Пропонована стаття є продовженням нещодавно опублікованої на сайті Інформаційного агентства «Оборонно-промисловий кур’єр» попередньої статті [1]. У ній йшлося про низку заходів, які доцільно реалізувати в умовах війни задля підвищення ефективності діяльності Уряду України в сфері оборони, посилення у ній статусу та повноважень Міністра оборони України,  пришвидшення перетворення Міністерства оборони України з міністерства «збройних сил» у міністерство з «оборони» держави тощо. Зокрема, обґрунтовувалася доцільність введення до складу Кабінету Міністрів України Віце-прем’єр-міністра України з оборонних питань – Міністра оборони України, який має бути цивільною особою – політиком, як й інші члени Уряду.

На початку лютого 2023 р. в українському політичному та експертному середовищах розгорнулася дискусія щодо призначення на посаду Міністра оборони України замість цивільної особи військовослужбовця – особи, яка проходить військову службу [2]. І як майже завжди буває у нашому суспільстві – позиції з цього питання розділилися: одна частина учасників дискусії висловлюється на користь такої заміни, інша ж категорично проти.

Поштовхом до такої дискусії стала заява 5 лютого 2023 р. голови депутатської фракції політичної партії «Слуга народу» Д.Арахамії стосовно звільнення з посади Міністра оборони України О.Резнікова та призначення на неї начальника Головного управління розвідки Міністерства оборони України генерал-майора К.Буданова. При цьому Д.Арахамії зазначив, що «війна диктує кадрову політику», це є «…абсолютно логічним для воєнного часу», оскільки «силові відомства на цьому етапі мають очолити не політики, а кадрові «силовики». Проте наступного дня він повідомив, що «…кадрові зміни в сфері оборони протягом цього тижня не відбудуться» [3].

Зі свого боку, Президент України В.Зеленський у виступі 7 лютого 2023 р. у Верховній Раді України наголосив, серед іншого, що «Ми здійснюємо кадрові та інституційні кроки на різних рівнях у сфері оборони та безпеки, які здатні посилити позицію України. Щодо кожного такого кроку – кадрового чи інституційного – відбувається необхідне інформування на тому рівні, на якому ухвалюється рішення (підкреслено нами)» [4] .

Пізніше, 11 лютого 2023 р., було оприлюднено інформацію про те, що Комітет Верховної Ради України з питань національної безпеки, оборони та розвідки підготував зміни до законодавства, необхідні для забезпечення призначення військовослужбовця Міністром оборони України. У них визначається, що Міністр оборони України призначається на посаду не лише з числа цивільних осіб. Під час дії воєнного стану він «…може бути призначений з числа військовослужбовців. Після закінчення дії воєнного стану на посаду Міністра оборони протягом 30 днів призначається цивільна особа» [5].

Своєю чергою, через два дні О.Резніков поінформував, що слід очікувати реалізацію низки актуальних рішень, які стосуються кадрового та структурного оновлення Міністерства оборони України з метою підвищення ефективності його діяльності. Він обґрунтував це тим, що «…ми пройшли рік в умовах повномасштабної російської агресії. Накопичено важливий досвід, що дає підказки, як посилити Міністерство [оборони]. Я запросив до команди нових людей. Будуть нові заступники міністра. Відповідні документи на погодження я вже подав» [6].

Насамперед йшлося про призначення першим заступником Міністра оборони України замість цивільної особи військовослужбовця – генерал-лейтенанта О.Павлюка. За словами О.Резнікова він «…досконало знає проблематику сучасної війни та потреби нашої армії, має необхідні лідерські та управлінські якості. Буде ще більше синергії у взаємодії з Генеральним штабом». Крім того, заступником Міністра оборони України з питань європейської інтеграції планувалося призначити А.Шевченка, який «…має успішний досвід роботи у Парламенті, а також на посаді посла України в Канаді». А заступником Міністра оборони України з питань цифрового розвитку, цифрових трансформацій і цифровізації передбачалося призначити В.Дейнегу – «…відомого волонтера з бекграундом у сфері ІТ, а останнім часом журналіста-документаліста» [6].

Оскільки О.Павлюк є військовослужбовцем, Президент України  В.Зеленський 13 лютого 2023 р. вниз необхідні зміни до низки його Указів. Вони, зокрема, визначають, що на період дії правового режиму воєнного стану у Міністерстві оборони України посада першого заступника Міністра оборони України підлягає заміщенню військовослужбовцем, який є особою вищого офіцерського складу [7].

Кабінет Міністрів України своїми рішеннями звільнив з посади першого заступника Міністра оборони України І.Руснака та призначив на неї О.Павлюка – військовослужбовця, генерал-лейтенанта [8, 9]. Відомо, що І.Руснак обіймав посаду першого заступника Міністра оборони України з 2014 р., будучи цивільною особою, генерал-полковником у запасі. За таких обставин слід звернути увагу на те, що Уряд досі не подав до Верховної Ради України законопроєкт стосовно внесення необхідних змін до законодавства. Бо, відповідно до нього «Перший заступник Міністра оборони України та заступники Міністра оборони України призначаються на посади з числа цивільних осіб» [10].

Уявляється, що призначення Урядом у такий спосіб на посаду першого заступника Міністра оборони України генерал-лейтенанта О.Павлюка створює наразі, м’яко кажучи, певну правову колізію. Відомо, що у дещо подібній ситуації в 2016 р., для недопущення такої колізії, були внесені зміни до законодавства стосовно можливості призначення Державним секретарем Міністерства оборони України не лише державного службовця, а і військовослужбовця, а також визначено його додаткові специфічні повноваження [11].

Рішеннями Кабінету Міністрів України також звільнено з посади заступника Міністра оборони України з питань цифрового розвитку, цифрових трансформацій і цифровізації О.Гайдука і на цю посаду 21 лютому 2023 р. призначено В.Дейнегу, а на посаду заступника Міністра оборони України з питань європейської інтеграції – А.Шевченка.

Процес оновлення керівництва Міністерства оборони України та здійснення змін у його структурі ще триває. Відтак, передчасно оцінювати результати зазначених кадрових змін. Принаймні, треба дочекатися їх завершення та затвердження:

• Кабінетом Міністрів України – змін до положення про Міністерство оборони України;
• Міністром оборони України:
• обов’язків першого та інших заступників Міністра оборони і Державного секретаря Міністерства оборони України;
• нової структури апарату Міністерства оборони України, схеми спрямування та координації діяльності його структурних підрозділів;
• схеми керівництва Збройними Силами (ЗС) України, спрямування та координації діяльності Державної спеціальної служби транспорту, органів військового управління, військових частин, вищих військових навчальних закладів, установ, безпосередньо підпорядкованих Міністерству оборони України.

У цьому контексті, найбільш цікавими будуть, на нашу думку, можливі зміни у повноваженнях, обов’язках та відповідальності нового першого заступника Міністра оборони України, який є військовослужбовцем, а не цивільною особою – політиком.

Оцінюючи вищенаведені події, малоймовірною уявляється відставка у найближчі місяці Міністра оборони України О.Резнікова. Зокрема, треба нагадати, що «…у разі звільнення міністра перший заступник та інші заступники міністра також звільняються з посад Кабінетом Міністрів України.» [11]. Навряд чи Президент України піде на це в умовах розпочатого росією наступу на фронті. А що буде після його відбиття нашими силами оборони та їх можливого контрнаступу – покаже час.

Разом з тим, не варто виключати можливість призначення у майбутньому військовослужбовця на посаду Міністра оборони України.

За результатами аналізу дискусій у ЗМІ навколо цього питання, вважаємо помилковим зведення його лише до розв’язання суто дилеми: чи має Міністр оборони України в нинішніх умовах бути цивільною особою та політиком, або військовослужбовцем. Адже, воно є більш широким, складним та вельми неоднозначним.

Отже, за нашими оцінками, обговорювати його слід з урахуванням особливостей чинного законодавства у сфері оборони, побудови державної влади в Україні, діяльності її органів у цій сфері та набутого з 1992 р. досвіду з налагодження у ній демократичного цивільного контролю та цивільно-військових відносин, а також відповідних іноземних практик і певних міжнародних зобов’язань нашої держави.

Водночас доцільно розглядати питання щодо цивільного чи військового Міністра оборони України під кутом зору особливостей взаємовідносин цієї посадової особи з її керівниками – Президентом України як Верховним Головнокомандувачем ЗС України та Прем’єр-Міністром України як Головою Кабінету Міністрів України, і з підлеглими – першим заступником та іншими заступниками Міністра оборони України та Головнокомандувачем ЗС України.

У цьому ракурсі, є сенс звернути увагу на еволюцію згаданих питань в сучасній історії України.

У 1992-2000 рр. Верховна Рада України призначала за поданням Президента України Міністра оборони України та начальника Генерального штабу ЗС України. Тоді Міністр оборони був військовослужбовцем, за винятком  першого цивільного Міністра оборони України В.Шмарова (у 1994-1996 рр.). Президент України як Верховний Головнокомандувач ЗС України здійснював загальне керівництво ЗС України, а Міністерство оборони України – безпосереднє керівництво ними.

З часом ці положення набули змін. І тому Верховна Рада України в 2001-2008 рр. призначала за поданням Президента України лише Міністра оборони України, який міг бути військовослужбовцем або цивільною особою. Своєю чергою Президент України призначав начальника Генерального штабу ЗС України, а також як Верховний Головнокомандувач ЗС України здійснював керівництво ЗС України в межах, передбачених Конституцією України, прийнятої у 1996 р. Безпосереднє ж керівництво ЗС України здійснювала нова посадова особа – Головнокомандувач ЗС України. Ним визначався за посадою Міністр оборони України, якщо він був військовослужбовцем, а в разі, коли Міністром оборони України була цивільна особа, – начальник Генерального штабу ЗС України.

Верховна Рада України ухвалила у 2003 р. Закон України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави», який втратив чинність у 2018 р. У ньому, серед іншого, встановлювалися засади демократичного цивільного контролю над ЗС України та засади цивільно-військових відносин.

У подальшому відбулися чергові зміни у законодавстві. Верховна Рада України в 2009-2018 рр. призначала, як і раніше, за поданням Президента України Міністра оборони України. Але Президент України призначав начальника Генерального штабу ЗС України, який був визначений і Головнокомандувачем ЗС України. Відбулося розмежування повноважень між Міністром оборони України, який, зокрема здійснював військово-політичне та адміністративне керівництво ЗС України, та начальником Генерального штабу ЗС України — Головнокомандувачем ЗС України, який реалізовував безпосереднє військове керівництво ЗС України.

На початку російської агресії проти України, у 2014-2018 рр., Верховна Рада України призначала за поданням Президента України міністрів оборони України, які були військовослужбовцями. Останній з них, генерал-армії України С.Полторак, звільнився з військової служби 13 жовтня 2018 р. і подовжував обіймати посаду Міністра оборони України до 23 серпня 2019 р., будучи цивільною особою. У наступні роки міністри оборони України призначалися на посади Верховною Радою України за поданням Президента України виключно з числа цивільних осіб.

Це обумовлювалося тим, що Верховна Рада України влітку 2018 р. ухвалила Закон України «Про національну безпеку України» [10]. У ньому, зокрема, по-новому, з урахування відповідних європейських практик, визначено засади, принципи та предмет демократичного цивільного контролю, а також повноваження Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади, які мають у підпорядкуванні військові формування, та інших органів державної влади щодо його здійснення.

Виходячи з цього, у вказаному Законі посади Міністра оборони України, його першого та інших заступників отримали з 1 січня 2019 р. статус політичних посад. І на них мають призначатися кандидати з числа цивільних осіб, а не військовослужбовці.

Крім того, з 27 березня 2020 р. набрали чинності положення згаданого закону стосовно введення двох окремих посад – Головнокомандувача ЗС України та підпорядкованого йому начальника Генерального штабу ЗС України, як це має місце у державах-членах НАТО. Також встановлено, що «Головнокомандувач Збройних Сил України призначається на посаду за поданням Міністра оборони України та звільняється з посади Президентом України», він є «…підзвітний Президенту України та Міністру оборони України з питань досягнення воєнно-стратегічних цілей у сфері оборони військовими силами і засобами, а також підтримання спроможностей цих сил і засобів до застосування.» [10] та «Головнокомандувач Збройних Сил України є найвищою військовою посадовою особою у Збройних Силах України.» [12].

У вказаному законі здійснено розмежування підпорядкування, підзвітності, повноважень та відповідальності цивільного Міністра оборони України та військового Головнокомандувача ЗС України.

Міністр оборони України є членом Кабінету Міністрів України та наразі очолює Урядовий комітет з питань національної безпеки і оборони та правоохоронної діяльності.  Він «…підпорядковується Президентові України як Верховному Головнокомандувачу Збройних Сил України.», «…підзвітний Верховній Раді України.», «…відповідає за формування державної політики у сфері оборони, оборонне планування, програмний та ресурсний менеджмент, військову кадрову політику, ефективне та належне використання оборонних ресурсів, всебічне забезпечення життєдіяльності, функціонування, розвиток та застосування Збройних Сил України.», «… призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України з числа цивільних осіб.» [10].

Принциповим моментом є те, що Міністр оборони України «…здійснює … [лише!] військово-політичне і адміністративне керівництво Збройними Силами України безпосередньо та через першого заступника Міністра оборони України, заступників Міністра оборони України, а також через Головнокомандувача Збройних Сил України.» [10].

У раніше згаданій інформації Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки, оборони та розвідки зверталася увага на те, що це положення законодавства діятиме і в разі призначення Міністром оборони України військовослужбовця [5]. Відтак, залишатиметься чинним і пов’язане з ним положення стосовно того, що Головнокомандувач ЗС України, зокрема, відповідає «…за безпосереднє військове керівництво та управління застосуванням Збройних Сил України…» [10].

Варто нагадати, що військово-політичне керівництво ЗС України є діяльністю, спрямованою на забезпечення реалізації політики держави у ЗС України, політичних та стратегічних цілей у сфері оборони, принципів і напрямів розвитку ЗС України. Своєю чергою адміністративне керівництво ЗС України є діяльністю, спрямованою на всебічне забезпечення життєдіяльності ЗС України, їх функціонування та розвитку в межах виконання основних завдань державної політики у сфері оборони. Тоді як безпосереднє військове керівництво ЗС України є діяльністю, спрямованою на здійснення заходів щодо розвитку ЗС України, їх технічного оснащення, підготовки та всебічного забезпечення, визначення основ їх застосування, а також управління ними.» [12].

При цьому «Головнокомандувач Збройних Сил України підпорядковується Президентові України та Міністру оборони України.» [10]. У зазначеній вище інформації Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки, оборони та розвідки [5] не повідомлялося щодо внесення змін у цю норму законодавства.

Вищенаведені положення законодавства випробуються практикою вже понад три роки, в останній з яких – російською війною, умовами загальної мобілізації та воєнного стану тощо. Чи потребують вони вдосконалення? І чи доцільно призначати в умовах війни Міністром оборони України військовослужбовця або цивільну особу – політика? На наш погляд, вирішальними для формування відповідей на такі питання мають бути відповідні думки міністрів оборони, їх заступників та державних секретарів Міноборони, а також головнокомандувачів ЗС України і начальників Генштабу ЗС України, які обіймали/обіймають ці посади у вказані роки.

Поки що їх оприлюднив, нажаль, лише екс-міністр оборони України, голова правління Центру оборонних стратегій А.Загороднюк. У його статтях, опублікованих 18 листопада 2021 р. «Why wartime Ukraine’s defense minister must be a civilian» [13] та 16 лютого 2023 р. «Цивільний чи військовий міністр оборони?» [14], вельми докладно, обґрунтовано та політкоректно проаналізовано ризики і можливості кожного із вказаних двох варіантів призначення осіб на посаду очільника Міністерства оборони України. І зроблено висновок, що «…не може бути двох головних військових… . Це як призначити двох капітанів на корабель, кожен з яких буде віддавати накази, куди і як плисти.».

 

Необхідно підкреслити, що раніше зазначені та інші чинні положення законодавства визначалися задля посилення, перш за все, демократичного цивільного контролю над ЗС України, удосконалення об’єднаного керівництва силами оборони держави та планування у сфері оборони і реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в НАТО.

Вони нерозривно пов’язані з його нормами щодо призначення на політичні посади Міністра оборони України, першого та інших заступників Міністра оборони України цивільних осіб, а не військовослужбовців. Оскільки згаданий міністр та його заступники здійснюють виключно військово-політичне та адміністративне керівництво ЗС України з використанням механізмів цивільно-військових відносин між керівниками і структурами Міністерства оборони та ЗС України.

За таких обставин, в разі призначення на посаду Міністра оборони України військовослужбовця і внесення до законодавства лише змін, оприлюднених 13 лютого 2023 р. Комітетом Верховної Ради України з питань національної безпеки, оборони та розвідки, може скластися інша ситуація, сприятлива, на нашу думку, для можливого виникнення певних конфліктів між керівниками Міністерства оборони та ЗС України.

Так, між військовослужбовцями – Міністром оборони України та нинішнім першим його заступником, з одного боку, та військовослужбовцями – Головнокомандувачем ЗС України і підпорядкованого йому начальником Генерального штабу ЗС України, з іншого боку, вже не існуватимуть цивільно-військові відносини. Поневолі між ними утворяться військові статутні взаємовідносини. І на них можуть негативно впливати норми законодавства, які, зокрема, встановлюють, що Головнокомандувач ЗС України є найвищою військовою посадовою особою у ЗС України та він підпорядковується не лише Міністру оборони України, а і Президентові України.

Тому, замість посилення військової єдиноначальності може запанувати військова двоначальність, що є вкрай небезпечним у ЗС України, особливо під час війни. Адже не дарма, мабуть, у минулому Головнокомандувачем ЗС України визначався Міністр оборони України, якщо він був військовослужбовцем…

Тож, реалізація ідеї щодо призначення військовослужбовця Міністром оборони України потребуватиме внесення до законодавства не однієї, а багатьох принципових змін. Незабаром можна буде з’ясувати, чи міститимуться вони у підготовленому до розгляду у другому читанні Верховною Радою України довгоочікуваному проєкті Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань національної безпеки і оборони щодо зміцнення демократичного цивільного контролю над Збройними Силами України, удосконалення об’єднаного керівництва силами оборони держави та планування у сферах національної безпеки і оборони» (реєстр. № 4210) [15].

Ми не акцентуємо увагу на те, що призначення Міністром оборони України військовослужбовця не узгоджуватиметься з практиками держав-членів НАТО, а також із зобов’язаннями України щодо реалізації курсу нашої держави на набуття повноправного членства України в Альянсі. Про це докладно йдеться у згаданих статтях А.Загороднюка.

Декілька тез щодо призначення на посаду Міністра оборони України цивільної особи.

Нею може бути людина, яка не має жодного відношення до політики і військової справи та не проходила військову службу. І, навпаки, це може бути людина, яка у минулому обіймала керівні військові посади, брала участь у бойових діях, має належну військову освіту і звільнена з військової служби в запас чи у відставку.

Є сенс звернути увагу на досвід у цій справі в США та Ізраїлю, збройні сили  яких, на відміну від переважної більшості європейських держав, майже постійно ведуть бойові дії у різних конфліктах.

Наприклад, в останні десятиліття у США на посаду міністра оборони призначалися цивільні особи – Ч.Гейгел, Е.Картер, Д.Меттіс, М.Еспер та Л.Остін. Усі вони в минулому проходили військову службу та брали участь в різних війнах – у Другій світовій, В’єтнамі, Афганістані, Перській затоці та Іраку. При цьому Д.Меттіс та Л.Остін обіймали високу посаду командувача Центрального командування ЗС США.

У цей же період в Ізраїлі на посаду міністра оборони призначалися також цивільні особи – Е.Барак, М.Яалон, А.Ліберман, Н.Бенет, Б.Ґанц та Й.Ґалант. Кожний з них проходив військову службу. Вони, за винятком А.Лібермана, брали участь в арабо-ізраїльських війнах 1967 та 1973 рр. і Ліванській війні 1982 р. Крім того, Е.Барак, М.Яалон та Б.Ґанц обіймали вищу військову посаду – начальника Генерального штабу ЦАГАлю, а Й.Ґалант – командувача Південного командування Армії оборони Ізраїлю.

Для порівняння, у більшості європейських держав на посаду міністрів оборони зазвичай призначають цивільних осіб – політиків із забезпеченням гендерної рівності. У багатьох випадках вони не проходили військову службу та не брали участі у збройних конфліктах. Так, зокрема, в останнє десятиліття у Франції на посаду міністра оборони/міністра збройних сил (починаючи з 2017 р.) призначалися цивільні політики – Жан-Ів Ле Дріан, Сільві Гулар, Флоранс Парлі та С.Лекорню. Вони не проходили військову службу. У ці ж роки в ФРН на посаду міністра оборони також призначалися цивільні політики – Урсула фон дер Ляєн, Аннеґрет Крамп-Карренбауер, Крістіне Ламбрехт і Б.Пісторіус, які не проходили військову службу.

