У квітні 2007 р. гучний резонанс викликала стаття журналістки Наомі Вульф в британській «Гардіан». Як вважала авторка, «прямо у нас під носом Джордж Буш та його адміністрація використовують випробувані методи для закриття відкритого суспільства…, для правильного розуміння цього ми повинні вивчати уроки європейського фашизму та інших його різновидів». Одним із її  прогнозів став «прихід ”золотого віку” для приватних охоронних фірм – засобу залякування громадян та призупинення дії принципів правової держави»… 

Біржа праці для «непередбачуваних»?

4 лютого 2020 р. у Верховній Раді був зареєстрований під № 3005 проект Закону України «Про військово-консалтингову діяльність» від народного депутата України (фракція «Слуга народу») Ольги Василевської-Смаглюк (колишнього спецкора Студії «1+1»). Нормативний акт (вірогідність ухвалення якого доволі висока при помітних ознаках лобіювання цієї новели вітчизняного правового поля)  визначає поняття, правові засади організації, порядок діяльності та створення суб’єктів військово-консалтингової діяльності, що здійснюють надання послуг військового або охоронного характеру, а також права і обов’язки, гарантії соціального та правового захисту їх учасників, засновників та персоналу.

Як йдеться у пояснювальній записці, «головною метою прийняття Закону України є законодавче врегулювання порядку діяльності і створення суб’єктів військово-консалтингової діяльності. Норми проекту Закону спрямовані, насамперед, на забезпечення працевлаштування осіб, які мають значний військовий досвід, ветеранів війни, учасників антитерористичної операції, військовослужбовців, звільнених з військової служби та колишніх працівників правоохоронних органів». Варто зазначити, що це друга (з 2018 р.) спроба просування подібного нормотворчого документа (авторства нардепів Валерія Карпунцова й Євгена Дейдея). Сама ініціатор законопроекту вважає, що його реалізація принесе Україні зиск у сотні мільярдів доларів.

Випадково або ні, але буквально напередодні реєстрації згаданого законопроекту інформаційну хвилю й спалах дискусій навколо вживлення в буття України приватних армій (не варто плутати приватні військові компанії – ПВК із охоронними фірмами й огрядними дядьками на «сутки-трое» у різнобарвному камуфляжі) здійняло інтерв’ю заступника секретаря РНБО України, генерал-майора Сергія Кривоноса виданню «Факти» 3 лютого 2020 р.  Він заявив: «У всіх на слуху досить токсична російська ПВК «Вагнер». Але вона ж не єдина в світі. Існує чимала кількість успішних приватних військових компаній. У нас десятки тисяч людей повернулися з фронту, але в мирному житті виявилися нікому не потрібні. Хоча не ті, хто захищав це суспільство, мають підлаштовуватися під нього, а суспільство повинне надати їм підтримку. Приватна військова компанія – це громовідвід, який дасть змогу допомогти фронтовикам, які не зуміли себе реалізувати, продовжити займатися тим, що вони вміють робити якісно, ​​отримувати за це гроші й визнання держави».

Особи з бойовим досвідом, зазначив колишній начальник Управління спецоперацій Генерального штабу Збройних Сил України у 2014–2016 рр., можуть застосувати свої вміння, забезпечуючи безпеку різних «об’єктів і структур». «У Сполучених Штатах приватні військові компанії створюють для того, щоб сотні тисяч демобілізованих військових не доставляли проблеми державі. А у нас атовців не беруть на роботу, тому що вони токсичні й непередбачувані. Створення ПВК допоможе вирішити цю проблему».

Навіть цей короткий огляд проблеми, (бодай і зроблений  професіоналом, колишнім командиром 8-го полку спецпризначення та фундатором військ спецпризначення,) містить чимало спірних положень. Зокрема, чи справді США таки створюють ПВК заради благої мети працевлаштування колишніх вояків професійної армії? Якими такими  «об’єктами і структурами» опікуються понад 2 мільйони висококласних бійців й спеців кількох сотень ПВК у «гарячих» точках 110 країн світу? Чи  владнають ПВК в Україні (замість «вдячної» держави) проблему «фахового» безробіття, не породивши при цьому гроно проблем іншого ґатунку? Як бути з тим, що Кодекс злочинів проти миру й безпеки людства ООН відносить ПВК до найманства й злочинної діяльності (навряд чи Україна за статусом віднесена до кола порушників норм ООН «в законі») ?

