Поки що український «ракетний щит» – це радянські комплекси ППО, комплекси С-300, ЗРК «Бук». Минулого року до них додалася РСЗВ «Вільха» – система, яка розроблена на основі радянської реактивної системи залпового вогню 9К58 «Смерч». Багато хто вважає «Вільху» глибокою модернізацією РСЗВ «Смерч». Наступного року щит посилиться вже цілком новими комплексами протикорабельних крилатих ракет РК-360МЦ «Нептун» і, можливо, новітніми РСЗВ «Вільха-М». Як бачимо, ситуація далека від райдужної. Тож поява ракетної програми — справа не тільки вчасна, але й життєво необхідна для держави.
Про це написав директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння (ЦДАКР) Валентин Бадрак у статті в LB.UA після огляду наявних розробок ракетної техніки.
В. Бадрак також наголосив на необхідності оформлення розробок у окрему програму:
«Отже, закупівлі ракетного озброєння стануть головним пріоритетом у наступні 10 років. Головні ракетні акценти включатимуть створення сучасної ракетно-космічної техніки, високоточної зброї, систем ППО. І хоча ЗМІ та політики вже ведуть мову про «ракетну програму», насправді йдеться поки що лише про «питання розвитку ракетного озброєння до 2031 року».
Однак цілком очевидно, що ці «питання розвитку ракетного озброєння до 2031 року» мали б бути оформлені. Якщо взяти до уваги ємний перелік розробок, то вони могли б отримати статус державної цільової програми, яка була б затверджена урядом. А головне – дуже чітко визначити ракетні пріоритети. Тобто що саме і в яких обсягах фінансувати. А також хто і на яких етапах її контролюватиме й звітуватиме про досягнуті (або не досягнуті) результати. Ключова «фішка» оформлення такої програми – створення умов непохитності цього пріоритету та безперервності фінансування. А ще – неможливості перерозподілу фінансових ресурсів. Як і унеможливлення внутрішньої конкуренції за фінансові потоки.
Де-факто в Україні сформувалися дві школи створення ракетної техніки. Одна – група підприємств, об’єднаних навколо ДержККБ «Луч». Інша – група підприємств, об’єднаних навколо КБ «Південне». Вони, природно, конкурують, по-іншому і бути не може. Але ці школи кардинально різні – і за результативністю, і за потенціалом, і за масштабами. Якщо «Луч», який починав з ПТРК і модернізації авіаційних ракет, виріс до реально створеного ракетного комплексу, то «Південне», яке в радянські часи розробляло найкращі у світі балістичні ракети, за 30 років незалежності не поставило для ЗСУ жодного зразка техніки. При цьому на ДержККБ «Луч» трохи більше ніж 1000 осіб персоналу, а от у КБ «Південне» працюють понад 4500 осіб. Хоча «Південне» успішно веде цивільні ракетно-космічні проєкти зі США та з країнами Європи, що свідчить про наявний потенціал і необхідність його збереження та розвитку.
Такий стан справ означає лише одне: у ракетної програми має з’явитися конкретний керманич, який опікуватиметься всіма аспектами її виконання чи не кожного дня. Що б там не казали, але якби екссекретар РНБО Олександр Турчинов особисто не супроводжував перебіг створення ракетного комплексу «Нептун», його не створили б у рекордно короткі терміни – фактично за два з половиною роки.
Наразі відомо, що про фактичний стан реалізації вище згаданої Стратегії щороку публічно звітуватиме Міністерство з питань стратегічних галузей промисловості України. Однак при цьому існує кілька центрів впливу на український ОПК, і досить часто внаслідок їхніх власних поглядів втрачається синхронність дій. Існують і ризики перерозподілу Генеральним штабом зарезервованих ресурсів – так було донедавна.
Наразі від джерел в уряді відомо, що у планах там є створення саме окремої програми розвитку ракетної техніки. Тож залишається лише сподіватися, що на цей процес не вплинуть ані внутрішні, ані зовнішні чинники».