(Продовження. Друга частина історичного огляду незалежного експерта Сергія Музиченка охоплює початок Першої світової війни. У першій частині йдеться про створення новітнього бельгійського військового підрозділу (перша половина 1915 року). Бойові дії бельгійців за Західному фронті (травень – липень 1915 року) та на території України (січень 1916 – грудень 1917 року). Друга частина присвячена перебуванню бельгійського військового підрозділу в столиці України у вирі проблем становлення української державності (кінець 1917 – початок 1918 років).
Частина 2
Вихід з бойових дій і перебування в Києві
1918 рік
Відходячи на схід, АСМ, врешті-решт, в середині грудня 1917року прибув до Києва, де опинився у вирі внутрішньо-українських подій, що супроводжувалися збройним протистоянням між військами більшовиків та УНР.
Як згадують у своїй книзі Оскар та Марсель Тірі, АСМ дістався Києва незадовго до католицького Різдва. На той час місто було під контролем Української народної республіки (УНР). У столиці України підрозділи АСМ розмістились у Михайлівському монастирі, в районі залізничної станції Святошин (там знаходилось депо з броньовиками АСМ) та Бендерських казармах (аналіз планів Києва того часу дає підставу вважати, що це були казарми Бендерського полку на Лук’янівці, тут розмістились логістичне депо та штаб дивізіону). Хворі і поранені знаходились на лікуванні у госпіталі Гретера (був розташований, вірогідно, на Шулявці в районі заводу Гретера та Криванека, що більш відомий сучасникам як завод «Більшовик»).
Спроби молодої української держави і формувань, створених на уламках колишньої царської армії («білий рух») заволодіти озброєнням та військовою технікою АСМ
а) Українська Народна Республіка
Не дивлячись на те, що наявні техніка та озброєння дивізіону мали достатньо великий рівень зношеності, воно, без всякого сумніву, становило інтерес для керівництва Української народної республіки з точки зору його можливого використання для оснащення військових формувань молодої держави. У цьому зв’язку російський історик С.С.Попова, базуючись на архівних документах АСМ, частина яких опинилася у Москві, приводить декілька спроб української влади отримати у своє розпорядження озброєння та техніку дивізіону. У згаданій вище статті «Проблемні військові пригоди бельгійців у Росії» (рос. — «Военные злоключения бельгийцев в России») йдеться про декілька таких демаршів УНР. Зокрема, цитується лист Генерального секретаря з військових справ (аналог міністра оборони) Української Центральної Ради Симона Петлюри до барона Де Рікела, надісланого адресату 30 листопада 1917 року, тобто, незадовго до прибуття АСМ в Київ: «За наявною інформацією бельгійська військова влада буде здавати майно, у тому числі: автомобілі, приналежність до них, озброєння та інше. Генеральний секретар з військових справ Української республіки просить все майно для здачі направляти до м. Київ та, призначивши час і місце для прийому, сповістити Генерального секретаря з військових справ письмово або надісланням спеціальної людини, відповідальної за передачу майна».
Наразі достеменно невідомо, яку відповідь на це доволі категоричне звернення С.Петлюри дав Де Рікел, однак, виходячи з розвитку подальших подій, слід вважати, що вона була негативною. Разом з тим, українська влада не залишила спроб отримати озброєння дивізіону вже після прибуття АСМ до Києва. Так, до командира АСМ капітана Розе листом від 4 січня 1918 року звернувся Державний секретар з міжнародних справ УНР О.Я. Шульгин, який просив з огляду на те, що АСМ повертається у Бельгію, залишаючи тут свої автомобілі, та те, що ситуація в Україні загострюється, передати їх УНР. При цьому у листі, який було викладено виваженою дипломатичною мовою, було відзначено: «Україна рішуче бореться з джерелом анархії – урядом народних комісарів у Петрограді. Я маю абсолютну впевненість, що представник такої героїчної країни, як Бельгія, не відмовить у допомозі Українській республіці, яка відроджується у такий скрутний час».
Проте зусилля УНР, що здійснювались нею з метою отримання зброї, у т.ч. тиск на керівництво АСМ, лише частково досягли своєї мети. Капітан Розе передав українській владі тільки російську техніку (декілька бронеавтомобілів), якою була замінена матеріальна частина дивізіону, що була втрачена під час бойових дій в Галичині.
