Продовжуємо аналіз сучасних асиметричних (гібридних) загроз, цільовою аудиторією яких є управлінські кадри (істеблішмент) та інтелігенція (передовсім, гуманітарна).

 

«Наука має бути найбільш піднесеним втіленням Вітчизни, адже із всіх народів першим буде завжди той, котрий випередить інших в області думки та розумової діяльності» (Луї Пастер).

 

Задушливий «білий комірець»

Застосуванню т.зв. когнітивної зброї (далі — КЗ) проти управлінської та соціогуманітарної сфері в сценаріях «гібридної війни» (далі — ГВ) сприяє творення нового типу людини.  Це відбувається, зокрема, шляхом згортання якісної раціоналістичної освіти, насадження невибагливого маскульту, конструювання культурної футуроархаїки тощо.

Фантаст Майкл Флінн в «Країні сліпих» (1990 р.) висловив це таким чином: «Вони вирощують націю роботів. У свідомість людей активно впроваджуються меми, які придушують їх здатність до критичного аналізу й заохочують покірність, слабохарактерність та прагнення бути як всі. Однорідна та слухняна маса більш передбачлива – прогнозування стає простіше й точніше». Дослідник аномальних явищ академік Юрій Фомін (1923-2001) попереджав, що у першій половині ХХІ ст. почнеться різке штучне розшарування людства на низькоінтелектуальну більшість та високоінтелектуальну меншість.

Певні соціально-професійні категорії, вельми поширені у структурі інформаційного суспільства (існують, зокрема, під самоназвою «креативного класу») потенційно вразливі для КЗ. Цьому  сприяють такі обставини, як трудова зайнятість у віртуальних сферах та підконтрольних іноземному капіталу структурах або робота в статусі прекаріата, відсутність адекватного стану суспільства й ситуації в гуманітарній освіті та підконтрольність її змісту зовнішнім настановам, майже тотальне буття у соціальних мережах та віртуальних співтовариствах, вправно імплантовані хвилі культурних та інтелектуальних мод, руйнація раціональної моделі мислення часів доби Просвітництва і модерну, заміна її  алогічним, мозаїковим, образно-чутливим «кліповим» і, тепер вже, «кліковим» мисленням, властивим «поколінню Z».

Сучасні інформаційно-психологічні технології лише нечувано активізували  глибинні національно-психологічні кластери  вітчизняної інтелігенції. Якщо західні інтелектуали, включаючи навіть «єврокомуністів», давно перетворилися на дисциплінований загін істеблішменту «золотого мільярду», їхні пострадянські аналоги так і залишаються постійно бентежною, іманентно-опозиційною силою по відношенню до влади-державності як явища.

Зазначимо, що чимало відомих мислителів минулого (розмірковуючи, зокрема, над фанатичною відданістю інтелігенції суто західноєвропейському інтелектуальному продукту – марксизму та «імпортному» революціонаризму в цілому) одностайно констатували ці згубні для захисту національних інтересів та небезпечні для стабільності суспільства, збереження власної культурно-освітньої сфери укорінені соціально-психологічні риси значної частини інтелігенції.

Ще у 1915 р. відомий київський богослов і міністр віросповідань адміністрації гетьмана Павла Скоропадського (1918 р.) Василь Зеньківський вказав на когнітивні й психологічні «меньшовартісні» риси, властиві і нині частині «креативного класу»: «Знайомство із західною культурою, яка далеко пішла вперед, поступово віддало нас у полон до Заходу; ми усвідомили себе до такої міри відсталими, до такого ступеня незрілими, що, імовірно, залишалося одне – піти суцільно у роботу із засвоєння західної культури. Захід уявлявся нам джерелом світла й культури, і ми, як боягузливі учні, чекали від Заходу одкровення, чекали дива… Там йшло справжнє життя, там все було «справжнє». Все було цікаве й важливе, – а у нас нічого, нічого не було… Ще й донині зберіглася риса нашої інтелігенції, що йде саме з цього часу – рабське боягузтво перед думкою Європи, дитяче прагнення до того, аби нас вважали цілком дорослими, культурними людьми. Ми потрапили в полон до Заходу, тим більш важкий, що культура Заходу не стояла на місці, але й інтенсивно рухалася вперед».

