Унікальне покликання України як цивілізаційного суб’єкта, що сповідує спільні зі своїм стратегічним партнером – США та Заходом демократичні цінності, полягає у тому, щоби у складі широкої коаліції миролюбних країн виконувати щодо сусідньої Росії стратегічну місію. Йдеться про завершення формування та реалізації Україною проєкту розбудови демократичного суспільства у великій європейській пострадянській державі, здатній стати найбільш зрозумілим для росіян прикладом та моделлю успіху демократії.

Про це написали у статті для Укрінформу академік НАН України Володимир Горбулін та Надзвичайний і Повноважний Посол України Євген Бершеда.

На переконання авторів, Позбавлення Кремля «спокуси Україною» та усвідомлення невідновлюваності контролю над нею – здатне невійськовим шляхом «спонукати Росію до миру», допоможе Москві поступово позбавитися імперського синдрому та навчитися жити недалеко, але окремо від «матері городов руських».

У статті вони також написали наступне:

«Твердження щодо «зовнішнього управління» з боку Заходу фактично є лейтмотивом історичних «відкриттів» очільника Росії, який нещодавно «відзначився», переплутавши військові конфлікти ХVIII століття: Північну та набагато масштабнішу Семирічну війну, і його помилку виправив школяр.

Торкаючись теми «зовнішнього управління», колишній «місцеблюститель» президентського крісла РФ Д.Медведєв у своїх «етнографічних пошуках» щодо України – необережно для себе згадав «угорські виступи в 1956 році» та «празьку весну 1968 року» як приклади надмірного жорсткого зовнішнього управління сусідами з боку «сакрального» для його патрона СРСР.

Московсько-російська звичка привласнювати чуже торкнулася не лише територій, але й культури, зокрема, кулінарних здобутків сусідніх країн. Поряд із українським борщем, до них належать китайські пельмені. Навіть «топові» російські сувеніри – самовар та матрьошка – теж мають китайське походження, а намагання РФ представити українську культуру як частину власного національного бренду яскраво виявляється у репертуарі Кубанського козачого хору.

Керівництво Російської Федерації, як і його попередники, позбавлене демократичного контролю з боку суспільства, прикривається архаїчними ідеями «зони національних інтересів» і «ближнього зарубіжжя», а насправді – прагне зовнішнього управління сусідніми країнами по периметру своїх суходільних кордонів.

Ставши наступником Російської імперії та СРСР у специфічній царині порушника міжнародного права, «деєвропеїзована» відокремленням України та низки інших колишніх союзних республік, а також еміграцією, Російська Федерація при цьому не успадкувала значну частину економічного та інтелектуального потенціалу свого попередника і стала значно вразливішою, насамперед – у галузі економіки. Про це переконливо свідчать сухі цифри: якщо СРСР був другим у світі за обсягами ВВП, то, за даними Всесвітнього банку, сучасна Росія за цим показником посідає 11-те місце у світі та 5-те в Європі. Економіка Російської Федерації є середньою за масштабами та переважно сировинно-видобувною за наповненням, а отже – критично залежною від імпорту сучасних технологій, матеріалів і устаткування, а також ринків збуту сировини».