Разом з тим українське керівництво не залишало спроб отримати всю бельгійську зброю. Черговий крок у цьому напрямку було зроблено на початку лютого 1918 року Михайлом Ковенком, який на той час був військовим комендантом Києва і керував одним із штабів придушення січневого повстання більшовиків у столиці.
Вочевидь, командиру бельгійського підрозділу доволі складно було розібратись у ситуації, яка складалася на той час у Києві, у т.ч. — хто саме був головним керівником українських військ у цей період і ким був на той момент М.Ковенко (відправник одного з попередніх листів до бельгійців С.Петлюра 18 грудня 1917 року подав у відставку, а на початку січня 1918 року залишив Генеральний військовий комітет). Тому Розе позиціонував автора листа як диктатора. Командир дивізіону повідомляв барона Де Рікела: «6 лютого 1918 року мене відвідав ад’ютант українського диктатора Ковенка. Цей посланець мав із собою наказ за підписом диктатора, згідно з яким я мав передати бронемашини українським військам. Отримавши відмову, ад’ютант попередив мене, що один з українських полків готовий захопити БА із застосуванням сили. Відповідно до відданих мною раніше вказівок, гармати БА були зруйновані, а бронювання автомобілів було демонтовано, за виключенням двох машин, які я зберіг для нашої особистої оборони. Я відповів Ковенку, що у разі застосування сили, його війська отримають відсіч АСМ із застосуванням зброї. Втім, українці не реалізували своїх загроз. В ніч з 7 на 8 лютого 1918 року військові частини УНР залишили Київ. 8 лютого більшовицькі війська увійшли до Києва.»
Отже, вищезазначена доповідь командира АСМ може свідчити про те, що на початок лютого 1918 року у бельгійців залишилось дві справні бойові машини. За іншими версіями, АСМ, все ж таки, ще деякий час зберігав у готовності до застосування більшу частину техніки і озброєння дивізіону.
б) «білий рух» колишньої Російської імперії
Спроби отримати хоч і зношене, але сучасне озброєння робили й інші воєнно-політичні сили, що оперували в той період на територіях України та півдня Росії. Про це свідчать посилання С.С.Попової [3] на вже згаданий архів АСМ. Так, відомо про лист генерал-ад’ютанта М.В. Алєксєєва (з початку 1918 року – один із засновників Добровольчої армії та її Верховний керівник) від 15 січня 1918 року на адресу Де Рікела, у якому останній інформується про створення на Дону організації, яку очолюють генерал О.М. Калєдін (Донський Військовий Отаман), генерал Л.Г. Корнілов (головнокомандувач Добровольчої армії) та відправник згаданого листа. З кінця грудня 1917 року вищезазначені лідери увійшли до так званого тріумвірату, який очолив Донську громадську раду, що була створена для керівництва «білим рухом» на території колишньої Російської імперії. З нею вступили у контакт країни Антанти, надіславши до Новочеркаська своїх представників.
«Метою організації є відродження нової армії і створення тут центру, який повинен вирвати Росію із рук узурпаторів верховної влади, що отримує допомогу від Німеччини. Я абсолютно переконаний в тому, що ця мета викличе Ваші симпатії і тому вирішився звернутися до Вас з цим великим проханням: чи не здається Вам можливим передати бельгійський броньовий дивізіон у моє розпорядження для приєднання його до військ, які формуються тут з козаків? Якщо Ви вважаєте неможливим включити особовий склад дивізіону, про що я не наважуюсь думати і що було б достойним жалю, було б бажаним направити його через воєнну зону Дону, що полегшить нам його зустріч у дорозі для передачі майна.», — йдеться у листі Алєксєєва.
