З порядку денного сучасного світового порядку не знімається необхідність наукового впорядкування розуміння наріжних характеристик модерного типу конфліктності як такої, яка і справді на межі тисячоліть перейшла у нову площину й сутність. Від чого, щоправда, світ не став безпечніше, навпаки – поринув у стан, який туманно називають «турбулентністю». Сподіваємось, не стане зайвою і спроба авторського укладення стислої «граматики» новітнього неконвеційного типу конфліктності.

Трансконтинентальні мафії проти спадщини Великої французької буржуазної революції

Під поширення неконвеційного (асиметричного) протистояння у сучасному світі можна вважати принципові якісні зміни, що відбулися у концептуальних засадах, структурі, стратегії і тактиці формах і методах військово-політичного протистояння між сучасними державами та їх блоками, державами та неурядовими формуваннями тощо, які відбулися на межі ХХ і ХХІ століть внаслідок радикальних змін у співвідношенні сил на міжнародній арені, хаотизації міжнародних відносин, появи нових видів летального та нелетального озброєння, інноваційних технологій конструювання й знищення соціальних спільнот, набуття сучасною війною (конфліктними стосунками) всеосяжного характеру з глобальним охопленням суходолу, Світового океану, повітряно-космічного простору, світової економіки та віртуально-інформаційного простору.

Подібне протистояння (одним із синонімів стали є «війни шостого покоління») в своїй концептуальній основі спрямоване на деморалізацію противника, дистанційний підрив (переважно невійськовими й «неконтактними» методами) його спроможності до оборони й захисту національних інтересів в цілому, примушення його до капітуляції, відмови від реального державного суверенітету та готовності до нав’язування йому вигідної переможцям моделі зовнішньої та внутрішньої політики, відповідного корегування  суспільно-економічного ладу та духовно-культурної сфери.

Властивостями, котрі вирізняють асиметричне протистояння від класичних типів війн, виступають, зокрема:

• неоголошений, не оформлений у міжнародно-правовому відношенні характер протистояння (агресивних дій);
• приховування політичних цілей та реально розпочатої агресії;
• нанесення кількох зосереджених за часом і місцем військових та невійськових ударів з неочікуваним для противника результатом і неприйнятним для жертви збитком;
• нав’язування ворогу протиборства в принципово новій системі координат;
• відсутність звичної лінії фронту, широке застосування можливостей спеціальних служб та військ (сил) спеціального призначення;
• масоване використання (у разі прямого застосування збройних сил) високоточної зброї, засобів радіоелектронної боротьби, кібернетичної зброї та інших новітніх високотехнологічних засобів протиборства;
• застосуванням принципово нових форм і технологій невійськового насильства з акцентом на ураження управлінської, інформаційно-психологічної сфери та суспільної свідомості противника;
• штучним створенням та пріоритетним використанням неурядових організацій та рухів, ЗМІ, парамілітарних формувань (повстансько-партизанських, терористичних, організованих злочинних угруповань).

Живлячим середовищем поширення нетрадиційного протистояння (окрім традиційних геополітичних загроз), стало додаткове зростання «підбурюючих факторів» у вигляді реалізації інтересів наднаціональних структур управлінь (ядром їх не віртуальні «зелененькі жидомасони», а верхівка транснаціональних корпорацій (ТНК) та вищого істеблішменту – цілком персоніфікована категорія ватажків «нових кочовиків», як охрестив їх Жак Атталі), поглиблення кричущих диспропорцій світового розвитку (нині вже 1:80 між двадцятками найбідніших та найзаможніших держав), подальше дроблення національних держав та заміна концептуального типу «держави-нації» на «державу-корпорацію», остаточна недієспроможність міжнародного права та крах балансирів Ялтинсько-Потсдамської системи, поширення неурядових військово-політичних рухів нового концептуального типу та потужних транснаціональних злочинних угруповань тощо.

