Служба зовнішньої розвідки (далі – СЗР) Російської Федерації бере активну участь у війні проти України, використовуючи увесь наявний арсенал сил і засобів, форм і методів розвідувально-підривної діяльності, включно зі спеціальними інформаційними операціями.
Ключові тези
- Незважаючи на блокування основних пропагандистських рупорів Кремля («Sputnik» та «Russia Today»), СЗР через можливості своєї агентури впливу на Заході буде просувати вигідні для Москви наративи, які виправдовують її вторгнення в Україну.
- Через ці ж самі можливості СЗР намагатиметься підірвати євроатлантичну солідарність (яка й так не відрізняється згуртованістю), акцентуючи увагу на тому, що санкції щодо РФ обертаються великими втратами для західних компаній, а відповідь на них з боку Москви суттєво вплине на енергетичну безпеку країн ЄС.
- Заява Наришкіна є яскравим прикладом маніпулятивного впливу (зокрема, підміни понять та цілеспрямованого спотворення інформації), головною метою чого є зміна психологічних установок, ціннісних орієнтацій та сформування у масовій свідомості як російського суспільства, так і громадян західних країн позитивного ставлення до дій Росії.
- Можна припускати, що активність СЗР у війні проти України зростатиме, оскільки стає зрозумілим, що російська розвідка прорахувалася у своїх прогнозах[1] (передусім, на двох напрямках: недооцінила бойові можливості та бойовий дух української армії, переоцінила антивладні настрої у суспільстві). С. Наришкіну тепер доведеться компенсувати ці прорахунки та мінімізувати незадоволення В. Путіна роботою СЗР.
Виступ Наришкіна С.Є. на засіданні Ради безпеки РФ
Виступаючи 21 лютого 2022 р. на засіданні Ради безпеки РФ, директор СЗР С. Наришкін спочатку заявив, що підтримує включення так званих ДНР і ЛНР до складу Російської Федерації. Після уточнення В. Путіним теми засідання, С. Наришкін зазначив, що він виступає лише за визнання цих квазі-держав.
Політологи та користувачі соціальних мереж висміяли таку обмовку керівника російської розвідслужби. Водночас усі зійшлися на думці, що «пряма трансляція» засідання Ради безпеки РФ йшла у запису, про що свідчать деякі технічні моменти. Отже, не було жодної «обмовки», а мав місце режисований у Кремлі завуальований меседж Заходу про те, що Росія готова анексувати ще одну частину території України. А вторгнення російських військ у нашу державу 24 лютого 2022 р. підтвердило, що В. Путін у цьому питанні теж не блефує.
Директор СЗР С. Наришкін є представником «пітерської команди», однокурсником В. Путіна по Червонопрапорному інституту ім. Ю. Андропова КДБ СРСР, особою з найближчого оточення російського лідера. Свого часу він навіть вважався одним із можливих наступників глави Кремля, тому говорити про випадковість потрапляння в ефір цих кадрів із засідання Ради безпеки РФ нелогічно.
СЗР здійснює інформаційну підтримку вторгнення в Україну
3 березня 2022 р. прес-служба СЗР оприлюднила велику заяву С. Наришкіна, основними тезами якої є такі:
так звана спеціальна військова операція в Україні розвивається успішно, а реакція США та інших країн НАТО на цю операцію стає істеричною;
Захід не лише накладає жорсткі санкції на російські компанії та банки, але й піддає остракізму журналістів, спортсменів, діячів науки, культури та мистецтва, які підтримують дії Росії;
США оголосили черговий «хрестовий похід» проти Росії та спільно зі своїми союзниками намагаються обнести Росію новою «залізною завісою»[2];
зворотним боком санкційної політики є багатомільярдні збитки західних компаній[3] та зростання споживчих цін на газ у Європі;
справжньою метою Заходу є «скасування» Росії (такий термін винайшли у «толерантному» ліберал-фашистському середовищі);
США та їхні союзники не мають ні можливості, ні духу спробувати зробити це у відкритому та чесному військово-політичному протистоянні, тому намагаються встановити економічну, інформаційну та гуманітарну блокаду, роблячи це під гаслом необхідності захисту суверенітету України та європейської безпеки;
політика Заходу щодо Росії є лицемірною, оскільки там забули про те, як НАТО бомбардувала Югославію під приводом порятунку косовських албанців, а потім їхнього лідера Х. Тачі віддали під суд за звинуваченням у військових злочинах та торгівлі людськими органами;
США свого часу ввели в оману міжнародне співтовариство нібито наявністю у Багдада зброї масового ураження, щоб виправдати вторгнення до Іраку, а пізніше, в порушення резолюцій РБ ООН, руйнували Лівію і вбили її лідера М. Каддафі, який протягом десятиліть успішно стримував потоки мігрантів, що рвалися на європейський континент із пограбованої Заходом Африки.