Отже, як видно з листа, плани військових ватажків Дону щодо АСМ були, навіть, більш кардинальними ніж ті, що виношувало керівництво УНР. Хоча, основна мета лідерів молодої Української республіки та «білого руху» на Дону стосовно АСМ була однакова – підвищення за рахунок техніки і озброєння бельгійського бронедивізіону бойових можливостей своїх збройних формувань для протистояння військам більшовиків. Недарма уряд Радянської Росії у Петрограді розглядав УНР та донський уряд на чолі із вищезазначеним тріумвіратом у якості основних контрреволюційних сил того часу. Очевидним є і те, що українські та російські лідери того часу, які стали національними героями нинішньої України та Росії, були союзниками у протистоянні більшовицькій загрозі.
Проте, всі зазначені вище намагання не були реалізованими з огляду на позицію бельгійців. Вони зберегли майно, техніку та озброєння аж до захоплення Києва більшовиками. Саме з ними, як виявилось у подальшому, необхідно було вирішувати питання повернення на батьківщину, яке передбачало і пошук рішення — яким чином розпорядитися, врешті-решт, озброєнням та майном підрозділу.
А тим часом керівництво дивізіону, очікуючи остаточних розпоряджень з Брюсселя щодо маршруту та способів повернення, опікувалось питанням утримання у знедоленому війною Києві особового складу підрозділу.
Перебування АСМ-івців в Києві у вирі подій становлення української держави. Підготовка до повернення в Бельгію
За декілька років війни Київ втратив лоск міста розкоші та задоволень. Він був наводнений пораненими та солдатами, які нещодавно покинули фронт. Часто це були дезертири, які вважали, що після декількох років війни тут вони мають право на всі задоволення життя. Після зміни стану щоденної небезпеки смерті, у якому вони перебували на фронті, на життя в глибокому тилу вони поводили себе відповідним чином. «Ці банди дезертирів, що переповнили Київ після липня 1917 року, ніхто не міг зупинити» — згадує М.Тірі.
Влада українського Києва намагалася покласти край анархії, протиставивши себе совєтам Петрограду. Але новостворена армія УНР, за оцінками АСМівців, принципи будівництва якої відрізнялись від більшовицьких підходів, не змогла окріпнути та досягти відповідних бойових спроможностей, щоб протистояти більшовицькій загрозі, яка насувалася на Київ. Зовнішня небезпека ускладнювалася внутрішніми протиріччями всередині УНР та антиукраїнським спротивом більшовиків, який в кінці січня переріс у збройне повстання. 29 січня 1918 року після відхилення Центральною Радою ультиматуму повсталих щодо передачі влади Київській раді робітничих та солдатських депутатів і роззброєння українських військових частин збройні сутички набули форми відкритого збройного протистояння високої інтенсивності.
Українська влада виявилася неспроможною навести порядок у столиці. У місті не було цілком надійних українських військових формувань. Частина з них була під впливом більшовицької пропаганди і, у кращому випадку, дотримувалась нейтралітету. Інші виступили на боці повстанців. Можливості УНР протистояти повстанцям значною мірою були послаблені відсутністю єдиного командування. В цей період військами керували штаби командувача Київським військовим округом та військового коменданта Києва М.Ковенка.
Не дивлячись на те, що 30 січня 1918 року капітан Розе отримав телеграму від Де Рікела з розпорядженням рухатися до Вологди, його виконання на той момент виявилось неможливим.
На вулицях Києва велись активні бої, що охопили, в першу чергу, центр міста, у т.ч. район Михайлівського монастиря та заводу Арсенал, де перебували бельгійці, які не втручались в перебіг подій на стороні жодної зі сторін. В таких умовах українській владі було не до репатріації бельгійців. Окрім того, як доповідав капітан Розе у своєму донесенні Де Рікелу за результатами перебування в Києві, через відмову передати УНР основну частину техніки та озброєння, ставлення її представників до АСМ було недоброзичливим. У той же час він ще раз пояснив, що така позиція щодо передачі військового майна будь-якій іншій стороні була обумовлена не тільки дотриманням нейтралітету, але й необхідністю мати можливість захистити себе в охопленій громадянською війною країні у разі необхідності.
