Однією з головних причин появи Сил безпілотних систем (СБС) стала необхідність протидії противнику в умовах гострого дефіциту артилерійських боєприпасів. Улітку 2022 року співвідношення вогню було катастрофічним: за оцінкою заступника начальника ГУР МОУ Вадима Скібіцького, українська артилерія здійснювала 5–6 тисяч пострілів на добу проти 50–60 тисяч російських, що відповідало пропорції близько 1:10–1:15. Подібний дисбаланс робив неможливим класичне ведення артилерійської війни. Щоб зупинити ворога, українські військові та волонтерські ініціативи розгорнули «гаражне виробництво» нових засобів ураження — від комерційних квадрокоптерів до перших FPV-дронів, які швидко перетворилися на основний інструмент асиметричної відповіді.

Феномен СБС полягає у парадоксі. З одного боку, їх становлення стало продуктом динаміки, інноваційності та нестандартного мислення. З іншого боку, їх поява є наслідком системних провалів у військовому будівництві: слабкості національної оборонної промисловості, деградації механізованих частин, відсутності ефективних процедур закупівель.

Термін «зона смерті» добре відомий у військовій науці з часів Другої світової війни та широко застосовувався у доктринах НАТО для опису ділянок, де противник потрапляє під концентрований вогонь. Однак у сучасному значенні – як 20–25-кілометрова смуга перед лінією бойового зіткнення, де бронетехніка знищується поєднанням розвідувальних дронів, наведеної артилерії та масованих FPV-ударів – цей термін уперше отримав системне вживання завдяки аналітичним роботам Atomic Cherry (2023–2024). Саме в такій інтерпретації «зона смерті» стала одним із головних концептів нової тактики, яку виробили українські СБС, позбавивши противника можливості проводити глибокі прориви на бронетехніці.

 

Atomic Cherry: інтелектуальний каталізатор

Atomic Cherry чітко сформулював образ СБС як гібридної структури, яка виросла з волонтерських і «гаражних» ініціатив та наголосив на парадоксальності ситуації: слабкість у промисловості й логістиці компенсувалася силою інновацій.

Разом з тим, варто й критично оцінити його підхід. Автор більше зосереджується на тактичному рівні, залишаючи поза увагою стратегічні й інституційні аспекти. Він майже не аналізує питання стандартизації, доктринального оформлення та інтеграції ідеології автоматизації і роботизації у мультидоменне середовище.

 

Історичні аналогії

Феномен українських СБС варто розглядати у контексті історичних паралелей.

У Великій Британії під час Другої світової війни було створено низку спеціалізованих науково-дослідних структур, які забезпечили армію технологічними інноваціями:

• Telecommunications Research Establishment (TRE) у Малверні займалося розробкою радарів та систем радіоелектронної боротьби, що змінило характер ППО та протичовнової війни.
• Operational Research Sections (ORS), відомі як «цирк Блекетта», аналізували ефективність бойових дій. Завдяки їхнім розрахункам було доведено користь концентрації ППО в конвоях, що різко зменшило втрати від Люфтваффе.
• Signals Research and Development Establishment (SRDE) та Air Defence Research and Development Establishment (ADRDE) працювали над новими радіолокаційними системами для сухопутних військ.
• Station IX (SOE) — таємна лабораторія під управління спеціальних операцій (Special Operations Executive, SOE), де створювалися нестандартні озброєння для диверсійних груп, включаючи Welrod і Welbike. Яскравий приклад «гаражної науки» на великому масштабі, як і українські волонтерські підрозділи СБС.
• GHQ Liaison Regiment («Phantom») спеціалізувався на мобільному зв’язку та розвідці, забезпечуючи швидке донесення інформації від передових підрозділів до штабів.

Подібні процеси відбувалися і в СРСР. Під керівництвом академіка Петра Капиці була розроблена система розмагнічування кораблів, яка захищала їх від дії німецьких магнітних мін. Це дозволило суттєво знизити втрати радянського флоту на Балтиці та Півночі. Паралельно Ігор Курчатов займався проблемами бронезахисту танків і мінної справи, Абрам Йоффе координував дослідження вибухових речовин і детонаторів, а Сергій Корольов працював над удосконаленням авіаційного озброєння. Важливою стала також робота радянських радіофізиків над першими серійними РЛС (РУС-2).

