Коли вести мову про закон про відновлення суверенітету на нині окупованих територіях, то я вітаю ухвалення цього документа і вважаю, що він до певної міри покращує ситуацію. Але він, як і переважна більшість нормативно-правових актів у сфері безпеки, ухвалений з великим запізненням. Найголовніше — тепер ми називаємо речі своїми іменами. Тобто ми фактично визнаємо, що чотири роки в Україні триває війна, і спричинена вона агресією РФ. Що ж до безпосередньо деокупації, то це має статися не військовим шляхом. Тут дуже тонкий момент у розумінні цього надскладного питання. У військовому сенсі ми не можемо протистояти російській армаді. Тим більше, йдеться про ядерну державу. Другий момент — західний світ, який начебто готовий підбадьорювати Україну і на неформальному рівні висловлює готовність нас захищати, та при цьому не зацікавлений у посиленні оборонного потенціалу України в реальності. Навіть ті проекти, які є потужними (наприклад, Україна створює оперативно-тактичний комплекс «Грін-2» і підтримує його виключно за рахунок зовнішніх замовлень), але на них у нас немає власних коштів. Захід у цьому плані здійснює на нас великий тиск. Треба розуміти, що Україна експортно орієнтована. 90% нових розробок, які створюються в Україні, — це результат виконання зовнішніх контрактів, в які були вписані дослідно-конструкторські роботи. Тому Україна матиме ще досить тривалий шлях, щоб стати потужним опонентом Росії у військовому сенсі. Через це на даному етапі деокупація українських територій військовим шляхом, на мою думку, неможлива. Скажімо так, на жаль, ми можемо чинити опір, але поки що не можемо робити наступальні кроки. Але й опір наш теж має певні обмеження. Це об’єктивна реальність. У нас був досвід 2014 року, коли ми ефективно контратакували, аж доки РФ не ввела більш потужний контингент військ на сході України. Говорячи про деокупацію, треба чітко усвідомлювати, що ми маємо справу не з якимись незрозумілими локальними військовими утвореннями, а з армадою РФ. І звідси робити висновки та відповідні рішення щодо ухваленого закону. Безумовно, цей закон є радше політичним та юридичним актом. Він не розрахований на втілення силових дій і робить акцент на посилення тиску західних партнерів, які вже фактично зав’язані на цю війну. Їм було легко нас підбадьорювати, коли йшлося про конфлікт з незрозумілими бойовиками, а тепер ідеться про безпосередній конфлікт з РФ. Для західних партнерів це є дуже серйозним викликом. Україна протягом чотирьох років не могла отримувати елементи або комплектуючі летальної зброї. І тут треба використати згадану ситуацію для того, щоб порушити питання допомоги Україні вже з іншою риторикою.

Валентин БАДРАК,

директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння

Опубліковано в газеті «День», 26 лютого 2018 р.

http://day.kyiv.ua/uk/article/podrobyci/ne-ato-viyna