014 р. провалилася спроба захоплення Маріуполя. Стратегія перекриття Азовського басейну почала втілюватися з відкриттям Керченського мосту.

 

Росіяни отримали привід для обмеження руху до і з українських портів. Росія також переправила значну кількість кораблів у цей район, а коли Україна намагалася відреагувати на такі дії, збільшивши свої сили в Азовському морі та розпочавши спорудження військово-морської бази в Бердянську, стався згаданий вище інцидент у Керченській протоці. Росіяни заблокували доступ до двох українських траулерів і буксира, потім розстріляли і забрали їх. Потім Москва влаштувала багатоденну блокаду доступу в Азовське море. Фактична відсутність жорсткої реакції Заходу на таке відкрите попрання норм права лише заохочує Росію до подальших провокацій, які в результаті призведуть до перетворення Азовського моря на «внутрішнє російське озеро». Економічна блокада може навіть бути доповнена військовою операцією, спрямованою на окупацію Маріуполя та Бердянська разом із суходолом, що простягається до лінії фронту на Донбасі до Криму. Так Росія реалізувала б свою давню мету – створення сухопутного коридору з Кримом (що, звичайно, призведе до ще більшої мілітаризації півострова та цієї частини Чорного моря). Йдеться теж про постійний захист стратегічного маршруту, яким у відкриті моря виходять кораблі Каспійської флотилії. Протягом багатьох років на Заході до неї ставилися легковажно, вважаючи її типовою береговою охороною, «замкненою» у Каспійському морі.

 

Увагу на це військово-морське формування ВМФ РФ звернули, коли у жовтні-листопаді 2015 р. з кількох його кораблів було здійснено 44 пуски крилатих ракет «Калібр» по об’єктах «Ісламської держави» на території Сирії. Цього року частина суден Каспійської флотилії посилила корабельне угрупування в Азовському морі. Вони вийшли з Каспійського моря у Волгу, потім через Волго-Донський судноплавний канал потрапили у Дон, з нього — в Азовське море, а через Керченську протоку — до Чорного моря. Далі через Босфор можна вийти у Середземне море. Військово-морська база у Бердянську (появу якої підтримує НАТО) загрожувала б стратегічно важливому маршруту для плавання російських військових кораблів. «Замкнене» Азовське море вирішує цю проблему.

 

 

Румунська самотність

Панування над Кримом зміцнює позиції Росії в оборонному сенсі, оскільки зброя підвищеного радіусу дії, розміщена на півострові, теоретично унеможливлює доступ силам НАТО до басейну Чорного моря. Це має велике значення у випадку війни, — не стільки з Україною чи з Грузією, але з членами Альянсу: Румунією, Болгарією або Туреччиною. Кожний корабель НАТО, що входить у Чорне море, потрапляє під стеження з боку російських розвідувальних суден та систем радіоелектронної розвідки. Згідно з положеннями Конвенції Монтре, кораблі третьої країни не можуть залишатися в акваторії довше, ніж 21 день. Російська доктрина визнає розміщення елементів американської системи протиракетної оборони в Румунії та ротаційну присутність кораблів НАТО в Чорному морі зовнішньою загрозою своїй національній безпеці. У липні 2015 р. міністерство оборони РФ оголосило, що база ПРО США в Румунії стане одним із перших і найбільш важливих об’єктів атаки у разі виникнення конфлікту в Чорноморському регіоні.

У 2005 р. тодішній румунський президент Траян Бесеску назвав Чорне море «російським озером». Після російсько-грузинської війни 2008 р. Бухарест наполягав на тому, щоб Чорне море стало пріоритетом для НАТО. Але Альянс не вжив адекватних заходів, а після 2014 р. вже було надто пізно, щоб зупинити російську експансію ще на сході Чорноморського басейну. Після анексії Криму Росія стала фактичним морським сусідом Румунії. Тепер вона має можливість ускладнювати наукові дослідження на шельфі, блокувати торгове мореплавство з Дунаю до Чорного моря. Поява в Криму «захисного купола» A2/AD серйозно обмежує для Румунії свободу пересування в Чорному морі. Що ще гірше для Бухареста, — росіяни тепер можуть атакувати більшу частину румунської території як із суші, так і з повітря. Отже, у випадку агресії з боку Росії, союзникам по НАТО доведеться витратити для захисту Румунії набагато більше сил, ніж вони мали б зробити це, якби росіяни не контролювали Крим.

