ШТУРМОВІ ВІЙСЬКА УКРАЇНИ: ІСТОРИЧНІ АНАЛОГІЇ ТА КОНТЕКСТ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ
Автор: Станіслав Атрощенко
НА … ФРОНТІ БЕЗ ЗМІН
Генерал-лейтенант Барон фон Фрайтаґ-Лорінґгофен, офіцер Генерального штабу Німецької імперії, у 1917 році так характеризував оперативну ситуацію на Західному фронті:
«Після битви на Марні війна на Заході з німецького боку спочатку набула характеру оборони, що супроводжувалася наступальною тактикою, а згодом, після того, як атака на Ізері виявилася невдалою і коли довелося перекидати додаткові війська на схід, повністю перетворилася наприкінці листопада 1914 року на окопну війну.»
У період інтербелуму, військові теоретики великих держав Європи, у своєму прагненні осмислити причини виникнення принципово нового виду війни, прийшли до висновків, що сучасна вогнева міць надала перевагу обороні, зробивши класичні наступальні дії катастрофічно кривавими. Ця безпрецедентна форма війни зруйнувала всі передвоєнні очікування і «зганьбила всі традиційні правила війни». На думку італійського генерала Джуліо Дуе, фундаментальною причиною цієї «жорстокої, незмінної реальності суцільного фронту» була «просто і ясно грізна ефективність вогнепальної зброї». Розвиток озброєнь- скорострільна артилерія, кулемети, гвинтівки з ковзним затвором- змістив баланс на користь оборони. «Кожне підвищення ефективності вогнепальної зброї… підвищує цінність оборони»,- пояснював Дуе, зазначаючи, що з окопаними військами, озброєними сучасною зброєю, маневр став практично «неможливим».
Результатом було те, що будь-який наступ зупинявся перед смертоносним вогнем, змушуючи солдатів «закопуватися» для захисту- і величезний укріплений фронт від Швейцарії до Ла-Маншу застиг у нерухомості.
Французький генерал (згодом маршал) Філіпп Петен, який на власні очі бачив м’ясорубку Вердена, ще до війни сформулював максиму «le feu tue» («вогонь вбиває»). Петен відкинув довоєнну французьку доктрину здобуття слави через штикові атаки- культ наступального «élan»- стверджуючи, що лише масована вогнева підтримка може подолати укріплену оборону.
Велика війна частково підтвердила його правоту: масштабні атаки піхоти розстрілювалися кулеметами й артилерією задовго до того, як вони могли дістатися ворожих траншей. До 1915-1916 років усі армії усвідомили, що поспішні атаки без переважної вогневої підтримки- це самогубство, що призвело до дедалі більш насиченої вогнем тактики. Проте навіть артилерійська підготовка безпрецедентного масштабу часто ледь-ледь ушкоджувала добре підготовлену оборону. Ця переважаюча міць оборони була ключовою причиною того, що Західний фронт залишався в стані застою роками.
Фрайтаґ-Лорінґгофен стверджував, що ця затяжна облога була не просто наслідком нових технологій, а насамперед результатом стратегічного глухого кута- жодна зі сторін не могла досягти прориву. Як він зазначав, чисельна перевага Антанти не обернулася перемогою, оскільки вони «бракували сили та спроможності» прорвати німецькі оборонні фронти. Водночас сили Німеччини були надто виснажені, щоб після 1914 року відновити маневрову війну. Результатом став взаємний глухий кут:
«Ми були змушені, оскільки не змогли прорватися на Марні, задовольнитися «наступом із обмеженою метою»… [і] були приречені на вперте, значною мірою пасивне, утримання наших укріплених ліній».
Одним словом, після провалу задуму блискавичної перемоги, стратегічне положення Німеччини та нестача резервів змусили її перейти до оборони, тоді як масивні сили союзників могли лише скувати німців, але не розгромити їх швидко- що призвело до затяжного стратегічного глухого кута.
У результаті провалу Плану Шліффена, а згодом і стратегії виснаження Фалькенхайна, Імперія, точно як передбачав Фельдмаршал Хельмут фон Мольтке, опинилася у катастрофічному положенні. Тотальна поразка Німеччини (та Центральних Держав взагалі), відрізаної від світових ринків ворожими арміями та британською морською блокадою, стає лише питанням часу. Оскільки прорив морської блокади був практично неможливим через повну домінацію британського флоту, єдиною надією Імперії стало виведення континентальних держав Антанти з війни шляхом рішучих наступальних дій вглиб території противника.