Наслідуючи приклад В. Путіна[4], С. Наришкін, як Голова Російського історичного товариства і Голова Ради фонду «Історія Вітчизни», вдався до ретроспективного аналізу ситуації, що склалася на рубежах Росії після розпаду Радянського Союзу.
На думку керівника СЗР, на той час у Москви не було та й не могло бути жодних імперських амбіцій. РФ лише хотіла і домагалася, щоб сусідні з нею держави не використовувалися як майданчик для розгортання ворожої діяльності, а російськомовне населення не зазнавало культурного геноциду. Однак це не входило до стратегічних планів США, які виходили і виходять із максими «Хто керує Євразією, той володіє світом».
Із документів американської розвідки видно, що реальною загрозою власної безпеки у Вашингтоні вбачають, передусім, виникнення на цьому континенті «регіональних гегемоній», здатних кинути виклик американській могутності. Щоб запобігти самій можливості появи такої небезпеки з боку Росії, був ініційований процес розширення НАТО на схід. Альянс усе ближче наближався до російських кордонів, не враховуючи жодних ризиків. В організацію приймалися країни, які не відповідали критеріям членства, але вони забезпечували будівництво санітарного кордону проти РФ. І ці країни успішно справлялися з поставленим завданням, проводячи кампанії з дерусифікації, вигнання російськомовних ЗМІ, кримінального та фізичного переслідування власних громадян, які ризикнули виступати за розвиток взаємодії з Москвою. До цього варто додати «кольорові революції», які у сусідніх із Росією державах, були режисовані чи відкрито підтримувалися Заходом.
Особливе місце у заяві С. Наришкіна приділено нашій державі, яку він називає «підчерев’ям» Росії[5]. Як вважає глава СЗР, у 2014 р. в Україні мала місце насильницька зміна влади, внаслідок чого РФ зіткнулася тут з активізацією русофобської політики, геноцидом російськомовного населення на Донбасі, форсованою дерусифікацію та агресією щодо Української православної церкви Московського патріархату.
С. Наришкін акцентує увагу на тому, що В. Зеленський, виступаючи на Мюнхенській безпековій конференції, пригрозив переглянути відмову України від ядерної зброї. Директор СЗР звинувачує лідерів країн ЄС у відсутності реакції на це, нібито жодної загрози не існує. Натомість С. Наришкін посилається на дані МО РФ та розвідки, згідно з якими Україна зберегла технічний потенціал щодо створення ядерної зброї[6].
Глава СЗР стверджує, що Вашингтон та його союзники форсували підготовку до прийому України до НАТО, винаходячи для Києва напівлегальні обхідні маршрути, покликані скоротити традиційний шлях до членства в Альянсі[7]. Під виглядом навчальних центрів створювалися передові західні військові бази. За підтримки Великої Британії йшла підготовка до запуску двох морських баз на узбережжях Чорного та Азовського морів, модернізувалося аеронавігаційне обладнання українських військових аеродромів, що в перспективі дозволило б приймати на них увесь спектр військово-транспортної авіації Альянсу.
Продовжуючи екскурс у минуле, С. Наришкін наводить причину категоричного несприйняття Росією вступу України до НАТО. Він нагадує слова першого Генерального секретаря НАТО британця лорда Г. Ісмея про те, що у Європі потрібно забезпечувати підпорядковане становище німців, присутність американців та видавлювання росіян («to keep the Germans under, the Americans in, the Russians out»). Директор СЗР наголошує, що ця теза звучить дуже сучасно[8], тим паче що у проекті нової Стратегічної концепції НАТО, яку планується прийняти у червні ц.р., Росія фігурує як основна загроза безпеці Альянсу.
С. Наришкін зазначає, що для РФ нейтральний статус України має критичне значення. Це – мінімальний територіальний бар’єр, необхідний Москві для відбиття атак із Заходу. Саме тому США і НАТО так щільно взялися за Україну в ситуації, коли Росія кинула виклик американській гегемонії, яка поступово слабшає.
Глава СЗР звинувачує нашу державу у тому, що за 8 років у Києві нібито затвердився абсолютно ворожий до Москви режим, з яким не можна було домовлятися, і який бачить свою місію лише в тому, щоб служити плацдармом для наступу на Росію. Критичної точки досяг розкол між русофобськи налаштованою західною частиною України та південним сходом країни, що має тісні історичні, духовні, економічні та людські зв’язки з Росією. Будь-які спроби так званих ДНР і ЛНР налагодити діалог із київським керівництвом виявилися безрезультатними. Саме тому вони й звернулися за допомогою до Росії, якій не залишили іншого вибору. С. Наришкін повторив постулат В. Путіна про те, що єдиним шляхом до забезпечення безпеки РФ є демілітаризація та денацифікація української держави.
