Без сформульованої Міністерством оборони військово-технічної політики і затвердженої програми переозброєння армії українські технології можуть залишитися просто лабораторними роботами

Оборонна промисловість – одна з найбільш складних і стратегічно важливих сфер діяльності будь-якої держави. Високі технології оборонки впливають на дуже багато аспектів життя держави – від міжнародного іміджу до розвитку економіки в цілому. Не кажучи вже про те, що це основа обороноздатності країни в сучасному світі, де кількість військових конфліктів лише зростає.

Збройна агресія Росії проти України викликала сплеск оборонних розробок в українському ОПК, особливо в сегменті приватних підприємств, який зародися з початком війни. З’явилися передумови зростання оборонно-промислового потенціалу України. Почали множитися і розвиватися оборонні підприємства, та водночас загострилися старі і проявилися нові проблеми, що стримують розвиток галузі та зміцнення обороноздатності країни.

З метою подолання цих проблем у 2020 році українські виробники військової техніки, озброєння і боєприпасів заснували Об’єднання організацій роботодавців «Національна асоціація оборонної промисловості України» – NAUDI.

 

Аби ознайомитися з позицією промисловців щодо вирішення головних проблем оборонно-промислового комплексу, редакція ІА «ОПК» поспілкувалася з головою Національної асоціації оборонної промисловості України Андрієм Сенченком.

 

Андрію Віленовичу, на виставці «Зброя та Безпека-2021» в червні цього року широкому загалу була вперше представлена Національна асоціація оборонної промисловості України, яку ви очолили. Хотілося б дізнатися, які функції Асоціації, які завдання вона береться вирішувати?

Наша асоціація – це єдине об’єднання роботодавців в оборонній промисловості України. Асоціація NAUDI створена відповідно до українського законодавства, конвенцій і рекомендацій Міжнародної організації праці та є структурою, яка захищає інтереси роботодавців і виробників ОПК. Відмінність Об’єднання організацій роботодавців «Національна асоціація оборонної промисловості України» від численних громадських організацій полягає в тому, що це репрезентативний орган, який має право представляти роботодавців в тристоронньому партнерстві з державою і професійними спілками.

В рамках такого тристороннього партнерства повинно вирішуватися багато гострих запитань, пов’язаних зі стратегією розвитку галузей, з інтелектуальним і трудовим потенціалом. Словом, все те, що знаходиться на стику інтересів та компетенції держави, роботодавців і профспілок. З урахуванням появи в країні профільного центрального органу державного управління – Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості України, – тобто, виникнення державного спеціалізованого партнера для сталої і системної взаємодії, виникла необхідність у створенні нашої асоціації. Наразі до складу NAUDI входить понад 50 підприємств, і ця кількість постійно зростає.

 

Чи запрошують асоціацію на урядові засідання або, можливо, на засідання якихось профільних комісій, пов’язаних з оборонною промисловістю?

Безумовно. Я, наприклад, входжу до складу комісії з імпортозаміщення, яка діє при Міністерстві з питань стратегічних галузей промисловості України. Але в роботі таких комісій поки, на жаль, бракує системності і, як наслідок, їх ефективність є досить низькою. Багато персонажів, отримавши державну посаду, починають думати, що вони найрозумніші, а необхідність радитися вважають ознакою слабкості. Це очевидний маркер нестачі знань, досвіду і загальної культури.

Я сподіваюся, що профільне Міністерство незабаром пройде етап свого становлення, і наша спільна робота буде більш результативною.

А чи могли б Ви назвати головні проблеми українського ОПК сьогодні?

Основна проблема – це, безсумнівно, взаємини з замовниками. В першу чергу, з Міноборони. На жаль, в Україні не існує чітко сформульованої військово-технічної політики. Можливо, мета чиновників була саме такою, адже коли немає чітко визначених орієнтирів і рамок, то можна «витворяти» що завгодно.

Якщо проаналізувати державне оборонне замовлення минулого і поточного років, то, по суті, це суміш волюнтаризму і корупції, яка не має нічого спільного з завданням підвищення обороноздатності країни. Вважаю, що глобальна проблема полягає в тому, що у військовому відомстві немає чіткого розуміння майбутньої моделі української армії. В нас весь час латають дірки і «будують» армію позавчорашнього дня. Без військово-технічної політики, без чітких обрисів концепції переозброєння. Це дезорієнтує виробників, не дає можливості розвивати виробництво та інвестувати в нові розробки.

Звичайно, є винятки – ініціативні розробки, які в силу своєчасності та високої технологічності долають опір бюрократів. Але потрібно розуміти, що промисловість не може диктувати армії, як і чим озброюватися. Без єдиного з замовниками стратегічного плану українські технології можуть залишитися просто лабораторними роботами.

