В державі відбувся старт великої оборонно-промислової реформи. Створено профільний центральний орган виконавчої влади — Міністерство з питань стратегічних галузей промисловості України. Розроблена ідеологія перетворень та фактично розпочато трансформацію державного сегменту ОПК у низку галузевих холдингів. Створення нового зовнішнього вигляду вітчизняного ОПК спрямоване на максимальне забезпечення сил безпеки і оборони держави сучасними озброєнням та військовою технікою. Серед іншого, задля цього реформується державний сектор ОПК — його більша гнучкість має дозволити сучасні форми взаємодії зі світовими оборонно-промисловими структурами. В тому числі, створювати спільні підприємства у високотехнологічних сегментах точного машинобудування.
При цьому слід розуміти та враховувати наявність критичних сфер, де передача технологій Україні буде малоймовірною. За таких умов отримання можливостей створення нових виробництв на території України має вирішувати три завдання. По-перше, отримання кінцевої продукції із суттєвим зниженням вартості – за рахунок перенесення кінцевого виробництва. По-друге, це має передбачати створення нових робочих місць в Україні. По-третє, мають існувати базові домовленості щодо експорту такої третім країнам. Нарешті, окреме питання пов’язане із вибором партнера. Здається, в інтересах України, з огляду на міжнародний рівень держави, оголосити рівність умов для міжнародних партнерів. І дотримання таких правил.
Одним із таких критичних сегментів є вибір партнера для створення виробництва засобів захищеного тактичного зв’язку. Спробуємо визначити базові принципи для прийняття рішення владою України.
«Власне виробництво» та його виміри
Що таке «власне виробництво» і коли воно може стати реальністю? Для цього дамо визначення «власного виробництва» у нашому розумінні і викладемо певні аксіоми, які не вимагають доказів і є очевидними для спеціаліста у сфері інвестицій і які, принаймні до цього часу, чомусь майже ніколи не приймались до уваги людьми, які визначають майбутнє сегмента «Системи тактичного зв’язку». Ці аксіоми допоможуть зафіксувати реалії, без усвідомлення яких неможливо вибудувати життєздатну і раціональну стратегію розгортання виробництва новітніх військових радіостанцій в Україні.
Отже яке «власне» виробництво потрібне Україні? Передусім таке, що забезпечить технологічну перевагу над аналогічною продукцією противника. Та, що не є останнім нюансом, запропонує мінімально можливу ціну, яка за визначенням повинна бути нижчою від ціни іноземного виробника. Безумовно, для України буде вкрай важливим поступове збільшення частки компонентів продукції перш за все шляхом локалізації вузлів та елементів, які суттєво впливають на кінцеву ціну продукції, але можуть якісно виготовлятись з застосуванням місцевих технологічних можливостей та субпідрядників. А також залучення до співпраці як державних, так і приватних підприємств – для виготовлення окремих вузлів, компонентів та, можливо, програмного забезпечення, формуючи реальну локалізацію виробництва.
Виробництво має здійснювати резидент України, а кінцевими бенефіціарами підприємства мають стати резиденти України і інвестор – виробник обладнання та інтелектуальний власник технологій. Підприємство має виключно український персонал, забезпечує робочі місця та оплату всіх податків згідно з українським законодавством. Бажано, щоб крок за кроком зменшувалася частка доданої вартості іноземного виробника і створювалися можливості для все більш глибокого залучення вітчизняних технологій і ресурсів. Таке виробництво має у короткі терміни наситити новітньою технікою найбільш масовий сегмент радіостанцій УКХ/ДМВ діапазону – це портативні персональні радіостанції, та радіостанції для встановлення перш за все на лінійні бойові машини – танки, БТР, БМП.
Розгортання саме такого виробництва можна вважати єдино правильним рішенням і метою у царині систем тактичного зв’язку. Досягнення цієї мети передбачає усвідомлення реалій, конкретних умов і факторів, які відображають складність поточної ситуації і визначають єдино правильний шлях вирішення задачі шляхом формування певної дорожньої карти.
Слід усвідомлювати, що передача найновіших технологій Україні будь-яким виробником є неможливою в принципі, оскільки означає для цього виробника втрату конкурентних переваг перед іншими виробниками аналогічної продукції та вихід на ринок конкурента, який може при певних обставинах стати некерованим.