Підсумовуючи можна стверджувати, що у найбільш економічно- та військово-розвинених західних державах, насамперед, які є членами НАТО, посаду міністра оборони зазвичай обіймають цивільні особи – політики, деякі з яких не проходили військову службу, або цивільні особі, які її проходили. І в жодній державі, яка є членом НАТО, військовослужбовці не призначаються міністрами оборони.

В Україні, після проголошення незалежності в 1991 р., на посади Міністра оборони України призначалися військовослужбовці – генерал-полковник К.Морозов і генерали армії України В.Радецький та О.Кузьмук, а також цивільні особи – В.Шмаров, В.Шкідченко, Є.Марчук, А.Гриценко, Ю.Єхануров, М.Єжель, Д.Саламатін та П.Лебедєв, які, крім Ю.Єханурова, проходили військову службу. До призначення на посаду Міністра оборони України, В.Шкідченко був начальником Генерального штабу ЗС України — першим заступником Міністра оборони України, а Є.Марчук – Головою Служби безпеки України.

На початку російської агресії проти України, у 2014-2018 рр., посаду Міністра оборони України обіймали військовослужбовці – генерал-полковник В.Гелетей та генерал армії України С.Полторак. А з 1 січня 2019 р., після набрання чинності положеннями законодавства щодо призначення цивільної особи на посаду Міністра оборони України, – виключно цивільні особи. Її обіймали звільнені з військової служби в запас генерал армії України С.Полторак та колишній перший заступник командувача Сухопутних військ ЗС України генерал-лейтенант А.Таран, а також політики А.Загороднюк, який не проходив військову службу, та О.Резніков, який проходів строкову військову службу.

 

Таким чином, в Україні є власний тридцятирічний позитивній та негативний досвід щодо призначення на посаду Міністра оборони України військовослужбовців чи цивільних осіб, які не мали відношення до політики і військової справи та не проходили військову службу, або обіймали у минулому керівні військові посади, отримали належну військову освіту і були звільнені з військової служби в запас чи у відставку.

Майбутнє покаже, наскільки цей досвід, особливості національного законодавства, відповідних іноземних практик і певних міжнародних зобов’язань нашої держави будуть враховані при призначенні на посаду чергового Міністра оборони України.

Перелік використаних джерел

1. URL : https://opk.com.ua/%d0%b4%d0%b5%d1%80%d0%b6%d0%b0% d0%b2%d0%bd%d0%b5-%d1%83%d0%bf%d1%80%d0%b0%d0%b2%d0%bb%d1% 96%d0%bd%d0%bd%d1%8f-%d0%b2-%d1%81%d1%84%d0%b5%d1%80%d1%96-%d0%be%d0%b1%d0%be%d1%80%d0%be%d0%bd%d0%b8-%d1%83/.
2. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2232-12#Text.
3. URL : https://t.me/David_Arakhamia.
4. URL : https://www.president.gov.ua/news/za-podannyam-volodimira-zelensko go-verhovna-rada-priznachila-80821.
5. URL : https://www.facebook.com/m.bezuhla/posts/pfbid0ZC3e77yFRhEMrGj HkhaUpzj8x1wVPByVsXe1sdmUuutpziNPsdDmj2bfZDSJZ4CQl.
6. URL : https://www.facebook.com/reznikovoleksii?hc_ref.
7. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/76/2023#Text.
8. URL : https://www.kmu.gov.ua/npas/pro-zvilnennia-rusnaka-i-s-z-posady-per shoho-zastup-a132r.
9. URL : https://www.kmu.gov.ua/npas/pro-pryznachennia-pavliuka-o-o-pershy m-zastupnykom-ministra-oborony-t140223.
10. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2469-19#Text.
11. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3166-17#Text.
12. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1934-12#Text.
13. URL : https://www.atlanticcouncil.org/blogs/ukrainealert/why-wartime-ukra ines-defense-minister-must-be-a-ivilian/?fbclid=IwAR0jZotmTunNvAXYDa9WqobGf GarqooRIW8WmaIcD72hMhGKN_2SSkEUDLs/.
14. URL : https://www.pravda.com.ua/columns/2023/02/16/7389575/.
15. URL : https://www.pravda.com.ua/news/2023/02/28/7391387/.

Вадим Тютюнник, Валентин Горовенко
позаштатні радники Центру досліджень
армії, конверсії і роззброєння.