Бої та сутички між українськими військами і групами більшовиків становили як опосередковану, так і безпосередню загрозу бійцям АСМ не дивлячись на його нейтральну позицію. Один з бійців в цей період отримав вогнепальне поранення. Особливо жорсткими були бої в районі заводу «Арсенал», залізничної станції Київ-Товарний, вулиць Великої Васильківської і Хрещатика та Михайлівського монастиря, який декілька разів переходив із рук в руки. Деякі будівлі монастиря, у підвалах якого знайшли притулок бельгійці, постраждали від попадання в них артилерійських снарядів. При цьому Святошин, де знаходилась менша частина особового складу, але основна частина техніки повністю контролювався більшовиками. І, хоча, у Святошині, не було серйозних бойових зіткнень, капітан Розе, щоб упередити будь-яке загострення ситуації навколо частини його підрозділу, що розміщувався тут, направив листа до Святошинського ревкому. В ньому він запевнив більшовицьких ватажків у дотриманні дивізіоном нейтралітету, однак, попередив, що у випадку спроб насилля проти АСМ, він буде захищатися.
З метою зменшення ризиків життю та здоров’ю особового складу офіцери та бійці були переведені на режим постійного перебування в казармах. Покидати розташування підрозділу було дозволено лише персоналу забезпечення. 30 січня 1918 року у місті розпочався загальний страйк, припинили роботу водопровід, електростанція, міський транспорт.
В таких умовах пошук продовольства та питної води був не меншою проблемою, ніж забезпечення безпеки особового складу. Так, згідно з М.Тірі, бельгійці, основна частина яких тимчасово проживала у Михайлівському монастирі, з початком бойових дій на вулицях Києва отримували на день одну паляницю неякісного хліба на 12 – 15 чоловік.
Ситуація в Києві поступово почала виправлятися після 1 лютого 1918 року з прибуттям до Києва військ під командуванням С.Петлюри. Після жорсткого бою 4 лютого завод «Арсенал» було захоплено, а близько 300 його захисників розстріляно військами С.Петлюри. У такий спосіб січневе повстання більшовиків було остаточно придушене. Однак, семиденне збройне протистояння в Києві відволікло значні українські сили з підступів до нього та виснажило їх, що полегшило завдання військам М.Муравйова, які наприкінці січня – початку лютого 1918 року невпинно наближалися до столиці України. 29 січня в бою поблизу невеличкої залізничної станції Крути (130 км північно-східніше Києва) та за рахунок руйнування залізничних колій і мостів в ході подальшого організованого відступу горстка українських патріотів на короткий термін затримала просування червоних на Київ.
АСМ в умовах захоплення Києва більшовицькими військами. Контакти з більшовиками. Отримання можливості на залишення столиці України.
Не дивлячись на відчайдушний спротив української сил, більшовицькі війська переважали їх в кількості, озброєнні та організованості. Вже 4 лютого вони вже були у Дарниці. Там М.Муравйов видав наказ про «безпощадне знищення у Києві всіх офіцерів, гайдамаків, монархістів і інших ворогів революції». Під час штурму міста застосовувалися отруйні гази, був проведений масовий артобстріл, в результаті якого було зруйновано будинок Михайла Грушевського. Виконуючи наказ свого командувача, більшовицькі війська розстріляли у Києві близько 5 тис. мирних жителів, тероризували громадян УНР, ними був убитий київський митрополит Володимир. На київську буржуазію наклали контрибуцію в 5 млн руб. для утримання радянських військ. М.Муравйов був запеклим противником українізації. За даними дослідника Савченка В.А., під час знаходження Муравйова в Києві по місту їздив броньовик з написом «Смерть українцям!». Говорити на вулицях українською мовою стало небезпечно».
Перші дні оволодіння Києва військами М.Муравйова порівнюються М.Тірі з кривавими картинами періоду Івана Грозного. Згідно з ним, тільки упродовж 10 лютого більшовиками було вбито декілька тисяч людей. М.Тірі згадує, що Хрещатик був вкритий трупами, які повсюди чорніли на снігу. В готелі «Континенталь», де було заблоковано значну кількість українських офіцерів, відбулись їх повальні розстріли. Пограбування людей бійцями червоної гвардії стали звичайним явищем, при цьому найбільше страждали ті, що мали вигляд буржуа (одяг, білі руки, поведінка). В місті часто можна було зустріти вантажівки, що доверху були заповнені роздягненими тілами вбитих людей.
