(Коротка історія одного з ракетних полків Ракетних військ стратегічного призначення Радянської Армії, що дислокувався на півночі Житомирщини)
Мова йтиме про західний край Овруччини та 181 ракетний полк, який входив до складу 50 ракетної дивізії (штаб с. Білокоровичі) 43 ракетної армії (штаб м. Вінниця) Ракетних військ стратегічного призначення (далі – РВСП). Два з трьох його ракетних дивізіонів з 1960 по 1984 роки базувались поблизу сіл Усове та Нова Рудня Овруцького району Житомирської області, будучи елементами, так званого ракетно-ядерного щита колишнього СРСР.
Історія полку починається з формування 15 березня 1953 року у селищі Капустін Яр (Астраханська область, Росія) 3 пускового дивізіону 80 інженерної бригади Резерву верховного головнокомандування (далі – РВГК).
У жовтні 1953 року цей дивізіон у складі бригади передислоковується у район с. Білокоровичі Олевського району Житомирської області, де починається будівництво інфраструктури позиційного району для балістичних ракет середньої дальності, якими планувалось оснастити цю військову частину.
Рішення щодо вибору місця дислокації дивізіону, який у подальшому був переформований у полк, приймалось Генеральним штабом Збройних сил СРСР з огляду на необхідність дотримання декількох чинників:
— максимальне наближення ракетних позицій до західного кордону СРСР, але які б знаходилися поза досяжністю більшості засобів ураження НАТО, розгорнутих на території країн Західної Європи;
— можливість використання місцевості для забезпечення скритності інфраструктури та повсякденної діяльності частин і підрозділів РВСП;
— наявність транспортних комунікацій.
Важкодоступна та віддалена від магістральних автомобільних і залізничних доріг та великих населених пунктів лісисто-болотиста місцевість Словечансько-Овруцького кряжу (максимальна висота 316,3 м на східній околиці с. Городець) та поліських боліт на півночі Житомирщини майже ідеально відповідала вищезазначеним умовам.
Найближчим (приблизно 25 км на північний схід) найбільшим населеним пунктом від місця будівництва стартової позиції 1 ракетного дивізіону в районі села Усове було село Словечне (на початку 60-х років близько 5000 жителів, адміністративний центр Словечанського району, що з 30 грудня 1962 року увійшов до Овруцького району).
Роботи з обладнання позиційного району розпочались одразу ж після передислокації дивізіону. У квітні 1959 року він перейменовується у 18 інженерний полк РВГК зі штабом у селі Липники Житомирської області і входить до складу 80 інженерної бригади РВГК (штаб с. Білокоровичі). З травня 1960 року 80 бригада перейменована у 50 ракетну дивізію. Низка перейменувань закінчилась тільки 1 липня 1960 року, коли полк отримав свою остаточну назву – 181 ракетний полк (далі – 181 рп), що, по суті, нічого не міняло у призначенні та завданнях військової частини, а лише назвало речі своїми іменами. Хоча і закритими. Як відомо, за радянських часів для широкого загалу в обігу були номерні назви військових формувань. Ще більш важливим це було, коли мова йшла про таку надсекретну військову частину, як полк балістичних ракет середньої дальності, оснащених ядерними бойовими головками. Для тих, хто мав пряме чи опосередковане відношення до 181 рп, за межами периметру постів охорони його об’єктів він був військовою частиною 32157. Відкриті назви вживались тільки всередині армійського організму і застосовувались у таємному діловодстві, зокрема, в рамках відпрацювання бойових документів.
Полк був оснащений балістичними ракетами середньої дальності Р-12 (за класифікацією НАТО – SS-4, умовна назва «Сандалове дерево»). Комплекс прийнятий на озброєння у 1958 році. Ракета з рідинним двигуном була виконана за одноступеневою схемою. Вона мала довжину приблизно 23 м (висота семиповерхового будинку) і стартову масу близько 42 тон. Основні компоненти пального (азотна кислота та керосин) підпалювались спеціальним пусковим пальним. Р-12 несла моноблочну головну бойову частину вагою близько 1,5 тони з термоядерним зарядом потужністю 1 мегатонну і була призначена для ураження цілей площею 100 квадратних кілометрів. Під час випробувань ракети запуском на максимальну дальність (2000 км) відхилення головної частини від центру цілі становило: по дальності 1100 м по напрямку 600 м.