Цей неповний перелік несвяткових питань породжує необхідність ретельного аналізу витоку й сутнісних рис феномену «приватних армій» (як їх делікатно не називай).

Дітлахи батьки Стерлінга

Звісно, найманці застосовувалися у війнах тисячоліттями, хоча після припинення Тридцятилітньої війни 1618–1648 рр., за умовами Вестфальського миру, визнавалося лише право держав на утримання найманих військ (у 1660-х роках, зокрема, наймані загони піхоти (сердюки) та кавалерії (компанійці) створили і українські гетьмани). Про «користь» найманця цинічно висловився прусський король Фрідріх Великий: «Я тим самим заощаджую життя добропорядному громадянину, забираю солдата у противника, і про вбитого нікому буде жаліти».

У сучасному світі вельми поширеним явищем стали приватні військові компанії (ПВК) – недержавні структури, що виконують широкий спектр послуг: від підготовки й навчання військовослужбовців до проведення військових операцій та розвідувальної діяльності. Окрім визначення «приватні військові компанії» використовуються терміни «приватизовані військові фірми» та «військові контрактори». За американською класифікацією ПВК поділяються на фірми: поставники контингентів; консалтингові фірми; фірми із забезпечення.

ПВК стали особливо широко залучатися провідними західними державами (передовсім, США) для вирішення широкого спектру військових завдань силами їх цивільних співробітників, більшість з яких мала попередній досвід служби у збройних силах, спецслужбах та інших силових формуваннях. Вони фактично є учасниками всесвітнього ринку, утворюючи  його специфічний сегмент, що принципово відрізняє їх від терористичних організацій.

Першою ПВК вважається британська «Уотчгард Інтернешнл», яку в 1967 р. створив полковник Девід Стерлінг (у 1942 р. організував британський спецназ – Спеціальну авіадесантну службу). Найбільші «старі» ПВК були сформовані в епоху «холодної війни» під патронажем провідних західних держав (насамперед, США, Великої Британії, Ізраїлю й Південно-Африканської Республіки) для виконання різного роду силових функцій там, де використання регулярних армій вважалося недоцільним.

Такі компанії, як «Уотчгард Інтернешнл» або «Віннел Корпорейшн» (США), брали участь у підготовці військовослужбовців деяких держав на Близькому Сході ще 25-30 років тому. Попит на послуги таких організацій почав стрімко рости у зв’язку із процесами глобалізації й зникненням стримуючих факторів періоду міжблокового протистояння 1945–1991 рр. Провідні транснаціональні корпорації (ТНК), діяльність яких пов’язана з підвищеними місцевими політичними й кримінальними ризиками, також ставали клієнтами приватних фірм із забезпечення безпеки.

Найманці служать для підтримки обстановки некерованого хаосу в ресурсних регіонах, до яких відносять фактично всю Африку південніше Сахари, Близький Схід, Центральну Азію, Південну Америку. Воєнно-політична обстановка там визначається надзвичайно строкатим спектром деструктивних організацій – від транснаціональних корпорацій до мереж нелегальної торгівлі зброєю, наркобаронів, сепаратистських, терористичних організацій, що сполучають нелегальні методи збагачення й військового конфлікту для отримання прибутку.

Вже у 2006 р. у світі нараховувалося понад 3000 комерційних воєнізованих організацій (фірм, компаній) з приблизно 2 млн. співробітників. Показово, що десь 40% з них засновані після подій 11 вересня 2001 року, тобто їх активізація співпала із розгортанням військової присутності США та країн НАТО у стратегічно важливих, з геополітичного й ресурсного поглядів, регіонах світу під гаслом боротьби з міжнародним тероризмом (хоча лише утвердження в Афганістані дозволяє впливати на регіони із розвіданими 40% світових покладів газу, по 20% – нафти, кольорових й дорогоцінних металів, урану тощо). Як зазначав журналіст-неоконсерватор Макс Бут, «приватні воєнні компанії з’явилися як головні гравці у війнах поствересневого періоду» (маються на увазі теракти 11 вересня 2001 р. у США).

