Упродовж останніх п’яти років, серед яких вже понад три з половиною роки широкомасштабної війни РФ проти України, відбулися певні політичні зсуви, неприємні для опозиції режиму Лукашенка в Республіці Білорусь. З одного, шоковий стан білоруського суспільства минув на тлі вичавлення зі своєї країни режимом диктатора у Мінську усіх опозиційно налаштованих сил, а сумний факт, що агресія щодо України відбувалася також із боку Білорусі, дещо переосмислено – він, здається, в уявленні багатьох людей в Білорусі та в Європі, дещо втратив резонанс. Україна та Білорусь справді мають спільного ворога, але, на жаль, справжня Білорусь після виборів президента у країні у 2020 році живе, наче в темряві, лише в очікуванні змін у бік розвитку демократії.

Певною мірою опозиційні Олександру Лукашенку сили дещо втомлені – упродовж останнього року має місце звикання білорусів до ситуації в самій Білорусі та й до війни в Україні. Ймовірно, це відбувається на тлі досить м’якої позиції Заходу, коли створена даність, яку неможливо вплинути без потужної зовнішньої підтримки. Тому усе більше моїх співвітчизників намагаються піклуватися про впорядкування свого життя та вирішити власні нагальні проблеми у своєму соціумі. Хоча правда й у тому, що війна залишається потужним фактором напруження для усіх білорусів – тих, хто залишився жити під режимом; тих, хто просто залишив країну, та й, звісно, тих, хто пішов воювати за майбутнє Білорусі на території України.

Які наслідки цих процесів.   Передусім, Вплив Світлани Тихановської всередині РБ різко знизився – на тлі, на жаль, майже офіційної легітимізації Олександра Лукашенка та зростання в західних колах настроїв щодо перемовин з ним у майбутньому задля стабілізації регіону. Нещодавно я навіть зробив заяву про фінал політичної кар’єри Тихановських – гадаю, вони себе вичерпали як претенденти на політичне лідерство в державі та не відповідають рівню сучасного лідера.

Лукашенко добре обізнаний, що Захід має твердий намір не допустити будь-якого силового сценарію із залученням РБ. В результаті, в разі «замороження війни» (наприклад, зупинення військ на лінії бойового зіткнення станом на момент прийняття політичного рішення) білоруська опозиція сприйматиме це як справжню катастрофу та програш України. Із усвідомленням, що українська армія за ці три з половиною роки зробила неймовірне, більш ніж можна було нафантазувати перед вторгненням. Але, так чи інакше, такий сценарій означає панування режиму Лукашенка щонайменше до його смерті, після чого лише за певних умов можуть відбутися поворотні, демократичні  вибори.

Другий негативний фактор сьогодення (трішки згаданий вище) — сама опозиція — яких де-факто дві: «стара» та «та, що з’явилася після репресій 2020 року, — знесилена і кожного дня стає усе більш слабкою. Внаслідок втрати перспектив повернення в РБ до «нормального життя». Напевно, цей наслідок – також рикошет рішень західних лідерів, у першу чергу США.

Є й третій, зовсім не другорядний аспект. А саме, зброя та ОПК країни усе більше контролюється РФ – як через замовлення, так і – це стосується переданої зброї, — шляхом політичного тиску. При цьому створено умови, коли у режиму Лукашенка немає вибору, бо економіка країни усе більше стає підпорядкованою воєнним цілям РФ та її війні.

Тільки для прикладу, найбільш активні підприємства мінський ВАТ «Интеграл» та ВАТ «Цветотрон», роблять електроніку до крилатих ракет. Компоненти, вироблені  ВАТ «Интеграл», знаходили в ракетах Х-69 та «Кинжал», а також у Х-38, якими атакували цивільних в Україні. До того ж, «Інтеграл» випускає мікросхеми для російських ракет, використовуючи при цьому обладнання та хімічні матеріали західного виробництва. ВАТ «Цветотрон» робить комплектуючі для протирадіолокаційних ракет Х-31П, а також у протикорабельних ракетах Х-35У.

Загалом близько 100 компаній Білорусі постачали підсанкційне обладнання для російського ОПК – це дані організації колишніх силовиків BelPol. Але ж Росія вклала у військовий сектор економіки Білорусі, за оцінками фахівців, близько півтора мільярди доларів — частину цих коштів було витрачено на розгортання виробництва зброї та комплектуючих — модернізацію підприємств і створення їх із нуля, закупівлю виробничих ліній, навчання персоналу.

З одного боку, Лукашенко керується можливістю уникнення прямого військового зіткнення і «відкупитися» військово-технічною допомогою – дуже побоюються ударів з боку Києва в разі нової агресії з території РФ – адже увесь ОПК досяжний для ураження. Крім того, зростає бажання режиму Лукашенка за рахунок співпраці ОПК з російським отримати для підприємств більше компетенцій та здатності виробляти більше власної зброї.

Режим Лукашенка вимушений усе більше мілітаризувати білоруську економіку. Зокрема, у стані глибокої кризи білоруське машинобудування, тому, що на його основному ринку збуту – російському, його витісняє Китай, а в Європі продукція не витримує конкуренції.

То ж, якщо підсумовувати, загальна думка найбільш потужних представників опозиції така: в РБ не буде змін, доки існуватиме режим Путіна в РФ. Але все ж міф про «велику Росію та мудрого Путіна» у свідомості більшості білорусів, припинив існування. І це може стати фактором змін.

Павло Усов,

білоруський політолог, доктор політичних наук, керівник Центру політичного аналізу та прогнозу

(підготовлено на основі інтерв’ю; спілкування та переклад з білоруської здійснено Центром досліджень армії, конверсії та роззброєння)