 

У Генеральному штабі і Міноборони не орієнтують промисловість в тому, що необхідно армії і які заплановані терміни по закупках?

Насправді, там цілий клубок проблем. Оскільки немає згаданої концепції переозброєння, то військові чиновники інколи роками не можуть сформулювати оперативно-тактичні вимоги до певних зразків військової техніки. Наприклад, армії кров з носу потрібна українська бойова машина піхоти. Розраховувати на те, що ми зможемо за кордоном придбати сучасні БМП за резонні гроші, не варто. До того ж, маючи такий промисловий потенціал, купувати броньовані машини за кордоном, – це абсурд. А потреба армії, насправді, величезна. Проте досі військове керівництво не спромоглося сформулювати і видати промисловості вимоги до цієї машини. І в багатьох інших напрямках відбувається так само.

Крім того, навіть за умов законодавчо врегульованої можливості трирічного планування оборонних закупівель, навіть по тих позиціях, які критично необхідні армії сьогодні, завтра і післязавтра, ми з вами не знайдемо жодного трирічного контракту! Щоб це відбувалося, необхідна ґрунтовна робота на рівні підзаконних та відомчих актів. При збереженні нинішнього стану речей, якщо підприємство матиме контракт лише на рік, то навіть за наявності достатніх власних обігових коштів, воно діятиме обережно і навряд чи зважиться інвестувати в розвиток такого виробництва. Слід визнати величезний дефіцит довіри до замовника з боку ОПК. Всі виробники, підписуючи з Міноборони річний контракт, ставляться до нього як до останнього. Якби підприємства мали контракти на три – п’ять років, то їхні керівники могли б сміливіше інвестувати не лише в розвиток виробництва, а й в подальшу модернізацію виробів і створення зразків наступного покоління.

Такий стан справ відчутно стримує розвиток підприємств оборонної промисловості.

Плюс, для національного ОПК існує ще один шлагбаум – абсолютно абсурдні так звані РКМи (розрахунково-калькуляційні матеріали). Це механізм ціноутворення на продукцію ОПК, коли замовник диктує виробникові, скільки на підприємстві повинен отримувати той чи інший інженер чи робітник. Тобто навіть простих елементів ринку для вітчизняного ОПК все ще не існує. Відповідно до нового закону про оборонні закупівлі, багато що повинно змінитися і стати більш логічним, але на практиці це все ще не так.

Врешті-решт, існує ще одна кричуща проблема. Аби підприємство навіть за свої гроші розробило і мало можливість випробувати якийсь зразок озброєння, необхідно підписати з Міноборони так зване «спільне рішення». Там півтора десятки підписів, і ця неабияка бюрократична тяганина відчутно гальмує діяльність ініціативних підприємств. А тепер уявіть собі, скільки часу займають узгодження, якщо дослідно-конструкторську розробку з бюджету фінансує замовник! За цей час морально застаріти може навіть сама ідея.

Кілька слів щодо державного фінансування НДДКР. Є, звичайно, досить складні вироби, такі як «Нептун», «Вільха», «Богдана», в розробку яких має інвестувати держава. Проте я не вважаю за доцільне, аби розробку, до прикладу, штатного снаряду для тієї ж «Богдани» фінансувало Міноборони. Тому що, якщо підприємство не в змозі профінансувати розробку снаряда, воно не зможе бути серйозним партнером в його виробництві. А в нас на такі вироби в інтересах певних виробництв витрачаються десятки мільйонів гривень на розробку і такі ж суми в доларах на підготовку виробництва, а снарядів як не було, так і немає.

Звичайно, якщо ми говоримо про БМП, то на першому етапі – ескізний проект – це цілком під силу зробити виробникам самостійно. А далі, після відбору реалістичних проектів, вже на етапі підготовки «пропозиції в металі» має включатися бюджетне фінансування.

На жаль, отримання такого фінансування і взагалі оформлення дослідно-конструкторської роботи займає дуже багато часу. Іноземні армії починають воювати зброєю наступного покоління, а в нас чиновники все ще узгоджують документацію на те, що вже застаріло.

В Україні є приватні виробники, і є державні. Приватники більш гнучкі, вони можуть оперативно прийняти рішення і реалізувати його за рахунок оборотних коштів компанії або навіть на шкоду сімейному бюджету, якщо майорять ринкові перспективи. У державних підприємств все по-іншому. Вони ризикують не своїм, а державним, і будь-яка ініціатива швидко «наривається» на перевірки і звинувачення в нецільовому або неефективному використанні коштів. А далі, як то кажуть, суд, в’язниця, розстріл.

