Зниження оборонних витрат у країнах-членах ЄС на початку 2010-х рр., викликане світовою економічною кризою, проблеми європейського оборонно-промислового комплексу та переорієнтація безпекової політики нової адміністрації США породили на Старому континенті інтерес до посилення політичного, військового та військово-технічного співробітництва. Цей інтерес знайшов своє відображення на рівні НАТО і Євросоюзу (концепції «Smart Defence» та «Pooling and Sharing»), у двосторонніх та багатосторонніх ініціативах поза структурами згаданих міжнародних організацій (співробітництво Нордичних країн, франко-британська співробітництво) та у дискусіях на тему умов, принципів і цілей двостороннього, багатостороннього та регіонального співробітництва у сфері безпеки та оборони.

Як свідчить дослідження польських експертів, таке співробітництво на просторі від Балтики до Чорного моря не є якимось новим явищем, воно розвивалося ще з 1990-х рр. Географічна близькість, існуючі формати інституціональної співпраці та традиції політичного співробітництва створили основу для співробітництва й на регіональному рівні.

Прекрасним прикладом такого підходу є співробітництво, що проводилось Сілезьким військовим округом із сусідніми країнами (Німеччиною, Чехословаччиною). У 1990 р. Польща почала відновлювати своє існування як суверенна держава. Вона окреслила нові акценти у міжнародному співробітництві та визначила майбутніх союзників на основі положень Оборонної доктрини РП від 21 лютого 1990 р. Результатом цього стало підписання перших військових угод з Німеччиною та Чехословаччиною (потім — з Чехією та Словаччиною), а саме співробітництво велося як на двосторонньому, так і на тристоронньому рівні.

Так само викристалізувалося військове співробітництво Нордичних країн, яке у 2009 р. було організаційно оформлене у структуру NORDEFCO, що зараз функціонує паралельно з їхньою співпрацею у рамках НАТО та ЄС. Спільні інтереси у зовнішній та безпековій політиці були також в основі співробітництва країн Веймарського трикутника та Вишеградської групи в рамках НАТО.

Найбільш значимим показником стабілізації на європейському континенті після 1989 р. є військові заходи зміцнення довіри та безпеки. Вони були узгоджені Організацією з безпеки та співробітництва в Європі в рамках Договору про звичайні збройні сили в Європі від 1990 р. та так званим Віденським документом від 1999 р.

NORDEFCO («Нордичне оборонне співробітництво»)

Країни Північної Європи тривалий час не співробітничали між собою з метою створення спільної оборонної та безпекової політики, визнаючи, що ці два питання не є формальною платформою для міждержавних контактів, а залишаються їхньою внутрішньою справою. На це вплинула геополітична ситуація скандинавських країн — Данія, Норвегія та Ісландія вступили до НАТО, Швеція зберігала нейтралітет, а Фінляндія, згідно з Договором про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу з СРСР, проводила політику неприєднання.

Суспільно-політичні події на Старому континенті на рубежі 1980-1990-х рр. змінили ставлення скандинавських країн до активності на міжнародній арені. Приєднання Швеції до Європейського Союзу в 1995 р. відкрило нову главу в її новітній історії. Це рішення поклало кінець політиці суворого нейтралітету, яка полягала в неприєднанні Стокгольма до будь-яких військово-політичних структур.

Нордичні країни підтримали розширення ЄС за рахунок  постсоціалістичних держав, а їхня інтеграція та участь у співробітництві з Росією повинні були гарантувати безпеку та стабільність Європи. Переломною подією на шляху до спільної оборонної та безпекової політики країн Північної Європи став план міністра закордонних справ Норвегії Торвальда Столтенберга, прийнятий у 2009 р. У спільній декларації керівників зовнішньополітичних відомств скандинавських держав було зазначено, що ці пропозиції є важливим джерелом натхнення для поглиблення співробітництва у регіоні. Зустріч в Осло й знаменувала собою початок історії існування NORDEFCO.

Основна мета NORDEFCO — багатостороннє співробітництво, спрямоване на розширення оборонних можливостей та можливостей реагування на кризові ситуації держав-членів у регіоні Балтійського моря та в Арктиці. Воно охоплює такі сфери, як стратегічне планування, обороноздатність, військові навчання, міжнародні місії та підготовка кадрів. Варто додати, що вже у 2012 р. міністри закордонних справ та оборони Нордичних країн збиралися, щоб обговорити майбутнє співробітництво в районі Крайньої Півночі в контексті посилення там військової присутності Росії.

Веймарський трикутник

Веймарський трикутник (W3), як форма тристороннього діалогу між Німеччиною, Францією та Польщею, був створений у 1991 р. завдяки спільній ідеї міністрів закордонних справ перших двох країн — Ганса-Дітріха Геншера та Ролана Дюма. Ця ініціатива мала на меті, зокрема, підключення РП до процесу вироблення європейських рішень (які значною мірою приймалися тоді у франко-німецькому тандемі), підтримку системних змін у Польщі після 1989 р., допомогу Варшаві в інтеграції у структури ЄС і НАТО, розвиток двосторонніх торгівельних відносин та створення належних умов для інвестицій.