Вкотре підтверджується і думка видатного філософа-киянина Миколи Бердяєва: інтелігенції були властиві слабкий розвиток особистого стрижня, нелюбов до самостійної думки,  громадянська безвідповідальність у суспільному житті: «Засвоєння західних ідей і вчень… було в більшості випадків догматичним. Те, що на Заході було науковою теорією, яка підлягала критиці, гіпотезою чи врешті-решт істиною відносною, частковою, що не претендувала на всезагальність, у інтелігенції трансформувалося у «догматику», «взірець релігійного одкровення».

Люди з «червоної команди»

Важливою маніпулятивною складовою гібридної ерозії ціннісно-свідомісної сфери виступає згадана КЗ, сутність якої полягає у досягненні інтелектуальної переваги над противником та маніпулюванні його свідомістю за допомогою наукових і псевдонаукових конструкцій. За образним визначенням американського генерала Роберта Скейлса, «війна – це гра людини мислячої… Війни ведуться за допомогою інтелекту. Величезна перевага над противником може бути досягнута за рахунок переваги мислення, а не переваги озброєння».

Утім, це не просто красиві слова – десятки письменників-фантастів запрошувалися на наради високого генералітету збройних сил США, особливо така співпраця активізувалася після 11 вересня 2001 р.  Міністерство оборони Франції планує створити спеціальні робочі групи фантастів («Red Team») для моделювання відповідей «руйнівним загрозам майбутнього».

Наукові та квазінаукові теорії застосовувалися в ідеологічних та воєнно-політичних цілях з XVII–XVIII ст. Надалі з’явилися відомі теорії (доктрини) мальтузіанства, соціал-дарвінізма, расові теорії, лібералізм, марксизм, класичні англосаксонська, німецька геополітичні школи, цивілізаційна теорія Данилевського-Шпенглера-Тойнбі, американське месіанство, японські доктрини територіальної експансії, вчення євразійців, «теорії еліт», фашизм, націонал-соціалізм, доктрина «соціального ісламу» тощо.

Друга половина ХХ ст. породила теорії постіндустріального суспільства, конвергенції, «меж зростання» Римського клубу, численні доктрини «холодної війни», світ-системи, постмодернізму, «глобальних проблем», «кінця історії», конфлікту цивілізацій, неоконсервативного курсу, «глобальної війни з тероризмом», «русского мира», глобального потепління та інші, які ставали каталізаторами та пояснювачами політичних та воєнно-політичних дій для масової свідомості.

Класичним прикладом утилітарного використання КЗ стало пояснення експансії в регіонах, багатих покладами енергоносіїв та мінеральних сировин, доктриною «конфлікту цивілізацій» Самуеля Гантігтона (1927-2008), коли взаємини між різними цивілізаційними анклавами людства інтерпретувалися як однозначно антагоністичні, такі, що неминуче ведуть до збройного протистояння.

В роки «холодної війни» аналітичні центри США і НАТО розробили концепцію підривної діяльності по відношенню до інтелектуального потенціалу СРСР та його союзників. Склався в цілому інструментарій КЗ, відомий як «Срібний ключ», який містив настанови щодо діяльності фондів та наукових організацій в країнах-противниках (конкурентах) для руйнування їхнього інтелектуального потенціалу. Когнітивна складова сучасного конфлікту охоплює сферу вироблення й прийняття рішень та передбачення дій противника з урахуванням національної психології й ментальності, цивілізаційних факторів.