 

 

Російсько-український конфлікт змусив Румунію розпочати широку програму модернізації збройних сил. З 2017 р. витрати на оборону становлять принаймні 2 % відсотки від ВВП. Закуплені зенітно-ракетні комплекси «Patriot», ракетні артилерійські системи підвищеної мобільності «HIMARS» та ізраїльські багатофункціональні протитанкові ракетні комплекси «Spike». ВМС Румунії відносно невеликі, більшість кораблів побудовано за старими технологіями 1970-1980-х рр., тому Бухарест оголосив про намір придбати чотири нові багатоцільові корвети і три підводні човни. Передбачається також модернізувати два колишні британські фрегати типу «22». Одночасно румуни прагнуть поглиблювати співробітництво на морі у рамках НАТО. Все більше румунських суден беруть участь у навчаннях «Sea Breeze», і Бухарест погодився розмістити у себе регіональний штаб багатонаціональної дивізії НАТО «Південь-Схід». Румунія звертає увагу на значну диспропорцію у розвитку потенціалу Альянсу на Балтійському та Чорному морях. Але проблема полягає в тому, що коли на північному фланзі НАТО усі члени організації погоджуються з російською загрозою і необхідністю зміцнити свою оборону, то на південному фланзі Бухарест перебуває у самотності. Болгарія є одним з найбільш проросійських членів Альянсу. У 2016 р. прем’єр-міністр Бойко Борисов «торпедував» румунську ідею створення регіонального флоту для стримування РФ. Тоді як Туреччина завжди не дуже прихильно ставилася до перебування кораблів своїх же союзників по НАТО у Чорному морі (не кажучи вже про теплі відносини Анкари з Москвою). У цій ситуації румуни роблять ставку, у першу чергу, на двостороннє співробітництво із США, виявом чого є база американських ВПС та розміщення протиракетного щита. НАТО займає друге місце, а Євросоюз – третє.

 

Турецька гра

Найбільш серйозним суперником для Росії в Чорному морі залишається, як і в епоху «холодної війни», Туреччина. Однак, на щастя для Кремля, останнім часом, поряд з російською експансією в Чорноморському регіоні, відносини з Анкарою значно покращилися. Це, передусім, є наслідком низки факторів, які значною мірою незалежні від росіян: внутрішня політика Реджепа Ердогана та охолодження відносин Туреччини із західними союзниками. Маючи все більш напружені відносини з партнерами по НАТО і керуючись цілями своєї політики в Сирії, Туреччина зблизилась з Росією. Що стосується Сирії, цією проблемою займається так звана «Астанінська трійка» (Росія, Туреччина та Іран), створена після переговорів в Астані у січні 2017 р. Турки купують у РФ сучасні озброєння (і це при тому, що країна входить до складу НАТО), збільшується експорт російського газу до Туреччини, розпочалося спорудження за російським проектом АЕС «Аккую» у провінції Мерсін. Незважаючи на загалом добрі відносини з Росією, основною метою Анкари в Чорному морі є стримування Росії. Турки номінально мають найбільший флот у цьому басейні, і головне, — вони контролюють Босфор. Розвиток військового потенціалу РФ у Криму та зміцнення ЧФ загрожують інтересам Туреччини. Напевно, повз увагу Анкари не пройшла заява начальника Генерального штабу ЗС РФ генерала армії Валерія Герасимова, зроблена ним у вересні 2016 р. після низки проведених навчань ЧФ. За його словами, «кілька років тому бойові можливості флоту різко контрастували, зокрема, з турецькими ВМС, коли говорили, що Туреччина ледве чи не повний господар на Чорному морі. Зараз все по-іншому».

 

Офіційно Анкара не визнає окупацію Криму Росією і підтримує суверенітет та територіальну цілісність України на всіх міжнародних рівнях, намагаючись збалансувати зростаючий вплив Росії в Чорному морі. Анкара та Київ продовжують співпрацювати у складі Чорноморської військово-морської групи (BLACKSEAFOR). Турецькі кораблі брали участь у навчаннях «Sea Breeze-2018», які проходили в Україні. Інцидент у Керченській протоці був сприйнятий в Анкарі з великою стурбованістю. Туреччина навіть пропонувала своє посередництво, а Реджеп Ердоган наприкінці листопада 2018 р. провів телефонні розмови з Володимиром Путіним і Петром Порошенком. Командувач Військово-Морських Сил ЗС України адмірал Ігор Воронченко тоді заявив, що Україна буде просити Туреччину закрити протоку Босфор для курсування російських військових кораблів. Така можливість передбачена статтею 20 Конвенції Монтре. Але Анкара офіційно не відреагувала на це. Хоча у грудні 2018 р. було оголошено про початок будівництва нової військово-морської бази в районі Трабзона на Чорному морі. Туреччина підтримала українську ініціативу щодо подання  проекту резолюції Генеральної Асамблеї ООН про мілітаризацію Автономної Республіки Крим та міста Севастополь, а також частини Чорного та Азовського морів. 17 грудня 2018 р. така резолюція була прийнята. У документі Росія закликається до виведення своїх збройних сил  з півострова і висловлюється глибока стурбованість зростанням російської військової присутності у регіоні. Проте, доки РФ безпосередньо не загрожує Туреччині, Анкара не буде активно залучатися до надання допомоги Україні або до розвитку оборонних можливостей НАТО в регіоні. Це загрожує створенням біполярного, російсько-турецького укладу в Чорному морі, що в кінцевому підсумку означає ослаблення балканського флангу Альянсу.

Володимир Паливода,

головний консультант

                                      відділу проблем розвитку сектору безпеки

                                      Національного інституту стратегічних досліджень