ПВК оперували у понад 100 країн світу, а самі вони реєструвалися у США (55% цих структур), 27% – у країнах ЄС (переважно у Великій Британії), 9% у країнах Близького Сходу та Африки. Характерним є те, що провідними замовниками послуг ПВК виступали уряди (62% контрактів), 29% – комерційні структури, решта – з неурядовими організаціями та фізичними особами. За даними Брукінгського інституту (США), прибутки ПВК щорічно становлять $180 млрд.

У глибинах «Чорної води»

Згадані структури мало схожі на традиційні загони найманців. ПВК складаються, переважно, із висококваліфікованих, досвідчених армійських генералів, офіцерів, колишніх співробітників спецслужб та військ спеціального призначення, інших профільних спеціалістів, зокрема – психологів, комп’ютерників, фахівців із дестабілізації банківських систем. Мережа ПВК через досвідчених кадровиків-селекціонерів інтенсивно веде пошук професіоналів (як колишніх, так і діючих) військової та спеціальної справи, розвідників й контррозвідників, готових за вельми солідне винагородження без зайвих запитань взятися за виконання ризикованих та сумнівних з правового й морального погляду завдань. Практикується відправлення діючих військовослужбовців у тривалі відпустки для «підробітку» у ПВК.

Водночас ПВК працюють під щільним контролем спецслужб США, Великої Британії, від яких залежить дозвільна система на отримання ліцензії на роботу. ПВК, ініціаторами створення яких виступали США, тісно співпрацюють із Пентагоном, котрий заключає з ними угоди про спільну роботу. Так, договори з приблизно 70 ПВК дозволили, за умов скорочення Конгресом військової присутності в Іраку, без проблем збільшити бойовий контингент для охорони військових містечок, нафтопроводів та інших важливих об’єктів.

Відповідним є і винагородження за працю. Плата кваліфікованим співробітникам ПВК може сягати $200-1000 на день, в той час як солдати і сержанти армії США отримують $1000-4000 у місяць. Середній річний прибуток офіцера розвідки в США сягає $126 тис. на рік, а контрактника у цій сфері – щонайменше  $250 тис. Зрозуміло, що таке утримання приваблює досвідчених фахівців, а для спецназівців з постсоціалістичних держав взагалі виглядає фантастичним. Так, в західні охоронні фірми із одного з кращих у світі польського антитерористичного підрозділу «Грім» (відзначився несенням бойової служби в Іраку) перейшло до 80 із 100 співробітників, що звільнилися після скорочення зарплатні та передачі елітного підрозділу з відання МВС і Адміністрації до військового відомства. Ще кілька сотень поляків із десантно-штурмових частин та спецпідрозділів поліції отримали відповідні пропозиції, від яких вони навряд чи відмовляться – замість тисячі доларів місячного утримання в «Громі» їм обіцяють стільки ж, але за день.

Солідні винагороди на послуги контракторів не в останню чергу призводять до карколомних військових витрат. У 2008 р. загальний військовий бюджет США сягнув  $647,2 млрд. (з них на ведення війн в Іраку та Афганістані – 141 млрд.), що перевищує сукупні витрати держави на енергетику, освіту, транспорт, охорону навколишнього середовища, виплати ветеранам, допомогу на житло, або сукупні військові витрати всіх інших держав разом взятих. У свою чергу, мілітарне перенапруження покривається на рахунок віртуальної економіки долара.

Звісно, найманцям не можна відмовити у надзвичайно високій бойовій та спеціальній підготовці. У ряді африканських конфліктів загони від ПВК чисельністю у 200-300 бійців при підтримці гелікоптерів успішно протистояли слабко озброєним та навченим багатотисячним повстанським арміям. У квітні 2004 р. в іракському м. Неджеф 8 співробітників «Блекуотер» («Чорна вода», колишні спецназівці) 5 годин відбивали атаки кількох сотень бойовиків, знищивши до сотні нападників, самі втратили лише двох пораненими! До 90% компанії приносять контракти з урядом США, і якщо у 2001 р. вона отримала $735 тис. із бюджету США, то у 2006 р. – 600 млн.