Внаслідок хаосу, у якому на той час перебував Київ, особовому складу дивізіону, не дивлячись на дотримання ним нейтралітету, постійно загрожувала небезпека. Бельгійці з цікавістю спостерігають за подіями, що відбуваються в Києві. Проте, основними проблемами цього періоду для командування та особового складу АСМ було все ж таки забезпечення можливості утримання близько 350 чол. особового складу (безпека, харчування, розташування, медичне забезпечення) та пошук можливостей повернення до Бельгії.
Врешті-решт керівництво АСМ змогло отримати у більшовиків дозвіл на залишення Києва. За розпорядженням головнокомандувача російських військ більшовика М.Криленка його було засвідчено у паспортах особового складу АСМ у Могилеві. Значною мірою це питання було врегульовано завдяки випадку та перекладачеві при АСМ Івану Горностайпольському, який пройшов з АСМ увесь бойовий шлях. Він з паспортами особового складу був відряджений до Могильова саме з цією метою. За збігом обставин, посланець АСМ у ставку більшовицьких військ перед війною навчався в університеті бельгійського Льєжу з братом М.Криленка і, начебто, був, навіть, його приятелем. За свідченнями І.Горностайполського, які приводяться у спогадах АСМ-івців, брат Криленка розповідав йому про дружелюбне ставлення до нього бельгійців в період перебування в Бельгії, що і стало важливим фактором для позитивного вирішення питання щодо отримання дозволу.
Окрім того, окремим листом М.Криленко віддав розпорядження командувачу більшовицьких військ у Києві М.Муравйову надати бельгійцям необхідну кількість вагонів для формування ешелону.
Разом з тим, після повернення І.Горностайпольського з Могилева відбулись доволі складні переговори керівництва АСМ з більшовицькими керівниками Києва М.Муравйовим та Ю.Коцюбинським (у січні – лютому 1918 року – головнокомандувач Українськими радянськими військами, разом з М.Муравйовим керував операцією по розгрому УНР та захопленню Києва). Якщо перший погодився, врешті-решт, на виділення бельгійцям вагонів для перевезення, то Ю.Коцюбинський наполягав на тому, що вони можуть бути надані АСМ виключно у обмін на його озброєння та майно. В іншому випадку, як заявив Ю.Коцюбинський, озброєння та майно дивізіону буде просто конфіскованими радянською владою. Зокрема, у відповідь на нагадування про міжнародне право та те, що бельгійські солдати упродовж останніх років пліч опліч з російськими військами воювали на фронті Ю.Коцюбинський заявив – «міжнародне право тут я, а найвищий закон – це інтереси революції».
Таким чином, перед командуванням дивізіону знову постало питання, що робити з технікою, озброєнням та майном АСМ.
За однією з версій, командування АСМ, не бажаючи передавати радянським військам озброєння з огляду на те, що воно могло в будь-який момент бути застосоване проти союзників Бельгії, віддало наказ привести озброєння у стан, який би унеможливив його використання. За іншою версією, про що йшлося вище, основна частина бронемашин була демілітаризована раніше, в результаті чого в АСМ залишалось всього два боєготових БА.
Як згадує М.Тірі, в ніч на 16 лютого 1918 року з усіх броньовиків були зняті бронелисти та озброєння бойових машин. При цьому частина 37 мм гармат та кулеметів Гочкісс були пошкоджені. Однак, згідно із спогадами М.Тірі, три гармати, декілька кулеметів Гочкісс та Льюїс було заховано серед тилового майна дивізіону для можливого їх використання у непередбачуваних обставинах з метою забезпечення безпеки особового складу. Інша наявна автомобільна техніка, за виключенням шасі одного з бронеавтомобілів, мотоцикли, майно ба більшість обладнання були передані більшовикам. Взамін АСМ отримав 54 вагони. Після чого розпочалась їх підготовка до від’їзду.
Залишення Києва. Початок повернення на батьківщину.
Основною вимогою до робіт з підготовки до перевезення було забезпечення максимального періоду автономності підрозділу з точки зору забезпечення основних потреб людей в умовах зими – харчування, тепло та мінімальні санітарні умови. При цьому бралось до уваги те, що ешелон буде пересуватись зубожілими внаслідок війни регіонами Росії в умовах внутрішньодержавного хаосу, який, за звичай, супроводжує революції та війни.