То ж, «умовна» передача технологій Україні шляхом розміщення виробничих потужностей зарубіжного виробника на території нашої країни (шляхом відкриття заводу) не дозволяє отримати кінцевої мети – виробництва власного продукту, оскільки іноземний виробник збереже повний і всеосяжний технологічний, організаційний, режимний і фінансовий контроль над усіма процесами виробництва всієї продукції, включаючи апаратне оточення радіостанцій в різних комплектаціях та супутні аксесуари. А фінансові втрати виробника практично суттєво підвищуватимуться і це позначатиметься на вартості продукції, оскільки крім українських податків і виробничих витрат виробнику треба виводити кошти на батьківщину, аби компенсувати інвестиції з розгортання виробництва та, можливо, додатковий компенсаційний пакет. То ж розміщення потужностей виробника в Україні має сенс лише у разі гарантованого обсягу продажів з нормою прибутку, який не тільки дозволить зробити виробництво рентабельним, але й дасть можливість повернути інвестиції. У поточних умовах українській стороні доволі важко говорити про гарантовані обсяги викупу продукції, коли мова йде про сотні мільйонів доларів, а продукція, вироблена таким шляхом буде тільки умовно українською і доступу до технологій власний виробник не отримає.
Оскільки найновіших технологій виробника, або ж таких, які є конкурентними на світовому ринку, Україна не може отримати в принципі, то отримання технологій від другорядних виробників стане запрограмованим відставанням на багато років вперед, оскільки їхня продукція вже зараз є технологічно відсталою. При цьому за це запрограмоване відставання державі треба ще й заплатити. І не тільки грошима, але й додатковим фактором ймовірної поразки при силовому зіткненні з противником.
Україна не має і не може мати кількісної переваги над теперішнім противником. Тому перевага повинна бути якісною і значною. Системи зв’язку є основою систем управління боєм усіх рівнів, і їх технологічна перевага над противником повинна бути гарантованою. Намагання досягти такої переваги шляхом створення вітчизняної лінійки радіосистем тактичного зв’язку – шкідлива і вартісна теорія, яка обґрунтовується виключно патріотичними гаслами без урахування технологічних, фінансових, організаційних та інших реалій. Згадана мета пропонує за визначенням хибний шлях, який закінчиться, втраченим часом, величезними фінансовими втратами, запрограмованим відставанням в оснащенні армії і, в решті решт, нищівною поразкою.
Твердження щодо можливостей збирання на рівні електронних компонентів можливе у принципі, але лише «російським» шляхом, з використанням китайської елементної бази. Результати такого підходу ми спостерігаємо зараз. Закупівля ж чіпів, наприклад, розробки Texas Instruments, що у випадку з L3Harris постійно оновлює мікроелектронну базу на замовлення корпорації, неможливо як з фінансових та й із режимних причин. Україна неспроможна замовляти партії чіпів (а тим більше – розробку таких чіпів), оскільки замовлені кількості або гарантують неприйнятно високу ціну, або взагалі нецікаві виробникам мікроелектроніки з причини незначних обсягів.
Існує міф, який широко культивується, що високотехнологічна радіостанція останньої генерації, зібрана у нас буде значно дешевша, бо у нас дешева робоча сила. Але правда полягає в тому, що частка вартості власне роботи в ціні виробу просто мізерна, оскільки вартість інтелектуальної власності на технології і програмне забезпечення переважають навіть вартість комплектуючих, з яких зібрано виріб. А вартість праці кваліфікованого спеціаліста, зайнятого на збиранні радіостанцій, може бути навіть вищою за вартість роботи відповідного працівника іноземної компанії. Наведені вище аргументи не працюють лише в одному випадку: коли мова йде про техніку вчорашнього дня, яка має демпінгову ціну, забезпечує задоволення виключно комерційного та/або корупційного інтересу і не дає технологічної переваги над противником вже сьогодні, не кажучи про майбутнє.
Військове керівництво і, зокрема, військові зв’язківці останні роки постійно знаходяться під тиском, який має політичну та/або корупційну природу. Цей тиск направлений на оснащення ЗС України засобами тактичного зв’язку, які із сумнівним успіхом забезпечують вирішальну технологічну перевагу над противником на полі бою.
Домашня робота або про складові успіху
Передусім слід згадати офсетне законодавство. Воно має забезпечувати наступні умови роботи інвестору. При цьому реципієнтом офсету може бути будь-яка юридична особа – резидент України за вибором інвестора, або ж створена інвестором в Україні. А обсяг інвестицій повинен бути пропорційним обсягу закупівлі, пропорція повинна забезпечувати прибутковість виробництва, інвестиції повинні бути поступовими, щоб відповідати вимогам фінансового планування інвестора.
Варто розповсюдити на територію України дію сертифікатів, виданих США та країнах НАТО, на обладнання, яке ввозиться або виробляється в Україну. Зокрема, розповсюдити дію сертифікату FIPS і повністю узаконити таким чином використання системи шифрування радіостанцій на базі АЕС 256. Для обладнання, яке не має згаданих сертифікатів, розповсюдити на територію України дію правил, вимог, та процедур сертифікації засобів зв’язку и автоматизації бойового управління, програмного забезпечення та електронних пристроїв військового призначення.