До слова, згадана «фірма» зажила вельми негативної репутації  через невиправдану жорстокість, розправи з цивільним населенням, контрабанду  зброї та наркотиків. 31 березня 2004 р. четверо співробітників «Блекуотер» були вбиті іракськими повстанцями, їх обгорілі тіла вивішені на мосту через Євфрат. Помста привела до штурму 14-тисячним угрупованням армії США міста Ель-Фаллуджа та скандалу через застосування забороненого конвенцією ООН білого фосфору. Але цим не обійшлося.

Згідно з американською версією надзвичайної події, 16 вересня 2007 р. в західному районі Багдаду автоколона Держдепартаменту США потрапила під мінометний обстріл, а охоронці з «Блекуотер» відкрили вогонь по нападниках. Загинуло 17 іракців. Тільки у грудні 2008 р. кілька керівників фірми здалися владі США для судового розгляду згаданої бійні. Показово, до речі, що до 2008 р. в Іраку зосередилося 127 тис. співробітників ПВК при чисельності багатонаціональних збройних сил у 174 тис. багнети, на рахунки комерційних фірм потрапила чверть коштів, виділених на стабілізацію та відновлювальні роботи в Месопотамії.

Сама «Блекуотер» (назви цієї ПВК неодноразово змінювалися) нині є найпотужнішою у  своєму роді занять. Її засновано у 1997 р. колишнім офіцером спецназу ВМС США та мільйонером Еріком Прінсом. Цьому сприяли особисті зв’язки керівника компанії в Республіканській партії та адміністрації президента Дж.Буша-молодшого. Батько Е.Прінса, промисловець Едгар Прінс, був відомим спонсором консервативного протестантського руху, який, поряд із ортодоксальним юдейством, вирішальним чином впливає на формування ідеології зовнішньої політики США, а сестра очолювала відділення Республіканської партії в штаті Мічиган. Е.Прінс взаємодіє із керівництвом ЦРУ (зокрема – Управлінням таємних операцій), мав доступ до об’єктів національної розвідки.

По суті, компанія являє собою приватну армію із понад 50 тис. співробітників, має на озброєнні гелікоптери, танки, БМП і БТР, новітні зразки зброї піхоти, зв’язку, спеціальні засоби тощо. ПВК готова в будь який час виставити еквівалент легкої піхотної бригади для участі в «гуманітарних операціях або конфліктах низької інтенсивності», що в принципі і є найбільш поширеними формами бойового застосування збройних сил США у повоєнному світі. В штаті є спецпідрозділи для активних операцій («таск форс»), наявні і власні розвідувальні підрозділи. Компанія готова «надавати сили для придушення заворушень по всьому світу».

Крім того, пріоритетами діяльності цієї ПВК проголошується миротворчість, охорона зарубіжних представництв США, нафтопромислів та нафтопроводів. Робочий день співробітника «Блекуотер» в середньому обходиться федеральному бюджету в $1222 (армійського сержанту – $140-190). Компанія забезпечує співробітника («оперативника» за їх термінологією) зброєю, спецзасобами, харчуванням, медичною страховкою, 3-тижневою відпусткою після трьох місяців безперервної роботи, гарантує сім’ї компенсацію у разі загибелі або каліцтва найманця.

Контрактори мають солідну навчально-тренувальну базу. Найбільшу приватну військову базу  у світі створив «Блекуотер» у лісах штату Північна Кароліна. На площі у 6000 акрів можуть розташуватися до 50 тис. чоловік, тут є казарми, численні тири, смуги перешкод, склади зброї та злітна смуга. Лише за 1996–2006 рр. компанія підготувала 50 тис. бійців для сил спецоперацій США.

Керівний склад комплектується відставними поважним співробітниками спецслужб – так, віце-президентом «Блекуотер» працював Кофер Блек – у минулому високоповажний співробітник ЦРУ та один із авторів розробленої компанією та узгодженої з МО США й НАТО «Концепції приватних армій».  На посаду віце-президента з питань розвідки запросили відставного помічника заступника директора ЦРУ з таємних операцій Тома Річера.