В одному з вагонів для перевезення худоби було встановлено електрогенератору станцію, що була демонтована з автомобільної майстерні технічної батареї. В дорозі вона мала забезпечити електроживленням пекарню, кухню, а також амбулаторію, що були обладнані в інших вагонах. Окрім того були підготовлені вагони для перевезення запасу дров, вугілля, продовольства, води, деякого матеріально-технічного обладнання, документації. Особливо ретельно обладнувалися вагони для перевезення людей, адже вони мали стати їх домівками на колесах на період подорожі. На відкриту платформу завантажили шасі одного з бронекулеметних автомобілів. За задумами командування, автомобіль потрібен був для вирішення можливих проблем, у т.ч. пошуку допомоги, у випадках блокування ешелону, чи будь-яких інших непередбачуваних обставин. Всього в ешелон було завантажено близько 100 тон різноманітного майна. При цьому, як доповідав командир дивізіону барону Де Рікелу, запас продовольства був розрахований на 2 місяці маршу.
Роботи з обладнання ешелону, що складався з вагонів різного призначення, велись на запасних коліях залізничної станції Святошин. Як згадує М.Тірі, після завершення денних робіт бельгійці, готуючись до нічного відпочинку у тих же вагонах, які вони готували, спостерігали через їх вікна сумний засніжений пейзаж Святошина. Лише вдалині мерехтіли рідкі вогні Києва. В такі хвилини відпочинку вони нагадували вогні міст своєї батьківщини, до яких офіцери та солдати дивізіону мріяли повернутися.
Після декількох днів робіт ешелон було сформовано і весь підрозділ зосередився на станції Святошин в очікуванні локомотива. Довгими вечорами очікування час часу від часу в районі Києва було чутно постріли. На думку М.Тірі, це загони червоних продовжували вбивати та грабувати.
А зараз — прощавай Києве. Вечором 20 лютого 1918 року АСМ від’їхав від станції Святошин. За ніч ешелон подолав близько 10 км прибувши ранком наступного дня на станцію Дарниця. У подальшому швидкість пересування суттєво збільшилась.
Втім, для 20 офіцерів та 325 солдатів і унтерофіцерів підрозділу Україна залишалась лише черговим етапом їх дивовижної подорожі.
Від Києва до Франції через Сибір, Китай і США
З Києва АСМ відправився у північному напрямку. Спочатку було вирішено повертатись через Архангельськ чи Мурманськ. Однак складна безпекова ситуація в північних районах Росії, змусила бельгійців змінити рішення і добиратися до Бельгії східним напрямком.
10 березня 1918 року АСМ дістався Омська, звідки після численних перевірок ешелону представниками радянської влади через два дні поїзд вирушив далі на схід. Подорож була доволі одноманітною з невеликими зупинками на маловідомих сибірських станціях.
Чергова тривала стоянка сталася на забайкальській станції Даурія на кордоні з Китаєм. При цьому переговори щодо продовження руху велись не тільки з представниками радянської влади, але й китайцями та представниками загонів генерала Семенова, потужне угрупування якого знаходилось у прикордонних з Росією районах Китаю.
Лише 26 березня зусилля бельгійців увінчалися успіхом – з китайської сторони до Даурії прибув потяг на який було перезавантажено майно дивізіону та розміщено особовий склад. Після перевантаження на нього АСМ 27 березня 1918 року перетнув російсько-китайський кордон.
Недовготривала зупинка у Харбіні стала нагодою для нових екзотичних відкриттів та зустрічей бельгійців з місцевим населенням. У подальшому ешелон вирушив у напрямку російського Владивостоку, якого досяг 21 квітня 1918 року. На той час місто контролювали американські та японські війська. Протяжність маршруту «подорожі» від Києва до Владивостоку становила близько 10 000 км. Не дивлячись на складні безпекові умови на маршруті руху, цей шлях був подоланий бельгійцями доволі швидко – за 2 місяці
З владивостоцької бухти «Золотиій Ріг» американський торговельний корабель «Шеридан» з бійцями АСМ на борту 25 квітня взяв курс на західне узбережжя США. 12 травня 1918 року у Сан-Франциско бельгійцям було влаштовано помпезну зустріч.