Не можна не враховувати, що звернення до арсеналу гібридних війн (далі — ГВ) полегшується і радикальними змінами у структурі державного й суспільного ладу провідних країн «золотого мільярду». Відомий «Вашингтонський консенсус» 1989 р. тільки визнав магістральні тенденції, які полягають у суттєвому зниженні ролі легітимної держави та традиційних інститутів управління («представницька демократія») на користь прямого управління ТНК й корпоратократії як їх менеджерської обслуги; згортання традиційної «соціальної держави»; мутація політики у гібрид шоу-бізнесу та брутальних маніпулятивних інформаційно-психологічних технологій із тотальною віртуалізацією суспільного життя; втрата державою монополії на застосування збройної сили (від використання армій на догоду корпоративним інтересам до постання двохмільйонної, висококваліфікованої й практично не підконтрольної «демократичному ладу» армії приватних військових компаній).

Квінтесенцією неконвеційного (асиметричного) протистояння та, водночас, близьким за змістом явищем та теоретичним поняттям стала ГВ, конкретним проявам якої притаманні основні сутнісні властивості сучасного нетрадиційного протистояння (конфліктогенності).

Що ж воно за таке?

Отже, уявлення й визначення щодо ГВ переважно обертаються навколо уявлення про неї, як про:

1. Новітнє військово-політичне явище, тип конфліктів, неоформлених у міжнародно-правовому відношенні, які відбуваються із комплексним застосуванням військових та невійськових методів протиборства на основі сучасних технологій деструктивного впливу на суб’єкти державного й суспільного ладу, масову свідомість.
2. Систему теоретичних та доктринальних поглядів на сутність сучасних поліформних конфліктів, які точаться поза межами міжнародного права війни та міжнародно-правових норм і звичаїв війни.

У сучасній науці поняття ГВ застосовується і як синонім протистояння «асиметричного», «неконвенційного», «нетрадиційного», «дисперсного» тощо типу, і як окреме визначення новітнього типу конфліктності (протиборства). Наявна також і точка зору, за якою ГВ не є науковим та операційним поняттям в силу власної внутрішньої суперечливості та наявності цілого ряду дискусійних та спірних тем, тому вважається, що цю дефініцію не можна відносити до теоретичних новацій.

Окремі дослідники вважають, що автором концепції ГВ виступив Френк Хоффман, колишній офіцер морської піхоти, а нині – науковий співробітник Міністерства оборони США, автор монографії «Конфлікт у XXI столітті. Поява гібридної війни» (2007 р.).   Перші праці автора основані на вивченні особливостей партизансько-терористичних дій ісламського руху опору в Іраку та Афганістані у 2000-х рр., мережевої організації «Хізболла» та радикального руху «Хамас» у Лівані та Палестині. Такі «об’єкти дослідження» виявилися продуктивними, оскільки для мережевих форм управління підготовкою й розгортанням дій властива відсутність єдиного центру, наявність горизонтальної архітектури з взаємопов’язаністю ланок (груп) мережі та постійним обміном між ними інформацією. Сутність «гібридної загрози» згаданий дослідник вбачав в одночасному й скоординованому застосуванні противником звичайних озброєнь, нерегулярної тактики, терористичних методів та порушень права війни у зоні бойових дій для досягнення своїх політичних цілей.

За іншими поглядами, авторство теорії ГВ навряд чи можливо однозначно персоніфікувати, адже подібні воєнно-теоретичні новації, як правило, є продуктом колективної роботи західних аналітико-дослідницьких центрів. Сама теорія ГВ появилися у загальному контексті наукових пошуків (осмислення) нових світових явищ, спадщини війн і конфліктів нового типу, і лежить в площині аналізу асиметричних конфліктів по всьому світу.

В концептуальних документах США і НАТО констатується, що ГВ є комбінацією звичайних, нерегулярних і асиметричних засобів в поєднанні з постійними маніпуляціями політичними та ідеологічними розбіжностями. В концепції НАТО – «NATO’s Bi-Strategic Command Capstone Concept» (2010 р.), гібридні загрози  визначаються  як такі, що створюються противником, здатним одночасно інтегровано використовувати традиційні та нетрадиційні засоби для досягнення власних цілей. У п. 13 Підсумкової декларації саміту НАТО (Шотландія, вересень 2014 р.) уперше на високому рівні йшлося про необхідність готувати блок до участі у війнах нового типу – ГВ. Під такими війнами пропонувалося розуміти проведення широкого спектру прямих бойових дій і таємних операцій, що здійснюються за єдиним планом збройними силами, партизанськими та іншими іррегулярними формуваннями за участю різноманітних цивільних компонентів.

Науково-теоретичні погляди на сутність й складові ГВ перебувають у стадії становлення, носять дискусійний характер. Зокрема, суперечності викликають такі аспекти як співвідношення принципово нових складових ГВ із тими, що апробовані упродовж всієї військової історії людства; діалектика військового та асиметричного чинників в стратегії ГВ тощо. Водночас, узагальнення найбільш усталених наукових й науково-практичних поглядів дозволяє констатувати консенсусність у визнанні таких неодмінних складових як:

• неоголошеність, прихованість, відсутність оформлення відповідно до міжнародного права війни;
• створення із завданими характеристиками й широке використання антиурядових організацій та рухів, незаконних збройних формувань;
• експлуатація течій сепаратистського, іредентистського, радикально-етноконфесійного характеру, екстремістських угруповань, деструктивних спільнот тощо;
• пріоритетна роль спеціальних служб, сил спецоперацій, їх застосування для створення потужної антиурядової інфраструктури дестабілізації (повалення) легітимного державного ладу;
• пріоритетна роль цілеспрямованого впливу на масову свідомість через масштабне застосування методів інформаційно-психологічного протиборства, технологій створення кон’юнктурних соціальних суб’єктів із необхідними властивостями, обробки свідомості та управління великими соціальними спільнотами тощо;
• комплексне застосування інших методів невійськового тиску на державу-жертву, включаючи дипломатичні, фінансово-економічні, гуманітарні та інші.

«Гібридні» Чингіз-хани

Не можна не бачити  глибокі історичні коріння ГВ, сукупність відповідних процесів і явищ (подій, епізодів) всесвітньої військово-політичної історії, історії держави і права, історії міжнародних відносин  людства, пам’яток військово-спеціальної теорії і науки тощо, в межах яких відбувалася акумуляція досвіду комплексного (пріоритетного, вирішального) застосування непрямих, неконвенційних невійськових дій поряд із традиційними військовими методами або без їх застосування.

Поява методів ГВ пов’язана із розвитком, окрім, військового мистецтва, мистецтва дипломатії та таємної війни, військової хитрощі, філософської й політичної думки. Впорядковані відомості (наставляння) щодо нетрадиційної війни містяться вже у класичних трактатах з військового мистецтва, стратегемному мистецтві Давнього Китаю (V-IV ст. до н.е.), Давньої Індії, у працях стратегів, політиків, істориків Давньої Греції та Риму. Зокрема, Геродотом описана перша з відомих нам неконвенційних війн «слабшого проти сильного противника» на теренах сучасної України, яку провели скіфи проти агресії перського царя Дарія (VІ ст. до н.е.).

У Середні віки першість із розробки та застосування методів ГВ утримували Візантійська імперія, східні народи (стратегемне мистецтво Китаю, мистецтво ніндзюцу Японії, мистецтво війни Чингіз-хана тощо). З-поміж європейських країн застосуванням методів таємної війни відзначилася Венеціанська олігархічна республіка (операція з усунення торгівельного конкурента Візантії руками хрестоносців у 1204 р.), згодом – міста-держави Італії. Класичним зведенням підступних методів непрямого протистояння став трактат флорентійського дипломата Н. Макіавеллі «Государ» (1532 р.).

Серйозним поштовхом до оформлення арсеналу ГВ стали нескінченні війни за поділ Європи, колоніальні війни, утворення колоніальних імперій, виникнення постійних дипломатичних й розвідувальних служб, недержавних корпорацій на кшталт Ост-Індійської компанії, розвиток «економічних війн» періоду бурхливого розвитку капіталістичних відносин.

Якщо у Європі 1945 р. спецслужби держав-переможців полювали й тисячами вивозили до «шарашек» по обидві сторони океану німецьких вчених й конструкторів ракет й ядерних бомб (лише США розжилися на 346 тис. секретних патентів), то в окупованій Японії американська розвідка не випадково виявляла старовинні манускрипти з ніндзюцу «Ниндзюцу-хидэн-сецунин-мокуроку»,  «Комондзьо но дзюппо», «Синоби мондо», «Ниндо кайтейрон», опитувало нащадків старовинних кланів «воїнів-тіней». Саме мистецтво середньовічного ніндзюцу, акумулювавши і давньокитайське «мистецтво війни як омани», породило численні алгоритми й методики агентурної діяльності та комбінацій, стратегічної дезінформації та руморології (поширення деструктивних чуток), підготовки державних переворотів. Як зазначав розвідник-орієнталіст і письменник Роман Кім, «все краще, що було у класичному й модернізованому ніндзюцу, було поєднано з найбільш цінними досягненнями секретних служб часів другої світової війни – так з’явилося ніндзюцу третього, повоєнного періоду».

За доби Першої світової війни прискореного розвитку набули методи інформаційної війни. В період Другої світової війни методи ГВ активно застосовувала нацистська Німеччина (доктрина «кляйнкригу» – «малої війни» диверсійно-підривними засобами, створення потужного апарату пропаганди й дезінформації, використання національних рухів, розробка методів впливу на свідомість і психіку від інститутів СС-Аненербе тощо).

Бурхливим розвитком стратегії та методів ГВ відзначився період «холодної війни» 1946–1991 рр. та міжблокового протистояння у світі, коли за умов гарантії взаємного знищення арсеналами ядерної зброї глобальне протистояння здійснювалося через запеклу інформаційно-психологічну війну, блокову політику й дипломатичні комбінації, локальні війни у «третьому світі», підтримку союзних режимів та антидержавних озброєних рухів повстанського й терористичного характеру, економічну конкуренцію, таємні операції спецслужб тощо.

Війни за повалення колоніальної залежності, локальні конфлікти та штучне творення (або підтримка) великими державами радикальних та терористичних організацій як знаряддя асиметричного протиборства у глобальному протистоянні, призвели до поширення у повоєнному світі повстанських рухів, радикальних організацій та екстремістських угруповань, терористичних осередків самої різної ідейної або етноконфесійної спрямованості, розвитку відповідних доктринальних поглядів, тактики деструктивної діяльності, накопиченню величезних контингентів «професійних заколотників».

Новий історичний етап розвитку доктрин та арсеналів неконвеційного протиборства відкрився наприкінці ХХ ст. внаслідок зростання кричущих диспропорцій світового розвитку та боротьби за планетарну гегемонію, зламу післявоєнної системи міждержавних стосунків та зовнішньополітичного балансу у світі («міжнародної анархії»), хаотизації міжнародних відносин, поширення збройних конфліктів у стратегічно й ресурсно важливих регіонах світу, переваги наднаціональних органів управління над інститутом державного суверенітету, а також перетворення неурядових військово-політичних рухів у потужний фактор світового порядку. Приблизно з початку 1990-х рр. на Заході вже почалася розробка стратегії «гібридних війн» як сукупності заздалегідь підготовленого державою комплексу дій воєнного, дипломатичного, інформаційного характеру, що спрямований на досягнення стратегічних цілей.

В цілому, за слушним визначенням академіка НАН України В. Горбуліна, «кожен конкретний елемент ГВ не новий по суті і використовувався майже в усіх війнах минулого, однак унікальними є узгодженість і взаємозв’язок цих елементів, динамічність та гнучкість їх застосування, а також зростання ваги інформаційного чинника».

П’ять магічних кіл

Закономірна постановка питання про сутність стратегії ГВ. Під нею можна розуміти концептуально обґрунтований, спланований, цілеспрямований, довгостроковий алгоритм прихованих дій держави по відношенню до інших держав та спільнот, спрямований на досягнення цілей держави – ініціатора ГВ засобами, які суперечать нормам міжнародного права та добросусідства. На стратегічному рівні ГВ є частиною загального військово-політичного курсу держави, що потребує завчасної розробки доктринальних основ її ведення, розбудови відповідної інфраструктури. Готовність до застосування методів до неї є промовистим індикатором сутності й спрямованості її державного ладу, офіційної ідеології, аксіологічної шкали та змісту зовнішньої політики.

За стислим визначенням фахівців, ГВ являє собою таку військову стратегію, яка об’єднує війну звичайну, малу війну і кібервійну, а її стратегічною метою є повна руйнація суб’єктності держави-жертви із подальшим переведенням її під зовнішнє управління. Стратегія ГВ спрямована на знесилення країни-жертви, зокрема, через розбалансування адміністративно-політичного управління, сфери безпеки і оборони, економіки, інформаційно-культурного простору.

Стратегія ГВ радикально відрізняється від традиційної ієрархії пріоритетів. Їх послідовність за важливістю цілей демонструється розробленою у середині 1990-х рр. полковником ВПС США Джоном Уорденом схемі, за якою противник постає у вигляді мішені із п’ятьма концентричними колами. При цьому (за зменшенням важливості ураження) центром є політичне керівництво противника, його лідери; далі йде система життєзабезпечення; інфраструктура і економіка; власне населення, і лише останнє коло – збройні сили. При цьому головні зусилля мали б застосовуватися для ідейно-політичного роззброєння, деморалізації та дискредитації політичних лідерів та управлінських кіл.

Проблеми стратегії ГВ та протистояння її загрозам розглядаються у низці офіційних документів армії США, зокрема – у «Білій книзі» Командування спеціальних операцій Сухопутних військ США під назвою «Протидія нетрадиційній війні» та в Оперативній концепції армії США «Перемогти у складному світі». Визначення «гібридні загрози» включені в останні три 4-річні американські офіційні огляди з проблем оборони – 2006, 2010 і 2014 рр. При цьому складовими стратегії ГВ вважається широкий діапазон ворожих дій: кібервійна, вірогідність асиметричних конфліктів низької інтенсивності, глобальний тероризм, піратство, незаконна міграція, корупція, етнічні і релігійні конфлікти, безпека ресурсів, демографічні виклики, транснаціональна організована злочинність, проблеми глобалізації й поширення зброї масового знищення тощо.

Провідний принцип стратегії ГВ – забезпечення максимальної концентрації ресурсів на уразливих ділянках з метою гарантованої дестабілізації політичного й воєнного керівництва держави-жертви, її соціально-економічних структур, культурно-світоглядової сфери з подальшим скасуванням реального суверенітету й  передачею  під зовнішнє управління.

Серед інших особливостей стратегії ГВ можна подати такі:

домінуюча присутність (поряд із традиційним силовим протиборством) методів дипломатичного, інформаційного, економічного та спеціального впливу;

орієнтація на швидку зміну правлячої адміністрації;

перетворення на основну ударну силу частини громадян країни-жертви та іррегулярних формувань, а також найманців;

формальне дотримання правових норм міждержавного співіснування.

Сучасна військово-наукова думка виокремлює кілька стратегічних етапів ведення ГВ:

— здійснення державою-агресором стратегічної розвідки із виявлення слабких та вразливих ланок у забезпеченні оборони, внутрішньої та зовнішньої безпеки потенційного об’єкту агресії;

— формування комплексу гібридних загроз з урахуванням місцевої специфіки, створення позицій впливу в управлінській та інших соціально значущих сферах життєдіяльності держави;

— реалізація послідовного руйнівного впливу на ключові сфери військового, адміністративно-політичного управління, економічний лад та інформаційно-ментальну сферу за допомогою інформаційної зброї, спеціальних операцій, активізації «п’ятої колони» тощо;

— організація скоординованих дій внутрішньої деструктивної опозиції, радикально-екстремістських формувань для дестабілізації ситуації, створення гострої політичної кризи та технологічного стимулювання «мирних» масових протестних акцій для повалення існуючого ладу (правлячої адміністрації) або кардинальної зміни політичного курсу держави;

— (як варіант) розгортання неоголошених військових дій та підривних операцій за допомогою місцевих заколотників, сепаратистів, етнорелігійних фанатиків, носіїв екстремістської ідеології при наданні їм підтримки зброєю, фінансуванням, найманцями, інструкторами та інформаційно-політичної підтримки, організації дипломатичного тиску тощо;

— висування, у разі поразки або поступливості жертви ультимативних вимог щодо повної капітуляції або часткового задоволення вимог, або, у разі фіаско гібридного наступу, зміна тактики, переведення конфлікту у відкладений («заморожений») стан.