Питання подолання оперативного глухого кута та позиційного характеру бойових дій на Західному фронті стало для Генерального штабу одним з ключових.
А відповіддю на це питання стали штурмовики.
НАРОДЖЕННЯ ШТУРМОВИХ ВІЙСЬК
Ще до березня 1915 року німецька армія створила спеціальний Sturmabteilung (штурмовий підрозділ) для розробки так званої «тактики інфільтрації», що робила наголос на швидкості, раптовості та ініціативі малих підрозділів. Замість масштабних лобових атак по широкому фронту, штурмова тактика фокусувалася на малих маневрених групах, які швидко перетинали нейтральну смугу (no-man’s-land), вражали слабкі місця ворожої лінії оборони і, обходячи укріплені позиції, просувалися глибоко у тил противника. Це означало радикальний відхід від тактики «масових хвиль» 1914 року на користь застосування розосереджених, швидкорухомих штурмових загонів, що діяли у вільному бойовому порядку.
Щоб обґрунтувати концепцію штурмових загонів, німецькі теоретики наголошували на нагальній потребі розірвати окопний глухий кут без колосальних втрат у живій силі. Традиційні тривалі артилерійські підготовки перед наступом не виправдали себе- вони давали ворогові достатньо часу для підготовки оборони й руйнували місцевість, не знищуючи при цьому всі укріплення. Натомість, тактика штурмовиків передбачала коротку, але надзвичайно інтенсивну артилерійську підготовку, поєднану з використанням газових снарядів для нейтралізації передових позицій противника (а не їх повного знищення). Під прикриттям повзучого артвогню штурмові групи мали кидатися вперед у розосередженому бойовому порядку, просочуючись крізь прогалини у обороні й обходячи укріплені позиції, щоб досягти штабів, артилерійських позицій і тилових районів противника.
Основна теоретична ідея полягала в тому, що, оминаючи найміцніші елементи оборони й створюючи хаос у тилу, штурмовики «обвалять» ділянку оборони через дезорганізацію та шок. Наступні хвилі піхоти (оснащені додатковими легкими кулеметами, мінометами та вогнеметами) мали добивати ізольовані опорні пункти, які штурмовики залишали позаду. Такий багатофазний підхід — спочатку інфільтрація штурмовими загонами, потім зачистка регулярною піхотою — став свідомою відмовою від застарілого методу одночасного наступу по всьому фронту. До 1918 року концепція інфільтрації та тактика штурмових загонів перетворилися на загальноприйняту доктрину Німецької армії, відображаючи консенсус серед військових теоретиків, що така тактика- єдиний реалістичний шлях до прориву у позиційній війні.
Перші етапи весняного наступу німецької армії (Kaiserschlacht) повною мірою довели ефективність цього інноваційного підходу.
…ТА ЇХ ВІДРОДЖЕННЯ
Історія дійсно римується. Опинившись у ситуації, подібній до тої, що склалася наприкінці 1914 року, сторони російсько-української війни, як не дивно, прийшли і до подібних висновків. Варто зазначити, що, не дивлячись на існування широкої доктринальної бази та безлічі теоретичних робіт, адаптація до реалій «нової окопної» війни зайняла у генеральних штабів як РФ, так і України, набагато більше часу, аніж у безпосередніх першовідкривачів класичної штурмової тактики.
У РФ
У перші місяці після лютого 2022 року російські наступи часто спиралися на масовані бронетанкові прориви, інтенсивне використання артилерії, механізованої піхоти та інженерної підтримки для прориву українських оборонних рубежів. Такі операції робили російські сили вразливими для БПЛА, артилерійського вогню та засідок. Коли українська оборона перетворилася на укріплені лінії, широкі переходи через «сіру зону» дедалі частіше ставали «кілзонами»; атакуючі колони зазнавали важких втрат.
Щоб зменшити ці втрати, російська доктрина почала експериментувати з тактикою малих груп. Проте на цьому етапі більшість штурмів усе ще залишалися на рівні відділення чи взводу й значною мірою залежали від підтримки артилерії та бронетехніки. До 2023 року РФ перейшла до використання піхотних «штурмових груп». Підрозділи типу “Шторм-Z”, частково натхненні практикою масового використання піхоти у ПВК “Вагнер”, стали моделлю застосування переважно піших, «дешевих» сил для тиску на українські позиції.
Такі штурмові групи часто намагалися інфільтрувати українську оборону, висилаючи дрібні підгрупи- іноді пари або навіть окремих солдатів. Ці групи прослизали повз передові пости потайки, атакували слабкі стики між позиціями підрозділів СОУ й змушували оборонців демаскувати свої позиції. Частина підрозділів виконувала роль корегувальників вогню або спостерігачів для російської артилерії. Тактика свідомо зводила до мінімуму ризик виявлення: індивідуальний рух, маскування, нічна інфільтрація, використання рельєфу місцевості. Статичні оборонні вузли підрозділів СОУ, як правило, обходили або брали в кільце, а не атакували напряму. Малі групи, вийшовши на позицію, могли залишатися в укритті, очікуючи підходу підкріплення чи початку підтримуючого артвогню.
У міру затягування війни акценти ще більше змістилися. Російські підрозділи почали експериментувати з тривалою інфільтрацією глибоко на територію, контрольовану Україною- іноді долаючи кілька кілометрів через «сіру зону» перш ніж зосередитися для удару. Деякі «штурмовики» прослизали повз передові пости й просувалися на десятки кілометрів у тил, щоби згодом об’єднатися в більшу штурмову групу. Такий підхід, який часто називають стратегією “тисячі порізів”, має на меті виснажити оборону шляхом постійних дрібних атак, розвідки боєм і локальних рейдів, а не через один вирішальний прорив. Малі групи російських штурмовиків можуть просочуватися до логістичних ліній, вузлів управління та тилових позицій, створюючи плутанину або змушуючи українських оборонців знімати сили з передової.
Найяскравішим прикладом вважається операція у березні 2025 року, коли російські військові повзли через газопровід діаметром 1,4 м на кілька кілометрів, аби вийти у тил українських передових ліній у Курській області. Лише частина з них змогла вибратися, а втрати були значними. У кількох секторах зафіксовано численні спроби Росії використовувати підземні комунікації для обходу лінії фронту, тобто підземну інфільтрацію. У відповідь українські військові затоплювали комунікаційні канали, зміцнювали або мінували виходи, а також фортифікували потенційні точки прориву, перетворюючи підземну мережу на пастку для будь-яких спроб таких проникнень.
Таким чином, на момент кінця 2025 року, російська армія цілком опанувала основні принципи штурмової тактики Рейхсверу, принісши до неї і власні… доктринальні особливості. «Штурмовики» ЗС РФ, на відміну від німецьких, не є добре підготовленими бійцями окремих елітних підрозділів; радше, штурмова тактика РФ спирається на «бахмутсько-сталінградську стратагему»- використання великої кількості погано підготовлених та екіпійованих бійців у якості «розхідного матеріалу». Однак, зважаючи на особливості російської держави та воєнної доктрини, зовсім не дивно, що ця тактика демонструє відносно високий рівень ефективності: ЗС РФ продовжує успішно наступати на багатьох ділянках фронту, хоча і з великими втратами у живій силі.
ТА В УКРАЇНІ
Великий ступінь організаційної децентралізації, самоорганізації та командної автономії на початку війни призвів до появи великої кількості «неортодоксальних» підрозділів, що спиралися, у багатьох випадках, на командирів без формальної військової освіти; або просто існуючих за межами зони дії процедурних формальностей та корпоративного духу «старої гвардії» офіцерського корпусу ЗСУ. Завдяки цьому, застосування класичної штурмової тактики достатньо швидко стало «візитівкою» СОУ, принаймні- на низовому рівні, серед окремих підрозділів НГУ, ССО, ГУР МО та інших підрозділів переважно добровольчого характеру формування. «Апогеєм» цього феномену стало створення третьої окремої штурмової бригади, яка і сьогодні залишається одним з найяскравіших прикладів відтворення та подальшого розвитку тактики Stoßtruppen, успішно реалізуючи принципи застосування елітних штурмових підрозділів з високим рівнем підготовки та оснащення, «блискавичної» локальної вогневої підтримки, глибокої інфільтрації у бойові порядки противника, а також ефективної взаємодії з механізованими (або регулярними піхотними) підрозділами.
Варто зазначити, що тактика 3 ОШБр повною мірою розкрилася під час Бахмутської наступальної операції влітку 2023 року, незадовго до якої ЗС РФ втратили стратегічну ініціативу та переважно сфокусувалися на обороні, що дозволило Генеральному штабу ЗСУ провести кілька наступальних операцій різного масштабу та ступеню успішності. Після провалу наступальних дій ЗСУ влітку 2023 (т.з. “контрнаступ”), стратегічна ініціатива знову перейшла до противника, що і до сьогодні унеможливлює масштабні наступальні дії на тих ділянках фронту, де ініціатива ЗС РФ зберігається. На думку автора, згідно з сукупністю доступних громадськості даних про положення на фронті, на поточний момент немає жодних ознак повторної втрати у близькій перспективі ініціативи з боку ЗС РФ.
У цьому контексті, запізніла ініціатива ГШ зі створення (а головне- активного масштабування та пріоритетної комплектації і забезпечення) кількох окремих батальйонів, згодом- полків, а по стану на зараз- і управління штурмових військ, піднімає кілька важливих питань щодо призначення та можливих задач таких військ. Головне з них: «Якщо не наступ, то що?».
Відповіді на це та інші питання можна знайти у двох джерелах: доступні у відритих джерелах дані про застосування штурмових частин на фронті, а також інтерв’ю Головнокомандувача ЗСУ генерала Олександра Сирського та інтерв’ю начальника управління штурмових військ полковника Валентина Манько.
Цитати полковника Манько:
«На всій лінії бойового зіткнення, де є проблема, там однозначно є штурмові війська. Ви знаєте це? Хтось каже: «Ми пожежники», а 47-ма каже: «Ми пожежники». Повірте мені, вони нічого не знають про пожежі… так, як знаємо це ми. Тому що ми на день можемо закривати ділянки фронту. Припустімо, перебуваючи на Сумському напрямку, можемо одразу заїхати за пів доби. Ми так швидко вже навчилися переміщатися. Тобто працюємо як група швидкого реагування, як організм швидкого реагування, який стабілізує. Тобто ми вискакуємо. Є прорив, просування, міжпозиційні оці, які зараз, тобто тактика тисячі порізів, і ми вискакуємо туди.»
Полковник Манько описує штурмові частини як «пожежні команди». «Пожежники»- це підрозділи швидкого реагування, які, зокрема у доктринах маневреної оборони та еластичної оборони, виступають у якості тактичних резервів для зупинки проривів противника та проведення контрударів.
«…вони десь профукали за день 20 із чимось позицій. І моє завдання їх відновити. Уявіть собі, от останній раз 28 позицій кинули. На 28 позиціях, давайте просто порахуємо, мінімально хай було по дві людини — це 50. Вийшло звідти, припустімо, десять. Уже втрати 40. Тому що втрати завдаються, якщо противник з’ясував, де він буде планомірно їх вбивати. Але втрати переважно відбуваються на відході, коли починає піхота тікати. Я на такий випадок посилаю малу тактичну групу. Тобто ми не відштовхуємося від родів, взводів і таке інше. Це наука, це велика наука!»
Одна з задач ШВ- відновлення втрачених позицій.
«ДШВ — це зовсім інша наука, вони працюють великими підрозділами, а спецназ ССО дуже малий… Тобто це інший метод роботи. У нас свої методи роботи, своя тактика, і вона дієва. І вона показала за два роки себе дієвою. Подивіться, ми сьогодні можемо закрити кожен клаптик і не дати противнику просунутися так, як він міг просуватися раніше. Хоча противник лізе, припустімо, на Запорізький напрямок. І одразу лізло три бригади, потім ще дві. А в мене там стояла всього-на-всього одна РТГр (ротно-тактична група) 33-го полку. Півтори роти там було, і вони зупинили наступ противника.»
Одна з задач ШВ- оборона/зупинка наступальних дій противника. Основна тактична одиниця штурмових підрозділів є «проміжною» між такими у ДШВ та ССО.
«Як ми можемо перейти до оборони і вибудувати лінію, якщо ви кажете, що противник постійно наступає. Вибили наші позиції, а нам треба відновити і просто стояти на місці? Через цю тактику ми зазнаємо найбільших втрат. А коли ми тільки виходимо десь трошки вперед, от тоді мінімальні втрати. Тому що противник тоді необізнаний, де знаходиться в нашій позиції. І ми до нього максимум наближені, тому він вже не застосовуватиме артилерію. Розумієте? Тут тактика, це війна, це наука, цим треба жити… Найправильніше — це трошки виходити вперед.»
Якщо застосувати принцип академічної щедрості, то у тактиці, описаній полковником, можна побачити цікаву суміш елементів еластичної оборони/обороні в глибині, маневреної оборони та forward defense. Проте, складно у повній мірі віднести такий підхід до будь-якої з цих доктрин; та будь-яких інших кодифікованих воєнних доктрин взагалі.
Цитати генерала Сирського:
«Тоді як штурмові частини – це підрозділи швидкого реагування. Головна їхня риса – те, що вони мобільні. Штурмові підрозділи стають одним з ключових елементів підвищення наступального потенціалу, що забезпечить адаптацію до сучасних викликів війни. Вони також оснащені всім тим сучасним озброєнням, що у нас є в Збройних Силах. Водночас їм не призначаються якісь постійні ділянки, класичні смуги ведення оборони чи наступу. Вони діють там, де найважче.»
«в силу специфіки виконання завдань, ці частини (Штурмові війська) постійно знаходяться під моїм контролем, під контролем Генерального штабу.»
На жаль, висловлювань полковника Манька та генерала Сирського не достатньо, щоб у повній мірі зрозуміти концепцію нових штурмових військ. Цитати, що наведені вище, скоріше наштовхують на думки саме про специфічний мобільний резерв, аніж «класичних» штурмовиків, призначених для прориву укріпленої оборони противника в умовах статичної лінії фронту. Чому ж так?
ВИСНОВОК
Однією з «візитівок» підходу генерала Сирського до управління військами є догма про «утримання позицій».
Позиція має бути утримана не дивлячись ні на що: конфігурація позиції, наявність сил та засобів для успішної оборони, стан суміжних позицій- усі ці змінні, здається, не мають великого значення. Позиція має бути утримана. За втрачені позиції офіцерів знімають з посад, іноді змінюючи кілька командирів бригади за кілька місяців. Якщо позиція була втрачена- вона має бути відновлена. Відновлені позиції мають утримуватися навіть якщо вони розташовані на руїнах у низині- як у Кліщіївці.
Ілюстративні приклади- битва за Бахмут та битва за Авдіївку. В обох випадках відхід з позицій у містах почався лише після завершення противником оперативного оточення підрозділів СОУ, що, врешті-решт, призвело до суттєвих втрат у техніці та особовому складі, а також (у випадку Авдіївки) хаотичного перегрупування і неможливості закріпитися на нових позиціях західніше Авдіївки, наслідком чого стала здатність ЗС РФ здійснити, вперше з 2022 року, масштабний прорив оперативного (або оперативно-тактичного, залежно від оцінки) рівня із активним застосуванням механізованих частин, створивши загрозу для Покровська- важливого логістичного вузла та промислового центру; а також вийти у південний фланг вісі Слов’янськ-Костянтинівка.
Замість своєчасного організованого відходу на заздалегідь підготовлені оборонні позиції, як це передбачено більшістю воєнних доктрин модернових армій, командування у черговий раз надало перевагу «судомній» передислокації резервів різного ступеню боєздатності та введенню їх «з маршу» у зустрічні бої з наступаючими частинами противника. Такі дії, по деяким даним, у певний момент стали доброю традицією ОСУВ “Хортиця”, а пізніше- й ЗСУ в цілому.
Складно назвати несподіваним той факт, що зупинити (звичайно, не у повній мірі) наступальну операцію противника врешті-решт вдалося лише по досягненню ним рубежів Покровсько-Мирноградської агломерації, адже оборона у містах до сих пір залишається чи не єдиним ефективним методом суттєвого сповільнення наступальних дій ЗС РФ. І все ж, активне проведення локальних контратак та зустрічні бої як найрозповсюдженіший вид оборони і досі залишаються візитівкою поточного ГШ та ГК. На жаль, регулярні механізовані частини, частіше за все, у таких умовах швидко втрачають боєздатність.
У цьому контексті, факт формування окремих полків та батальйонів, а згодом і управління штурмових військ, на жаль, зовсім не видається наслідком глибокої аналітичної роботи та органічним розвитком новітньої воєнної доктрини України.
Радше, новий «недорід-недовид військ» постає розвитком саме особистого підходу генерала Сирського до управління військами. Підходу, який, за непідтвердженими даними, спирається на «мікроконтроль» та ліквідацію «прогалин» у обороні шляхом активних контратак для «відновленння позицій». І, судячи з публічної репутації таких підрозділів як, зокрема, 425 ОШП та 225 ОШП, традиційні недоліки такого підходу «виправляються», переважно, першою чергою комплектування особовим складом.
Фактично, на даний момент, окремі «штурмові» полки та батальйони, що мали б спиратися на багатий досвід використання штурмових підрозділів як іншими державами, так і Україною, переважно виконують зовсім інші задачі, а саме: (1) здійснення фронтальних атак на напрямках головного удару противника та (2) ліквідація/зупинка проривів противника на оперативно-тактичному та тактичному рівнях шляхом ведення зустрічного бою. Таким чином, так звані «штурмові війська»- це, де-факто, «армійський спецназ», основною відмінністю якого від регулярних частин є готовність командування до виконання задач у таких умовах та в такі терміни, які командування регулярних частин розцінить як недопустимі. Іншими словами, головні атрибути штурмових військ України- це лояльність та дисципліна. Принаймні, допоки на кокардах їх беретів красується барс.
Станіслав Атрощенко,
Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка
ДЖЕРЕЛА
Ralf Raths, «Stormtrooper,» 1914-1918 Online Encyclopedia
https://encyclopedia.1914-1918-online.net/article/stormtrooper
Timothy Lupfer, The Dynamics of Doctrine: The Changes in German Tactical Doctrine during WWI
U.S. Army Infantry Journal, André Laffargue’s “The Attack in Trench Warfare”, 1916
Baron von Frerytag-Loringhofen, «DEDUCTIONS FROM THE WORLD WAR», 1918
Marine Corps Association, Seven Principles of Soviet Tactical Doctrine, 1982
https://www.mca-marines.org/gazette/seven-principles-of-soviet-tactical-doctrine/
Kofman et al., Russian Military Strategy: Core Tenets and Operational Concepts, 2021
Simkin, J. (2020). Hans von Seeckt. Spartacus Educational. https://spartacus-educational.com/GERseeckt.htm
Douhet, G. (2019). The command of the air (D. Ferrari, Trans.). Air University Press. https://www.airuniversity.af.edu/Portals/10/AUPress/Books/B_0160_DOUHET_THE_COMMAND_OF_THE_AIR.pdf
https://www.unian.ua/war/shturmovi-viyska-sirskiy-nazuvav-jih-klyuchove-zavdannya-13143066.html
International Institute for Strategic Studies. (n.d.). Russian tactics (Strategic Report). RUSI. https://static.rusi.org/403-SR-Russian-Tactics-web-final.pdf
Watling, J., & Reynolds, N. (2025, February). Tactical developments during the third year of the Russo-Ukrainian war (Strategic Report). Royal United Services Institute. https://static.rusi.org/tactical-developments-third-year-russo-ukrainian-war-february-2205.pdf
TRADOC G-2 Operational Environment Enterprise. (n.d.). Russian and Chinese infiltration tactics take two different paths to success. U.S. Army Training and Doctrine Command. https://oe.tradoc.army.mil/product/russian-and-chinese-infiltration-tactics-take-two-different-paths-to-success/
Larsen, C. E. (n.d.). Russian deliberate assault (small unit level). The Lightning Press SMARTbooks. https://www.thelightningpress.com/russian-deliberate-assault-small-unit-level/
https://www.pravda.com.ua/eng/news/2025/09/26/7532633