КЗ може застосовуватися для дискредитації новаційних наукових розробок, впровадження яких може посилити обороноздатність й конкурентноздатність країни – жертви ГВ, нав’язування через «п’яту колону» заздалегідь помилкових, тупикових концептуальних рішень у сфері управління та оборони, економічного розвитку тощо. Сюди ж відносять технологічне шпигунство, постановку у залежність (залучення до негласного співробітництва) вчених-гуманітаріїв для використання в своєкорисній обробці суспільної свідомості, просування згубних доктрин суспільного розвитку тощо.

Серед прийомів КЗ відомі такі, як «хибна ціль» (нав’язування непридатних орієнтирів у перспективних, витратних розробках), «наш лідер» (просування й використання залежної особи як керівника наукових установ, проектів), «зіпсована зброя» – підміна перспективних наукових досліджень пошуком поверхового, швидкого «ринкового ефекту» тощо.

В результаті, зокрема, радянська бюрократія фактично загубила передову київську школу кібернетики віце-президента АН України Віктора Глушкова (1923-1982), який стояв на порозі розробки новітніх кіберсистем управління суспільством. Врешті-решт багатий нафтодоларами СРСР перетворився в пасивного покупця західної продукції.

Маніпулювання «першістю у наукових досягненнях» може використовуватися для «виправдовування» політичної гегемонії, прищеплення іншим народам відчуття меншовартості (96% лауреатів Нобелевської премії – громадяни країн «золотого мільярду»).

Доктрина «постіндустріального суспільства» Деніела Белла (1973 р.) для значного кола країн обернулася деіндустріалізацією, згортанням наукомістких галузей та фундаментального науково-технологічного сектору (високорозвинутих та експортноприбуткових ракетно-космічної, авіабудівної, суднобудівної та інших галузей — для України). Проте реально функцію експорту технологій, перенесення шкідливих виробництв на «периферію» світу, отримання надприбутків за рахунок нееквівалентного обміну між регіонами світу та «ножиць» в оплаті праці між «золотим мільярдом» та «третім світом» узурпує «Велика сімка». Ті ж, хто добровільно знищує продуктивні сили, потрапляє до жорсткої залежності у світових сценаріях розподілу праці. Гіпертрофованість частки сфери послуг та розваг при падінні економічної самодостатності катастрофічно проявила себе в умовах пандемії коронавірусу, яку (оціночно) можуть не пережити 20-30% малих підприємств й закладів торгівлі.

Управлінців та інтелігенцію України з кінця 1980-х рр. спокушали (включаючи ще радянські підручники з філософії авторства «виконробів перебудови») перспективою побудови «чистенької» інноваційної економіки, «індустрії знань», яка, мовляв, утвердилася у всіх «цивілізованих країнах», в обмін на згортання машинобудування, відмови від модернізації гірничо-металургійного комплексу та фундаментальної науки.

Наслідки не забарилися. 39,3% українського експорту у 2018 р. склали продукти харчування й агропродукція, 24,6% метали-«чушки» 11,6% – машини, обладнання і транспортні засоби, 7,4% мінеральні продукти та 4,3% – сира деревина. Зокрема, 8,7% експорту припало на соняшникову олію, 7,4% – кукурудзу, 6,3% – пшеницю, а, скажімо, турбіни опинилися на 25-й позиції. Зрозуміло, чому в масштабну подію намагаються перетворити польоти апгрейд-ракет радянських ще моделей типу «Вільха» або «Нептун», хоча в радянські часи республіка давала 20% (за вартістю) продукції ВПК СРСР, а ще в 2013 р. 12% світових космічних стартів забезпечували ракети-носії «Південмашу».

«Що таке американський університет?»

Це заклад, де радянські професори готують китайських студентів. Ця іноземна приказка породжена наслідками впровадження теорії «постіндустріального суспільства», які вдарили і по батьківщині її народження. Не можна не звернути увагу, що ті держави, які не побажали піддатися навіюванню КЗ щодо «світлого постіндустріального майбутнього», як раз і вирвалися в науково-технологічні лідери, зберігши і потужну промисловість.

Як пише французький вчений-хірург Александр Лоран, нині витрати Китаю на наукові дослідження (до $ 500 млрд. на рік) приблизно дорівнюють американським, а до 2020 р. мали б їх перевершити. КНР, зокрема, стала першою країною, де здійснено модифікацію ембріонів, здобуто успіхів у творенні штучного інтелекту тощо. Автор зауважує, що Південна Корея витрачає на науку 5% ВВП, Італія та Іспанія – 1%, Франція – 2,2%. Неконкуретними є зарплати науково-педагогічних кадрів (в 20-30 менше за кваліфікованих спеціалістів в «Гугл»).

Сумна ситуація в Україні. Якщо в 1980-х рр. Україна за наукомісткістю ВВП перевищувала Велику Британію, ФРН або Францію, а нині поступається практично всім європейським державам, частка асигнувань на науку скоротилася до 0,2% ВВП (частка фінансування науки у ВВП в 2016 р. – 15% від 1990 р.).

Як пише академік НАН України (середній вік членів її Президії – близько 75 років) Вадим Локтєв, наукою цікавляться лише близько 1% українців, тоді як у Європі таких 79%, що більше, ніж зацікавлених спортом (65%), культурою (69%) або політикою (68%). Привертає увагу й той факт, що повагу до вчених висловлюють 75% людей, а 72% вважають, що саме наука забезпечить покращання їхнього життя у майбутньому.  В Україні скорочення чисельності наукових працівників в останні 10 років доходить до 2% на рік, тоді як Японія, ЄС, Південна Корея, Китай невпинно збільшують цей показник. Назагал у світі за останні роки кількість вчених збільшилася на 20 %, проте в Україні лише в 2015 р. у НАНУ звільнено 2730 осіб, з них 95 докторів наук і 511 кандидатів наук. У 2015 р. лише кожен п’ятий науковий співробітник у НАНУ був молодим ученим і тільки кожен п’ятий кандидат наук – віком до 35 років.

За загальною кількістю публікацій Україну випередила Бразилія. За       експертними оцінками, формується ринок VII технологічного укладу, де інтелектуальні вироби стануть основними об’єктами продаж (нині у передових країнах їх частка становить 25-30%, і зросте до 70-80%). «В Україні виросло покоління людей, для якого інтелект не є суспільним пріоритетом, а, скажімо, звання «професор» не еквівалентне щирій шані з боку громадян і нормальному життєзабезпеченню його носія з боку держави… На часі ще більш нагальна мета – вирощення нового покоління бізнес-еліти, яка б розумілася на комерціалізації саме інновацій і твердо засвоїла, що наука – фундамент, на який спирається покращання стандартів життя», мріє вчений.

Якщо у 2008 р. в Європі вчилося 18 тис. українців, то у 2016–2017 рр. – понад 70 тис. За кордон хотіли б виїхати більше 60% української молоді, а рівень «відпливу інтелекту» – один з найбільших у світі. З України їдуть найбільш перспективні для інноваційного розвитку кадри – серед тих, хто виїхав за кордон на постійне місце проживання впродовж останніх 5 років переважали фахівці з біології, фізики, математики.

В цих умовах важливим важелем протистояння КЗ, зокрема, є поширення знань про науково-технічні досягнення українського народу, науково-інтелектуальні традиції, школи і здобутки, прищеплення гордості на них та подолання прищеплення меншовартості в інтелектуальній сфері. Той, хто купував дітям на Петрівці чудово ілюстровані, перекладені з англійської мови книжки з всесвітньої історії або історії культури/науки, напевно, помітив, що знайти там більше вітчизняних (з дореволюційних часів) 2-3 корифеїв науки або класиків літератури проблематично.

У цьому відношенні повчальними є думки видатного фізика, Нобелевського лауреата (1978 р.), академіка Петра Капіци. У січні 1946 р. у знесиленій війною державі він направив главі уряду СРСР листа з пропозицією розгорнути масштабну пропаганду через книги і фільми вітчизняних досягнень й першості в науково-технічних відкриттях.

