Ще півроку тому кожен, хто запускав щупальці аналізу в каламутні води 2019-того, неодмінно намацував дві масивні міни – вибори президента та парламенту. Підривник у таких «боєприпасах» спрацьовує, як правило, у двох випадках: коли влада, забуваючи про мінно-вибухові загородження, прокладає курс на фальсифікації та силове приборкання вулиці, або ж через торпедування виборчого процесу ззовні.
Спуск попередньої влади з висоти Печерських пагорбів виявився настільки стрімким, що жодні махінації з виборами не сповільнили б низхідний рух. Цьому сприяв ряд факторів: гігантський відрив між фіналістами другого туру, небезпека втрати міжнародної легітимності, внутрішньосистемний спротив непідконтрольних Банковій правоохоронних органів та, зрештою, самовідсторонення місцевих еліт від активної підтримки центру.
З часу другого туру президентських виборів Україна перебуває в стані транзиту влади. Адміністративний ресурс розпорошений: його ваги недостатньо, щоб продавити вигідний новій команді результат парламентських виборів. Зрештою, рейтинги пропрезидентської сили ростуть, наче на дріжджах. Не передбачається і дефіцит союзників в новому скликанні Ради. Таким чином, відсутній ґрунт, на якому може прорости спокуса штучного завищення показників.
Відтак розглянемо другий аспект безпеки виборчого процесу – зовнішній. Агресивна політика Кремля в регіоні становить потужну загрозу українській демократії, особливо в «крихкі» часи зміни керівництва держави. Попри це стверджувати, що безпосередній вплив РФ спотворив результати голосування не доводиться. Москва утрималась від застосування всього потенціалу щодо зриву українських виборів. Все ж декілька палок у колеса таки було встромлено. Приміром, правоохоронці відчитувались — в ході першого туру були здійснені атаки на сервер Центральної виборчої комісії (ЦВК) з території нашого північного сусіда. Однак рівень активності Росії в цьому сегменті впливу на виборчий процес в Україні виявився нижче очікуваного. Голова Центрвиборчкому Тетяна Сліпачук зазначила: «Цього разу не було масштабних хакерських атак на ЦВК. Однак найбільше ми зазнавали серйозних дезінформаційних атак з метою делегітимізувати українські вибори». На аспект інформаційних кампаній звертають увагу також аналітики Робочої групи з протидії зовнішньому втручанню в українські вибори Ukrainian Election Task Force.
Ні для кого не секрет, що російські федеральні ЗМІ останні п’ять років поливають брудом Україну 24/7. Особливістю «електорального» 2019-того року стало переведення лещат кремлівської пропаганди в режим адвокації агентів російського впливу в українській політиці. Осідлавши медійну та фінансово-ресурсну підтримку Кремля, одіозний політик Віктор Медведчук, немов Гамельнський щуролов, вивів з табору «Опоблоку» добру половину екс-регіоналів. Власне, в рамках президентської кампанії Кремль намагався злити в одну пробірку всі навколо- та проросійські хімікати української політики. З незгодними – в першу чергу депутатами, що обертаються в орбіті Рената Ахметова, — говорили, як правило, з позицій батога. На пряники Москва поскупилась. Так чимало впливових синьо-голубих фігур, які старанно насаджували проросійські наративи, у грудні минулого року були «шаховані» самою ж Москвою – потрапили в санкційні списки РФ.
Нещодавно українськими інформаційними ресурсами кочували інсайди про переговори між «Опозиційною платформою» та «Опоблоком». Не домовились. Вочевидь, взаємні образи і недовіра взяли гору, а значить на парламентські вибори під прапорами дружби з Росією підуть дві колони. Конкуренція на фланзі лояльної до себе опозиції, яку Кремлю не вдалось погасити (щоправда, системної роботи в цьому напрямку з боку РФ не велось), може завдати відчутного удару по рівню представництва «триумвірату» Бойка-Рабіновича-Медведчука. Також варто відзначити іншу сторону медалі центробіжних процесів у середовищі проросійської пропозиції: фіксація розколу на парламентських виборах певною мірою компенсує тенденцію до фрагментації націонал-патріотичного сегменту електоральної мапи країни.
Втім було б наївно вважати, що амбіції Кремля обмежуються створенням контрольованої фракції в новому скликанні українського парламенту, яка, до того ж наступні роки, скоріш за все, проведе в опозиційній резервації. З висоти башт Білокам’яної даний сюжет виглядає геть другорядно.
Нажаль, проявом цього стало уповільнення переговорів щодо звільнення українських бранців, зокрема моряків ВМСУ, яких Росія утримує з часу Азово-Керченської кризи. Як свідчить соціологія, кількадесят слухняних штиків в Раді Москва отримає гарантовано. Тому з позицій Путіна, розіграти карту звільнення полонених українців лише для того, щоб підіграти своєму куму на виборах, означає сильно продешевити, в першу чергу перед Заходом. Більше того, за протилежним кінцем переговорного столу замість Петра Олексійовича, який в досконалості опанував ремесло гібридної дипломатії, несподівано вигулькнув вчорашній шоумен без граму відповідного досвіду. Відтак прогрес у питанні повернення Україні її громадян, злочинно утримуваних в російських затінках, навряд чи отримає прив’язку до парламентських виборів.