На стартових позиціях ракети зберігались без головних частин у спеціальних залізобетонних сховищах і виводились до місця старту тільки перед застосуванням. В кожному з трьох ракетних дивізіонів полку знаходилось по 4 пускові комплекси (пускові столи) з двома ракетами Р-12 (для першого і другого пуску) на кожен пусковий стіл. Після доставки боєголовок з місць зберігання та їх стикування з ракетами вони встановлювались у вертикальне положення. Після проведення заправки і прицілювання ракета була готова до запуску. Загальний час передстартової підготовки – близько 3 годин. Стартова позиція обслуговувалась ракетною батареєю.
На знімку показано момент встановлення Р-12 на стартовий стіл.
Розташування позиційного району полку на півночі Житомирщини та максимальна дальність пуску ракет забезпечували ураження ними потенційних важливих військових цілей НАТО, адміністративних центрів та об’єктів критичної інфраструктури (АЕС, гідрографічні споруди, підприємства хімічної промисловості, крупні транспортні вузли, тощо) на території Туреччини і, практично, усіх країн Західної Європи, за виключенням Іспанії та Португалії.
Очевидно, що і з того боку на важливі цілі європейської частини СРСР, зокрема на позиційний район 181 рп, були наведені подібні ракети НАТО. Вважалось, що у разі переростання «холодної» війни у «гарячу», перемогу отримає той, хто завдасть упереджувального (превентивного) удару. Проте, навряд чи у такій війні міг би хтось вижити, щоб говорити про якусь там перемогу. Зрозумілим є і те, що через небезпечне сусідство з 181 рп поліщуки з навколишніх сіл, та й усього району, могли стати першими жертвами термоядерної війни. І хоча її загрозу в 60-х роках вдалось максимально мінімізувати, увесь цей час аж до розформування дивізії у 1990 році місцеве цивільне населення знаходились під постійною небезпекою превентивного удару так званого «вірогідного противника» (саме такий термін застосовувався в радянський період). Цивільні люди були, по суті, заручниками політичного протистояння СРСР та Заходу, що у будь-який момент міг перерости у відкрите збройне протистояння. Ядерні сили, до яких, зокрема, входили частини балістичних ракет наземного базування були ключовим елементом стратегічних наступальних озброєнь і в цей період отримали стрімкий розвиток. Хоча, щоб виправдати непомірні витрати, як радянські, так і західні лідери називали їх силами стримування.
Позиційний район полку складався з районів стартових позицій ракетних дивізіонів. Вони (так звані 1-й, 2-й та 3-й майданчики за номерами дивізіонів) були обладнані:
1 ракетного дивізіону – в 3 км південно-східніше села Усове (Овруцький район);
2 ракетного дивізіону – в 2 км південно-східніше села Нова Рудня (Овруцький район);
3 ракетного дивізіону – в 2,5 км північніше села Липники (Лугинський район).
В цьому ж селі було розгорнуто штаб 181 рп (див. карту).
1 дивізіон у районі Усового заступив на бойове чергування у 1960 році, а 2 та 3 – у 1961 році.
Основним елементом інфраструктури ракетних дивізіонів у районах Усового, Нової Рудні та Липників були стартові позиції (launch site) ракет Р-12. Вони були однотипними, принаймні до переозброєння 3-го дивізіону в Липниках на шахтний варіант ракети Р-12У «Двіна» у 70-х роках та всього полку з ракет Р-12 на наземні рухомі ракетні комплекси РСД-10 «Піонер-К» у 1984 році. Зважаючи на те, що процес підготовки ракет до пуску (стикування з ракетами ядерних боєголовок, встановлення на пусковий стіл, заправка пальним та їх прицілювання) передбачав послідовний підхід до пускових столів спеціальної техніки, стартові позиції являли собою мережу під’їзних шляхів, сховищ для ракет, автомобільної техніки та пального. Між ними на приблизно однакових відстанях знаходились чотири пускові столи (на схемах, що представлені нижче, позначені чорними кружечками). Між ними, чи попереду них знаходились сховища для ракет. На картах масштабу 1:100000 місця стартових позицій дивізіонів позначені червоним колом.
Стартова позиція 1 дивізіону в районі Усове-Переброди
Стартова позиція 2 дивізіону в районі Нової Рудні
Стартова позиція 3 дивізіону в районі Липників
Одночасно з будівництвом стартових позицій інженерні підрозділи удосконалили автомобільну дорогу від Липників до Усового (було відремонтовано мости і покращено дорожнє полотно). Вони також побудували дороги до стартових позицій дивізіонів. Через позиційний район полку проходила раніше прокладена залізнична колія (не електрифікована) Овруч – Білокоровичі, яка теж була удосконалена. Зокрема, окрім оновлення ділянок дороги, в лісових хащах були побудовані додаткові платформи для прийому і відправки вантажів. При цьому слід відзначити, що на картах залізничних шляхів радянського періоду, де, зазвичай, детально позначались залізничні станції, на ділянці Овруч – Білокоровичі не позначено жодної з них. Немає на картах і, станції Велідники, куди регулярно прибували вантажі для 181 рп.
Розташування позиційного району 181 ракетного полку відносно районних центрів на півночі Житомирської області показано на наступній схемі.
Підготовка та утримання у належному стані транспортної інфраструктури позиційного району були важливим елементом підтримання бойової готовності полку. Саме по автомобільній дорозі Липники – Усове (див. схему позиційного району) після оголошення бойової тривоги на стартові позиції дивізіонів доставлялись ядерні боєголовки. Згідно з існуючими у РВСП правилами, боєголовки зберігались у окремих військових частинах, що мали назву ремонтно-технічні бази (далі – ртб). У складі 50 ракетної дивізії таких було дві: 329 ртб у Липниках (1958 – 1984 роки) та 331 ртб на станції Білокоровичі (1959 – 1991 роки). Слід зазначити, що, якщо РВСП були таємницею, навіть, для офіцерів, скажімо, сухопутних військ Радянської Армії, то інформація про ремонтно-технічні бази була недоступною для більшості офіцерів РВСП. Ця «святая святих» РВСП була, по суті, складами ядерних боєприпасів. Якщо завданням особового складу ракетних дивізіонів була експлуатація ракетних комплексів, то персонал ремонтно-технічних баз, так звані «головастики» (від словосполучення «головні частини»), опікувався зберіганням, зборкою ядерних бойових головних частин, їх доставкою на стартові позиції і стикуванням з ракетами безпосередньо на стартових позиціях.
На фото показано процес стиковки ядерної боєголовки з ракетою в ході підготовки Р-12 до пуску.
Зважаючи на надсекретність озброєння, завдань та діяльності ракетників, особливо важливого значення командуванням надавалось проведенню організаційних та технічних заходів приховання інфраструктури, дійсного призначення та діяльності полку. Основна мета – не допустити виявлення його елементів та ідентифікації, як стратегічного об’єкту, західними розвідками. Як згадувалось вище, значною мірою цьому сприяли віддаленість позиційного району від крупних населених пунктів та характер місцевості житомирського полісся, де він розміщався. Той, хто мав нагоду відвідати цей мальовничий край, отримав задоволення від його красоти та міг наочно переконатись у маскувальних можливостях віддалених районів на півночі Житомирщини. Недарма саме тут в роки Другої світової війни активно та успішно діяли партизанські загони, що протистояли німецькій окупації. У селі Словечне функціонує унікальний Музей партизанської слави.