Таким чином, як у Британії, так і в СРСР наука стала «невидимим фронтом», забезпечуючи армію технологічними рішеннями, які визначали хід війни.

 

Сучасна тактика СБС

Тактика українських Сил безпілотних систем вирізняється поєднанням гнучкості, технологічної винахідливості та високої швидкості реагування. На відміну від класичних механізованих або артилерійських частин, СБС будуються за принципом мережевих бойових груп, у яких поєднано розвідку, ураження та коригування вогню в єдиному інформаційному циклі.

Найбільш показовим результатом стало формування так званої «зони смерті», яка простягається на глибину до 20-25 км перед лінією бойового зіткнення. У цій смузі противник втратив можливість застосовувати бронетехніку для прориву оборони. Розвідувальні БАК виявляють цілі в реальному часі, а артилерія завдає ударів за їхніми координатами, а FPV-дрони добивають як техніку, так і живу силу. Таким чином, спроби ворога здійснити глибокий наступ блокуються ще на підступах, задовго до зіткнення з основними силами ЗСУ.

У практичному вимірі СБС функціонують як оперативно-тактичний резерв швидкого реагування. Коли противник намагається концентрувати сили для удару, підрозділи БАК переносять туди вогонь артилерії та FPV, розсіюючи наступальні побудови. За своєю суттю це сучасний аналог «пожежної команди» часів Другої світової, але з цифровими сенсорами та дешевими ударними платформами замість танкових дивізій.

Ефективність СБС ґрунтується на інтеграції розвідувальних і ударних засобів. Розвідка дронів не лише забезпечує виявлення цілей, а й у реальному часі коригує вогонь артилерії. Цей тандем дозволяє компенсувати брак боєприпасів: замість тисяч снарядів для придушення площі достатньо кількох високоточних ударів, спрямованих на найбільш вразливі цілі.

СБС стали стабілізаційним фактором фронту. Там, де традиційні резерви потребували б часу на перегрупування, підрозділи дронів можуть діяти майже миттєво. Саме тому противник дедалі рідше намагається прорватися бронетехнікою, віддаючи перевагу повільному «прогризанню» позицій піхотою. Таким чином, тактика СБС змінила характер війни: вона нав’язала ворогу нову логіку ведення бою, в якій броня втратила своє колишнє значення.

 

Організаційні особливості та проблеми СБС

СБС з самого початку формувалися не за традиційними статутними моделями, а як експериментальні бойові одиниці, що виросли з волонтерських і напівформальних ініціатив. Їх структура характеризується високою гнучкістю: у складі підрозділів поєднуються ударні роти FPV, розвідувальні групи, інженерні команди, а також невеликі виробничі майстерні, які займаються обслуговуванням і доопрацюванням техніки. Така інтеграція бойової та технічної функції є унікальною рисою, яка дозволяє швидко адаптуватися до змін на фронті.

На відміну від класичних частин ЗСУ, СБС нерідко самі виготовляють або модифікують власне озброєння. Кожен підрозділ фактично є невеликою лабораторією, здатною створювати дрони, шоломи FPV, системи наведення, навіть імпровізовані станції РЕБ. Це дозволяє компенсувати відсутність централізованого промислового виробництва й водночас формує середовище постійного технічного експерименту.

Гнучкість має і зворотний бік: нестача уніфікації та стандартів ускладнює логістику та масове виробництво. Кожна частина використовує власні моделі дронів, програмне забезпечення, системи зв’язку. Це створює проблеми з постачанням комплектуючих, ремонтом і навчанням особового складу. Ситуація подібна до британських Station IX і Phantom Regiment часів Другої світової, які мали широкий спектр нестандартної техніки.

Значна частина дронів, комплектуючих та електроніки надходить завдяки волонтерам і приватним компаніям. З одного боку, це забезпечує швидкість інновацій, з іншого — робить підрозділи вразливими до перебоїв із фінансуванням чи поставками. Питання інституціоналізації та сталого державного забезпечення залишаються ключовими викликами.

Таким чином, організаційна модель СБС є парадоксальною: сила їх у неформальності, але саме ця неформальність обмежує можливості масштабування. Вона дозволяє досягати тактичних успіхів, але для стратегічного рівня потрібна інтеграція в систему військового управління, стандартизація техніки та централізоване планування виробництва.

