Редакція ІА «ОПК» продовжила спілкування із головою Національної асоціації оборонної промисловості України – NAUDI Андрієм Сенченком, який надав власні оцінки процесу організації державних закупівель оборонної продукції та вирішення проблем, пов’язаних із переозброєнням ЗСУ.

 

Як ви бачите баланс імпорту і внутрішніх закупівель?

 

Розповіді про те, що озброєння, військову техніку і боєприпаси ми придбаємо за кордоном – безвідповідальна балаканина. Російська агресія проти України триває восьмий рік. На цьому тлі Німеччина, наприклад, категорично відмовляється продавати Україні військову техніку. Крім того, в критичні моменти війни, коли не було чим захистити наших бійців, уряд Німеччини забороняв продавати Україні навіть двигуни для комбайнів, які наші виробники намагалися ставити на перші бронемашини.

 

Плутані пояснення тамтешніх політиків щодо неможливості продажу нам німецької зброї базуються на якійсь історичній травмі, пов’язаній з Другою світовою війною. Однак це аж ніяк не пояснює тиску, який Німеччина здійснює на інші країни Євросоюзу для блокування військових поставок Україні. Болгарія, наприклад, теж нічого не поставляє нам через заборони. Таких прикладів багато. У цьому питанні з Європейських країн можна розраховувати лише на Польщу.

Якщо хтось і погодиться постачати нам зброю, то немає гарантії, що завтра, під тиском ворогів або друзів, таке рішення не буде скасовано.

Та й зайвих грошей на фінансування чужої економіки в нас немає. Тому мова про імпорт може йти лише в разі критичної потреби в конкретній техніці, яку країна сьогодні не в змозі виробити.

Наприклад, у нас поки немає українського ударного гелікоптера, і закупівлі такої машини можуть бути виправданими. Однак при цьому треба розуміти, що наші виробники в змозі розширити лінійку своєї продукції та розробити таку машину. Але щоб це сталося, український виробник повинен мати стабільні замовлення Міноборони та інших силових структур, розвиватися і розуміти перспективу на 15 – 20 років. А для цього, як мінімум, необхідно вже сьогодні припинити практику закупівлі імпортних транспортних гелікоптерів і замовляти їх в нашого виробника.

Другий варіант допустимого імпорту – це коли, наприклад, ми отримуємо від країни-партнера безповоротну фінансову допомогу на зміцнення оборони (але не кредит, який треба повертати!). Якщо при цьому ставиться умова щодо закупівлі озброєння у країни-донора, з цим треба погоджуватися.

Якщо ж мова йде про іноземні кредити, то ця схема також може використовуватися лише для критичного імпорту, тобто закупівлі не того, що нав’язують, а того, що вкрай необхідно, але поки не можемо виробити. Влазити в борги для того, щоб завантажувати чужу промисловість, – неправильно. Всі основні системи озброєння, військової техніки, боєприпасів Україна повинна виробляти сама. Лише в цьому випадку ми зможемо з упевненістю дивитися в завтрашній день.

Ілюстрацією до питання про те, чого допускати не можна, є злочинна спроба «пересадити» українські системи ракетно-артилерійського озброєння з КРАЗів на імпортні Татри. Одного разу втративши національного виробника великовантажних машин військового призначення, лікті кусатимемо впродовж довгих років.

Звичайно, не йдеться про те, що Україна в сфері ОПК побудує натуральне господарство і буде самостійно виробляти не лише озброєння і військову техніку, а й кожну гайку до них. Першочергове завдання в частині комплектуючих – повністю відмовитися від використання продукції держави-агресора та її сателітів. Що ж стосується решти світу, то в нас не повинно бути критичної залежності ані від кого.

 

Щоб Україна могла виробляти озброєння сама, наразі проводиться ціла низка заходів. Змінюється форма власності державних підприємств. Президентом затверджено Стратегію розвитку оборонно-промислового комплексу України. Чи можуть такі базові документи чимось допомогти?

 

Важливо, що є увага президента до цих питань. Він постійно підштовхує чиновників. Але якщо під президентом не буде ешелонованої команди, здатної реалізовувати масштабні завдання, нічого не відбудеться. Потрібні люди, готові кожного дня робити свою країну сильнішою.

 

Міністерство оборони оголосило тендер на заміну радянської машини УАЗ на сучасну. Цей конкурс триває вже близько півроку, чи можна його проводити швидше?

 

Звичайно. Все, що відбувається в Міноборони, має рухатися набагато швидше. Ціна тяганини дуже велика. Вона вимірюється втраченим часом, грошима, а головне, – людськими життями.

Необхідність заміни УАЗів на сучасні прохідні автомобілі назріла давно. Сьогодні армія їздить на тому, що залишилося від старих часів, або на волонтерських авто. Тому необхідна швидка заміна. Тендер цей важливий не лише для армії. Це великі гроші і для ОПК, і для платників податків. Сьогодні люди живуть бідно і додатково до податків мирного часу сплачують військовий збір на зміцнення оборони країни. Це накладає особливу відповідальність на державу в цілому і кожного чиновника, який розпоряджається коштами бюджету.