Вчений звертав увагу на свідому відмову зарубіжних кіл визнавати вітчизняні наукові відкриття, поряд із нав’язуванням уявлень про недолугість інтелектуального потенціалу народів СРСР. «Часто причина не використання новаторства у тому, – писав Петро Леонідович, – що ми недооцінювали своє та переоцінювали іноземне». Тобто причина – в когнітивній й соціально-психологічній площині. Відомо, що масштабна серія видання науково-популярних журналів, книг і брошур, біографічних фільмів виховала (поряд з науковою фантастикою, яку майже витиснули футуроархаїчним фентезі) нове технократичне покоління й видатні науково-технічні досягнення середини 1950-х – 1970-х рр.

Психоісторичні диверсанти

Із КЗ генетично пов’язана т.зв. «психоісторична зброя». Її дія спрямована на руйнацію структур управління та суспільної психосфери країни-жертви. Поняття «психоісторія» та «психоісторична війна» часто асоціюють з видатним фантастом Айзеком Азімовим (1920-1992) та його фундаментальною книгою «Фундація».

Сучасні уявлення вирізняють в ній кілька вимірів: інформаційний (спотворення, фальсифікація, замовчування тощо власне історичних фактів, відомостей); концептуальний (побудова зовні логічних систем інтерпретації історичного матеріалу, пояснювальних концепцій, теорій) і метафізичний (переведення протиборства у площину творення змістів, стійких образів та архетипів, які вже виводяться зі сфери раціонального сприйняття).

Логіку ерозії історичної свідомості народів шляхом послідовного застосування психоісторичної зброї влучно сформулював Вардан Багдасарян:  «Якщо ставиться задача підірвати гуманітарну міць, то пріоритетно завдається удар по історичній свідомості. Кожна спільнота має свою сакральну матрицю, свій набір сакральних героїв, свою «священну історію». Через канал «священного» відбувається трансляція цінностей. Через трансльовані цінності вибудовується, в свою чергу, відповідне ідентичне суспільство. Що треба зробити найбільш простим способом, аби зруйнувати це суспільство? Ударити по її сакральній матриці. Дезавуюються  національні герої, що несуть у собі цю матрицю. Відповідно, ставляться під сумнів і цінності, які через них транслюються. Лишившись ціннісного фундаменту, ідентичне суспільство розсипається».

Серед основних історико-маніпулятивних способів відносяться: 1) пряме підтасовування фактів; 2) замовчування невигідної інформації; 3) упередженість інтерпретації фактів; 4) надання сфальсифікованої інформації; 5) навішування ярликів для компрометації історичних діячів; 6) використання групових інтересів тощо. Основні засоби маніпулятивні дій: 1) мовні (використання певних штампів, термінів, ідеологічних та політичних кліше); 2) немовні (блокування «невигідної» інформації; подання інформації у сприятливому для себе контексті); 3) активні (насаджування стереотипів і цінностей); 4) пасивні (фрагментарність інформації). Технічні прийоми маніпулювання залежать від тих можливостей, що ними володіє маніпулятор. Але найбільш ефективним є сьогодні маніпулятивний потенціал ЗМІ, який задіює всіх органи почуттів аудиторії та апелює до підсвідомості.

Доводиться констатувати, що маніпулювання історичною свідомістю громадян України багато в чому обумовлене і фактичною відсутністю прийнятної для більшості населення загальнонаціональної ідеології розвитку, яка б заповнила ідейно-духовний вакуум, що утворився після радикальної відмови від ідеології та суспільної моралі радянської доби.