 

Вимоги та перспективи розвитку СБС

Організація, тактика і бойове застосування СБС у мультидоменному середовищі

Організаційна структура Сил безпілотних систем в Україні формується під безпрецедентним тиском війни, що поєднує у собі класичні риси позиційного протистояння та елементи високотехнологічної війни XXI століття. СБС з самого початку не вписувались у традиційну модель родів військ: вони виникли як мережеві підрозділи, здатні гнучко перебудовуватись відповідно до умов бойового середовища. Кожна група поєднує у собі розвідку, засоби ураження та елементи командування, що фактично створює «міні-командування» на тактичному рівні.

Головна функція СБС полягає у створенні «зони смерті» на глибині 20–25 км перед лінією фронту. Поєднання розвідувальних дронів, артилерійських ударів за їхнім наведенням та масованого застосування FPV-дронів унеможливлює прорив противника бронетехнікою. Тактичний ефект полягає в тому, що противник змушений відмовлятися від швидких бронетанкових маневрів і переходити до повільних, виснажливих атак піхотою, які легше стримувати на підготовлених рубежах.

Важливою особливістю є те, що СБС працюють у мультидоменному середовищі. Їх діяльність не обмежується повітряним простором: дрони інтегруються у систему артилерійського вогню, взаємодіють із підрозділами радіоелектронної боротьби (РЕБ) та кіберзахисту, а також використовуються для інформаційного моніторингу й документування бойових дій. Це створює нову якість управління — «сіткоцентричну» тактику, де ключову роль відіграє швидкість передачі даних і прийняття рішень.

Така організація робить СБС своєрідним оперативно-тактичним резервом, здатним швидко реагувати на загрози в будь-якому секторі фронту. Якщо класичні резерви потребують часу для перегрупування, то підрозділи дронів можуть бути розгорнуті упродовж лічених хвилин, завдяки мобільності та автономності своїх бойових груп. Вони виконують роль сучасних «пожежних команд», але без використання масованої бронетехніки чи артилерії, а шляхом точкових високотехнологічних ударів.

Попри очевидні успіхи, організаційна модель СБС все ще перебуває у стадії формування. Відсутність доктринального закріплення та єдиних стандартів створює ризик фрагментації й дублювання функцій. Для виходу на стратегічний рівень необхідне інституційне оформлення СБС у складі Збройних Сил України з чітко визначеними завданнями, штатною структурою та системою взаємодії з іншими родами військ. У перспективі вони повинні стати повноцінним компонентом мультидоменної операції, рівноправним поряд із сухопутними, повітряними та кіберсилами.

 

Навчання, кваліфікація та бойова підготовка

Поява СБС поставила перед армією безпрецедентний виклик у сфері підготовки особового складу. Якщо для класичних родів військ система підготовки була напрацьована десятиліттями, то у випадку з дронами Україна фактично починала з нуля. Перші оператори з’явилися у волонтерських структурах і навчалися методом «спроб і помилок», використовуючи цивільні інструкції до комерційних квадрокоптерів. Уже в 2022–2023 роках виникли десятки волонтерських шкіл — від невеликих ініціатив на рівні роти до більш масштабних навчальних центрів. Вони стали своєрідними «кузнями кадрів», але їхня підготовка не мала уніфікованих стандартів і залежала від ентузіазму інструкторів.

Ця ситуація створила новий парадокс: у військах швидко формувалися підрозділи, спроможні завдавати суттєвих втрат противнику, але загальна система підготовки не відповідала масштабам завдань. Часто оператори проходили лише базові курси, тоді як реальна бойова робота вимагала знань з тактики, навігації, радіоелектронної боротьби та навіть основ програмування.

Ключовим завданням найближчого часу є створення єдиної державної системи підготовки операторів і технічних фахівців СБС. Така система повинна включати кілька рівнів:

• Базовий – оволодіння навичками керування дронами й виконання простих завдань.
• Тактичний – інтеграція у бойові підрозділи, робота в умовах РЕБ, взаємодія з артилерією та піхотою.
• Оперативний – управління групами операторів, планування завдань на рівні батальйону чи бригади.
• Інженерний – технічне обслуговування, створення й модифікація платформ, розробка засобів захисту.

