Чому постанова КМУ №1541 не має нічого спільного зі страхуванням і не може працювати
Автор: Ібрагім Габідулін
Вступ. Ілюзія реформи замість реального механізму
Україна потребує робочої моделі покриття воєнних ризиків. Без цього неможливо:
- повернути інвестиції;
- відновити промисловість;
- захистити бізнес;
- запустити економічне відродження після війни.
На цьому тлі Кабмін ухвалив Постанову №1541 про компенсацію вартості майна і страхових премій за договорами страхування воєнних ризиків. Але документ, який мав би стати проривом, перетворився на юридичний сурогат, що не містить жодного елемента реального страхового механізму. Це — класичний продукт системи, де рішення ухвалюють люди, які не розуміють того, що регулюють.
- Головна проблема: документ писали не страхові експерти, а чиновники, далекі від предмету
Постанова №1541 з перших абзаців демонструє, що її готували:
- не андерайтери;
- не актуарії;
- не фахівці з ризик-менеджменту;
- не експерти перестрахування;
- не юристи страхового ринку.
Це — продукт чиновницької творчості. Саме тому в документі:
- немає механізму передачі страхового договору в ЕКА;
- немає стандартного поліса;
- немає актуарної моделі тарифів;
- немає методики контролю премій;
- немає страхових процедур врегулювання;
- немає визначення, хто несе ризик і чому;
- немає участі ринку взагалі.
Документ декларує страхування — але не містить страхування як такого.
- Страхування без страховиків: абсурд, покладений у нормативний акт
- Поліс існує, але держава дізнається про нього після закінчення дії
Це найбільш кричуща вада.
Підприємець:
- укладає договір із страховиком;
- платить премію;
- а ЕКА бачить поліс лише після завершення строку дії договору, коли підприємець приносить його для компенсації.
Це суперечить будь-яким страховим моделям світу.
У агрострахуванні (яке в документі чиновники явно не розуміли) держава:
- отримує поліс на початку;
- перевіряє умови;
- контролює тариф;,
- реєструє ризик;
- підтверджує свою частку премії.
У Постанові №1541 цього немає взагалі. Це не помилка — це необізнаність.
- Методика оцінки збитків є, але вона не страхова
Так, документ посилається на методику оцінки майна. Але це кабмінівська методика оцінювачів, що працюють зі статутним капіталом і кредитами.
Страхові збитки оцінюють:
- аджастері;
- сюрвейєри;
- спеціалісти врегулювання збитків.
Ці люди знають, що таке:
- доказ ризику;
- причинно-наслідковий зв’язок;
- стандарти огляду;
- перестрахувальні вимоги.
Без них компенсаційна система перетворюється на хаос.
- Ризики у документі є, але це не “страхові ризики”
У документі наведено перелік воєнних ризиків — вибух, обстріл, ракетний удар тощо. Але перелік сам по собі не створює страхового покриття. Щоб ризик став страховим, він має бути описаний через систему професійних параметрів, які й визначають логіку виплати.
По-перше, кожен ризик потребує юридично точного визначення та джерел підтвердження: хто саме встановлює факт події (ДСНС, військова адміністрація, поліція, ЗСУ), яким документом це підтверджується і як він прив’язується до конкретного об’єкта.
По-друге, у страхуванні завжди існує градація збитків. Частковий збиток — це коли об’єкт можна відновити, і вартість відновлення становить до певного порогу (наприклад, 50–60 %). Тотальний (конструктивна загибель) — коли витрати на відновлення перевищують 75%–80 % від вартості, і дешевше відшкодувати об’єкт повністю. Без установленого порогу тотального збитку неможливо однаково трактувати наслідки подій, а отже — неможливо прогнозувати бюджетні зобов’язання.
По-третє, будь-яке покриття передбачає франшизу, яка визначає частку збитку, що завжди лишається на страхувальнику. Це необхідний елемент моделі, який запобігає дрібним і сумнівним заявам та захищає систему від завищених вимог. У воєнних ризиках франшиза — базовий інструмент антизловживань.
По-четверте, у страховому праві ключовим є причинно-наслідковий зв’язок. Необхідно встановити, що саме воєнна подія стала безпосередньою причиною руйнування, а не попередній технічний стан, недбалість чи вторинні наслідки. Це вимагає стандартизованих доказів, а не довільних актів.
По-п’яте, повинні існувати чіткі стандарти доказування: акти, протоколи, фото- та відеофіксація, строки повідомлення, порядок огляду об’єкта та роль фахівців, які проводять оцінку. У всьому світі такою оцінкою займаються аджастери й сюрвейєри — незалежні професійні експерти страхового ринку, а не оцінювачі вартості нерухомості.