Майстри широкого профілю

Сучасні ПВК, тісно пов’язані із політичними елітами, володіють колосальними статками, потребують захисту своїх інтересів за найменшим контролем держав. Самі ПВК оптимально відповідають сучасні стратегії ведення бойових дій західними державами у локальних конфліктах, в яких провідним наземним компонентом операцій стали сили спеціального призначення та допоміжні формування із підготовленого місцевого населення.

За ступенем навченості та оснащеності ПВК фактично стали різновидом сил спеціальних операцій (ССО), мало поступаючись ССО та експедиційним формуванням збройних сил ведучих євроатлантичних держав. Не дивно, що приватні військові фірми були визначальними діючими силами у війнах в Анголі, Хорватії, Сьєрра-Леоне й ефіопсько-еритрейському конфлікті, інших локальних зіткненнях.

ПВК укомплектовані переважно ветеранами ССО, спецслужб, розвідпідрозділів армії, поліції, а також кадровими оперативниками спецслужб, які беруть тривалі відпустки. Компанії ієрархічно організовані, а корпоративна форма дає їм певні переваги в плані ефективності. Будучи комерційними підприємствами, вони зв’язані за допомогою складних фінансових механізмів з іншими фірмами як у межах власної галузі, так і поза нею. Чимало з найбільших фірм є відділеннями великих транснаціональних корпорацій. Більша частина військових компаній діє віртуально. Подібно інтернет-фірмам, які обмежують свої витрати на основні фонди, вони не містять постійних бойових підрозділів, а підбирають відповідний персонал і субпідрядників для кожного контракту окремо.

 

Виокремилися провідні напрями спеціалізації ПВК:

–  охорона дипломатичних та інших представництв, аеропортів, високих посадових осіб, бізнесменів;

• прикриття конвоїв армій та ООН, тилове забезпечення;
• охорона нафтових полів, енергетичних об’єктів, інфраструктури;
• розмінування та знищення боєприпасів;
• підготовка воєнно-поліцейських кадрів, інструкторська робота, військовий переклад;
• захист кораблів від піратів;
• протипожежний захист.

З нормативно-правового погляду мають місце суперечливі тенденції – намагання держав регулювати діяльність ПВК, та спроби контакторів максимально уникнути державної опіки. Так, 12 лютого 2002 р.  МЗС Великої Британії видав так званий «Зелений документ» під назвою «Приватні воєнні компанії: правила регулювання». Його розробили у відповідь на запит Комітету з іноземних справ Палати громад для забезпечення механізмів та правил державного регулювання ПВК. Однак поступово приватний військовий сектор починає інституалізуватися. З’являються великі асоціації ПВК, які беруть на себе лобіювання інтересів колег. Першою стала вашингтонська Глобальна асоціація операцій з підтримки миру. У лютому 2006 р. створили Британську асоціацію приватних компаній у сфері безпеки, головною метою якої є протидія спробам держави (!) контролювати цей специфічний бізнес.

Утім, позаправовий характер діяльності ПВК обумовлює і сам зміст таємних завдань, які на них покладаються, про свідчать скупі відомості у ЗМІ. 3 квітня 2007 р. Інтерпол видав ордер на арешт кількох співробітників ізраїльської ПВК за звинуваченням у «підготовці приватних армій для колумбійських наркокартелів та ескадронів смерті для екстремістських організацій правового спрямування» (формально ПВК найняло міністерством оборони країни для … охорони бананових плантацій). У 1999 р. сплила інформація, що співробітники відомої воєнізованої фірми «DunCorp», найнятої Пентагоном для виконання завдань в Боснії, «були втягнуті у незаконне й негуманне поводження, займалися контрабандою зброї й торгівлею жінками, підробляли паспорти та брали участь в інших аморальних діяннях».

Бізнес поважних джентльменів

Комерційні фірми із матеріально-технічного забезпечення військ (найбільш чисельний різновид ПВК) пережили бурхливий розвиток на межі 1980–1990-х років. По мірі затухання протистояння із СРСР та добровільною здачею ним своїх геополітичних позицій, припинення «холодної війни» та розпаду радянської наддержави  відбувалося скорочення збройних сил Заходу. Так, командування тилу ЗС США у 1990–1995 рр. скоротилося на 60%, водночас оперативна напруга за рахунок локальних конфліктів зросла майже на третину, і тилове забезпечення довелося компенсувати за рахунок ПВК.

