Нині існує чимало пропозицій щодо започаткування програми постачання безпілотних систем. Одна з таких – щодо розвитку в Україні безпілотних авіаційних комплексів (БАК) та наземних роботизованих комплексів (НРК), — надійшла до Директорату політики у сфері оборони Міноборони України від Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння (ЦДАКР). Передбачаю, що фахівці Міноборони визначать недоцільність такого шляху та наполягатимуть на реалізації проєктів з розроблення і закупівлі, зокрема безпілотних авіаційних комплексів (БПЛА), в рамках чинної Державної цільової оборонної програми розвитку озброєння та військової техніки на період до 2022 року (далі – Програма озброєння).

Водночас, нескладно на фактах і цифрах показати, що ця Програма озброєння недієва, має низьку фінансову ефективність і корупційні ризики, що закладені в неї свідомо. При формуванні Програми озброєння допущені грубі порушення Закону України “Про державні цільові програми”, а також “Порядку розроблення та виконання державних цільових програм”, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 31 січня 2007 р. № 106. Серед них виділю наступні:

1. Відповідно до Закону України “Про державні цільові програми” Державна цільова програма – це комплекс взаємопов’язаних завдань і заходів, узгоджених за строками виконання, складом виконавців, ресурсним забезпеченням. Але теперішня Програма озброєння – повна протилежність того, що вимагає Закон України. Про це свідчать такі факти:

– Це не комплекс. Адже комплекс – це сукупність предметів чи явищ, що становлять єдине ціле. Програма озброєння не є єдиним цілим. Це просто перелік майна, що потрібне Збройним Силам та іншим силовим відомствам.

– У Програмі озброєння немає взаємопов’язаних завдань і заходів. Наприклад, заходи із закупівлі БТР, гаубиці, автогрейдера, снайперської гвинтівки, ПЗРК, автоцистерни і автобусів ніяк не пов’язані між собою.

– Завдання Програми озброєння не узгоджені за строками виконання, складом виконавців, ресурсним забезпеченням.

2. Закон вимагає, щоб Програма озброєння мала мету. При цьому вимагається, щоб мета була досяжною. Але мета Програми озброєння сформульована як процес, а не як результат. Вона за своєю сутністю не досяжна. Отже, Програма озброєння фактично не має мети.
3. Закон вимагає, щоб Програма озброєння мала строк виконання. Але теперішня Програма озброєння фактично не має строку виконання. Її розпочато у 2016 році зі строком виконання у 2020 році. У 2018 році строк виконання було продовжено до 2022 року. Наразі Указом Президента України від 27 лютого 2020 року № 59/2020 вимагається продовжити строк виконання Програми до 2024 року.
4. Для Програми озброєння вимагається розробити методику оцінювання ефективності її виконання. Разом з тим Указ Президента України від 27 лютого 2020 року № 59/2020 вимагає “актуалізувати” Програму озброєння. Тобто пристосувати її до умов поточної ситуації. Оцінювати програму, що регулярно пристосовується до умов поточної ситуації, є шахрайством. Розробити для цього методику оцінювання неможливо, про що свідчать провідні фахівці України у сфері оцінювання. Якщо оцінювати програму, що пристосована до умов поточної ситуації, то вона завжди буде виконаною на 100 %.
5. Планування витрат через Програму озброєння завжди нереалістичне і значно перевищує можливості національної економіки – по факту фінансується лише близько 30 % завдань і заходів Програми Озброєння.
6. Часто змінюються пріоритети розвитку озброєння – бізнес не знає що потрібно Збройним Силам України, тому не може врахувати потреби ЗС України у планах розвитку свого виробництва.
7. Не задіяні механізми державно-приватного партнерства, що унеможливлює залучення приватних інвестицій до розвитку високотехнологічного озброєння.

У зв’язку із зазначеним було б доцільно:

1. Програми розвитку озброєння формувати відповідно до чинного законодавства України, а також до сучасних євроатлантичних принципів та підходів.
2. Фінансове забезпечення програм розвитку озброєння необхідно обов’язково узгоджувати з можливостями національної економіки. Фінансовий ресурс програми має в повній мірі відповідати вартості програми. То ж, обов’язковою вимогою стає реалістичність забезпечення потреб Збройних Сил України.
3. За мету кожної програми встановлювати соціально-значущий кінцевий результат, що може бути виміряний. Це обов’язково має бути постачання у війська установчої партії виробів нової системи озброєння: батальйон, ескадрилья, дивізіон тощо. При цьому необхідне впровадження нерозривного циклу розроблення систем озброєння від фундаментальних досліджень до постачання у війська установчої партії одиниць системи озброєння.
4. Впроваджувати механізми державно-приватного партнерства. Форвардні контракти – найоптимальніший варіант. ЦНДІ ОВТ ЗСУ має напрацювання, що достатні для укладення форвардних контрактів.
5. Крім того, важливим є й звітування перед платниками податків про предмет і обсяги оборонних закупівель, зокрема, через повну відкритість державного оборонного замовлення і програм озброєння (скасування статей ЗВДТ 2.1.15 і 2.1.17).

Усі зазначені рекомендації свого часу було спрямовано до профільного заступника міністра Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України.

Але головна з цих рекомендацій, як здається, є необхідність переходу від реалізації однієї Державної цільової оборонної програми розвитку озброєння та військової техніки до реалізації низки Державних цільових оборонних програм з розвитку різних систем озброєння. Одна програма може об’єднувати декілька однорідних проектів. То ж, з огляду на це, пропозиція ЦДАКР започаткувати програму розвитку безпілотних систем – це хороший початок переходу до дієвої системи розроблення і закупівлі озброєння.

Віктор Дихановський,

провідний науковий співробітник

Центрального науково-дослідного інституту озброєння та військової техніки Збройних Сил України