Переїжджаючи від міста до міста (Сакраменто, Чикаго, Детройт, інші населені пункти), «Герої Короля Альберта», як їх називала преса, перетнули американський континент із заходу на схід і у кінці травня прибули до Нью-Йорка. На 5-й авеню відбулась чергова офіційна церемонія віддання почестей бельгійцям. У такий спосіб американська влада не тільки засвідчувала шану союзникам, які брали участь у війні на полях боїв, але й підігрівала патріотичні настрої населення. Зокрема, чиказька Chicago Tribune відзначала, що «якщо порівнювати Одиссея з цими бійцями, які воювали і перетнули увесь світ, то він був інвалідом, прикутим до ліжка».
В середині червня, перетнувши Атлантичний океан, АСМ прибув до французького Бордо, а далі відправився до Парижу.
15 липня 1918 року бронедивізіон було офіційно розформовано в Нормандії у містечку Ю (Eu у департаменті Seine-Maritime). Особовий склад отримав довгострокові відпустки та право не бути призваними до армії для участі у подальших бойових діях на фронтах Першої світової війни чи Великої війни, як її називають у Європі.
Так закінчилась ця дивовижна бойова кругосвітня епопея невеликої, якщо брати у масштабах світової війни, але, без всякого сумніву, героїчної групи воїнів, які з честю і достоїнством підтвердили свою відданість військовій присязі, Королю та батьківщині – Бельгії.
У подальшому по різному склалася їх доля, але вони назавжди об’єдналися у бойове братерство, що пройшло випробування вогнем та складнощами війни в невідомій їм раніше Україні, в землю якої полягли їх бойові товариші. Недарма на транспаранті, що був встановлений на церемонії відкриття у Брюсселі 18 лютого 1939 року пам’ятного барельєфу на честь воїнів АСМ, були викарбувані назви населених пунктів Тернопільщини, які засвідчили найбільш складні та трагічні етапи на бойовому шляху АСМ – Зборов, Воробіївка, Конюхи.
Всього в результаті бойових дій і походу загинуло одинадцять та померло від ран і хвороб четверо воїнів. Шестеро бійців, що пали на полях боїв, похоронені на Микулинецькому кладовищі міста Тернополя. 40 бійців АСМ отримали поранення різних ступенів важкості. Останній ветеран АСМ Фернанд Уб’єр (Fernand Houbiers, небіж іншого активного АСМівця Генрі Ерда) помер у 1990 році в Бельгії.
Один з членів АСМ Марсель Тірі став відомим бельгійським письменником та поетом (за цим текстом цитуються його спогади). У березні 2016 року у Києві відбулась конференція «Марсель Тірі, бельгійський бронедивізіон в Україні та сприйняття Першої Світової війни в Україні і Бельгії».
В ній взяли участь українські та бельгійські історики і літератори. Захід був організований Дипломатичною Академією МЗС України та посольством Бельгії в нашій країні. Окрім того, у її рамках у Свято-Михайлівському монастирі було організовано виставку «Бельгійський автобронедивізіон в Україні» та презентовано нове видання роману Марселя Тірі «Проїздом у Києві» в українському перекладі. Раніше, в лютому 2016 року на стіні Свято-Михайлівського монастиря було публічно відкрито меморіальну дошку роботи скульптора К.Скритуцького, присвячену М.Тірі, який у кінці 1917 – на початку 1918 років разом з братом та іншими членами АСМ знайшли прихисток у монастирських стінах. В цій публікації використані також спогади Марселя Тірі та його брата Оскара «Бельгійський солдат у російській армії», які є хронологічним викладенням походу АСМ. Вперше спогади побачили світ у льєжському видавництві Printing Company у 1919 році. Авторами вони були присвячені особовому складу АСМ, але, у першу чергу, членам екіпажу БА № 16.