Скорочення військових замовлень підштовхнуло компанії військово-промислового комплексу західних держав до пошуку нових каналів отримання замовлень від воєнних відомств, тим більше, що на це охоче йшли їх урядовці, розраховуючи на вигідне працевлаштування у сфері військової комерції після відставки. Водночас сформувалася велика армія спеціалістів-відставників, на світовий ринок потрапила по низьких цінах колосальна кількість озброєнь та бойової техніки.

Приватизацію військової справи нечувано прискорила з межі 1970–1980-х рр. економічна політика неолібералізму й «Вашингтонського консенсусу» з її тотальною приватизацією, демонтажем соціальної сфери, заміни «держави-нації» «державою-корпорацією», роздержавленням тих сфер виробництва (і навіть в’язниць в США!), де держава традиційно утримувала командні позиції (тільки в Великої Британії уряд М.Тетчер продав державної власності, активів й фондів, значна частина з яких обслуговувала міністерство оборони, на $ 40 млрд.).

Приватні підрядники легально пропонують державі набір послуг, рекламують себе. Більшість з них тісно пов’язані із великим корпораціями, холдингами та урядовими структурами, що дозволяє швидко здобувати контракти, тим більше, що керівники ПВК здебільшого – солідні державні службовці у минулому.

На ринку зараз діють близько 500 військових підрядників, з яких 250 надають всі види забезпечення та бойової підготовки для ЗС США та інших країн НАТО, 40 займаються консалтингом, 60 – розмінуванням. До 100 фірм займаються забезпеченням безпеки багатонаціональних корпорацій, які ведуть видобуток корисних копалин у зонах конфліктів в Африці (80 з них – в Анголі, де вони займаються питаннями охорони західних нафтових й інших видобувних компаній). Згідно наявним даним, американська Airscan охороняє нафтовидобувні потужності ТНК «Шеврон» у м. Кабінда (Ангола). Уряду Анголи й Сьєрра-Леоне наймають ПВК для охорони нафтовидобутку й родовищ алмазів. «Брітіш Петролеум» підписала контракт у розмірі $ 60 млн. з 650 найманцями для охорони нафтопроводу в Колумбії.

До послуг ПВК звертаються й різні міжнародні організації. У системі ООН ці компанії забезпечували діяльність агентства ЮНІСЕФ, Програми розвитку ООН, Світової продовольчої програми, Місії ООН по верифікації в Анголі, Операції ООН у Мозамбіку. Фірма «DSL» надавала охорону персоналу й інфраструктурі ООН у Кіншасі (Демократична Республіка Конго) тощо. Військові компанії значно випереджають сили ООН за критерієм   «вартість/ефективність». У Сьєрра-Леоне  «Executive Outcomes» за підтримки місцевої армії й міліції (1995–1996 рр.) завершила операцію з розгрому підтриманих Ліберією повстанців менш, ніж за $ 40 млн. Після цього миротворцям ООН доводилося витрачати на підтримку вже досягнутого миру щомісяця майже $50 млн.

Співробітники ПВК супроводжують конвої з гуманітарною допомогою по лінії ООН та неурядових організацій. До слова, захист гуманітарної допомоги об’єктивно потребує залучення неурядових збройних структур за умов нестачі сил у регулярної армії. Так, у 2007 р. лише в Афганістані в результаті нападів бойовиків та бандитів розграбовано 55 конвоїв ООН, загинуло 34 співробітника гуманітарних місій і 76 викрадено (для порівняння – того ж року там загинув 101 вояк армії США), втрачено до 100 тис. тон продовольства, якого потребує 5 млн. голодуючих мешканців цієї знедоленої країни.

