Останнім часом в українському інформаційному просторі все частіше лунають суперечливі «думки» щодо ролі Заходу у забезпеченні суверенітету України. З одного боку – це «звинувачення» з вуст провладної команди на адресу США та низки європейських країн стосовно небажання визначення чітких орієнтирів стосовно прийняття України до ЄС та НАТО.
З іншого, здебільше від представників опозиційних політсил, — про нібито безпідставність подібних звинувачень з огляду на «пасивність» влади у проведенні реформ сектору безпеки і оборони, судочинства, застосування принципів корпоративного управління державним майном тощо.
Цілком погоджуючись із недостатніми темпами структурних перетворень, а також наявністю інколи відвертих кроків назад (зокрема в частині багатомільярдних закупівель за державні кошти без проведення прозорих тендерних процедур, утворення мільярдних заборгованостей перед військовими, що захищають вітчизну), хотілося б акцентувати увагу на окремих аспектах історичної ролі стратегічних партнерів України у формуванні її оборонних спроможностей.
Не піддаючи сумніву сталу інституційну пам’ять уряду США хотілося б привернути увагу і чинного керівництва України на окремі ампектит двостороннього співробітництва у сферах безпеки і оборони, які мали місце протягом майже усього «довоєнного» (до 2014 року) періоду незалежної України і навряд чи були обумовлені турботою про зміцнення її обороноздатності.
Безумовно подією №1 у цьому переліку було примушення України знищити третій у світі потенціал ядерної зброї в «обмін» на документ під назвою Будапештський Меморандум, який як за змістом, так і за формою навряд чи можливо розглядати як документ про гарантії. І тут слід звернути увагу, що його підписання, а точніше – факт повідомлення (після підписання) членів Договору про нерозповсюдження ядерної зброї про приєднання до цього договору України як неядерної держави, без отримання гарантій безпеки України у вигляді відповідного міжнародно-правового документа, відбувся всупереч відповідної вимоги статті 6 прийнятого Верховною Радою України закону від 16 листопада 1994 року №248/94-ВР щодо приєднання до ДНЯЗ.
Правову кваліфікацію таких дій мають дати компетентні органи, враховуючи особливо тяжкі наслідки для України. І сьогодні це важливо не лише у контексті легітимізації без’ядерного статусу України, а й недопущення у майбутньому прийняття вищими посадовими особами держави неправомірних рішень, особливо коли йдеться про її безпеку та суверенітет.
Є очевидним факт, що знищення стратегічної ядерної зброї та її носіїв, розташованих на території України і націлених на об’єкти у США, не лише суттєво посилило обороноздатність США, а і дозволило Вашингтону перерозподілити бюджетні кошти, що вивільнились у зв’язку із зменшенням ядерної загрози, на розвиток економіки та покращення добробуту громадян. Чого нажаль не відчули українці (хіба що за виключенням окремих можновладців та їх оточення), а держава і досі вимушена витрачати чималі кошти на утилізацію двигунів від знищених МБР.
Реалізація США програми «Зменшення ядерної загрози» була далеко не єдиним заходом «допомоги» із роззброєння України, за чим із задоволенням спостерігав наш північний сусід. Одну з головних умов Вашингтону щодо приєднання України до Режиму контролю за ракетними технологіями – знищення Україною усіх оперативно-тактичних ракетних комплексів 9К72 «СКАД» (дальність дії до 300 км) та зобов’язання не розробляти без погодження зі США нових ракетних комплексів, навряд чи можна назвати кроком, спрямованим на зміцнення обороноздатності України. І це було далеко не останньою причиною того, що Україна досі не спромоглася розробити власний оперативно-тактичний ракетний комплекс – як неядерну зброю стримування, хоча, починаючи з 1998 року, такі спроби були (спочатку «Борисфен», потім «Сапсан», і нарешті «Грім»).
І в цьому питанні Кремль не відставав від Вашингтону. Перебуваючи на посту міністра оборони України громадянин Росії П.Лєбєдєв власним рішенням призупинив виконання ДКР «Сапсан», незважаючи на відсутність відповідного рішення РНБОУ і подавав на затвердження Президентові України пропозиції щодо скорочення загальної чисельності ЗСУ до 100 тис.осіб.
Заради справедливості слід відзначити щонайменше одну «перемогу» очільників української держави у діалозі зі США з питань «ракетного роззброєння» – створення, незважаючи на шалену протидію Вашингтону, виробництва твердого ракетного палива на Павлоградському хімічному заводі. Завдяки цьому та збереженню і науково-технологічному розвитку ДКБ «Луч» Збройні сили України отримали такі розробки як РСЗО «Вільха», КР «Нептун» та лінійку сучасних ПТРК. І тепер, з технічної точки зору, перспектива створення власного ОТРК зовсім не туманна.
Нажаль «внесок» США та партнерів по НАТО у роззброєння України не обмежився лише наведеними прикладами. На початку 2000-х відповідно до умов надання Україні фінансової допомоги Альянсу на утилізацію непридатних (застарілих) боєприпасів було знищення 1000 од. ПЗРК та близько 500 тис.од. стрілецької зброї, більша частина яких не досягла критичних термінів зберігання і могла б бути використана для протидії російській агресії.
Крайньою крапкою у «допомозі» Україні з питань ядерного роззброєння можна вважати вивезення за межі країни ядерних матеріалів, що зберігалися під контролем МАГАТЕ у науково-дослідних установах Києва та Харкова. Уряд США досяг поставленої мети, проте Україна, як і у 1994 році не отримала будь-яких міжнародно-правових гарантій власної безпеки. І останнє не є гарним прикладом для інших держав, що роблять ставку у власній безпеці на розробку ядерної зброї.
Аналізуючи заяву Держсекретаря США пана Блінкена на слуханнях у комітеті у закордонних справах Палати представників Конгресу США про те, що США виконають зобов’язання перед Україною в умовах її протистояння російській агресії, дуже хотілося б бути впевненим, що ці зобов’язання є гарантом стримування Кремля від повномасштабної війни з Україною і їх не очікує доля Будапештського Меморандуму. Чи розглядається можливість введення країнами, які його підписали, санкцій стосовно РФ за порушення взятих за цим меморандумом зобов’язань щодо забезпечення суверенітету та територіально цілісності України? І для цього неважливо, який міжнародно-правовий статус має меморандум, але точно – не «менший», ніж Мінські домовленості, підписані під масованим обстрілом з усіх видів важкого озброєння українських захисників та мирних мешканців всупереч міжнародно-визнаним правилам ведення війни.
Чому в якості однієї з головних умов виконання цих домовленостей досі не розглядається питання виконання Росією її зобов’язань за Будапештським Меморандумом? І тут роль США могла б бути далеко не останньою, у тому числі в контексті її переговорів з РФ щодо скорочення ядерних озброєнь та нерозповсюдження ядерної зброї.
Постачання Україні «Джавелінів» і навіть ЗРК «Залізний купол», якщо це матиме місце, хоча і посилять оборонну спроможність, але навряд чи стануть тим запобіжником, що зможе зупинити Путіна від повномасштабного вторгнення в Україну, де проживає «братський народ». При цьому, за словами Кремля, це може відбутися у разі «провокацій». До речі, і перша і друга світові війни починалися саме із провокацій, влаштованих майбутніми агресорами. І тому дуже хотілося б вірити, що у генерального штабу та міністерства оборони України є спільне бачення більш ефективних проектів співпраці зі США з питань стримання агресора, базою для реалізації яких могли б стати підписані під час візиту до Вашингтону Президента України двосторонні рамкові угоди в оборонній сфері.
Йдеться не лише про закупівлю одиночних зразків систем ППО або високоточної зброї стримування, а і про їх спільну розробку та локалізацію виробництва на підприємствах вітчизняного ОПК, які вже мають суттєві відповідні наробки. І навіть допуск до спільного використання наявної у Пентагону сучасної випробувальної полігонної інфраструктури може суттєво скоротити строки таких розробок.
Водночас, заяви очільників окремих країн Заходу про нібито неможливість прийняття України в НАТО доки не буде врегульовано військовий конфлікт з Росією залишаються одним із головних чинників, який «змушуватиме» Росію робити усе можливе, щоб ця агресія носила перманентний характер. Тому подібні заяви є неприпустимими.
Відповідаючи на питання «Чи винні США Україні?» є багато підстав стверджувати, що «Так».
Автор маріалу — Сергій Петров