І все-таки, на фоні виборів, Кремль вирішує свої локальні завдання в українській політиці, що є частиною значно ширшої панорами. Перший крок – відновлення тіньової комунікації між Києвом та Москвою. Усі воєнні роки між столицями України та Росії, не пересихаючи, текли підземні стрімчаки, які живили імпорт енергоносіїв з РФ, регулювали двосторонню торгівлю, навіть сприяли визволенню українських воїнів з російського полону (останній великий обмін відбувся в грудні 2017). При цьому Путін, певно, спробує зберегти за Медведчуком роль головного медіатора у відносинах з адміністрацією Президента України, яку той відігравав за часів правління Порошенка.
Наразі з оточення нового глави Української держави лунають меседжі про небажання співпрацювати з Медведчуком. Ще до обрання Зеленського, тодішній спікер його штабу Дмитро Разумков піддав сумніву ефективність формату діалогу, в якому задіяний протеже Путіна. До слова, днями прес-секретар президента України Юлія Мендель порекомендувала очільнику Генпрокуратури звернути увагу на візити лідерів «Опозиційної платформи» до РФ. Тут можна навести ще низку критичних випадів представників «ЗеКоманди» у сторону Медведчука, що свідчить – позиція влади залишається незмінною.
Втім, схоже, в Кремлі до меседжів нового українського президента прислухатися не поспішають. В публічній площині «примус до дружби» з Медведчуком супроводжується нав’язуванням українській стороні ряду вимог, за які Путін готовий «продати» Зеленському мир на Донбасі. Мова про надання ОРДЛО «особливого статусу», амністію бойовикам та прямі переговори з окупаційною адміністрацію псевдореспублік. На таких диспозиціях в переговорному процесі Кремль закріпився давно і надовго. Напроти українських позицій зведено міцні політико-дипломатичні фортифікації.
Натомість українська влада у поствиборчій ейфорії забрела в «сіру зону», де й намагається намацати нові умови для компромісу. На передову «призвали» навіть другого президента України Леоніда Кучму. Тепер він знову представник президента у Тристоронній контактній групі в Мінську. В пресі повернення Кучми спричинило ефект інформаційної бомби. Особливий резонанс викликали пропозиції «не стріляти у відповідь» та відновити транспортне сполучення і економічне співробітництво з непідконтрольними районами. Одразу прозвучало важливе уточнення – блокада буде знята за умови скасування рублевої зони та відміни «націоналізації» українських підприємств. Власне, ось і весь пакет пропозицій від Києва, який отримав Кремль станом сьогодні. Враховуючи наскільки глибоко за останні роки так звані «ЛДНР» вросли в систему державної корупції РФ, подібні ініціативи оточення Зеленського «відмотати плівку» приречені на фіаско. Структура «Внешторгсервис», за якою формально стоїть гаманець сім’ї Януковича Сергій Курченко наразі замкнула на собі всі «харчові ланцюжки» в ОРДЛО, здійснює контроль над ключовими підприємствами. Однак в центрі всієї павутини сидять більш масивні павуки, ніж олігарх-втікач. За деякими даними, це гендиректор компанії «Ростех» Сергій Чемезов та віце-прем’єр російського уряду Дмитро Козак. Отож, попри гучні заяви української сторони, суттєвих зрушень в питанні Донбасу (не кажучи про Крим – тут команда Зеленського проявляє мінімум активності) поки що очікувати не варто. На даному етапі, Москва готова хіба що приструнити бойовиків в обмін на певні економічні поступки для окупованих районів. До такого кроку Кремль підштовхує Київ через активізацію бойових дій – саме в перші тижні президенства Зеленського відбувається найбільша за останній рік-два ескалація на фронті.
Але головним вектором для атаки на Україну у найближчій перспективі залишається енергетично-паливна сфера. Власне, наступ уже розпочато введенням «нафтового» пакету секторальних санкцій проти України. В газотранспортній площині на Зеленського також очікує непросте випробування, особливо в світлі введення в експлуатацію «Північного потоку – 2» (2020 рік).
Отож виборець, який вважає, що зі зміною влади в Києві з’являється шанс на замирення Донбасу, перебуває в полоні рожевих ілюзій. Насправді стратегія Кремля на українському напрямку залишається незмінною, незалежно від того, хто стане хазяїном на Банковій. З приходом Зеленського головний пріоритет Москви – блокування євроатлантичних перспектив Києва – не зазнала жодних коректив. Війна на Донбасі для Кремля виявилась, хоч і витратним, але ефективним засобом контролю.
В 2014 Росія змінила інструментарій утримування України в зоні свого впливу. Російське керівництво усвідомило, що тактика корумпування владної верхівки і регіональних еліт час від часу видає системний збій — суспільство періодично виходить на Майдан і зносить владу, що прокралась, а разом з нею і російські впливи. Тому після Революції гідності в Кремлі обрали план «Б» — загарбати шматок території, розпалити контрольований конфлікт, який на десятиліття закриває Україні дорогу в ЄС та НАТО. Прихильна до цих організацій риторика Зеленського лише впевнює Кремль у правильності обраної політики.
Володимир Солов’ян,
керівник зовнішньополітичних проектів
Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння