Матеріал підготовлено на замовлення Консорціуму оборонної інформації, Київ, 24 березня 2025 р.

Березень 2025 року ймовірно став початком нового відліку часу для України та Європи. Після низки кроків США у бік віддалення від союзників по НАТО для країн Європи питання створення континентальних бойових спроможнотей без Сполучених Штатів перетворилося на дуже конкретне завдання. Для України досить з’явилися нові можливості у реалізації повноцінної інтеграції у європейський оборонний та оборонно-промисловий простір. Україна стала більш потрібною Європі для формування нової конструкції безпеки, при чому у ключових столицях європейського НАТО відбулося усвідомлення, що така конструкція без України просто неможлива. Для України Європа стала оплотом безпеки та навіть фактором виживання у нових, ще більш складних умовах, ніж період від жовтня 2023 року до літа 2024 року.

Ревізії допомоги з боку США у бік якісно нового підходу до переозброєння України, включно з балістичними та крилатими ракетами до F-16 не відбулося, країни ж Європи мають власні складнощі, пов’язані із процесами трансформації та певною інерцією формування та втілення у життя нових рішень. Однак і період від жовтня 2023 року багато чому навчив українців, зокрема й у питання прискорення власного переозброєння. При цьому виявилося, що Україна вже випереджає європейських партнерів за певною кількістю напрямків. Це дозволяє говорити про необхідність внесення деяких змін у політику військово-технічного співробітництва.

Водночас, цілком реалістичним для України виглядає апелювання до вже укладених безпекових угод із країнами НАТО, включно США. Вони є одночасно і рятувальним кругом, і потужним підсилювачем переговорної позиції України у нинішній ситуації, що склалася навколо держави. Наявність безпекових угод з Україною дозволяє урядам країн, що усвідомлюють роль України у забезпеченні безпеки Європи та захисті демократичних цінностей у світі, продовжать і збільшуватимуть допомогу Києву у різних формах, витрачаючи на кошти зі своїх бюджетів забезпечення стійкості української нації. Крім того, саме ці угоди передбачають та дозволять розгорнути спільні розробки і виробництво зброї, обмін технологіями, ліцензіями, розвідувальними даними.

Таким чином, безпекові угоди де-факто перетворюються на складові гарантій безпеки України через розвиток оборонного потенціалу та безпосередньо Сил оборони – у контексті спільного розвитку Європейських оборонних спроможностей. Безумовно, Велика Британія, Франція та США мали б очолити цю роботу як гаранти за Будапештського меморандумом, при цьому США могли б надати Україні гарантії захисту від ядерної зброї, але також і необхідні ракетні озброєння та ракетні технології для розвитку власних ракет.

Україні необхідно апелювати до укладених безпекових угод із країнами НАТО, включно США. «Безпекові угоди, які було укладено зокрема з країнами НАТО, є одночасно і рятувальним кругом, і потужним підсилювачем переговорної позиції України у нинішній ситуації, що склалася навколо держави.

При цьому в Україні з’являється усе більше нових інноваційних рішень у оборонній промисловості – деякі з них можуть системно цікавити партнерів у Європі, а можливо, й ВТС стане частиною нового співробітництва із США. Адже дві українські компанії вже обрані американським замовником (Defense Innovation Unit) для створення прототипів безпілотників для США в рамках проєкту ARTEMIS, і це може стати лише першою ластівкою. Західні фахівці вже визнають, що українським зброярам вдається створювати й масштабувати досить ефективну сучасну зброю, яка при цьому відчутно дешевша за західні аналоги.