Я вважаю, що цей тендер повинен бути максимально відкритим і максимально публічним. Необхідно активно залучати засоби масової інформації задля додаткового цивільного контролю. Обирати переможця необхідно так, щоб не залишилося місця для сумнівів і критики.

 

 

 

А як це відбувається на практиці?

 

А на практиці, як завжди. Міністерство оборони п’ять місяців готувало вимоги до нової машини, але при цьому лише три місяці відвело на виготовлення дослідного зразка. І зараз, коли термін минув і зразки представлені, чиновники міністерства змінили вимоги, але (!!!) досі не затвердили ці зміни. Тож у що граємо?!

А ось у що: верхівка військового відомства, не встигнувши реалізувати всі намічені схеми, збирається поховати давно оголошений тендер на нову машину для армії. А потім влаштувати традиційний передноворічний феєрверк – на всі гроші, що залишилися від злочинно провалених тендерів, затягнутих випробувань, не прийнятих на озброєння і не закуплених зразків зброї, військової техніки і боєприпасів, придбати партію турецьких «Байрактарів» і ще пропіаритися на цьому.

 

У стратегії розвитку ОПК закладено створення агентства передових технологій. Це було і в 2020 році, і зараз знову повторюється. Чи можна говорити про те, що виконання рішень глави держави якимось чином затягується?

 

В різних країнах застосовується різна модель роботи в сфері оборони. Немає однакової, стандартної структури. Крім того, не існує стандартних підходів до управління підприємствами оборонної промисловості. Всюди все по-різному, але ключове питання – це ефективність. Тому важлива суть, а не яскрава назва.

Однак чиновники, не бажаючи переходити на прозорі механізми роботи, постійно намагаються підсунути президентові старий зміст у новій обгортці. У нас вже було аналогічне підприємство, яке мало фінансувати і розробки, і організацію виробництв. Але справа закінчилася великим скандалом – 8,5 млн. доларів, отриманих ДАХК «Артем» на організацію виробництва снарядів великих калібрів, безслідно зникли.

Коли намагаються створювати нові структури, не навівши порядок в існуючих, то особливого ефекту від цього немає. Будь-яке нове починання, зіткнувшись з «зашкарублим» Міністерством оборони і глибоко «совковим» Генштабом, почне спотикатися і буксувати.

 

Яким, на ваш погляд, повинен бути найбільш ефективний механізм стимулювання розвитку оборонних технологій?

 

Як не дивно, держфінансування далеко не завжди є головним стимулом розвитку оборонних технологій. Я гадаю, важливіше поєднання усвідомленої зацікавленості замовника і творчої ініціативи розробника та виробника. Поки головна проблема з першим. Що ж стосується фінансування державою дослідно-конструкторських робіт, то воно повинно бути сконцентровано на масштабних проектах, які виводять армію на новий рівень можливостей.

У перші роки війни практично всі безпілотники тактичної ланки, які зараз поставлені на озброєння, розроблялися «на колінах» за власні кошти ентузіастів. Пізніше замовлення Міноборони дозволили багатьом компаніям-розробникам встати на ноги, і на подібні проекти вони не просять фінансування. Їм для динамічного розвитку бракує двох речей – довгих ритмічних контрактів на закупівлю сучасних зразків, прийнятих на озброєння, і виразно сформульованих вимог до зразків перспективних. Але це вже питання якості роботи Міноборони і Генштабу.

Що ж стосується більш масштабних проектів, таких як ударний безпілотник оперативного рівня «Сокіл-300», протикорабельний ракетний комплекс «Нептун» і перспективний ЗРК середнього радіусу дії, то тут вже власними оборотними коштами підприємства-розробника не обійтися. Необхідне серйозне фінансування з боку держави.

 

Як ви вважаєте, створення самохідного міномета «Смерека» – це гарний приклад взаємодії замовника і підприємства?

 

Там дуже мало гарних прикладів. Вважаю, що в Міноборони необхідно істотно оптимізувати внутрішні процедури. Повинна бути жорстка регламентація термінів проходження будь-якого документа. Є сотні випадків, коли на звернення виробників щодо принципово важливих питань у військовому відомстві просто не відповідають, коли не хочуть ухвалювати жодного рішення. Кожен такий випадок повинен ретельно розслідуватися, тому що причин може бути всього три: робота на ворога, корупція або нездатність виконувати свої обов’язки.

Що стосується «Смереки», то все рухалося відносно швидко, але наразі настала абсурдна ситуація, в якій повинні розбиратися військова контррозвідка і ДБР. Всупереч спільному рішенню, яке регулює всі взаємини міністерства і підприємства-розробника «Смереки», замовник відмовився виділяти боєприпаси для проведення фінальних випробувань і запропонував підприємству придбати їх «на ринку». Таким чином заблоковано завершення випробувань, постановка на озброєння і надходження у війська гостро необхідної системи. Це один з багатьох прикладів підриву обороноздатності країни і заподіяння їй економічних збитків.