 

Важливою складовою є підвищення кваліфікації інструкторів. Без власного корпусу викладачів неможливо масштабувати навчання тисяч операторів. Тут доречний досвід НАТО, де створюються спеціалізовані тренінгові команди, що передають знання за уніфікованими стандартами.

Окремий аспект — психологічна та етична підготовка. Оператор СБС фактично керує «зброєю прямого ураження», а від його рішень залежить життя сотень людей. Тому у навчальні програми мають бути інтегровані курси з психології війни, етики застосування автономних систем і правил міжнародного гуманітарного права.

Таким чином, становлення СБС вимагає не лише розвитку технологій, а й формування нового покоління військових фахівців. Якщо у ХХ столітті символом сучасного офіцера була бронетанкова академія, то у ХХІ столітті таким символом стає школа операторів безпілотних систем.

Логістика та технічна підтримка

Ефективність СБС залежить не лише від уміння операторів чи якості дронів, а й від здатності забезпечити їх постійне функціонування в умовах фронту. Логістика і технічна підтримка в цьому сенсі стали однією з найслабших ланок, адже класична система військового постачання виявилася неготовою до потреб нового роду військ. На ранньому етапі СБС існували завдяки так званим «майстерням війни» — невеликим волонтерським або напівофіційним технічним групам, які ремонтували дрони, перепаювали електроніку, друкували запчастини на 3D-принтерах. Цей підхід забезпечував гнучкість та швидкість реакції, але не міг задовольнити масштабних потреб армії. Кожен підрозділ мав свої технічні рішення, що призводило до хаосу з комплектуючими та витратними матеріалами.

Головна проблема полягає у відсутності стандартизації. СБС використовують десятки моделей безпілотників і комплектуючих різних виробників. Це ускладнює не лише постачання, але й ремонт: деталі до одного FPV-дрона можуть не підходити до іншого, навіть якщо вони виконують однакові завдання. Наявність такого «зоопарку техніки» обмежує можливість швидко відновлювати боєздатність підрозділів.

Не менш серйозним викликом є енергозабезпечення. Для підтримки сотень дронів потрібні генератори, акумулятори, системи зарядки. У польових умовах це вимагає складних логістичних рішень, які ще не мають доктринального оформлення.

Водночас саме у сфері логістики Україна має унікальний шанс. Перехід до мережі ремонтно-логістичних центрів на рівні бригад міг би забезпечити стандартизоване обслуговування й швидку доставку комплектуючих. Така мережа могла б функціонувати за принципом «сервісних пакетів»: кожен підрозділ отримує набір деталей, інструментів і витратних матеріалів, достатній для відновлення боєздатності протягом певного періоду.

Досвід волонтерів показав, що гнучкі технічні команди здатні швидко адаптуватися до потреб фронту. Завдання держави полягає в тому, щоб інтегрувати цей підхід у систему ЗСУ, зберігши інноваційність, але доповнивши її стабільністю централізованого постачання. Тільки тоді СБС отримають не тимчасову, а довгострокову спроможність діяти на сучасному рівні.

 

Озброєння, платформи та стандартизація

На озброєнні СБС сьогодні перебуває надзвичайно широкий спектр безпілотних систем — від цивільних квадрокоптерів DJI Mavic та Autel до спеціалізованих ударних FPV-дронів, розроблених українськими інженерними групами. У цьому різноманітті проявляється як сила, так і слабкість СБС. З одного боку, воно забезпечує гнучкість: кожен підрозділ може обирати техніку відповідно до завдань і доступних ресурсів. З іншого — відсутність стандартизації породжує логістичні проблеми, ускладнює ремонт і навчання особового складу.

Більшість ударних дронів українські підрозділи створюють самостійно, використовуючи доступні комплектуючі з цивільного ринку. Такий «гаражний» підхід дозволив швидко закрити критичну нішу у 2022–2023 роках, однак він має свої обмеження. Залежність від імпорту (особливо від китайських постачальників) створює ризики перебоїв у постачанні, а якість серійних компонентів часто не відповідає бойовим умовам.

Не менш важливим викликом є відсутність єдиної доктрини застосування дронів різних типів. FPV-дрони, розвідувальні квадрокоптери, барражуючі боєприпаси й середні БАК виконують взаємодоповнюючі завдання, але їхня інтеграція у загальну систему управління залишається фрагментарною.

Ключовим завданням наступних років є уніфікація платформ. Це не означає відмову від різноманіття – але має бути створений «базовий стандарт» для кількох класів дронів (розвідка, FPV, ударні середньої дальності). Такий підхід дозволить:

• скоротити витрати на виробництво;
• полегшити навчання операторів;
• спростити ремонт і технічне обслуговування;
• інтегрувати дрони у стандартизовані системи зв’язку та управління.

 

Окремим завданням є розвиток власної промислової бази. Україна повинна перейти від «гаражних майстерень» до серійного виробництва ключових елементів — рам, двигунів, систем керування. Це зменшить залежність від зовнішніх постачальників і створить основу для довгострокової оборонної спроможності. У перспективі українські дрони можуть стати експортним продуктом, що посилюватиме оборонно-промисловий комплекс і приноситиме валютні надходження.

Таким чином, розвиток СБС у сфері озброєння потребує переходу від стихійної різноманітності до керованої стандартизації. Лише тоді безпілотні системи зможуть стати повноцінним і стабільним елементом сучасної армії.

 

Національні програми дронобудування

Досвід війни довів: безпілотні системи перестали бути допоміжним інструментом і стали одним із головних факторів успіху на полі бою. Україна першою у світі пішла на створення окремого роду військ – Сил безпілотних систем, але для їх розвитку критично важливим є питання індустріальної бази.

У 2022–2023 роках держава зробила перші кроки, запустивши ініціативи на кшталт «Армії дронів» та платформи Brave1, які об’єднали волонтерів, стартапи й виробників. Ці програми дозволили швидко масштабувати постачання тисяч дронів на фронт, стимулювали інженерні команди та створили новий сектор оборонної економіки. Водночас їх розвиток зіткнувся з низкою обмежень: фрагментацією зусиль, дублюванням розробок і нестачею довгострокового фінансування.

У перспективі Україні потрібна єдина державна програма дронобудування, яка б координувала всі ініціативи у спільній системі, забезпечувала стратегічне фінансування та інтегрувала наукові установи.

Водночас важливо розуміти, що розвиток СБС в Україні відбувається в контексті світових тенденцій.

• США реалізують програму Blue UAS (так звана Blue List), яка створює перелік сертифікованих безпілотників для збройних сил і державних структур. Це приклад системної стандартизації та відбору технологій. Також у США проводяться масштабні навчання FlyTrap, які відпрацьовують тактику «роїв» дронів у взаємодії з іншими видами військ.
• Франція активно інвестує у національні програми дронобудування, зокрема у виробництво ударних і розвідувальних платформ для армії та поліції.
• Ізраїль давно інтегрував дрони у всі рівні командування — від тактичного до стратегічного. Його досвід показує, що масове використання БпЛА можливе лише за умови стабільної індустрії й відпрацьованої доктрини.

Україна вже почала робити власні кроки у цій площині. Одним із найважливіших досягнень стало створення та успішне випробування дронів-перехоплювачів іранських «Шахедів». Ці системи дозволили збивати ворожі баражуючі боєприпаси у польоті, що стало проривом не лише для української армії, а й для всієї світової практики протидії дронам-камікадзе.

Таким чином, національна програма дронобудування повинна поєднувати масове виробництво дешевих FPV-дронів із розвитком високотехнологічних систем (перехоплювачі, ударні середньої дальності, автономні платформи). Це забезпечить баланс між простими й складними рішеннями та дозволить Україні не лише відповідати на сучасні виклики, а й задавати стандарти для союзників.

Розвідка, обробка даних і цифрова інфраструктура CBC

Сучасна війна дедалі більше стає боротьбою за дані. У цьому сенсі дрони всіх типів — від найпростіших комерційних квадрокоптерів до складних ударних БпЛА — виконують не лише бойову функцію, але й роль сенсорів на полі бою. Кожен політ дрону — це потік інформації: відео, координати, телеметрія, сигнали про роботу ворожих засобів РЕБ чи ППО.

В ідеалі всі ці дані повинні інтегруватися в єдину мережу C2 (Command and Control), яка забезпечує управління і контроль над військами. У ширшому варіанті говорять про C4ISR (Command, Control, Communications, Computers, Intelligence, Surveillance, Reconnaissance) — комплексну систему управління, що поєднує командування, зв’язок, обчислювальні ресурси, розвідку, спостереження та рекогносцировку. Її головне завдання — перетворювати розрізнені дані в оперативні рішення для командирів на всіх рівнях.