На жаль, упродовж періоду розвитку України як суверенної держави політика історичної пам’яті, як складова гуманітарної політики, творилася здебільшого ситуативно, зазнавала впливу політичної кон’юнктури, корпоративних інтересів. В її основу не було покладено прийнятних для суспільства, науково обґрунтованих, закріплених у нормативно-правовому відношенні принципів і настанов, розробки та реалізації політики національної пам’яті як цілеспрямованого й безперервного комплексу заходів, що розробляються і здійснюються органами влади (за участю об’єднань громадян)  з метою формування колективної пам’яті через систему засобів масової інформації, освіти, науки, культури, комемораційної діяльності тощо.

Водночас, із радянської й зарубіжної історіографії були широко запозичені концепти, які відзначаються політичною заангажованістю, і були породжені атмосферою міжблокової воєнно-політичної конфронтації, «холодної війни»  тощо. У масову свідомість цілеспрямовано закарбовувалися (або активізувалися маніпулятивними прийомами доволі міцно забуті) саме конфронтаційні, дражливі уявлення про минуле, негативно психологічно забарвлені настроями образ (реальних або вигаданих, роздмуханих), помсти, ненависті, необґрунтованих історичних претензій, жорстким етнонаціоналізмом, відразою до певних етносів тощо.

Не можна не враховувати, що в європейських посткомуністичних країнах ідеологічний вакуум, що утворився після скасування офіційної ролі комуністичної ідеології, почав заповнюватися елементами історичного традиціоналізму, етнонаціоналізму, ксенофобії, територіального ревізіонізму тощо. У сфері історичної пам’яті проявилася суспільно-політична й суспільно-психологічна хвиля ностальгії за імперським минулим та втраченим статусом регіональних лідерів. За визначенням угорського філософа Й.Бібо, «виник такий психологічний настрій, якому притаманний стан істерії», діячі «національної науки перейшли до «наукового» обґрунтування історичного, а за відсутністю такого – доісторичного права нації на існування, її місії, яка виправдовує самостійне, суверенне національне буття, «наукових» аргументів в територіальних суперечностях… Така «наука» привчила національну еліту виходити не з реальної дійсності, а з вимог, які висуваються навколишньому світу».

Об’єктивно кажучи, штучно насаджені емоції ненависті й помсти щодо певних дійових осіб (персональних або колективних), певних явищ вітчизняної історії не могли, звісно, бути спрямовані на самих учасників історичного процесу (зі зрозумілих причин, якщо не рахувати вельми сумнівні з процесуально-правового погляду судилища над «злочинцями з історії»). Тому віртуальний і крайній негативізм на ґрунті історії виплескується його носіями, як правило, на своїх співгромадян, співвітчизників, будівничих спільного майбутнього (чи не в цьому головне деструктивне призначення технологій маніпулювання історичними матеріалами?).

Демонізація минулого або культивування мазохізму у поглядах на вітчизняну історію спричиняє глибоку соціально-психологічну травму. Про неї, зокрема, вдало висловився академік НАН України Мирослав Попович (1930-2018): «Можна з певною метафоричністю говорити про комплекси національної повноцінності чи неповноцінності, оскільки це перенесення на спільноту характеристик, які належать до психічної структури особистості. Суспільство не може бути божевільним. Проте воно може перебувати у стані психозу… Акцентуйованих особистостей (тих, хто має яскраві риси характеру, що межують із патологією) в суспільстві багато, і такі риси, коли захотіти, можна знайти і в національній свідомості. Маргінальні ж настрої відбуваються «на полях» історії» .

Тривожним є і те, що насадження виключно нігілістичного ставлення до радянського періоду історії України призвело до загрози накопичення радикально-націоналістичними силами суміжних держав «аргументів» щодо ревізії існуючих кордонів й державного статусу України – адже саме у радянські часи Україна об’єднала у своїх межах всі етнічні українські землі й здобула статус члена ООН.

Під тиском цілеспрямованих зовнішніх інформаційно-психологічних впливів та зростання соціально-політичного розшарування пострадянських народів, починаючи із другої половини 1980-х рр. була свідомо зруйнована раціональна межа допустимого впливу поглядів на історію, на формування сьогодення і майбутнього України та її громадянства. У неконструктивних (і як, правило, безплідних) дискусіях між суб’єктами суспільно-політичного життя проглядається готовність до того, щоб розбіжності у поглядах на історію поставити вище за необхідність громадянської консолідації та забезпечення територіальної цілісності України.