 

 

 

Сьогодні парк бойових броньованих машин досить різношерстий. Як ви вважаєте, чи правильно, коли військові перестраховуються і закуповують машини різних виробників? Чи повинен з’явитися уніфікований броньований автомобіль для армії?

 

Сьогоднішній строкатий набір далеко не завжди надійної техніки є результатом не перестраховки військових, а корупції, ігнорування реальної потреби військ і нездатності окремих персонажів в керівництві ЗСУ та МО мислити на перспективу і приймати стратегічні рішення в інтересах держави.

Крім того, багато виробників діють значно динамічніше, аніж чиновники МО і ГШ. Це призводить до того, що пропозиції по перспективній техніці вже є, а розуміння у замовника ще не дозріло.

Що стосується ідеї уніфікації всього і вся від велосипеду до БТРа, то це – утопія.

По-перше, неможливо на єдиній платформі та агрегатній базі створити лінійку машин для різних видів і родів Збройних Сил, для виконання абсолютно різних завдань.

По-друге, при всій повазі до наших виробників, я не бачу жодного, який міг би взятися за створення такої єдиної платформи та це завдання виконати.

І по-третє, категорично не можна допускати монополії одного виробника при закупівлі озброєння, військової техніки і боєприпасів, крім випадків, коли реально немає альтернативи.

При цьому, безумовно, замовник своїми вимогами повинен задавати певний коридор, який поступово призведе до розумного різноманіття, що не ускладнює експлуатацію техніки у військах.

 

 

 

Як ви вважаєте, політика оборонних закупівель повинна формуватися Міністерством оборони або обговорюватися на рівні, скажімо, РНБОУ чи профільного парламенського комітету, або в уряді?

 

В питанні політики військових закупівель потрібні зовсім інші підходи.

20 вересня указом президента введено в дію рішення РНБО щодо пропозицій зі збільшення оборонного бюджету на 2022 рік. Цифри, запропоновані Кабінетом міністрів з урахуванням рішення РНБО, говорять про збільшення більш аніж на 11% витрат на оборону країни.

Докладної інформації для глибокого аналізу поки немає, але я хочу звернути увагу на необхідність зміни деяких підходів.

Проілюструю ситуацію кількома прикладами.

Чи потрібні армії нові військово-транспортні літаки?

З точки зору забезпечення поточної боєздатності – ні. В нас ще є парк Іл-76 із залишком ресурсу.

Але з точки зору забезпечення боєздатності армії в недалекому майбутньому – так. І, крім того, не завантаживши сьогодні авіабудівні підприємства, ми можемо назавжди втратити цілу галузь, яка є однією з конкурентних переваг країни, і потенційно чималу частку на світовому ринку транспортних літаків.

Чи потрібні армії нові танки?

З точки зору забезпечення поточної боєздатності – ні. Новий танк обходиться в 20 разів дорожче за капітальний ремонт старого, але морально ще не застарілого.

Водночас з точки зору забезпечення боєздатності армії в недалекому майбутньому нові танки потрібні. І знову необхідно враховувати загрозу втрати галузі та перспектив нашої країни на ринку озброєння.

Приклади можна продовжувати, але рішення цієї дилеми є.

Воно полягає в тому, що має бути основний бюджет на закупівлю, модернізацію та ремонт озброєння, військової техніки та боєприпасів, який повинен використовуватися лише для забезпечення і підвищення поточної боєздатності армії. Цей основний бюджет повинен перебувати в розпорядженні Міністерства оборони і вже точно не повинен бути меншим, аніж передбачено на ці цілі в проекті на 2022 рік.

Водночас має бути додатковий «інвестиційний» бюджет на виробництво військової техніки і озброєння для забезпечення боєздатності армії в найближчій перспективі. Саме цей додатковий бюджет повинен допомогти зберегти стратегічні галузі нашої промисловості, але не на шкоду забезпеченню поточної обороноздатності країни.

Підготовка проекту такого додаткового інвестиційного бюджету – спільне завдання Міноборони і Мінстратегпрому. Остаточне слово при визначенні пріоритетів в цьому питанні має належати РНБО.

На мій погляд, обсяг такого додаткового інвестиційного бюджету повинен дозволяти щороку замовляти в інтересах Збройних Сил мінімум 3 – 4 транспортні літаки, 10 – 12 гелікоптерів, півтора десятки танків і важких інженерних машин на їхній базі, три сотні КРАЗів різних модифікацій, мінімум два дивізіони САУ «Богдана». За рахунок такого додаткового інвестиційного бюджету необхідно фінансувати ракетну програму, відродження флоту і створення повноцінної ППО.

Вважаю, що реалізація цієї ідеї можлива лише під егідою та за постійної підтримки президента. Це потребує часу, але воно того варте. Позитивні результати дуже скоро відчують всі – армія, національна економіка і бюджет.