Річ не в тому, чи відбудеться масштабний наступ Москви 2022 року, а в тому, що війна проти України обов’язково триватиме, а її формати можуть змінюватися від диверсій і терактів до повномасштабного наступу. Припинення цієї російської війни на знищення незалежної України можливе лише за двох умов: або Україна перетвориться на добре захищену фортецю, або путінський режим отримає ще одну Білорусь.
При цьому слід визнати, що вимоги до сучасної оборони впродовж останніх кількох років суттєво трансформувалися та продовжують стрімко змінюватися. І це вимагає докорінного перезавантаження підходів до організації оборони держави – з переведенням її у національний проєкт. Такий, коли оборона держави стане завданням і девізом кожного громадянина. Важливим мотиватором для української влади має стати той факт, що держава справді має можливості й ресурси, щоб досягти рівня неприступної фортеці.
Про це у статті для LB.UA написали голова Наглядової ради Українського інституту безпекових досліджень, перший віце-президент Національної академії наук України, академік Володимир Горбулін та член правління Українського інституту безпекових досліджень, директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння Валентин Бадрак.
Щодо ймовірної масштабної війни фахівці написали наступне:
«Аналіз ймовірних дій РФ спонукає до висновків про дуже широкий діапазон можливостей. Москва розпочала цю авантюру та зберігає можливості маневру. Ці можливості Кремль використає відразу, тільки-но прорахує ймовірність успіху швидкої операції. Скоріш за все, декорованої та ілюмінованої під «порятунок» російських громадян в Україні – тож найнебезпечніші зони нині не на кордонах, а всередині України, де залишилося чимало завербованих у часи президенства Януковича людей. Саме масштабна внутрішня дестабілізація є найбажанішим сценарієм для путінського Кремля, бо її можна легко й оперативно використати для розширення сценарію до суто воєнного.
Хоча за певних умов дестабілізація ситуації може початися одночасно: всередині України та на одному з кордонів, скажімо, білоруському (що найвигідніше Кремлю, оскільки конфлікт можна видати за «білорусько-український», а РФ лише «прийде на допомогу» союзнику). Будь-які прикордонні дії, як і зростання активності всередині держави, скоріш за все, будуть зондуванням можливостей. Але слід розуміти, що перекидання повітряно-десантних дивізій – це від кількох годин до кількох діб залежно від рівня оснащення, озброєння та стану бойової готовності на момент наказу. Найбільш вірогідні способи потрапити угрупованням ПДВ на територію України – здійснити десантування посадковим способом (7-ма десантно-штурмова дивізія завдяки своєму розташуванню на узбережжі Чорного моря може здійснити перекидання морем на десантних кораблях). Як, до речі, і морська піхота Чорноморського флоту. Тож не зайве було б посилити охорону всіх наявних аеродромів і морського узбережжя.
Загалом треба ретельно попрацювати, щоб позбавити Москву можливості провести стрімку операцію – щойно Путін усвідомить неможливість бліцкригу, він відступить».
Крім того, експерти висловили думки щодо модернізації сил оборони та переозброєння ЗСУ, а також щодо реформи ОПК:
«Щодо сил оборони, владі варто прийняти остаточне й безповоротне рішення – відмовитися від призову. Та й взагалі відмовитися від немотивованих людей у силах оборони. Щодо ЗСУ, то армія як ядро системи оборони повинна бути професійною, укомплектованою на основі мотивації психологічно мілітаризованих людей. Влада мала б оголосити про намір створити професійні ЗСУ та почати розробляти реалістичну програму, напевно, відповідною проєктною групою. Нагадаємо, що ми пропонували створити професійну армію ще у 2002 році, і якби це було зроблено, можливо, не було б і цієї війни.
Наступна ділянка трансформації – вітчизняний ОПК, який майже весь нині опинився без замовлень. Старт реформування державного сектору ОПК, здається, відбувся. Але результат оцінити можна буде тоді, коли зникне штучна надбудова під назвою «Укроборонпром». Якщо «управлінський центр» (з будь-якою назвою) існуватиме до кінця 2022 року (і, відповідно, фінансуватиметься провідними підприємствами ДП «Антонов» і ДККБ «Луч», відтягуючи ресурси від розвитку озброєнь), цю реформу можна буде вважати проваленою. Будь-яке штучне, примусове об’єднання підприємств гальмуватиме їхній розвиток. Коли на початку 2022 року під час війни фактично зупинилася робота найпотужнішого виробника РЛС НВК «Іскра», а головний розробник бронетехніки ХКБМ імені Морозова перейшов на одноденний робочий тиждень, напевно, це є свідчення і проблем в ОПК, і проблем відносин із замовником.
ОПК має підтримуватися замовленнями, хоча Міністерство оборони відповідає в першу чергу за оптимальне забезпечення ЗСУ. До речі, важко позитивно оцінювати переозброєння армії, і не тільки, через невеликий ресурс (реально це близько мільярда доларів щорічно). Серйозного переозброєння армії в тактичній ланці так і не сталося ще й через позицію замовника. Є ціла низка перспективних проєктів, які вже могли б серійно постачатися у війська, але їх випробування гальмувало: РСЗВ «Вільха-М», САУ «Богдана», система керованого озброєння бойового вертольоту 524Р (або її оновлені версії), баражувальний боєприпас «Грім» (дрон-кілер), наземний роботизований комплекс «Мисливець», самохідний мінометний комплекс «Смерека» та чимало інших розробок.
До цього можна додати, що є також чимало перспективних розробок, до яких держава ставиться, як до іноземних. Позиція держави: «Почекаємо і подивимося, що вони там зроблять». Замість визначити найперспективніші проєкти й активізувати їхній розвиток, наприклад, через Мінстратегпром. За умов відносно невеликих витрат можна було б суттєво посилити українську армію. За роки війни з’явилися перспективні розробки потужних озброєнь, як, наприклад, створення вітчизняного ЗРК та оперативно-тактичного безпілотника. Або ще один приклад розробки нової зброї – поява безпілотного вертольоту, здатного діяти на тактичну глибину до 80 км. Така розробка може наблизити армію до застосування так званих москітних стратегій – масового використання рою безпілотників. Те саме можна сказати й про наземні роботизовані комплекси. Для розуміння: за ціною одного бронетранспортера можна купити 7-8 роботизованих наземних комплексів, які використовувалися б з різним функціоналом – з ПТРК-модулем, з модулем у вигляді комплексу РЕБ, зі стрілецьким модулем і як транспортник боєприпасів чи для евакуації поранених з поля бою. Але для реалізації такого проєкту потрібна увага держави – з боку Міноборони та Генерального штабу».