Стратегії ГВ та рекомендації з протистояння нетрадиційним загрозам в останні роки інтенсивно розробляються у США та їх союзниках по НАТО, причому йдеться про внесення відповідних змін не тільки в організацію та функціонування збройних сил, але у широкому розумінні державного і громадянського сектору. Наголошується на важливості налагодження тісної координації між силовими структурами для відвернення нетрадиційних загроз, пов’язаних з пропагандистськими кампаніями, кібератаками та сепаратистськими рухами.

Вибір зброї

Зрозуміла наявність форм і  методів  ГВ, які включають  нове концептуальне сполучення й застосування сукупності новітніх й традиційних, військових і невійськових методів протиборства, які становлять основу ГВ як принципово нового типу конфліктних відносин у сучасному світі. Джерелами розробки форм і методів став аналіз особливостей застосування новітніх засобів і технологій збройної боротьби, прогрес невійськових форм протиборства (передовсім – у сфері технологій соціальної інженерії, інформаційно-психологічного  протиборства, кібервійни), інших методів впливу на соціально-політичну реальність, яку інколи об’єднують поняттям «м’яка сила».

Для інструментарію ГВ властиві стирання граней між війною і миром, реальними і віртуальними типами протиборства, сполучення «твердої» и «м’якої» сили.

Як основні форми проведення ГВ  можуть розглядатися, зокрема:

тривалі за часом, непрямі дії політичного, інформаційного, економічного, розвідувального-підривного характеру, які здатні принести ініціаторам бажаний кінцевий результат;

проведення, після підготовчого періоду послаблення країни-жертви, масштабної кампанії із пріоритетним застосуванням силового тиску у супроводі інших методів (пряма або прихована збройна агресія, заколоти і державний переворот тощо);

інспірування внутрішньої дестабілізації та досягнення контролю (керованості) політичного життя країни-жертви без прямого збройного втручання силами заздалегідь підготовлених внутрішніх деструктивних сил та дезорієнтації населення.

Провідними методами  можуть вважатися, зокрема:

приховані збройні дії збройних сил, сил спецоперацій того або іншого масштабу;

бойові, диверсійно-терористичні дії підконтрольних агресору іррегулярних збройних формувань (повстанських рухів, збройного підпілля, терористичних, кримінальних угруповань тощо);

політико-дипломатичний тиск;

методи економічної війни та підриву економічного потенціалу жертви;

формування внутрішньої деструктивної опозицій, створення сильних позицій впливу в органах влади, управління, силових структурах, ЗМІ, партійно-політичній сфері країни-жертви;

масштабна інформаційно-психологічна війна;

розвідувально-підривна діяльність спецслужб.

Перспективні методи ведення неконвенційної війни будуть базуватися на комплексному застосуванні зброї та технологій нових фізичних типів – кінетичної, інформаційної, психотропної, консцієнтальної, генетичної, геофізичної, кліматичної зброї. Зростатиме вага безпілотної авіації, роботизованих систем, включаючи, зокрема і таке ноу-хау як «партнерство між людьми і роботами, які спільно працюють у рамках синергетичних команд» (змішаних підрозділів із співвідношення людей і роботів як 1:15-20).

Відповідно, театром ГВ стає багатовимірний реальний (фізичний) та віртуальний (інформаційно-ментальний) простір існування держави (групи держав, нації, етносу, людської спільноти тощо), який цілеспрямовано перетворюється на часопростір проведення заздалегідь спланованого комплексу прямих та непрямих (асиметричних) агресивних дій.

 

Дмитро Вєдєнєєв,

доктор історичних наук, полковник запасу