І нарешті, модель покриття обов’язково має містити ліміти відповідальності — на один об’єкт, на одного страхувальника, на програму в цілому. Воєнні ризики завжди носять масовий, кумулятивний характер. Без лімітів держава опиняється перед неконтрольованими зобов’язаннями.
У міжнародній практиці такі документи займають десятки сторінок норм. У нас — один абзац.
- Абсурд компенсації премії
У постанові №1541 передбачено, що підприємець отримує компенсацію частини страхової премії лише після завершення строку дії договору страхування. Це — фундаментально хибний підхід. І він демонструє не просто непрофесійність, а повне нерозуміння того, як працюють субсидовані страхові програми.
В агрострахуванні (IFC, модель 2005–2010) було навпаки — і то вже створювало проблеми. Стара схема була такою:
- аграрій сплачував свою частку премії страховій компанії одразу;
- страховик ніс відповідальність повністю з моменту підписання договору;
- держава перераховувала свою частину премії коли-небудь потім, після бюрократичних процедур.
Проблема була очевидна, страховик уже відповідає за ризики, а держава ще не виконала своє фінансове зобов’язання. І це було слабким місцем системи.
Але чиновники, замість того щоб виправити дефект, зробили гірше. У постанові 1541 відповідальність переклали на підприємця. Тепер:
- страховик отримує премію одразу;
- страховик НЕ бере участі в ризику;
- ЕКА компенсує частину премії не страховій компанії, а підприємцю — і лише після завершення договору.
Це означає:
- Підприємець змушений фінансувати всю премію з власної кишені.
- Держава компенсує йому частку через 12 місяців (або довше).
- Весь фінансовий тягар перенесений на бізнес.
- Страховик не має жодного стимулу оптимізувати тариф — він уже отримав гроші.
- Держава не виконує головну функцію: не робить страхування доступнішим до початку покриття.
Це навіть не поганий дизайн — це виверт, який ставить підприємця в позицію покірного чекаючого: премія компенсується не під час страхування, а після його завершення. Така логіка підходить для кабінетної фантазії, але аж ніяк не для реального бізнесу у воєнний час.
І тут ми підходимо до ключового.
- Чому в цивілізованій моделі все це — зона відповідальності страховика, а не чиновника
Якби в Україні було справжнє державно-приватне партнерство (ДПП), а не його сурогат, то всі ці процеси — оцінка ризиків, андеррайтинг, визначення тарифів, розробка вордінга, врегулювання збитків — були б природною відповідальністю страховика.
Тому що:
- тільки страховик має професійний апарат оцінки ризиків;
- тільки страховик має актуарні моделі тарифів;
- тільки страховик має доступ до глобального перестрахування;
- тільки страховик має інституційну пам’ять роботи з великими збитками;
- тільки страховик може забезпечити відбір і контроль ризиків у реальному часі.
Роль держави в таких програмах інша:
- Визначити частку свого співфінансування премії (наприклад, 20– 80 %).
- Створити орган, який від імені держави адмініструє свою частину відповідальності.
- Погодити правила, розроблені ринком — тобто не ламати страховий механізм, а інтегруватися в нього.
- Контролювати бюджетні витрати.
І тоді система працює.
Страховики покривають свою частку ризику.
Держава — свою частку.
Усі збитки оцінюються професійно, а не довільно.
Тарифи формуються ринком, а не чиновниками.
Франшизи й ліміти обмежують зловживання.
Бюджет витрачається ефективно.
Підприємець отримує зрозумілий продукт.
Саме тому, коли чиновники беруться «самотужки» описувати воєнні ризики, вони неминуче створюють нормативний сурогат, бо не розуміють самої природи страхування. А ринок розуміє — і саме для цього він і має бути повноцінним учасником моделі.
III. Системна причина: чиновники не знають, що таке страхування, але ухвалюють документи про страхування
- Українська бюрократія винагороджує не компетентність, а лояльність
У кабінети на Банковій і в Мінекономіки потрапляють не ті, хто знає предмет, а ті, хто:
- зручний;
- мовчазний;
- керований;
- не сперечається.
Саме такі кадри пишуть тексти, від яких залежить доля ринку.
- Відсутність особистого ризику породжує бюрократичну байдужість
У приватному секторі:
- помилився андеррайтер — компанія збанкрутує;
- неправильно оцінений ризик — втрати мільйонів;
- поганий документ — позов клієнта і репутаційна криза.
У держави:
- неправильна постанова — просто «внесуть зміни»;
- провал програми — «доопрацюють»;
- нульовий результат — «взято до відома».