Саме тому сьогодні нові розробки озброєння і військової техніки набагато швидше народжуються в приватних підприємствах. Але, як правило, у таких підприємств немає потужної виробничої бази, необхідної для організації серійного виробництва, і вони починають думати про закупівлю верстатів, зведення або оренду цехів тощо.

Паралельно простоюють десятки державних підприємств, яким виробнича база дісталася у спадок, в яких є ці верстати, є потужності та інші можливості. Але вони не в змозі так само швидко, як приватники, виконати ініціативні розробки. Напрошується очевидний висновок про необхідність налагодження ефективного взаємовигідного співробітництва. Що ж заважає? Штучне протиставлення державного і приватного бізнесу, а головне, діюча система ціноутворення, яка не дозволяє українському виробникові сплатити роялті українському ж розробнику за використання результатів його праці.

Саме так гальмується розвиток приватних компаній, які могли б вирости в потужні інжинірингові центри. Разом з тим, руйнуються державні підприємства, які роками не отримують замовлення.

 

 

То яким чином вийти з цієї ситуації?

Насправді, на рівні закону про державні оборонні закупівлі та підзаконних актів це досить легко регулюється. Далі імплементація вже прийнятих законодавчих рішень вимагає серйозної перебудови, в першу чергу, в самому Міноборони. Сьогодні якщо підприємство щось виробляє для Міноборони, то міністерство узгоджує витрати наступним чином: прибуток не вище 20% на власних роботах, яке виконує підприємство. А на покупних комплектуючих – не більше 1%. Треба розуміти, що цей один відсоток не покриє навіть витрат на телефонні розмови, пов’язані з закупівлею необхідних елементів. Це показує наскільки однобоким, зашкарублим і абсурдним наразі є підхід до інтересів держави. Адже, врешті-решт, ми говоримо про переозброєння армії сучасною ефективною зброєю.

За такого підходу багатьом виробникам вигідніше купувати комплектуючі за кордоном – надав митну декларацію, і немає проблем з ціною. Та ще й прибуток залишив десь на закордонній «прокладці». Є і більш радикальні приклади, коли, намучившись з українськими бюрократами, виводять виробництво в Польщу або інші країни, а потім продають Міноборони продукцію за зовнішньоекономічними контрактами. Розробка українська, робочі руки українські, а податки йдуть в казну іншої держави.

Вижимання замовником українських виробників «до нитки» призводить до того, що останні не в змозі платити конкурентоспроможну заробітну плату, брати на роботу молодих фахівців, проводити модернізацію основних фондів, купувати нове високоточне обладнання, переходити на енергозберігаючі технології. Кваліфіковані кадри їдуть за кордон, якість і конкурентоспроможність продукції падає, сил на нові розробки немає, держава отримує менше податків від підприємства, яке, врешті-решт, закривається. Ось такий життєвий цикл бізнесу в наших поточних умовах.

Якщо ми говоримо про реальний захист інтересів держави, то за одним столом повинні сидіти роботодавці, представлені нашою Асоціацією, і керівники центральних органів виконавчої влади з різними поглядами і підходами – міністр оборони, міністр фінансів, міністр економіки та міністр стратегічних галузей промисловості.

Тільки баланс думок забезпечить дотримання справжніх інтересів держави, дозволить зміцнити оборону країни, дати необхідний імпульс розвитку оборонно-промислового комплексу і просуванню його продукції на світових ринках.

В контексті прийнятого закону про оборонні закупівлі, чи можемо ми на наступний рік розраховувати на якісь кардинальні зміни в цій галузі?

Чесно кажучи, без щоденної зацікавленої спільної роботи Міністерства оборони і Міністерства стратегічних галузей промисловості з представниками виробників на це розраховувати не доводиться.

 

 

 

Яким чином, на ваш погляд, повинне формуватися державне оборонне замовлення?

Я вважаю, що починати потрібно з оцінки боєготовності кожної бригади в умовах сучасної війни. Потрібно купувати лише те, що необхідно, починаючи з відділення, взводу. Хай не за один рік, але ми повинні прийти до того, щоб в нас кожна бригада була повністю укомплектована особовим складом, озброєнням і військовою технікою та гарантовано забезпечена боєприпасами.

І знову підкреслюю, в першу чергу, армія – це не залізо, а люди. Якщо країна не перейде від просто контрактної до професійної контрактної армії, то якісних зрушень не відбудеться. Сучасну техніку просто нікому буде експлуатувати, відповідно, не буде і результату застосування її на полі бою. Тому питання стабільності особового складу та його підготовки вкрай важливе. Якщо солдат-контрактник служить один термін – це біда. Необхідно створити такі умови, аби контрактник був мотивований служити два-три контрактних терміни. Тільки тоді він зможе стати справжнім професіоналом, здатним тримати в руках сучасну зброю і ефективно захищати свою країну.