 

Крилаті й балістичні ракети. Україна для Європи, Європа для України

У березні 2025 року з’явилася інформація щодо вдалого застосування вітчизняних крилатих ракет, зокрема модифікованої версії, що створена на базі протикорабельної ракети Р-360 МЦ, вже названої «довгим Нептуном». Озвучено, що ракета має дальність ураження до 1000 км та бойову частину у 150 кілограмів. Якщо так, то цілком існує можливість організації додаткових ділянок виробництв – як в інтересах ЗСУ, так і для потреб країн Європи. Зокрема, у 2024 році вже кілька разів згадувалася Румунія як потенційних партнер для спільного виробництва. По відношенню до розвитку виробництва «довгого Нептуна» цілком можливе застосування і «данської моделі» — із фінансуванням європейцями створення «довгої ракетної руки» України. Враховуючи, що Україні потрібно для ефективного ураження військових об’єктів РФ щонайменше кілька тисяч ракет, як крилатих, так і балістичних, вкрай важливо розвивати як власні, так і спільні з іноземними державами виробництва. Крім того, такі ракетній досягнення цілком дозволяють українським політикам піднімати питання для входження промислових груп не тільки у спільні виробництва, але й у спільні розробки ракетної техніки.

Варто згадати, що нещодавно MBDA повідомив про розширення та намір подвоїти виробництво ракет у 2025 році. Для України це має бути  сигналом для розвитку ракетного співробітництва на європейських або спільних ділянках. Київ вже має перший досвід перемовин та позитивних рішень у ракетних питаннях, зокрема, з MBDA Italy та Leonardo, то ж робота може надалі йти від суто спільного виробництва до організації розробок. Наприклад, для України було б вкрай важливо долучитися до розробок перебувають ракет нового покоління FC/ASW, які називають наступницями Taurus, та Storm Shadow/SCALP.

Та й Німеччина створює нову ракету RCM² дальністю ураження 500 км – без комплектуючих США – такий проєкт був би напевно цікавим України. Бо на відміну від КР Taurus, ракета RCM² буде запускатись із різних платформ, включно РСЗВ та військово-транспортного літака. Враховуючи, що це не близький шлях за часом (випробування із наземної платформи у планах до 2028 року), такий проєкт міг би вже передбачати забезпечення України на період післявоєнного протистояння з РФ. До того ж Німеччина, хоч і є одним із засновників європейського проєкту ELSA (European Long-Strike Approach) зі створення далекобійних ракет, розглядає можливість створення нової крилатої ракети дальністю дії  2000 км.

Як відомо, і Франція з листопада 2024 року розглядає питання створення своєї балістичної ракети дальністю 1000 км, тож Україна із вже наявними розробками та напрацюваннями у цій сфері цілком може запропонувати участь у розробках та кооперацію у виробництві.

Досить результативним можуть виявитися й пропозиції для США чи Британії, які, як відомо, шукають нові ракетні рішення – щодо створення саме дешевих крилатих ракет.

Крім того, нещодавно Lockheed Martin отримав замовлення на 120 мільйонів доларів для розширення своїх виробничих потужностей, що дозволить компанії випускати до 400 одиниць PrSM (Precision Strike Missile) на рік. Оскільки балістична ракета малої дальності PrSM створена для заміни MGM-140 ATACMS і здатна вражати цілі на відстані до 500 км із бойовою частиною у 91 кг, для ЗСУ, що мають успішний досвід застосування MGM-140 ATACMS, було б надзвичайно важливим говорити про отримання ліцензії виробництва такої ракети або ж хоча б купувати її на першому етапі.

Нарешті можна згадати, що є й проєкт крилатої ракети ERAM, яку США з 2024 року розробляють для посилення спроможностей України. По суті йдеться про розробку недорого та простого у виробництві високоточного авіаційного боєприпасу (проєкт ERAM) дальністю дії 463 км та бойовою частиною вагою близько 250 кг. Тоді говорилося, що ключове значення для проєкту відіграє доступність системи, виробництво якої може бути швидко масштабоване упродовж двох років до 1000 боєприпасів на рік.

 

Українські безпілотники

Поки з розробками ракет ситуація виглядає як перспектива на майбутнє, Україна у березні 2025 року успішно випробувала власний далекобійний дрон дальністю застосування у 3000 км. Це, знову таки, можливість масштабування за допомогою «данської моделі», або створення спільних виробництв.

Взагалі вітчизняні компанії усе більш впевнено долають відстань до локалізації виробництв безпілотників різних типів. Так, у березні 2025 року компанія Vyriy Drone вперше передала партію локалізованих FPV-дронів, що були зібрані повністю із українських комплектуючих.

Фахівці з виробництва різноманітних типів дронів вказують, що у 2024 році вдалося виготовили 1,8 млн БАК. А у 2025 році за перший квартал вже вироблено близько 500 тисяч дронів. У галузі відзначають, що значною допомогою стали певні законодавчі зміни у бік дерегуляції, пільгове кредитування під 5% річних у гривні (воно з’явилося нещодавно) та річні контракти в межах державного замовлення. Можливість планування обумовило зростання приватних компаній, деякі з них вже мають 500 – 700 осіб персоналу. Наприклад, у компанії TAF Drones, де працюють 700 людей, кажуть про можливість планування виробництва десь на 2 місяці вперед, а ланцюжок постачання комплектуючих складає від 3 до 6 місяців. Важливими кроками до подальшого розвитку мають стати розвиток спроможностей українських підприємств виготовляти компоненти до різного роду безпілотників  — щоб перейти від збирання БАК з іноземних комплектуючих, переважно китайських, — та позбутися залежності, зокрема, від Китаю. Щоб перетворитися на впливоих міжнародних гравців у цьому сегменті, потрібна повна лібералізація і можливість виробництва, локалізації компонентів в Україні. Без цього вихід на міжнародний ринок не відбудеться, в тому числі тому, що безпілотники з китайськими комплектуючими будуть мало цікавити країни НАТО. При цьому розвиток компонентної бази неможливий без подальшої дерегуляції всієї системи.

Українські інноваційні рішення можуть знадобитися європейцям та серйозно посилити філософію ВТС. На цьому етапі має місце відсутність знань у європейських партнерів ефективності частини озброєнь та військової техніки (ОВТ), і особливо, їх стійкості щодо нових загроз. При цьому українські приватні високотехнологічні підприємства вимушені самостійно шукати виходи на оборонні компанії Європи та пропонувати проєкти співпраці – передусім внаслідок того, що державні органи влади намагаються у першу чергу пропонувати у якості партнерів саме державні підприємства. У якості прикладу можна навести роботу Альянсу «Нова енергія України» (розробники та виробники БАК, РЕБ), якім вдалося самостійно домовилися із німецькою компанією Diehl Defense про забезпечення системами захисту зенітних ракетних комплексів IRIS-T (у версіях SLS (малої дальності) та SLM (середньої дальності)) та нових САУ RCH 155 (Remotely Controlled Howitzer, виробник KNDS, колишній концерн Krauss-Maffei Wegmann) сучасними засобами РЕБ, галузь, де ОПК України в рази перевершує досягнення європейців.

Крім того, такі підходи створюють певні ускладнення проходження фінансової підтримки на виробництва зброї українськими приватними оборонними підприємствами України, оскільки фінансові ресурси виділяються у відповідь та офіційні запити відповідних українських структур влади. Така ситуація також шкодить або відчутно уповільнює можливості отримання українським ОПК деяких унікальних комплектуючих для зброї. У згаданому Альянсі «Нова енергія України» наводять приклад, що існуючі підходи до організації технологічної допомоги не дозволяють отримати ключовий елемент створюваного підприємствами об’єднання сучасного підводного дрону, оскільки потрібна інерційна система західного виробництва, яка, до того ж, коштує майже стільки ж, скільки увесь підводний апарат.