Минулому надається вочевидь гіпертрофованого значення, за яким комфортно маскується безвідповідальне небажання (неспроможність) до творення гідного майбутнього своїх же нащадків.  По суті, суспільна свідомість доводиться до такого стану, що чимала частина громадянства готова пожертвувати спільним майбутнім в єдиній державі заради обстоювання конфронтаційних поглядів на минуле, бажання і надалі відчувати «фантомний біль» історії.

Доцільно звернути увагу на те, що потужним знаряддям унеможливлення порозуміння між різними суспільно-політичними силами стало «вживлення» в їх програмні та ідеологічні засади непримиренних поглядів (тлумачень) спільного минулого українського народу як сукупності процесів і подій, котрі відбувалися незалежно від нашої волі, і які сучасники, зі зрозумілих причин, не можуть піддати коригуванню.

Закріплення значущих для державницького існування України сегментів історичної пам’яті важливе і з погляду обстоювання її територіальної цілісності. Досвід останніх років свідчить, що навіть щирі наміри України проводити політику міжнаціонального примирення, визнання негативних нашарувань у відносинах з сусідами в минулому (а подекуди й однобічне каяття) зовсім не гарантує нашій державі адекватного ідейно-історичного «роззброєння» та відмови від подвійних стандартів, інформаційно-психологічної агресивності з протилежного боку.

Принагідно до загроз психоісторичного порядку, йдеться, передовсім, про роз’яснення змісту провідних інформаційно-психологічних, етнополітичних методів та прийомів, котрі застосовуються для руйнації історичної пам’яті, а саме:

• штучна ерозія позитивної, суспільно значущої для життєдіяльності народу та держави пам’яті про минуле;
• вилучення або «перекодування» змістів та світоглядних основ, котрі спираються на колективну пам’ять про минуле;
• впровадження у масову свідомість чужорідних, політично загострених тлумачень історії, які ведуть до дезінтеграції державницької організації та суспільного буття народу;
• пряма фальсифікація (фабрикація) історико-документального матеріалу, або приховування «небажаної» історико-документальної бази, інформації, застосування спекулятивних (маніпулятивних) прийомів інтерпретації фактичного матеріалу;
• наполеглива дискредитація («демонізація») історичної спадщини та традицій, ключових фігур історичного поступу нації;
• намагання довести до антагонізму світобачення в цілому та погляди на історію між різними поколіннями українського народу, що загрожує штучним перериванням цивілізаційної традиції та ерозією нації зсередини;
• створення відповідних структур, підготовка, виховання та заохочення «інтелектуального ударного загону», «війни з вітчизняною історією» з одночасними теоретико-методологічним роззброєнням та морально-психологічним спантеличенням гуманітарного професійного прошарку;
• прагнення до деінтелектуалізації, дераціоналізації масової свідомості як головної передумови «перекодування» національної пам’яті – важливої складової державно-політичної лояльності та національно-культурної (цивілізаційної) ідентичності українського народу;
• творення міфологізованих «місць пам’яті» (пам’ятників, меморіалів) як засобу некритичного укорінення запозичених трактувань минулого України (його спірних, болючих проблем) тощо.

Зрозуміло, що у протидії знаряддям ГВ, які мають когнітивний характер і спрямовані, передовсім, на управлінські кола та інтелігенцію, помітну роль має відіграти перебудова змісту гуманітарної освіти. Йдеться, зокрема, про впровадження навчальних дисциплін з інформаційно-гуманітарної безпеки та профільних тем в існуючі навчальні предмети, а також про розробку відповідних професійних компетентностей у межах освітніх програм.

Дмитро Вєдєнєєв,

доктор історичних наук, полковник запасу