Вкрай потрібно встановити нульову ставку ПДВ та ввізного мита для комплектуючих частин, модулів та блоків радіосистем (інакше дешевше ввозити готові вироби, оскільки вони мають нульову ставку). А також дозволити за потреби для ефективного ремонту радіостанцій безмитне тимчасове вивезення на завод (спільне виробництво) елементів, модулів та блоків радіосистем для заводського ремонту або заміни на справний у разі неможливості ремонту в Україні.
Крім того, необхідним стане відпрацювання швидкої і незабюрократизованої процедуру допуску Державною службою експортного контролю (ДСЕК) підприємства, яке виробляє радіозасоби військового призначення, до ввезення запчастин та комплектуючих, радикально спростити та прискорити видачу дозволів на ввезення. Та запровадити нульову ставку військового податку для підприємств – виробників радіозасобів, засобів керування боєм та відповідного програмного забезпечення.
Організація виробництва, технологічний і режимний контроль може бути на базі українського підприємства недержавної форми власності, яке представляє виробника в Україні. Контроль змісту виробничого процесу з боку замовника повинен бути обмежений, оскільки задіяні технології є інтелектуальною власністю інвестора. Крім того, технології, компоненти та робочі процеси можуть підлягати контролю з боку уряду іноземного виробника. Контроль з боку замовника можливий лише щодо відповідності його тактико-технічним вимогам та обґрунтованості ціни. Мусимо визнати, що український виробник має бути повністю підконтрольним інвестору/інтелектуальному власнику, в тому числі і перш за все в частині безумовного виконання вимог правил контролю над передачею оборонних технологій. Доступ до оборонних технологій, які знаходяться під охороною уряду іноземної держави, мають тільки співробітники виробничої компанії. Тому доступ до технологій виробництва, технологічних карт та будь-якої технологічної та конструкторської документації, технологічного обладнання, як і доступ до виробничих приміщень дозволено тільки працівникам виробничої компанії.
Обмеження, викладені у попередньому абзаці, а також аргументи противників модульного рівня збирання радіостанцій, практично повністю врівноважуються величезним позитивним моментом: іноземний виробник-інвестор, запроваджуючи чергову генерацію своєї продукції, вдосконалюючи технології та оновлюючи програмне забезпечення, гарантовано робитиме те саме і на локалізованому в Україні виробництві. Пояснення дуже просте: він просто змушений це робити, оскільки він не може собі дозволити зберігати «паралельне» застаріле виробництво, орієнтоване виключно на українського виробника. Тому локалізоване виробництво завжди матиме найвищий технологічний рівень, а його продукція буде відповідати найжорсткішим вимогам сучасної (а головне – майбутньої) війни.
Для України, як вказувалося вище, важливим елементом буде й питання реалізації продукції. Продукція може виготовляється на замовлення Збройних Сил, Національної гвардії, ДПСУ, Служби безпеки України та інших українських державних правоохоронних органів. При цьому продукція виготовляється лише за договором купівлі-продажу, а коли передоплата за контрактом неможлива, цей контракт повинен включати фінансові зобов’язання уряду України щодо гарантованого викупу замовленого обладнання, зазначеного в контракті. Продукція може бути виготовлена без попереднього замовлення та продана Збройним Силам, Національній гвардії, Прикордонній службі, Службі державної безпеки інших державних правоохоронних органів, коли це необхідно. Продаж продукції здійснюватиметься згідно з правилами ITAR.
Кілька слів про забезпечення ефективного використання техніки і технологій іноземного виробника. Так, технічне обслуговування обладнання та його поточний ремонт до третього рівня (модульний рівень) включно за бажанням української сторони може виконувати вітчизняний персонал підприємства. Водночас ремонт третього рівня може бути доручений сервісному Центру підприємства-виробника в Україні. Гарантійний ремонт і післягарантійний ремонт четвертого рівня повинен виконуватись виключно сертифікованими спеціалістами уповноваженого іноземним інвестором сервісного Центру підприємства-виробника обладнання в Україні.
Важливо, щоб іноземний виробник-інвестор проводив безкоштовні тренінги для персоналу українського підприємства, при цьому кількість персоналу повинна бути пропорційною кількості придбаного обладнання (норму слід обговорювати на регулярній основі).
Розгортання локалізованого виробництва найновіших радіостанцій та систем тактичного зв’язку цілком можливе. Для цього передусім потрібна політична воля вищого військово-політичного керівництва держави, оформлена в реальну програму розвитку Збройних Сил в бік відповідності вимогам війни, де буде чітко визначено місце систем зв’язку і управління боєм. А також створені для виробника комфортні юридичні, митні, податкові умови, усталена стратегія розвитку систем тактичного зв’язку і управління боєм, гарантовані державою обсяги закупівлі техніки, забезпечені реальним фінансуванням.
Олексій Михайловський,
для ІА «ОПК»