У 2006 р. наступив період інтенсифікації співробітництва між країнами Веймарського трикутника у сфері оборонної та безпекової політики. Це було наслідком еволюції позиції РП щодо Європейської політики безпеки та оборони та підтримки Варшавою інтеграційних зусиль Брюсселя у цій царині.

Справжнім вираженням співробітництва Німеччини, Франції та Польщі стала їхня спільна участь у військовій операції Євросоюзу у Демократичній Республіці Конго (EUFOR RD Congo, квітень-листопад 2006 р.), яка була проведена для підтримки роботи там Стабілізаційної місії ООН. Перший досвід операцій в Африці пришвидшив прийняття рішення про створення Веймарської бойової групи (EUBG W3)  у числі 13 бойових груп ЄС. Переговори щодо структури, внеску кожної з держав та функцій групи тривали понад два роки і завершилися у липні 2011 р. підписанням відповідної угоди представниками країн W3. Відповідно до цього документа, відбувся розподіл обов’язків: Польща, як рамкова держава, відповідала за оперативне командування та маневрений батальйон, Німеччина – за логістику та безпеку, Франція – за медичне забезпечення. Веймарська бойова група заступила на піврічне чергування у першій половині 2013 р. Основні сили (понад 1700 військових) надала Польща, а командиром групи став бригадний генерал Раймунд Анджейчак (нинішній начальник Генерального штабу Війська Польського).

Вишеградська група

Вишеградська група (V4) — неформальна регіональна організація, що об’єднує країни Центральної Європи: Польщу, Чехію, Угорщину та Словаччину. Діяльність групи зосереджена на співробітництві у сферах, які становлять взаємний інтерес. Воно відбувається, як правило, у рамках загальноєвропейської інтеграції, що від самого початку існування групи стала її основною метою. Це було зафіксовано у лютому 1991 р. у Декларації про співробітництво Чеської та Словацької Федеративної Республіки, Республіки Польща та Угорської Республіки. Документ не надавав Вишеградській групі статусу міжнародної організації, а визначив її як формат для проведення регулярних консультацій та співробітництва у тих сферах, в яких партнери вважатимуть це за необхідне. Зважаючи на такий підхід, усі наступні домовленості не потребували парламентської ратифікації, не мали місця також контакти на рівні урядів та законодавчих органів країн-учасниць. Усі питання співробітництва вирішуються у рамках зустрічей глав держав V4, які проходять нерегулярно.

Напрямки співробітництва країн Вишеградської групи визначені спільними домовленостями і реалізуються у рамках самої «четвірки», ЄС, НАТО та інших міжнародних організацій. Країни-учасниці V4 узгодили колективну позицію щодо забезпечення безпеки східного флангу НАТО. З військової точки зору, держави Вишеградської групи об’єднують схожі загрози, насамперед, близькість Росії.

Завдяки міжнародному співробітництву країн V4 у військовій сфері, була створена Вишеградська бойова група (EUBG V4), яка заступила на піврічне чергування у першій половині 2016 р. Подібно до ситуації з EUBG W3, рамковою державою було визначено Польщу, яка надала 1870 військовослужбовців. Вперше до комплектування цієї тактичної одиниці ЄС запросили й Україну. Польській стороні також доручили сформувати стратегічне командування (EU OHQ), яке у разі задіяння EUBG V4 мало здійснювати керівництво військовою операцією під егідою Євросоюзу. У другій половині 2019 р. Вишеградська бойова група знову заступила на піврічне чергування, на цей раз вже за участю підрозділу від Хорватії.

FINABEL

FINABEL – міжурядова організація у сфері військового співробітництва, заснована у 1953 р. п’ятьма країнами: Францією, Італією, Нідерландами, Бельгією та Люксембургом. У 1956 р. до них приєдналася Німеччина. Метою організації є сприяння співробітництву та сумісності між національними сухопутними військами держав-членів Європейського Союзу.

Основний вид діяльності FINABEL — проведення досліджень, за результатами яких складаються звіти, угоди щодо характеристик військового обладнання, а також конвенції, які стандартизують процедури, методики тестування та глосарії для полегшення обміну між державами-членами. Характерним прикладом є угода FINABEL від 1997 р. щодо методики випробувань пневматичних шин.

Ще в 1954 р. було офіційно оголошено, що FINABEL не конкурує з НАТО, а служить доповненням та розширенням військового співробітництва в Європі. Результати роботи організації дозволяють її членам викласти спільну позицію в НАТО.

Протягом довгого часу FINABEL залишалася закритою структурою, лише у 1973 р. її членом  стала Велика Британія. Після ще однієї тривалої перерви двері організації відчинилися для всіх бажаючих: з 1990 р. до 2017 р. до її лав влилися Іспанія, Португалія, Греція, Польща, Словаччина, Кіпр, Фінляндія, Румунія, Мальта, Чехія, Угорщина, Швеція, Латвія, Словенія та Хорватія. Наразі до складу FINABEL входять представниками сухопутних військ з 22 європейських країн. В організації виношують амбіційні плани залучити до цієї структури усі держави Євросоюзу.