Посилаючись на розвідувальну інформацію СЗР, її директор стверджує, що американська адміністрація і «покірна їй українська влада» нібито роблять ставку на максимальне затягування конфлікту, переростання його в позиційну війну високого ступеня інтенсивності. Із західних країн в Україну засилаються групи озброєних бойовиків[9].
С. Наришкін вважає, що у Вашингтоні сподіваються, що Росія «загрузне» у цій війні та згине, а США зможуть зайнятися «зачисткою» Близького Сходу, Євразії та АТР, але Москва цього не допустить. Майбутнє України соратник В. Путіна «дозволяє» визначати самим українцям, проте він впевнений, що це буде вже зовсім інша Україна та інша історія.
Директор СЗР не погоджується із західними політиками та експертами, які називають те, що відбувається, «новою холодною війною». Якщо у другій половині XX століття Росія боролася із Заходом на далеких підступах, то тепер війна підійшла до самих кордонів РФ, тому для Москви вона вже не «холодна», а «гаряча».
Закінчує С. Наришкін свою статтю коротким аналізом геополітичної ситуації та своєрідним меседжем до Заходу (з елементами погроз), виставляючи Росію у ролі світового миротворця. На його думку, нині відбувається крах однополярного світу та системи міжнародних відносин, заснованої на праві найсильнішого (тобто, США) руйнувати інші держави, щоб запобігти найменшій можливості їхнього перетворення на альтернативні центри сили. Саме на це були спрямовані зусилля Заходу щодо втягування в орбіту свого впливу України та перетворення її на русофобську маріонеткову державу. Росія сьогодні кидає цій системі відкритий виклик, створюючи багатополярний світ, від якого в перспективі виграють усі. Директор СЗР звертає увагу на те, що до західної блокади РФ не приєдналася переважна більшість азіатських, африканських і навіть латиноамериканських країн. А сама Росія – сильна держава, яка має ядерну зброю, величезні запаси енергетичних і природних ресурсів, розвинений людський потенціал, істинну віру і духовну місію.
Нинішній конфлікт в Україні, як заявляє С. Наришкін, хороша нагода провести ґрунтовну ревізію міжнародно-правових режимів та зобов’язань, виробити принципово нові модальності взаємин із Заходом та з усім світом. Війна на пострадянському просторі не припиняється ось уже тридцять років, а Росія сьогодні має реальний шанс покласти цьому кінець.
Володимир Паливода,
центр зовнішньополітичних досліджень
Національного інституту стратегічних досліджень
[1] Це підтверджується висновками західних експертів (зокрема, професійно орієнтованого веб-ресурсу www.intelligenceonline.com).
[2] 5 березня 2022 р. В. Путін заявив, що санкції Заходу можна порівняти з оголошенням війни.
[3] 7 березня 2022 р. Секретар Генеральної ради «Єдиної Росії» А. Турчак заявив, що партія пропонує націоналізувати виробництва компаній, які оголосили про вихід з російського ринку після початку військової спецоперації в Україні. Такі дії компаній, за його словами, «не що інше, як навмисне банкрутство».
[4] Маються на увазі відомі статті лідера Кремля про історичну єдність росіян і українців.
[5] Свого часу радянське військово-політичне керівництво виправдовувало вторгнення в Афганістан у 1979 р. своїм «законним» правом захистити «підчерев’я» СРСР від тероризму. У грудні 2014 р. член Комітету з оборони Державної думи РФ Ф. Клінцевич виступив з ініціативою перегляду постанови з’їзду народних депутатів СРСР від 1989 р., яка засуджувала рішення про ввід радянських військ до Афганістану.
[6] Російській стороні добре відомо, що у квітні 2015 р. під час презентації Стратегії національної безпеки України тодішній директор Національного інституту стратегічних досліджень В. Горбулін заявив, що наша держава не має можливостей відновити свій ядерний потенціал. За його словами, в Україні не було і немає спеціалістів, які б могли розробляти ядерні блоки у бойових чи напівбойових умовах. В. Горбулін також попередив, що розмови про відновлення ядерної зброї в Україні не відповідають її науково-технічному потенціалу та можуть викликати негативні політичні наслідки на міжнародній арені.
[7] Російській стороні теж добре відомо, що для отримання повноправного членства в НАТО потрібно підписання, а потім ратифікація усіма країнами-членами Альянсу протоколу вступу нової країни. Кремль через свою агентуру впливу на Заході має можливості, щоб декілька країн-членів не погодилось на прийом України, або затягувало цей процес до безкінечності.
[8] С. Наришкін натякає, що і сьогодні НАТО в особі США проводить політику «to keep the Germans under». У такий спосіб Кремль продовжує «вбивати клин» між Вашингтоном та Берліном.
[9] За даними МО США, російська сторона сама намагається вербувати іноземних бойовиків для війни з Україною. А раніше видання «The Wall Street Journal» поширило інформацію про те, що РФ намагається вербувати жителів Сирії, які мають навички ведення бою у міських умовах.