Поки що в Україні ця інтеграція перебуває на початковому етапі. Кожен тип дронів – FPV, розвідувальні, баражуючі боєприпаси чи середні БпЛА – має власні канали передачі даних і не завжди сумісні з іншими. Це створює фрагментацію інформаційного поля: командири отримують мозаїчну картину, а не єдиний потік даних.

Прикладом того, як ця проблема може бути вирішена, є досвід США. На навчаннях FlyTrap відпрацьовувалася інтеграція різних типів безпілотників у єдину C2-мережу, де кожен апарат діяв як датчик у спільній системі. Завдяки цьому командування отримувало не окремі «відео з дронів», а цілісну тактичну картину в режимі реального часу.

Для України ключовим завданням стає розробка єдиного стандарту інтерфейсів і протоколів, який дозволить усім дронам підключатися до мережі C2. Це вимагатиме:

• технічної уніфікації програмного забезпечення;
• інтеграції з національними й союзницькими системами управління;
• використання алгоритмів штучного інтелекту для автоматичного аналізу масивів даних.

Таке рішення не лише підвищить точність ударів, але й дозволить значно скоротити час від виявлення цілі до її ураження. По суті, дрони стануть очима й вухами армії, перетворюючи інформаційну перевагу на вогневу міць.

 

Стандартизація, протоколи сумісності та етика та етика застосування СБС

Швидке зростання СБС в Україні продемонструвало безпрецедентну інноваційність, але водночас і породило низку проблем, пов’язаних із сумісністю техніки та правилами її застосування. На ранньому етапі «зоопарк» дронів, виготовлених різними групами волонтерів та компаній, був виправданим як відповідь на нагальні потреби фронту. Проте тепер, коли СБС перетворилися на окремий рід військ, відсутність єдиних стандартів стає фактором ризику.

Насамперед це стосується протоколів зв’язку і передачі даних. Кожен виробник використовує власні рішення, які часто не інтегруються одне з одним. Як наслідок, оператори і командири отримують фрагментовану картину замість єдиного інформаційного потоку. Для виходу з цієї ситуації потрібно створити національний стандарт сумісності безпілотних систем — аналог американської програми Blue UAS, яка формує перелік сертифікованих дронів для армії і державних структур.

 

Другим аспектом є етика застосування. Використання безпілотників стирає психологічну дистанцію між оператором і ціллю. Це може призводити до надмірної «технологізації» війни, де рішення ухвалюються лише з тактичної доцільності, без урахування гуманітарних наслідків. Саме тому в навчальні програми для операторів повинні входити курси з міжнародного гуманітарного права, а в доктрини – положення про обмеження автономних функцій дронів.

Третій вимір – міжнародна сумісність. Українські СБС мають інтегруватися у спільні операції з партнерами НАТО. Це потребує дотримання стандартів STANAG, які регулюють не лише технічні характеристики систем, а й правила їхнього застосування. Зокрема, STANAG 4586 визначає єдиний інтерфейс управління БАК, що дозволяє різним платформам взаємодіяти в одній мережі.

Таким чином, майбутнє СБС визначатиметься не лише кількістю дронів чи креативністю інженерів, а й здатністю інтегрувати ці системи у єдину інфраструктуру управління. Стандартизація і етика — це те, що перетворює хаотичні інновації на стабільну військову силу.

Висновки

Сили безпілотних систем ЗСУ стали унікальним явищем сучасної війни. Вони виникли з браку ресурсів, але перетворилися на новий рід військ. Їх тактика змінила характер фронту, а подальший розвиток залежить від інституціоналізації, стандартизації й інтеграції у цифрову інфраструктуру.

Український досвід показує: у гібридному конфлікті народжуються гібридні структури, і саме вони визначають нову логіку війни. Водночас подальші напрацювання у цьому напрямі мають бути включені до «Концепції розвитку Збройних Сил України» та лягти в основу оновленої воєнної доктрини — як у її військовий, так і в економічний розділ. Це дозволить перетворити тимчасові інновації воєнного часу на системну основу оборонної спроможності держави у майбутньому.

Ібрагім Габідулін,

військовий експерт,

фахівець з питань застосування Повітряних сил,

полковник у запасі