ПВК нерідко отримують комплексні підряди із забезпечення там, де США змушені згортати угруповання своїх ЗС, однак не мають наміру залишати позиції впливу. Так, влітку 1999 р. в інтересах скорочення угруповання на Балканах Пентагон залучив будівельну компанію «KBR» (дочірню фірму великого холдингу «Хеллібертон», лоббістом якої у вищих урядових колах виступає екс-віце-президент США Дік Чейні. KBR здійснювала на Балканах широке коло робіт із тилового, технічного, інженерного забезпечення військ, постачала паливно-мастильні матеріали, будувала постійні бази зі всією інфраструктурою, ремонтувала авто- і бронетехніку, аж до видобутку води та налагодження лазень і пралень.

У руки приватних структур почали передаватися окремі складові тилового й технічного забезпечення, бойової та оперативної підготовки регулярної армії. Ще більшого розмаху набуло використання ПВК для ведення бойових дій у різних регіонах планети, що фактично означало легалізацію найманства на більш високому якісному рівні.

Практично всі військові кампанії США після 1991 р. проходили із активною участю ПВК. «Ніколи ще за всю історію ведення сучасних війн, – визнавала ”Вашингтон Пост”, – США у такій мірі не покладалися на приватні військові компанії для виконання критично важливих завдань, які зазвичай були функцією збройних сил». Масове залучення цих фірм міністерством оборони США призвело до того, що угруповання військ в Іраку та Афганістані вже не здатні без участі найманців виконувати бойові завдання і в цілому функціонувати як бойові організми. На думку експертів, залежність західних армій від приватних послуг вже набула незворотного характеру. За оцінками комітету із нагляду та урядовим реформам Конгресу США, в згаданих двох країнах за контрактами Пентагону та Державного департаменту задіяні до 450 приватних компаній зі загальною чисельністю співробітників у 140-170 тис. чоловік.

Комерційні структури почали відігравати вельми помітну роль у різносторонньому забезпеченні повсякденної діяльності військ. У період з 1994 до 2006 року збройні сили (ЗС) США підписали з 12 приватними фірмами близько 3600  контрактів на $ 300 млрд., причому до відання ПВК потрапили до 70% обслуговування та бойової підготовки армійської авіації, а також обслуговування сучасної авіатехніки, ЗРК «Петріот», системи протиракетної оборони, що розгортається. Відома ПВК MPRI  (від англійських слів «військові професійні ресурси») залучалася до розробки наставлянь та інструкцій видам й родам ЗС США, їй же передали за контрактом всю (!) систему позавійськової підготовки офіцерів резерву у вищих навчальних закладах США.

 

Приватизована розвідка

Поступово полем діяльності ПВК стала розвідувальна сфера – традиційна прерогатива державних спецслужб. У квітні 2007 р. співробітник апарату директора Національної розвідки США Рональд Сандерс заявив, що 25% всіх розвідувальних операцій проводиться за контрактами з комерційними організаціями. ПВК не тільки ведуть збір інформації або проводять секретні операції, але й слугують прикриттям для розвіддіяльності спецслужб.

Спочатку кваліфіковані найманці стали займатися технічною розвідкою, чого вимагало надходження у ЗС США нових систем розвідки та спостереження – безпілотних літальних апаратів (БЛА) типу «Глобал Хок» і «Предатор» (зараз вони активно використовуються і як розвідувально-ударні, для знищення ватажків повстанських формувань і лідерів терористичних організацій, причому жертвами «помилкових» дій апаратів у тому ж Афганістані стало чимало мирних мешканців). Якщо розрахунком БЛА керує штатний співробітник ЦРУ або Розвідувального управління МО (РУМО) США, то решта персоналу складається в основному із представників компаній – виробників БЛА.

З початком нової афганської війни у 2001 р. та вторгненням в Ірак у 2003 р. ПВК почали залучати для вирішення розвідувальних завдань. У квітні 2003 р. ПВК «DunCorp» отримала контракт на $ 50 млн. для збору, аналізу й оцінки обстановки у сфері безпеки та розробки програми зі створення іракської поліції. Фірма «САСІ» використовувалася для збору й аналізу інформації про внутріполітичну ситуацію, склад сил антизахідного опору, базах їх постачання та лідерах. Основним джерелом отримання відомостей вважалися затримані іракці, і нерідко контрактники вели їх допит самостійно, а також виявилися вплутаними у скандали зі знущаннями над в’язнями (з серпня 2002 р. до березня 2007 р. в американських в’язницях в Іраку та Афганістані вбито й замордовано 98 в’язнів) . Слідчим надавала допомогу фірма «Титан транслейторс», яка є, поряд із MPRI, основним постачальником спеціалістів з арабської мови, пушту, дарі, фарсі для американських контингентів на Сході.

Імовірно, розвідувальні послуги ПВК знайшли позитивну оцінку американського командування, адже у лютому 2007 р. «Блекуотер» оголосила про створення дочірнього підприємства «Тотал інтелідженс солюшнз» для збору та аналізу інформації про внутрішню, техногенну та інформаційну безпеку, терористичні загрози, політичну нестабільність, причому для забезпечення безперервності у роботі з електронними мережами передбачалося створити ситуаційний центр із цілодобовим режимом роботи. З загального пакету контрактів «Блекуотер» у $ 800 млн. (2006 р.) 120 млн. припало на контракти з ЦРУ та РУМО, саму фірму очолив колишній керівник антитерористичного центру ЦРУ К.Блек, а до її керівництва ввели колишніх відповідальних співробітників ЦРУ та військової розвідки США.

Іншим напрямом інформаційно-розвідувального використання ПВК став збір даних в Інтернеті про терористичні та екстремістські організації світу. Такі послуги, зокрема, надавав спецслужбам США інститут SІТЕ, який веде розвідку в електронних мережах з метою виявлення відомостей про організацію, тактику дій, фінансування та ватажків екстремістських угруповань. Серед комерційних клієнтів SІТЕ – ФБР, ЦРУ, РУМО, міністерство внутрішньої безпеки, комітети Конгресу, фірми та організації.

Яскравим прикладом воєнно-інтелектуальної потужності новітніх найманців слугує блискавична операція із захоплення восени 1995 р. Сербської Країни доволі слабкою хорватською армією (біженцями стали 150 тис. сербів). Як зазначали спостерігачі, цей наступ являв класичну операцію по тактичних стандартах НАТО аж до деталей. Пізніше з’ясувалося, що план наступу й хорватських офіцерів готували співробітники-радники від заснованої у 1987 р. MPRI – відставні офіцери та генерали ЗС США (повідомляється про 340 колишніх генералів у лавах компанії!). Річ у тім, що після того, як у лютому 1994 р. США змусила президента боснійських мусульман Алію Ізетбеговича та лідера Хорватії Франьо Туджмана підписати договір про припинення бойових дій між хорватами та мусульманами у Боснії та Герцеговині, а також заключити військовий союз проти Республіки Сербської, саме MPRI доручили готувати командні кадри для Мусульмансько-Хорватської Федерації Боснії та Герцеговини, підтримувати зв’язок зі штабами НАТО.

Згодом MPRI переключилася на навчання бойовиків албанської Армії визволення Косово й готує зараз 3-тисячний контингент тамтешніх албанців для заміни ним сил НАТО у Косово, який прецедентом свого суверенітету остаточно й символічно зруйнував міжнародно-правову післявоєнну світобудову.  Ця ж ПВК забезпечувала реалізацію програм «Навчи та обладнай» в Хорватії, Боснії та Герцеговині (де співвідношення солдат США і найманців досягло 1:1), Колумбії, Ліберії, Македонії, Грузії, Киргизії. ПВК все частіше залучаються до висококваліфікованих заходів із проведення командно-штабних ігор, моделювання бойових дій.

Участь у розвідувальній (розвідувально-підривній) діяльності залишиться і надалі перспективним напрямом використання ПВК державами, адже це дозволить зняти відповідальність за виконання «брудної роботи» з власне державних розвід служб. 24 червня 1997 р. відбулася закрита нарада в РУМО США, присвячена «приватизації функцій із забезпечення національної безпеки». Керівники розвідки збройних сил дійшли висновку, що у найближчі десятиліття контрактори стануть основним інструментом реалізації політики Вашингтону та його союзників у сфері військової безпеки за кордоном.

Дмитро Вєдєнєєв,

доктор історичних наук,

     полковник запасу