Разом з тим, тільки природних умов для досягнення максимально можливого ступеню приховання полку було замало. В Збройних силах СРСР було набуто значного досвіду у цій сфері. Були розроблені спеціальні засоби маскування, зокрема, над пусковими столами, де велась підготовка ракет до пуску, встановлювались розсувні маскувальні металічні сітки. Значні зусилля витрачались також на маскування під’їзних шляхів до них та бетонних доріг всередині майданчиків. Для цього усі дороги обкладались дереном. Маскувались також сховища для техніки, технічні, штабні та житлові будівлі. Ці роботи були надзвичайно трудомісткими, адже у весняно-літній період дерен, який швидко вигорав, навпаки, демаскував об’єкт, що вимагало його частої заміни. Обсяги робіт з маскування значно збільшувалися після навчань, тренувань та перевірок бойової готовності полку.
В аспекті реалізації організаційних заходів з приховування та маскування полку діяла система оповіщення про прольоти американських супутників-розвідників над районами дислокації військових частин. Чергові служби отримували такі повідомлення від штабів вищої інстанції та інформували про них командирів підрозділів. Отримавши це повідомлення, командири підрозділів були зобов’язані припинити активну діяльність в районах стартових позицій: техніка, яка знаходилась на відкритих майданчиках відводилась назад у сховища (ангари); перевірялось встановлення засобів маскування; припинялась робота радіоелектронних засобів на випромінювання. Інформація про проліт супутника-шпигуна заносилась до «Журналу прольоту іноземних штучних супутників Землі» де, зокрема, вказувалось час отримання сигналу, час його доведення до підрозділів та період часу протягом якого мають діяти вищезазначені обмеження.
Особовому складу полку категорично заборонялось за межами службової території розкривати його істинне завдання та призначення. Відпрацьовувались легенди для різних підрозділів, згідно з якими розташування ракетних дивізіонів, в кращому випадку, легендувалось під склади матеріально-технічних засобів чи ще якісь тилові об’єкти. На загальнодоступних картах автомобільних доріг та інших картах Житомирської області не було жодних натяків на існування об’єктів полку в цій місцевості. Навіть на таємних топографічних картах масштабу 1:100000 Генерального штабу колишнього СРСР 1-й майданчик був позначений як сараї, а 2-й та 3-й – як піонерські табори.
Питання попередження діяльності іноземних спецслужб у відношенні особового складу полку та недопущення витоку таємної інформації пильно контролювались представниками військової контррозвідки Комітету державної безпеки (КДБ) СРСР. Їх представники постійно знаходились у розташуванні полку. Під невпинною опікою КДБ були і навколишні села. Жорстко контролювались телефонні розмови та радіоефір. Так, відома історія молодого вчителя фізики Городецької восьмирічної школи, якого в 70-х роках було заарештовано за підозрою в діяльності на користь іноземних розвідок. Згідно з розповсюдженою серед селян інформацією, молодий чоловік, будучи радіоаматором, сам склав радіоприймач і не санкціоновано виходив у ефір у короткохвильовому діапазоні. Як відомо, використання радіозасобів на цих радіочастотах дозволяє обмінюватись інформацією з кореспондентами, що знаходяться, практично, у будь-якій точці земної кулі. Тобто, теоретично, він міг передавати інформацію щодо діяльності 181 полку, як надсекретного об’єкту СРСР, котрий знаходився всього в 10 км від Городця. Що було насправді, і чим закінчилась ця історія невідомо, однак ніхто не піддає сумніву активності наймогутнішої спецслужби колишнього СРСР у районах функціонування стратегічно-важливих об’єктів, яким, і це варто повторити, був на Овруччині ракетний полк доставки ядерних боєприпасів.
Проте, не дивлячись на суворі обмежувальні та маскувальні заходи, чутки про ракетну частину мало-помалу поширювалася в окрузі. Тим більше, що поступово на службу до полку почали брати вихідців та жителів із навколишніх сіл: Городця, Усового, Листвина, Нової Рудні, Антоновичів, Прибитків, Липників, інших. Це були в абсолютній більшості прапорщики та сержанти понадстрокової служби, які призначались на посади у підрозділах забезпечення. Як свідчать очевидці, в ранкові та вечірні години між цими селами та 1-м, 2-м і 3-м майданчиками курсували, навіть, обладнані для перевезення людей військові автомобілі, які доставляли місцевих жителів-військовослужбовців полку на службу та додому після завершення робочого дня. Одним з таких маршрутів був Словечне – Бігунь – Городець – 1-й майданчик в районі Усового. Віддалене раніше село Липники сусіднього Лугинського району взагалі перетворилось в крупне військове містечко, де було побудовано десятки 5-ти поверхових будинків для сімей військовослужбовців полку, так званих ДОСів (рос. — дом офицерского состава).
Очевидно, що в таких умовах не допустити витоку інформації про секретний об’єкт було доволі складно. Окрім того, над позиційним районом полку продовжували активно діяти орбітальні угрупування супутників-шпигунів, розвідувальні можливості яких постійно удосконалювалось. Беручи до уваги все це командування РВСП дійшло врешті-решт висновку, що приховати полк від сучасних технічних засобів іноземної розвідки неможливо. Тому, було прийнято рішення припинити реалізацію додаткових інженерних заходів з маскування стартових позицій, як то маскування доріг дереном. Проте суворі обмежувальні заходи з метою недопущення витоку інформації шляхом її розголошення зберігались аж до розформування полку.
Отже, можна констатувати, що одним із основних недоліків цієї грізної зброї була неможливість приховати її розташування, що робило нерухомі наземні ракетні комплекси Р-12 доволі легкими цілями у ході можливої майбутньої війни. Ця легкість полягала не тільки у можливості з високим рівнем вірогідності встановити координати стартових позицій, але й у незахищеності ракетних комплексів від ураження їх подібними засобами вірогідного противника. Проблема не вирішувалась остаточно і після переозброєння деяких полків на шахтний варіант ракети Р-12У. У 181 рп такими комплексами переозброїли 3 ракетний дивізіон в районі Липників. Хоча живучість комплексів у такому випадку дещо зростала, однак через їх нерухомість вони все одно залишались легкою здобиччю.
Саме тому результатом невпинної роботи у ході гонки озброєнь стало створення в СРСР рухомого ґрунтового ракетного комплексу РСД-10 «Піонер» (за класифікацією НАТО – SS 20, умовна назва «Шабля»). Пускова установка ракети середньої дальності була змонтована на спеціальному колісному шасі МАЗ-547А виробництва Мінського автомобільного заводу. Київський завод «Арсенал», до речі, постачав на складальний завод у Воткінську (Росія) апаратуру прицілювання ракети. Більш, ніж удвічі була збільшена (у порівнянні з Р-12) дальність пуску – до 5500 км. Окрім того двоступенева ракета була твердопаливною, що давало можливість надзвичайно скоротити час на її підготовку до пуску. Але найголовніше, нові комплекси не потребували такої розгалуженої, як для Р-12, інфраструктури, більша частина якої призначалась для її заправки пальним. Пуск ракети міг здійснюватись як з відкритого майданчика, так і зі спеціальної захисної споруди «Крона» (ангар, де РСД-10 знаходилась на чергуванні, дах якого перед пуском відстрілювався за допомогою піропатронів).
У зв’язку із переозброєнням 50 ракетної дивізії на нові ракетні комплекси РСД-10 «Піонер-К», у 1984 році всі три дивізіони 181 полку були зняті з бойового чергування. Відбувається переформування 50 ракетної дивізії та зміна місць дислокації її полків і частин. Відповідно до директиви міністра оборони СРСР №314/1/00210 від 15.02.1984 року 181 рп місцем базуванням було визначено район інфраструктури його 3-го дивізіону (3-го майданчика), тобто, район населеного пункту Липники. Тепер, після надходження в полк РСД-10 «Піонер-К», можна було дійсно вважати, що 3-й майданчик у Липниках став більше відповідати позначенню на картах «піонерський табір».
На малюнку РСД-10 «Піонер-К» у похідному положенні.
Всі житлові зони та бойові стартові позиції (майданчики) 1 дивізіону (район села Усове) та 2 дивізіону (район села Нова Рудня) з усіма спорудами, згідно із зазначеним вище розпорядженням міністра оборони СРСР, передавались місцевим органам влади. Остаточно полк було переформовано до 15 листопада 1984 року.
До 1990 року 181 рп в Липниках залишався на бойовому чергуванні у складі 50 ракетної дивізії. У відповідності до підписаної США та СРСР в кінці 1987 року Угоди про скорочення ракет середньої та меншої дальності, полк був знятий з бойового чергування та у період з 1989 по 1991 рік розформований. У цей же період припинила своє існування і 50 ракетна дивізія. Так Овруччина та, загалом, Житомирщина позбулася, врешті-решт, небезпечного сусідства.
На цьому, здавалося, можна було б і завершити історію 181 полку балістичних ракет середньої дальності з ядерними боєголовками, що стала, хоч і невеликою, але чутливою сторінкою історії Овруцького району. Однак, беручи до уваги саме таку чутливість, вважається доречним згадати ще декілька аспектів того небезпечного сусідства.
Загроза екологічних аварій чи катастроф.
Не вдаючись до технічних деталей конструкції ракетного комплексу Р-12, слід відзначити, що на стартовій позиції дивізіону зберігалось не менше 300 тон ракетного пального, зокрема понад 230 тон азотної кислоти та 70 тон керосину. І це тільки на перший і другий пуски. При цьому не виключається, що на позиціях створювався резерв пального для здійснення подальших пусків.
Відомий усім керосин не становив серйозної загрози оточуючому середовищу. А от азотна кислота, будучи надзвичайно агресивною хімічною речовиною, була небезпечною для усього живого. Зрозуміло, що технологічний процес заправки ракет був відпрацьований таким чином, щоб максимально унеможливити виникнення буд-яких нештатних ситуацій. Проте, як відомо, в житті не завжди виходить, як кажуть, «по писаному» і вірогідність виникнення техногенних аварій, якщо не катастроф, існувала увесь час базування полку в цьому районі.
Наразі достеменно невідомо про конкретні факти надзвичайних подій у позиційному районі полку та навколо нього. Проте люди подейкують про існування в регіоні так званого «рудого лісу» — доволі великої території де загинула рослинність, яка згодом поступово відновилась. Що стало причиною цього явища? Не виключено, що це могли бути токсичні відходи 181 рп.
Участь у «Карибській кризі».
На початку 60-х років світ постав перед загрозою реальної ядерної війни. У 1962 році після революції на Кубі та подальшого загострення ситуації, яке могло закінчитися американською інтервенцією на острів, СРСР вирішив надати Кубі допомогу, зокрема військову. Беручи до уваги те, що у випадку війни американські балістичні ракети, які базувались у Туреччині, могли досягти цілей на території СРСР за 10 хвилин, а радянським ракетам для удару у відповідь по американській території необхідно було близько 25 хвилин, у Москви назріла термінова потреба їх географічного наближення до американського континенту. Тому, тодішнім 1-м секретарем ЦК КПРС Микитою Хрущовим було прийняте рішення щодо розгортання балістичних ракет Р-12 та Р-14 на Кубі.
У складі «кубинського» угрупування радянських військ ракетні війська стратегічного призначення були представлені декількома полками. Серед них 181-й був одним з найбільш підготовлених.
В рамках реалізації операції «Анадир» він під іншою назвою у складі двох дивізіонів в доволі стислий термін був перекинутий на Кубу. Підготовка до перекиду розпочалася влітку. 1 вересня 1962 року його зняли з чергування в овруцьких лісах, а вже через два місяці обидва дивізіони були готовими до стикування ракет з ядерними боєголовками та їх заправки пальним у західній частині Куби.
Необхідно відзначити, що операція «Анадир» з перекиду радянських військ та зброї на Кубу була проведена доволі успішно. Такому успіху вона завдячує тотальній скритності, реалізації заходів стратегічного маскування та введення противника в оману. Достатньо сказати, що про саму операцію «Анадир» та початок її реалізації не знало, навіть, міністерство закордонних справ СРСР. Американська розвідка не змогла вчасно встановити факт перекиду на Кубу засобів радянської стратегічної зброї, а саме ракет Р-12, ядерних боєголовок до них та обладнання для їх застосування.
Тому, керівництво США було шоковане першими фотографіями з літака-розвідника U-2, який лише 14 жовтня зафіксував Р-12 на стартових позиціях на Кубі. Це, як вважається і стало основною причиною того, що лідери США та СРСР дійшли до висновку про необхідність врегулювання кризи мирним шляхом.
В результаті досягнутих домовленостей сторін СРСР вивів свої балістичні ракети з Куби, а США з Туреччини. До початку 1963 року 181 полк повернувся на свої позиції на Овруччині та у складі трьох дивізіонів знову заступив на бойове чергування в районах Усового, Нової Рудні і Липників Лугинського району. Сухопутні радянські війська та озброєння ще тривалий час залишались на Кубі.
Інопланетяни – чи були вони над овруцькими лісами?
Жити в епоху інформаційних технологій — означає мати необмежений доступ до масивів інформації, яка переповнює повсякденне життя сучасної людини відомостями в усіх сферах її діяльності. При цьому їх розмаїття дає можливість не тільки отримати поради, що сприяють вирішенню тих, чи інших практичних проблем, отриманню знань, розширенню кругозору, але й передбачає наявність у світовому інформаційному павутинні, як називають мережу Інтернет, навколонаукових відомостей. Особливо це стосується уфології, де як ні у якій іншій сфері спотворення інформації є дуже розповсюдженим явищем. Не стали виключенням і овруцькі ліси, де дислокувався 181 рп.
В Інтернеті доволі розповсюдженою темою є зацікавленість представників неземних цивілізацій цим регіоном. При цьому дописувачі не сумніваються, що увагу інопланетян привернули не ліси, озера та валуни Словечансько-Овруцького кряжу, а саме балістичні ракети. При цьому вважається, що поява невпізнаних об’єктів, які літають (широко розповсюджена російськомовна абревіатура НЛО) над позиційним районом 181 рп на початку 80-х років ледве не стала причиною третьої світової ракетно-ядерної війни.
В цьому аспекті легко можна знайти інформацію щодо надзвичайної події у 50 ракетній дивізії, пов’язаної з появою НЛО над позиційним районом 181 ракетного полку. Вірогідніше за все, мова йде про 1-й чи 2-й ракетні майданчики поблизу Усового, Перебродів та Нової Рудні (див. карту на обкладинці). Ось лише одне з багатьох таких «свідчень», так званих, очевидців, начебто, військовослужбовців 50 рд, які дають журналісти-уфологи: «… об’єкт був схожий на «тарілку», що літає, таку, як показують у кіно, тільки без люків чи ілюмінаторів. Його поверхня була ідеально гладкою. «Тарілка» зробила чіткий розворот під прямим кутом. Я раніше не бачив нічого подібного». Далі подія описується так: «Цей же об’єкт бачили військовослужбовці із сусідньої частини, а також велика кількість місцевих жителів із селищ Усове, Топільня, Жовтневе, Переброди і Коростеня. Усі вони говорили, що «тарілка» була величезною – близько 300 м у діаметрі і мала правильну геометричну форму». Той же військовослужбовець, начебто, підтвердив, що «на бойовому посту управління ракетою самостійно увімкнулись табло, яке сигналізувало про готовність ракети до пуску саме в момент, коли НЛО завис над позицією». При цьому, щоб підтвердити правдивість слів військовослужбовця, журналісти наголосили: «… військові не боялись розголосити якусь таємницю, оскільки на момент інтерв’ю, СРСР вже не існувало, 50 рд була розформована, а ракетні шахти зруйновані».
Ось така цікава, але, вочевидь, надумана уфологами історія. Навіть та базова загальновідома відтепер інформація щодо підрозділів балістичних ракет, яка викладена вище, дає можливість легко спростувати її правдивість. По перше, шахтним комплексом Р-12У на момент, що описують так звані очевидці, був озброєний лише 3-й дивізіон полку в Липниках. По-друге, підготовка ракет Р-12 до пуску, в районі Усового, над яким, буцімто, завис НЛО і дав сигнал на командний пункт про запуск ракет, передбачала цілий комплекс технічних і організаційних заходів. Необхідно було 3-3,5 години для того щоб, ракету щонайменше вивести зі сховища, встановити вертикально і залити в неї 37 тон пального. Звичайно, ракети могли, теоретично, вже знаходитись на пускових столах у спорядженому стані. Такий стан передбачався в загрозливий період, коли в результаті різкого загострення воєнно-політичної обстановки сторони стояли в кроці від війни. Але, як відомо, на початку 80-х років, не дивлячись на напруженість у відносинах між СРСР та США, про загрозу відкритої війни не йшлося. Тобто ракети, знаходились у стані звичайної готовності.
По третє, ніхто не може дати точної дати та місця такої резонансної події, що само собою вже є дивним. В декількох варіантах публікацій на цю тему згадуються 4 жовтня 1981 року, 4 жовтня 1982 року і просто жовтень 1983 року. І наостаннє, перераховуючи населені пункти, жителі яких підтвердили свої спостереження за НЛО, згадуються села Усове, Топільня, Жовтневе, Переброди, які доволі компактно розташовані в районі адміністративного кордону Овруцького та Лугинського районів і знаходяться в межах позиційного району 181 рп чи поблизу них. А яким чином причетний до цього Коростень, який розташований в 60 км від нього? При цьому жодного згадування про можливих очевидців-жителів ближчих до місця події Овруча, Білокоровичів, де, до того ж, був штаб 50 рд. Нічого невідомо про цю подію і в інших навколишніх селах, зокрема, в Городці, що в 10 км від ракетного майданчика поблизу Усового.
Весь цей нехитрий аналіз дає підставу поставити під сумнів цікавинку про інопланетян на Овруччині. Не виключено, що, дійсно, дехто побачив у небі над тим районом щось надзвичайне, що асоціювалось ним із частиною ракетників і трансформувалось у міфічні розповіді. Вірогідніше за все, як це часто буває у таких випадках, вони стали свідками незвичного атмосферного явища.
Красоти поліського краю та відлуння історії
А що ж сталося із залишеними ракетними майданчиками біля Усового та Нової Рудні після 1984 року? Багато, що змінилось з тієї пори, але місцевість Словечансько-Овруцького кряжу як була, так і залишилась дивовижно красивою і важкодоступною. Більше того, практично, в непридатний стан прийшла лісова дорога Городець – Усове. На фото показано виїзд з Городця в напрямку Усового. Старою дорогою, тобто, прямо їхати можна тільки солідними вантажівками, бо по усьому її розбитому полотну оголились великі каменюки. Тому, всі інші беруть правіше. Але все одно необхідно бути уважним, бо каміння тут на кожному кроці.
Частину споруд стартових позицій 1-го майданчика в районі Усового було розібрано місцевими жителями. Те, що не можна було вивезти залишилось «пам’ятником» колишній радянській імперії та її грізній зброї.
Інколи сюди добираються групи туристів, які подорожують на автомобілях підвищеної прохідності, мотоциклах чи велосипедах і розміщують в Інтернеті світлини побаченого. На місці ракетної бази під Усовим ще є на що поглянути. Але головним багатством і окрасою цього краю залишаються лісові простори з вкрапленнями в них живописних озер, мережі лісових річечок, боліт та масивних валунів Словечансько-Овруцького кряжу.
Ось так у весняне передвечір’я виглядає мальовниче озеро Кончак, що знаходиться справа від дороги Городець-Усове (утворене запрудою річечки Червонка)
Дуб-велетень на березі озера Кончак.
Місце для відпочинку все на тій же дорозі від Городця до Усовoго
Побачивши ці красоти один раз, вам неодмінно захочеться зустрітися з ними ще і ще. Приїжджайте подивитися на цей чарівний куточок українського Полісся – не пожалкуєте.
Ось на такому позитиві і закінчуємо історію про один з елементів надсекретної радянської зброї на Овруччині, що робить її, хоч і опосередковано, але причетною до подій світового рівня, які ледве не привели до глобальної катастрофи в період найбільш жорсткого радянсько-американського протистояння.