Можна дозволити собі непрофесіоналізм, бо за нього ніхто не відповідає.
Відсутність відповідальності = відсутність думки.
- Чиновники не залучають ринок, бо бояться експертів
У Кабміні досі працює совкова логіка: “Ми самі знаємо, як треба. Експерти тільки заважатимуть.”
У результаті постанова про страхування була підготовлена без страхового ринку. Без андерайтерів, актуаріїв, перестрахувальників, брокерів.
Тому й вийшло те, що вийшло.
- Освітній рівень не дорівнює компетентності
Це просто говорити про компетенцію у питаннях страхування чиновників усіх рангів, через руки яких шляхом узгодження пройшов цей документ, аж до прем’єр-міністра, яка закінчила КНЕУ, де ще читалася дисципліна «Страхування і ризик-менеджмент». Зараз у цьому ВНЗ ця дисципліна читається лише для фахівців страхового ринку.
Але дисципліна це не професія. Страхування — це досвід, а не предмет університетської програми 20-річної давнини.
Коли державу керують “теоретики”, документи перетворюються на мікс із декларацій та помилок.
- Альтернатива — класична модель ДПП
Використання світового досвіду, наприклад, War Damage Corporation [1] та європейські моделі [2, 3], як ідеального рішення:
- Ключовий елемент: Держава створює механізм державного перестрахування або фонд останньої інстанції (наприклад, на базі ЕКА).
- Розподіл ролей:
- Приватний ринок: Андерайтинг, оцінка ризиків, оформлення договорів, утримання ризику в межах власної капіталізації.
- Держава/ЕКА: Прийняття на себе частини ризику, що перевищує утримання ринку, акумулювання премії за перестрахування.
- Економічна доцільність: Компенсація (субсидія) підприємцю прив’язується до зони ризику (чим ближче до бойових дій, тим вища компенсація), що стимулює більш точний андерайтинг з боку страховиків.
Пропонований варіант урядом це анти-модель ДПП, що викривляє ринок.
- Прямий корупційний ризик: документ стимулює завищення тарифів
У тексті чорним по білому: компенсація премії здійснюється від “фактично встановленого страхового тарифу”.
Але:
- немає контролю;
- немає меж тарифів;
- немає актуарної моделі;
- немає перевірки відповідності ринку.
Це відкриває шлях до:
- змови “страховик + страхувальник”;
- штучного завищення тарифу;
- викачування бюджетних коштів;
- появи псевдострахування.
Постанова №1541 фактично створює нелегальну ренту для окремих учасників ринку. Страховики отримують премію за продукт, за який не несуть ризику, а держава компенсує частину штучно встановленого тарифу, не маючи механізму контролю його обґрунтованості. Це не страхування — це фінансова схема, закладена всередині нормативного акту, яка стимулює завищення премій та витісняє чесну конкуренцію.
- Висновок: Постанову №1541 потрібно не “доопрацьовувати”, а переписувати
Документ:
- не містить страхового механізму;
- не враховує ринок;
- не відповідає міжнародній практиці;
- викривляє модель ДПП;
- створює корупційні ризики;
- не може працювати технічно;
- вводить бізнес в оману.
Його не можна “підлатати”. Його потрібно створити заново, разом із:
- страховим ринком,
- актуаріями,
- експертами ризик-менеджменту,
- перестрахувальниками,
- міжнародними партнерами.
Бо інакше Україна отримає черговий документ, який красивий на словах — і абсолютно порожній за змістом.
Ібрагім Габідулін,
військовий експерт,
фахівець з питань застосування Повітряних сил,
полковник у запасі
Джерела:
- Goldin, Abe J. “War Damage Insurance.” Journal of the American Association of University Teachers of Insurance, vol. 10, no. 1, 1943, pp. 69–75. JSTOR, https://doi.org/10.2307/250009. Accessed 15 Oct. 2023.
- Ібрагім Габідулін. СТРАХУВАННЯ ВОЄННИХ РИЗИКІВ: СВІТОВИЙ ДОСВІД ТА УКРАЇНА. https://opk.com.ua/%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B0%D1%85%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F-%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D1%85-%D1%80%D0%B8%D0%B7%D0%B8%D0%BA%D1%96%D0%B2-%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B8/
- Ібрагім Габідулін. Воєнне страхування як ключ до інвестицій у ВПК України. https://cacds.org.ua/%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%BD%D0%BD%D0%B5-%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B0%D1%85%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F-%D1%8F%D0%BA-%D0%BA%D0%BB%D1%8E%D1%87-%D0%B4%D0%BE-%D1%96%D0%BD%D0%B2%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B8/