Засідання Комітету головних військових експертів FINABEL проводяться двічі на рік, а до найважливіших напрямків роботи належать: обмін досвідом; просування нових ідей; обговорення викликів, що стоять перед сухопутними військами; визначення шляхів модернізації озброєнь; проведення аналізу та надання висновків під час розробки національних доктрин. Діяльність, що проводиться членами організації, формально не підпорядковується жодним національним чи міжнародним організаціям, однак, для уникнення дублювання в аналітичній роботі керівник Секретаріату FINABEL введений до складу Групи НАТО з питань озброєнь сухопутних військ (NAAG). Таке рішення сприяє опрацюванню спільної позиції двох організацій.

Постійна структурна співпраця (PESCO)

У грудні 2017 р. PESCO стала пріоритетною програмою в рамках Спільної безпекової та оборонної політики (далі — СБОП) ЄС, націленою на значне збільшення внеску країн Євросоюзу у забезпечення безпеки на Старому континенті та поглиблення військового співробітництва зацікавленої групи країн після виконання ними певних критеріїв. До програми приєдналися 25 держав-членів ЄС (крім Великої Британії, Данії та Мальти).

У Декларації про проекти в рамках PESCO були визначені ключові напрямки співробітництва та відповідальні за ці проекти країни-координатори:

створення Європейського медичного командування (Німеччина);

створення європейської системи радіозв’язку, в якій програмне забезпечення використовується як для модуляції, так і для демодуляції радіосигналів (Франція);

створення Центру логістики в Європі для підтримки операцій (Німеччина);

створення мережі логістичних структур на периферії ЄС (Кіпр);

стандартизація та спрощення процедур транскордонних переміщень військових підрозділів (Нідерланди);

створення Центру передового досвіду для навчальних місій ЄС (Німеччина);

сертифікований європейський тренінг для армій держав-членів ЄС (Італія);

підтримка операцій (Франція);

створення потенціалу для розгортання військових сил і засобів з метою надання допомоги в разі стихійних лих або інших надзвичайних ситуацій, включно з пандеміями (Італія);

протидія мінам на морі з використанням підводних мінних детекторів і безпілотних літальних апаратів або контрзаходів чи напівавтономних підводних систем (Бельгія);

створення автономної системи портового нагляду (Італія);

удосконалення морської системи нагляду (Греція);

створення бази обміну інформацією у відповідь на кібернетичні атаки та загрози (Греція);

надання взаємодопомоги для забезпечення кібернетичної безпеки та  створення кібергрупи швидкого реагування (Литва);

стандартизація процедур C2 (командного і контрольного) для операцій у рамках СБОП (Іспанія);

наступне покоління броньованих бойових машин піхоти, десантних машин і легких транспортних засобів (Італія);

підтримка ведення артилерійського вогню із закритих позицій (Словаччина);

створення ядра сил для проведення операцій типу EUFOR з реагування на кризові ситуації (Німеччина).

У листопаді 2019 р. Рада міністрів оборони країн Європейського Союзу затвердила список 13 додаткових проектів в рамках PESCO, довівши їхню загальну кількість до 47. Нові проекти будуть націлені на підготовку і тренування військовослужбовців різних спеціальностей (включно з радіаційний захистом і захистом від інших видів зброї масового ураження), посилення спільних дій, розвиток можливостей для проведення військових операцій на морі, в повітрі і в космосі.

Незважаючи на попередні оптимістичні прогнози, на думку польських аналітиків, PESCO навряд чи рішучим чином зможе посилити інтеграцію збройних сил в ЄС або істотно сприяти розвитку військових можливостей організації. Перетворення PESCO у допоміжну складову європейської політики безпеки буде залежати від активності країн-учасниць Євросоюзу, подальшого розвитку програми та рішучості Європейської комісії щодо забезпечення виконання програми. Не можна виключати, що проекти PESCO стануть подібними до проектів ініціативи «Pooling and Sharing» 2011 р., які підтримують військове співробітництво у вузько визначених областях, але аж ніяк не є проривом у СБОП.

Стриманий песимізм експертів отримав своє підтвердження минулого року, коли стало зрозумілим, що європейські малі та середні країни не поспішають вкладати кошти в розвиток європейського ринку озброєнь, який може підірвати їхні національні економіко-технологічні сектори і який, по суті, буде працювати на найбільших виробників-експортерів озброєнь, перш за все — Францію. Особливо «аскетично» ведуть себе у цьому відношенні держави Балтії, які підключились тільки до кількох проектів. Скромна присутність Естонії, Латвії та Литви у військових ініціативах ЄС пояснюється, швидше за все, недостатністю фінансових ресурсів та позицією Вашингтона, який не лише критично ставиться до намірів Брюсселя власними силами гарантувати безпеку у Європі, але й погрожує наслідками.

А на початку 2020 р. свої корективи у плани реалізації проектів PESCO вніс коронавірус COVID-19, тому слід очікувати, що у постпандемічному світі країнам ЄС доведеться переглядати свої амбітні наміри в оборонній сфері.

Володимир Паливода,

головний консультант відділу

нових викликів Центру зовнішньополітичних досліджень

Національного інституту стратегічних досліджень