Меморіальна дошка на честь бійця АСМ, письменника та поета Марселя Тірі на стіні Свято-Михайлівського собору у Києві
Деякі оцінки та висновки
З огляду на те, що до складу бельгійського бронедивізіону були включені засоби, які мали забезпечити його автономність під час виконання завдань, його можна вважати прообразом підрозділів сучасних експедиційних сил. Зокрема, наявні у дивізіоні підрозділи та засоби дозволяли вести розвідку та здійснювати тилове, технічне і санітарно-медичне забезпечення бойових дій.
Окрім експедиційної спрямованості підготовки та оснащення АСМ з метою максимального забезпечення автономності його дій на віддаленому театрі воєнних дій (ТВД) звертає на себе увагу міжнародний характер операції з перекиду АСМ на ТВД призначення.
Бельгійський військовий підрозділ:
- укомплектований особовим складом, оснащений сучасним озброєнням та військовою техніко спільного виробництва та підготовлений на території Франції;
- відправлений з французької військово-морської бази кораблем Великої Британії для виконання завдань в Росії;
- бойові машини були зібрані на базі французьких легкових автомобілів, 8 з яких оснащені бельгійським двигуном, мали на озброєнні зброю французького виробництва.
Такий підхід до створення, оснащення та підготовки бельгійського підрозділу бронеавтомобілів свідчить про закладення підвалин операційної сумісності (interoperabilité), на яких базуються сучасні підходи до взаємодії підрозділів у складі багатонаціональних сил та управління ними в ході підготовки і ведення операцій під єдиними командуванням.
Можна по-різному оцінювати те, що відбувалось в АСМ на різних етапах його діяльності. Проте, очевидним є те, що рядовий та сержантський склад, офіцери дивізіону, який був сформований виключно з волонтерів, оцінюючи всі ті виклики та загрози, в першу чергу, своєму життю, які пов’язані із війною, розуміли і важливість своєї місії та відповідальність, яку вони несуть перед батьківщиною і королем.
При цьому важливо підкреслити, що побувавши в складних перипетіях світової війни, деморалізації та розброду в армії союзника (після відомих подій 1917 року у Петрограді), громадянської війни у чужій для них країні, бельгійці АСМ до самого завершення місії зберегли свій прапор, свою форму, свою зброю (у тій частині як вони могли це зробити в надзвичайно складних умовах) і повернулись на батьківщину організованим бельгійським підрозділом.
Так дивно переплелись історії Бельгії — невеликої нейтральної та успішної країни, що опинилася у вирі подій Першої світової війни, та України, яка на момент присутності у ній бельгійців з АСМ, в черговий раз виборювала своє право бути незалежною, на фоні протистояння ворожих імперій. Ставши випадковими свідками трагедії простих людей, яких вони зустрічали на своєму шляху, бельгійці дивувалися їх надлюдській витривалості і смиренності. Вони також з теплотою згадували українців, які перебуваючи у бідності, приймали їх у своїх домівках, коли АСМ на марші заходив у села, міста та містечка, з відкритою душею ділилися з бельгійцями теплом та простими харчами.
Очевидно, що і самі бельгійці залишали частинку свого серця у цій країні, яку вони ще довго згадували.
Україна пам’ятає бельгійських воїнів, які в ті далекі часи відстоювали право своєї та інших країн не бути поневоленими та чиє життя стало невеликою частиною історії України.
Подвиг АСМмівців як з людської, так і з військової точок зору заслуговує на таку пам’ять і найвищу повагу.
Слава Героям!
У 2010 році українським видавництвом «Темпора» було видано накладом 2000 екземплярів книгу бельгійського нідерландомовного документаліста Августа Тірі «На периферії війни. Бельгійський бронедивізіон в Україні. 1916 – 1918» та інший більш розширений варіант «Пілігрими Великої війни. Одіссея бельгійського бронедивізіону у 1915 – 1918 роках» накладом 1000 екземплярів. На фото внизу представлені зображення палітурок обох варіантів книги.
У вищенаведеному тексті використані деякі матеріали з робіт Августа Тірі. Вони значною мірою були доповнені інформацією з інших джерел (див. примітки) та відомостями, що були отримані в ході спілкування з групою реконструкції бронеавтомобіля.
Сергій Музиченко, незалежний експерт