        У зв’язку з такими проблемами фахівці ОПК та й  самих Сил оборони просувають ідею, щоб в рамках створення в Силах оборони України корпусів було запроваджено дослідно-бойові підрозділ та можливість закупівлі командування корпусів (та ймовірно, найбільш вагомих тактичних з’єднань) деяких типів озброєнь – безпілотників усіх видів, засобів РЕБ, зв’язку та частини боєприпасів. Ідея заслуговує на особливу увагу через те, що винятковим козирем українських новітніх оборонно-промислових структур є їх безпосередня близькість до лінії зіткнення, а іноді й присутність полі бою, що надає миттєвий зворотній зв’язок щодо рівню ефективності нових типів зброї. Тим більше, що нерідко ОПК-структури створені із ветеранів армії, колишніх досвідчених вояків, які одночасно є інженерами та винахідними (а інколи й продовжують участь у бойових діях). При цьому представники, і тим більше, керівники високотехнологічних західних компаній не мають можливості отримати дані щодо практичного тестування зброї на війні, або отримують інформацію через місяці, що суттєво гальмує провадження сучасних інноваційних рішень. Можливість тестувати сучасні західні озброєння та брати безпосередню участь у їх удосконаленні створюють унікальні можливості щодо розвитку ВТС з іноземними державами.

Питання синергії ОПК України з західними оборонними компаніями полягає у об’єднанні зусиль саме у галузі спільних розробок (R&D) та спільного удосконалення зброї, де внесок української сторони полягатиме у швидкому випробуванні та визначенні напрямків удосконалення, а внесок західних фахівців у забезпеченні цього процесу наявними високотехнологічними рішеннями та ресурсами. При цьому саме можливість спільного оперативного доопрацювання сучасних зразків зброї може забезпечити технологічну перевагу над противником.

Задля цього обидві сторони – і Україна, і країни Європи, — мають створити новий механізм співпраці, який дозволить оперативно перейти від традиційної, звичної схеми «держава – держава» до альтернативного алгоритму із максимальним залученням приватного сектору. Бо нерідко вибір приватного партнера відбувався раніше лише тоді, коли державний сектор не міг запропонувати відповідні рішення. Як наприклад, виробництво САУ «Богдана». Тай загалом приватні компанії більш гнучкі та динамічні. Як ілюстрація, один з лідерів приватного сектору ОПК компанія «Українська бронетехніка» збільшила виторг у 2023 році у 100 разів зі 103 млн грн до 13 млрд грн.

Перші результати у розвитку ВТС в напрямку спільних розробок, та особливо із залученням приватного сектору ОПК України, вже з’явилися наприкінці 2024 – початку 2025 році. Скажімо, «Українська бронетехніка» отримала від європейського оборонного холдингу Czechoslovak Group ліцензії на виробництво танкових та артилерійських снарядів. А шведська Saab обрала у партнери для спільних розробок українську приватну компанію Radionix. І це лише початок. Хоча державний сектор тут поки що попереду.

Французька оборонна компанія Thales спільно з АТ «Укроборонпром» створюють спільне підприємство на території України. Естонська оборонна компанія Frankenburg Technologies оголосила, що почне виробництво ракетних систем в Україні. Фінська компанія Insta Group Oy спільно з українськими фахівцями розробила та представила новий ударний дрон Steel Eagle ER для ЗСУ. Литва разом із партнерами з України будують завод вибухових речовин нового покоління. АТ «Українська оборонна промисловість» та данська Weibel Scientific будуть розробляти та виробляти радари. А ще раніше франко-німецький консорціум KNDS передбачав участь українських розробникв у проєкті створення танку майбутнього (Main Ground Combat System).

 

Експорт українських оборонних технологій та озброєнь

Варто зауважити, що деякі ділянки експорту озброєнь під час широкомасштабної війни залишалися «відкритими» — скажімо, на поставки запасних частин для індійських літаків Ан-32 українського виробництва. Індія, хоч і прийняла рішення закупити західні військові транспортники, зацікавлена відновити й Ан-32, які справді унікальні. Та й хотіла після того прикупити новітні Ан-178. Україні ж вкрай потрібні боєприпаси (та й не тільки), які Індія давно виробляє самостійно. Так само можна сказати й про Туреччину — авіаційні двигуни для місцевих БАК постачалися українською компанією «Івченко-Прогрес».

Але про експорт можна говорити тільки в тих випадках, коли конкретну зброю, послуги чи продукцію подвійного призначення, з якихось причин не можуть закупити вітчизняні замовники.

Звісно, є ще прихований експорт. Наприклад, литовська компанія Granta Autonomy повідомила, що компоненти для своїх FPV-дронів купує в Україні. Чимало українських компаній мають власні або спільні виробничі або ділянки в іноземних країнах – звідти й постачають деяку продукцію.

Якщо йдеться про технології сектору Miltech, то для його розвитку держава має дозволити експорт. Бо навіть під час масштабних бойових дій виробники не завантажені на 100%. Наприклад, в лютому 2025 р. з’явилася інформація про те, що простоює більше половини потужностей компаній “Технологічних Сил” – зокрема, провідні українські виробники «Технологічних Сил» не змогли реалізувати в інтересах держави 63% своїх виробничих потужностей. Фахівці наголошують, що це майже типова ситуація, а при цьому після завершення активної фази війни доля низки підприємств ОПК опиниться під загрозою.

 

 

Висновки та рекомендації

З метою покращення військово-технічної взаємодії та оперативного технологічного обміну на рівні промислових компаній пропонується наступне:

В Міноборони або у Генштабі ЗСУ створити підрозділ (або надати відповідні повноваження одному з існуючих із визначенням відповідальної особи) з оперативного обміну даними про появу в Україні нових технологічних рішень та компетенцій зі створення нових ОВТ, а також появи нових запитів на отримання чи закупівлю окремих технологій західних оборонних компаній. На цей підрозділ покласти також відповідальність за взаємодію з приватними оборонними компаніями держави.

Передбачити формування у кожному новому корпусі, та також у найбільш ефективних тактичних з’єднаннях Сил оборони (до оформлення відповідних корпусів) дослідно-бойових підрозділів (відповідно — батальйонів та рот), які оперативно тестуватимуть у ході бойових дій новітні оборонні системи, створені західними оборонними компаніями та спільно з українськими партнерами.

Україні варто рухатися у бік відкриття експорту озброєнь, навіть у прихованому вигляді. Експорт ОВТ здатен посилити СОУ новітніми озброєннями. Він також сприятиме «обміну опціями», як наприклад, з Туреччиною чи Індією. Україна здатна експортувати зброю, продукцію подвійного призначення та послуг на 3-4 млрд доларів щорічно. Це також збереження ОПК та створення важливого запобіжника для ймовірної нової агресії РФ. Крім того, ефективна робота та стабільний розвиток підприємств ОПК включно за рахунок експорту зробив би їх більш привабливими для створення і реалізації спільних з західними оборонними компаніями проєктів. Це – унікальна та найбільш вагома причина експорту, оскільки може забезпечити притік нових технологій і загалом технологічний відрив від ворожої РФ. Важливим супутнім чинником розвитку ВТС може бути спільна робота на світовому ринку озброєнь — поставки комплектуючих та вузлів для озброєнь, які країна-партнерка реалізовує самостійно. Якщо турецька компанія Baykar продає свої бойові безпілотники майже чотирьом десяткам країн світу, то авіаційні двигуни для цих БАК можуть бути не тільки прибутком української компанії «Івченко-Прогрес», але й надавати можливості для нових розробок і модернізації наявних двигунів.

Експорт зброї сприятиме розвитку економіки, створенню нових, в тому числі, стратегічних галузей промисловості. Це забезпечить «високотехнологічність» країни в цілому, її стійкість у майбутньому, у період ймовірного «холодного протистояння» з Росією. Експорт дозволить розвинути науково-виробничі школи. Нарешті, експорт – це ще й технологічне й фінансове стримування противника шляхом блокування експорту зброї РФ та суміжних критичних товарів.

Валентин Бадрак, директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння